Ухвала суду № 133897404, 09.02.2026, Личаківський районний суд м.Львова

Справа №463/988/26

Провадження №2/463/1071/26

УХВАЛА

про відмову в відкритті провадження у справі та

про передачу справи за підсудністю

09 лютого 2026 року суддя Личаківського районного суду м. Львова Мармаш В.Я., вивчивши матеріали позову ОСОБА_1 до Львівського апеляційного суду, Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, -

в с т а н о в и в :

позивач ОСОБА_1 в інтересах позивача звернувся до суду із позовом, в якому просить стягнути з Держави України в особі Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 коштів в сумі 2 000 000 (два мільйони) гривень на відшкодування моральної шкоди.

Дослідивши позовну заяву та додатки, суд приходить до наступного.

Як слідує із матеріалів заяви, позивач просить стягнути на його користь грошові кошти на відшкодування моральної шкоди завданої в результаті дій судді Львівського апеляційного суду Галапац І.І., внаслідок постановлення ухвали від 25.06.2025 року по справі №463/3522/21.

Згідно з позицією, висловленою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.12.2019 у справі № 688/2479/16-ц, Закони України не передбачають можливість розгляду у суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду, вчинених ним під час розгляду справи, оскільки такі дії/бездіяльність є пов`язаними з розглядом судової справи. І хоча позивач не заявляє вимогу про визнання протиправними дій суду-відповідача, вважаючи таку протиправність підставою позову, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вирішення заявленої до суду-відповідача вимоги про відшкодування ним збитків і моральної шкоди, завданих протиправними, на думку позивача, діями судді передбачатиме оцінку таких дій, що є втручанням у здійснення правосуддя судом-відповідачем.

Оскарження діянь судді (судів) щодо розгляду та вирішення справа, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних дій. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можна оскаржити до суду вищої інстанції у порядку передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені. Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди під час розгляду конкретної справи, можна усунути лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді) (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31.07.2019 у справі № 636/5534/15).

У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13.06.2007 № 8 «Про незалежність судової влади» судам роз`яснено, що виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається; суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.

Отже, рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність суддів у питаннях здійснення правосуддя, пов`язаних в підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях, тощо, можуть оскаржуватися у порядку, передбаченому процесуальними законами та шляхом звернення до компетентних органів, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи незалежним судом.

Відповідно до норм чинного законодавства особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві.

У випадку неналежної поведінки судді та/або інших випадках (за наявності підстав і у визначеному законом порядку також) мають право звернутися до компетентних органів у відповідності до вимог Законів України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про Вищу раду правосуддя».

Отже, чинне законодавство дає можливість громадянину повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення та дій судді в інший спосіб, ніж шляхом звернення до суду з позовом.

Відповідно до вимог Конституції України судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону, вплив на них у будь-який спосіб забороняється.

Рішення, ухвали та постанови суду, дії чи бездіяльність суддів під час здійснення правосуддя можуть оскаржуватися в апеляційному та касаційному порядку.

Оскарження дій та рішень судді під час здійснення правосуддя шляхом подачі позовної заяви до іншого суду першої інстанції є порушенням принципу незалежності суддів і недопущення впливу на них. Тому суд або суддя як орган що здійснює правосуддя не може бути відповідачем або іншою стороною, котра бере участь у розгляді цивільної справи, за винятком випадків, коли суд виступає як будь-яка установа, або суддя виступає як фізична особа, а не як орган чи особа, що здійснює правосуддя.

Згідно із положеннями ч.3 ст.6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.

Слід врахувати, що у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 6 «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів» надано роз`яснення, що у розумінні положень ч.1 ст.2, пп. 1, 7, 9 ч. 1 ст. 3, ст. 17, ч. 3 ст. 50 Кодексу адміністративного судочинства України судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб`єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв`язку з розглядом судових справ. Скарги на дії, бездіяльність і рішення суддів мають розглядатися відповідно до процесуального законодавства.

Зазначені роз`яснення є відтворенням положень ст. ст. 62, 126 і 129 Конституції України, відповідно до яких матеріальна та моральна шкода, заподіяна при здійсненні правосуддя, відшкодовується державою лише безпідставно засудженій особі в разі скасування вироку як неправосудного; судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону, вплив на них у будь-який спосіб забороняється, а однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Отже, зазначеними положеннями Конституції України визначено, що рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов`язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях тощо, можуть оскаржуватись у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування моральної шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом.

Відповідно до частини 11 статті 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» за шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом.

Тлумачення норми свідчить, що на законодавчому рівні встановлено імунітет суду і він не може бути відповідачем у цивільній справі. Наявність імунітету, по своїй суті, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію спокійно та незалежно.

Схожий висновок було зроблено і Верховним Судом України. Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 1 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16 вказано, що законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної судом, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.

Вказане відповідає правовій позиції, викладеній в постанові Верховного Суду від 07.11.2018 року у справі № 454/1980/16-ц.

Згідно із статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист в суді свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, шляхом відшкодування моральної шкоди. Проте у справі, яка переглядається, між позивачем та судом (суддею) зазначені правовідносини не виникли, тому такі справи не можуть бути підсудні судам загальної юрисдикції. Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві. Отже, чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення. Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Аналогічну позицію висловлено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини. У Висновку № 3 (2002 ) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.

Недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов`язків, навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (п.76 висновку №3 (2002) Консультативної ради європейських суддів).

Зазначений підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, у яких вони здійснюють правосуддя.

За таких обставин, належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 14-90цс18 та від 21 листопада 2018 року у справі № 14-399 цс18 та у постанові Верховного Суду від 06 червня 2022 року у справі №454/3130/21.

Згідно з пунктом 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.

Згідно з пунктом 21 Великої хартії суддів (Основоположних принципів), затвердженої Консультативною радою європейських суддів 17 листопада 2010 року, засоби для виправлення суддівських помилок мають бути передбачені відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави.

Отже, вчинення (не вчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені судові рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом.

Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.

Оскарження вчинення (не вчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).

Припис пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України про те, що заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства стосується як позовів, які не можуть розглядатися за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які взагалі не можуть розглядатися судами.

Стаття 1176 ЦК України закріплює приписи про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю спеціальних суб`єктів, зокрема, суду. Зокрема, шкода, завдана фізичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили (частина п`ята статті 1176 ЦК України).

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц, провадження № 614-399цс18.

Окрім цього, слід зазначити, що за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 вказаної Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення у справі «Peretyaka And Sheremetyev v. Ukraine» від 21 грудня 2010 року, заяви № 17160/06 та № 35548/06, §33).

Відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду, відповідно ухвалені або вчинені після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до цивільної відповідальності за вказані рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та з судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності.

Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними означеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності суду, відповідно ухвалених або вчинених після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, а також встановленням у законі особливостей відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду.

Відповідні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2018 року у справі № 820/5586/16, від 13 березня 2018 року у справі № 800/554/17, від 22 березня 2018 року у справі № П/9901/135/18, від 24 квітня 2018 року у справі № 800/404/17, від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц.

Враховуючи викладене, вважаю, що дана позовна вимога, не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства, тому що позивач заявляє свої вимоги до Львівського апеляційного суду у зв`язку з професійною діяльністю судді, щодо чого існує окремий порядок оскарження ухвал і рішень суду, передбачений ЦПК України, та інший механізм усунення помилок і недоліків, допущених при здійсненні правосуддя, а оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається.

Указаний правовий висновок висвітлений також в Постанові Верховного Суду від 07.05.2020 року, справа №454/1021/15-ц.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Таким чином, приходжу до висновку, що у відкритті провадження у справі в частині позовних вимог до Львівського апеляційного суду слід відмовити на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України.

В решті позовних вимог до Держави України в особі Державної казначейської служби України наявні правові підстави для передачі справи на розгляд іншого суду.

Так, ст. 27 ЦПК України встановлені загальні правила підсудності цивільних справ. Згідно з ч. 2 ст. 27 ЦПК України позови до юридичних осіб пред`являються в суд за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Одночасно ст. 28 ЦПК України визначено випадки, коли позивач має право вибрати підсудність позову, зокрема ч. 4 ст. 28 ЦПК України встановлено, що позови, пов`язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, можуть пред`являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.

Таким чином, позивач, звертаючись до суду із відповідним позовом, повинен керуватись вимогами ч. 2 ст. 27 та ч. 4 ст. 28 ЦПК України.

Позивач при виборі підсудності цивільної справи виходив із загальних правил підсудності за місцезнаходженням одного з відповідачів. Оскільки у відкритті провадження у справі відносно Львівського апеляційного суду відмовлено, а тому справа згідно загальних правил підсудності повинна розглядатися за місцезнаходженням другого із відповідачів.

Установлено, що місцезнаходженням Державної казначейської служби України є: м. Київ, вул. Бастіонна, 6, що відноситься до території Печерського району м. Києва.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 31 ЦПК України суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо справа належить до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду.

Враховуючи зареєстроване місцезнаходження відповідача (Печерський район м. Києва), вибір позивачем підсудності справи за загальним правилом підсудності справ за місцезнаходженням відповідача, та у відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 31 ЦПК України слід передати справу на розгляд Печерському районному суду м. Києва.

З огляду на вищенаведене, керуючись положеннями статтей 31, 186 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в:

відмовити у відкритті провадження в цивільній справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Львівського апеляційного суду про відшкодування моральної шкоди.

Справу за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди - передати за територіальною підсудністю на розгляд Печерського районного суду м. Києва (місцезнаходження: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 15).

Роз`яснити позивачу, що відмова у відкритті провадження у справі в частині позовних вимог перешкоджає повторному зверненню до суду з такими самими позовними вимогами в порядку цивільного судочинства.

На ухвалу суду може бути подана апеляційна скарга в порядку і строки передбачені ст.ст. 353, 354, 355 ЦПК України.

Суддя: Мармаш В. Я.