Ухвала суду № 133883638, 04.02.2026, Шевченківський районний суд міста Полтави (до 25.04.2025 - Октябрський районний суд м. Полтави)

Дата документу 04.02.2026Справа № 554/2432/25 Провадження № 1-кп/554/579/2026

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

«04» лютого 2026 року Шевченківський районний суд міста Полтави у складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

за участю секретаря ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтава в режимі відеоконференції об?єднане кримінальне провадження за обвинуваченням:

ОСОБА_3 за ч.2 ст. 28 ч.2 ст. 364, ч.3 ст. 27 ч.2 ст.28 ч.1 ст. 366 КК України,

ОСОБА_4 за ч.2 ст. 28 ч.2 ст. 364, ч.2 ст. 364 КК України,

ОСОБА_5 за ч.5 ст. 27 ч.2 ст. 28 ч.2 ст. 364, ч.2 ст. 28 ч.1 ст. 366 КК України,

ОСОБА_6 за ч.2 ст. 28 ч.1 ст.366 КК України,

за участю прокурорів ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,

обвинувачених ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

захисників обвинувачених адвокатів ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 ,

В С Т А Н О В И В:

В провадженні Шевченківського районного суду міста Полтави перебуває об?єднане кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_3 за ч.2 ст. 28 ч.2 ст. 364, ч.3 ст. 27 ч.2 ст.28 ч.1 ст. 366 КК України, ОСОБА_4 за ч.2 ст. 28 ч.2 ст. 364, ч.2 ст. 364 КК України, ОСОБА_5 за ч.5 ст. 27 ч.2 ст. 28 ч.2 ст. 364, ч.2 ст. 28 ч.1 ст. 366 КК України, ОСОБА_6 за ч.2 ст. 28 ч.1 ст.366 КК України.

В судовому засіданні обвинуваченим ОСОБА_3 заявлені клопотання про скасування арештів майна, в яких він просить скасувати арешт з вилученого в ході проведення 29.12.2024 року обшуку за адресою: АДРЕСА_1 , мобільного телефону iPhone 15 ЕМЕІ НОМЕР_1 , з житлового будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , а також з автомобіля TOYOTA RAV-4, д/н НОМЕР_2 , vin НОМЕР_3 .

Клопотання обґрунтовані тим, що в ухвалі про накладення арешту на мобільний телефон iPhone 15, зазначено ознаки телефону, які не дають можливості ідентифікувати саме його телефон, оскільки допущено істотну помилку, а саме неправильно зазначено ІМЕІ вказаного мобільного телефону, що унеможливлює ототожнення арештованого майна з фактично вилученим телефоном, а отже арешт накладено на невизначене майно. Крім того, накладення арешту на житловий будинок та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 є неспіврозмірним з заявленим цивільним позовом. Крім того, вказане нерухоме майно було подаровано йому матір?ю ОСОБА_12 , яка в даному кримінальному провадження немає жодного процесуального статусу, не була обізнана про накладення арешту на майно, а також не отримувала та не могла отримати будь-якої неправомірної вигоди. Автомобіль TOYOTA RAV-4, д/н НОМЕР_2 є об?єктом спільної сумісної власності подружжя, його дружина є належним користувачем автомобіля та виступала поручителем за кредитним договором, укладеним для придбання зазначеного транспортного засобу, здійснювала погашення кредитних зобов?язань за рахунок власних коштів. ОСОБА_13 також в даному кримінальному провадження немає жодного процесуального статусу, має інвалідність ІІ групи (довічно), фактично позбавлена можливості користуватись майном, за яке несе кредитні та фінансові зобов?язання. Під час накладення арешту на автомобіль його дружину не було залучено до участі у справі як поручителя та співвласника, чим грубо порушені її права.

Захисник обвинуваченого адвокат ОСОБА_9 повністю підтримав вимоги та доводи заявлених клопотань.

Інші учасники кримінального провадження просили вирішити клопотання на розсуд суду.

Прокурори заперечували проти задоволення клопотань про скасування арештів майна, зазначають, що такі клопотання заявлені передчасно і взагалі відсутні підстави для їх задоволення.

Суд, вислухавши доводи обвинуваченого ОСОБА_3 , його захисника, думку прокурорів, думку інших учасників кримінального провадження, вивчивши матеріали кримінального провадження, приходить до наступних висновків:

При застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження слідчий суддя, суд повинен діяти у відповідності до вимог КПК України та судовою процедурою гарантувати дотримання прав, свобод та законних інтересів осіб, умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню.

Так, правовідносини щодо арешту майна, накладеного в межах кримінального провадження, регулюються главою 17 КПК України.

За змістом статті 173 цього Кодексу питання про накладення арешту на майно вирішують слідчий суддя або суд.

Відповідно до ч.1 ст. 174 КПК України підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження судом.

Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано (абзац 2 частина перша статті 174 КПК України).

Із аналізу наведеної норми вбачається, що при розгляді клопотання про скасування арешту слідчий суддя, суд, з урахуванням наданих доказів, має з?ясувати питання обґрунтованості арешту, накладеного з тих чи інших підстав, визначених у ч. 2 ст. 170 КПК України, а також доцільність подальшого застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження.

Отже, прийняття рішення про скасування арешту майна за клопотанням вищенаведених осіб можливе за таких умов:

- вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу минула потреба;

- вони доведуть, що арешт накладено необґрунтовано.

Абзацом 1 ч. 1 ст.170 КПК України визначено, що арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та /або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.

Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі, відчуження (абз.2 ч.1 ст. 170 КПК).

Відповідно до ч.2 ст.170 КПК України арешт майна допускається з метою забезпечення:

1) збереження речових доказів;

2) спеціальної конфіскації;

3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи;

4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

У випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу (ч.3 ст. 170 КПК).

Згідно до ч. 10 ст. 170 КПК України арешт може бути накладений у встановленому цим Кодексом порядку на рухоме чи нерухоме майно, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковій формі, в тому числі кошти та цінності, що знаходяться на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах, видаткові операції, цінні папери, майнові, корпоративні права, щодо яких ухвалою чи рішенням слідчого судді, суду визначено необхідність арешту майна.

З вимог ч.11 ст.170 КПК України вбачається, що заборона або обмеження користування, розпорядження майном можуть бути застосовані лише у разі, коли існують обставини, які підтверджують, що їх незастосування призведе до приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення,пересування, передачі майна.

Частиною 2 ст. 173 ПК України передбачено, що при вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен врахувати:

1) правову підставу для арешту майна;

2) можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні (якщо арешт накладався у випадку, передбаченому п.1 ч.2 ст. 170 цього Кодексу);

3) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (якщо арешт накладається у випадках, передбачених п.3, 4 ч.2 ст. 170 цього Кодексу);

3-1) можливість спеціальної конфіскації майна (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому п.2 ч.2 ст.170 цього Кодексу);

4) розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому п.4 ч.2 ст.170 цього Кодексу);

5) розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження;

6) наслідки арешту майна для підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб.

За юридичними позиціями Конституційного Суду України правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003); суди здійснюють правосуддя з метою забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави (абзац 2 пп. 3.1 п. 3 мотивувальної частини Рішення від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009).

Право на судовий захист є фундаментальним правом людини, яке є гарантією захисту її прав, свобод і законних інтересів, а рівень його забезпеченості характеризує демократизм держави та її правовий характер.

У кримінальному судочинстві, де стикаються публічні та приватні інтереси, виникає потреба у створенні таких механізмів реалізації права на судовий захист, які забезпечували б ефективне поновлення прав особи, були максимально пристосовані для вирішення його завдань на всіх етапах провадження.

Як визначено ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Протокол до Конвенції), ратифікованого Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово та послідовно зазначав, що «перша і найважливіша вимога ст. 1 Протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу у мирне володіння майном має бути правомірним: друге речення абзацу першого дозволяє позбавляти майна лише «за умов, визначених законом», а другий абзац визнає, що держави мають право контролювати процес користування майном шляхом застосування «законів». Верховенство права (правовладдя) одна із засад демократичного суспільства, притаманна всім статтям Конвенції. Отже питання про те, чи було досягнуто справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та потребою захисту фундаментальних прав особи набуває значення лише після того, як буде встановлено, що втручання, про яке йдеться, відповідало вимозі правомірності і не було свавільним [рішення у справі Iatridis v. Greece від 25 березня 1999 року (заява № 31107/96), § 58; рішення у справі Frizen v. Russia від 24 березня 2005 року (заява № 58254/00), § 33].

Окрім того, Європейський суд через призму своїх рішень неодноразово акцентував увагу на тому, що балансу між вимогами загального інтересу суспільства та потребою захисту фундаментальних прав особи не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (рішення «Спорронг та Льонрот проти Швеції»). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (рішення «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986).

Водночас, у п. 38 рішення по справі «Ісмайлов проти Росії» від 16.10.2008 ЄСПЛ встановив, що для того, щоб втручання вважалося пропорційним воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити «особистий і надмірний тягар для особи».

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

При цьому суд враховує, що гарантування права власності є одним із основоположних аспектів забезпечення верховенства права.

За приписами ст. 328 Цивільного кодексу України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не слідує із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга).

Гарантії захисту та порядок відновлення порушеного права на власність мають своє відображення у кримінальному процесуальному законодавстві України.

Так, згідно з ч. 1 ст. 16 КПК позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Ухвалою судді Київського районного суду м. Полтави від 04.11.2024 року накладено арешт на вилучений в ході проведення 29.12.2024 року обшуку за адресою: м. Карлівка, вул. Київська, 5, мобільний телефон iPhone 15 ЕМЕІ НОМЕР_1 .

Арешт на вказане майно, згідно ухвали слідчого судді, накладено з метою забезпечення збереження речового доказу. Постановою детектива мобільний телефон iPhone 15 визнано речовим доказом, оскільки він відповідає критеріям визначеним у ст. 98 КПК України та має істотне значення для кримінального провадження.

Доводи обвинуваченого про накладення арешту на невизначене майно, оскільки неправильно зазначено ІМЕІ вказаного мобільного телефону, що унеможливлює ототожнення арештованого майна з фактично вилученим телефоном, суд до уваги не приймає.

Так, дійсно, згідно ухвали слідчого судді, арешт накладено на мобільний телефон iPhone 15 ЕМЕІ НОМЕР_1 .

Згідно копій наданих обвинуваченим гарантійного талону та ксерокопії фото коробки мобільного телефону iPhone 15 свідчать, що ЕМЕІ вилученого у нього мобільного телефону - НОМЕР_4 , тобто в ухвалі суду мається описка в останніх двох цифрах ЕМЕІ, що не свідчить про неможливість ототожнення арештованого майна з фактично вилученим телефоном та накладення арешту на невизначене майно.

Крім того, в своєму клопотанні обвинувачений ОСОБА_3 також зазначає, що мала місце помилка в написанні ЕМЕІ вилученого у нього мобільного телефону.

Отже, вказане клопотання, з підстав, зазначених в ньому, задоволенню не підлягає.

Також, ухвалою судді Київського районного суду м. Полтави від 07.08.2024 року накладено арешт на належне на праві приватної власності ОСОБА_3 майно, а саме: - житловий будинок загальною площею 53,5 кв.м. з складовими частинами нерухомого майна: погріб вхідний, гараж, літня кухня з надбудовою та ін. за адресою: АДРЕСА_1 ; - земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 5321610100:50:002:0663 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 ; - автомобіль Toyota Rav 4, 2020 року випуску, vin НОМЕР_3 , д.н.з. НОМЕР_2 .

Арешт на вказане майно, згідно ухвали слідчого судді, накладено з метою відшкодування збитків завданих бюджету Полтавської міської громади, з метою забезпечення конфіскації майна та забезпечення в майбутньому виконання вироку.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що прокурором відділу процесуального керівництва досудовим розслідування та підтримання публічного обвинувачення Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону ОСОБА_7 , в інтересах Полтавської міської ради, подано цивільний позов до обвинувачених, в тому числі до ОСОБА_3 , про відшкодування шкоди, завданої вчиненням кримінальних правопорушень, в подальшому уточненого в судовому засіданні, в частині порядку стягнення, а саме солідарного стягнення суми шкоди в розмірі 4 833 215,20 грн.

Відповідно до ч.6 ст. 170 КПК України у випадку, передбаченому пунктом 4 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, фізичної чи юридичної особи, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, а також юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності обґрунтованого розміру цивільного позову у кримінальному провадженні, а так само обґрунтованого розміру неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, щодо якої здійснюється провадження.

При цьому згідно з ч. 8 вказаної статті вартість майна, яке належить арештувати з метою забезпечення цивільного позову повинна бути співмірною розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням або зазначеної у цивільному позові.

Суд відхиляє твердження обвинуваченого про нерозумність та неспівмірність арештованого майна завданням кримінального провадження, оскільки ціна позову становить 4 833 215,20 грн., стягнення, прокурор просить здійснити солідарно, а згідно договору дарування житлового будинку від 18.11.2015 р., вартість житлового будинку загальною площею 53,5 кв.м. за адресою: Полтавський район, м. арлівка, вул. Київська,5 складає 324 000 грн., а згідно договору дарування земельної ділянки від 18.11.2015, вартість земельної ділянки площею 0,1 га, за адресою: Полтавський район, м. Карлівка, вул. Київська,5; складає 100 000 грн.

Таким чином, вартість арештованого майна є недостатньою для відшкодування шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінальних правопорушень, оскільки не виходить за межі завданої шкоди.

Доказів вартості автомобіля Toyota Rav 4, 2020 року випуску, vin НОМЕР_3 , д.н.з. НОМЕР_2 або доказів іншої вартості нерухомого майна до клопотання не надано, а отже підстав вважати, що такий арешт є нерозумним, неспівмірним та непропорційним у суду підстав немає.

Доводи обвинуваченого про те, що дарувальник з договорами дарування його мати ОСОБА_12 в даному кримінальному провадження немає жодного процесуального статусу, не була обізнана про накладення арешту на майно, а також не отримувала та не могла отримати будь-якої неправомірної вигоди, суд відхиляє, оскільки на час вирішення клопотань про арешт майна, ОСОБА_3 був одноосібником власником вказаного майна.

Посилання обвинуваченого на таку підставу скасування арешту з автомобіля TOYOTA RAV-4, д/н НОМЕР_2 , як спільність сумісної власності подружжя, суд відхиляє.

Так, відповідно до положень ч. 2 ст. 60 СК України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За змістом ч. 1, 3 ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому, відповідно до ст. 372 КПК України, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Отже, режим спільної сумісної власності не визначає розміру часток кожного власника, що унеможливлює ідентифікацію конкретних часток кожного з подружжя у спільному майні.

Оскільки частки подружжя у праві спільної сумісної власності не визначені, суд у кримінальному провадженні позбавлений можливості визначати їх поза межами цивільного провадження.

З огляду на те, що вказане рухоме майно набуте у шлюбі - це майно є спільною сумісною власністю подружжя.

Однак, враховуючи відсутність відомостей про поділ майна подружжя на визначені частки, та неможливість суду самостійно відокремлювати його, суд вважає, що єдиним можливим та ефективним заходом забезпечення кримінального провадження у таких випадках є накладення обтяження саме на весь об?єкт права спільної сумісної власності в цілому.

Доводи обвинуваченого про те, що дружина як співвласник автомобіля в даному кримінальному провадження немає жодного процесуального статусу, не була обізнана про накладення арешту на майно, а також не отримувала та не могла отримати будь-якої неправомірної вигоди, є неприйнятними.

Враховуючи, що обмежень чи заборон щодо накладення арешту на вказане майно не було встановлено, суд вважає необґрунтованими доводи обвинуваченого щодо необхідності скасування арешту з такого майна з цих підстав.

Крім того, суд наголошує, що накладення арешту на майно не є припиненням права власності на нього або позбавленням таких прав, хоча власник і обмежуються у реалізації всіх правомочностей права власності, а отже такий захід є тимчасовим, відповідні обмеження за вищевказаних фактичних обставин є розумними та співмірними, з огляду на завдання кримінального провадження, з урахуванням чого суд приходить до висновку, що потреби в діях саме такого заходу забезпечення кримінального провадження виправдовують саме такий ступінь втручання у права та свободи власника майна з метою виконання завдань кримінального провадження.

Враховуючи викладене, а також розумність і співмірність обмеження права власності з метою виконання завдань кримінального провадження, суд вважає, що особою, яка звернулась із клопотанням, відповідно до вимог ч.1 ст.174 КПК України, не доведено, що арешт майна накладено необґрунтовано, а також, що потреба в подальшому застосуванні заходу забезпечення кримінального провадження у вигляді арешту майна, відпала, в зв?язку із чим у задоволенні таких клопотань слід відмовити.

Керуючись ст. ст. 131, 132, 174, 331, 350, 369-372 КПК України, -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотань обвинуваченого ОСОБА_3 про скасування арештів майна відмовити повністю.

Ухвала оскарженню не підлягає та набирає законної сили негайно з моменту її постановлення.

Суддя Шевченківського районного суду

міста Полтави: ОСОБА_14