Рішення № 133849149, 04.02.2026, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 лютого 2026 року м. Житомир справа № 826/25155/15

категорія 106030100

Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Леміщака Д.М., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної податкової служби України, Державної фіскальної служби України про скасування наказу № 3430-о,

встановив:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 із позовною заявою, в якій просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 № 3430-о "Про звільнення ОСОБА_1 ";

- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника директора Департаменту доходів і зборів з фізичних осіб Державної фіскальної служби України;

- стягнути з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу;

- зобов`язати Державну фіскальну службу України повідомити Міністерство юстиції України про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_1 заборон, визначених статтею 1 Закону України "Про очищення влади".

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що наказом Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 № 3430-о ОСОБА_1 звільнено з посади заступника директора Департаменту доходів і зборів з фізичних осіб з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади". Позивач вважає цей наказ незаконним, оскільки до неї не застосовуються заборони, встановлені пунктом 7 частини першої статті 3 зазначеного Закону. Зазначається, що Державна податкова служба України, на базі якої утворено Міністерство доходів і зборів України, не була центральним органом виконавчої влади, що забезпечував формування державної податкової політики, а лише реалізовував її. Додатково вказується на те, що сама Державна фіскальна служба України 30.07.2015 за результатами перевірки дійшла висновку про відсутність заборон щодо ОСОБА_1 , цей висновок не скасовувався. Звільнення відбулося без належного повідомлення, наказ вручено лише 28.10.2015, трудову книжку видано 30.10.2015.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.11.2015 відкрито провадження в адміністративній справі.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.11.2015 зупинено провадження у справі до розгляду Конституційним Судом України об`єднаного конституційного провадження за конституційним поданням Верховного суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України "Про очищення влади" та за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади".

13.12.2022 Верховна Рада України прийняла Закон України № 2825-ІХ Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду (далі - Закон № 2825-ІХ), який набрав чинності 15.12.2022.

Відповідно до статті 1 Закону № 2825-ІХ Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано.

Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2825-ІХ установлено, що з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя.

До початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом, крім випадку, передбаченого абзацом четвертим цього пункту.

Не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва адміністративні справи, які були передані до Київського окружного адміністративного суду та розподілені між суддями до набрання чинності Законом України Про внесення зміни до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду щодо забезпечення розгляду адміністративних справ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.

Інші адміністративні справи, які не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва, у тому числі ті, що передані до Київського окружного адміністративного суду до набрання чинності Законом України Про внесення зміни до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду щодо забезпечення розгляду адміністративних справ, але не розподілені між суддями (крім справ, підсудність яких визначена частиною першою статті 27, частиною третьою статті 276, статтями 289-1, 289-4 Кодексу адміністративного судочинства України), передаються на розгляд та вирішення іншим окружним адміністративним судам України шляхом їх автоматизованого розподілу між цими судами з урахуванням навантаження, за принципом випадковості та відповідно до хронологічного надходження справ у порядку, визначеному Державною судовою адміністрацією України. Справи, підсудність яких визначена частиною першою статті 27, частиною третьою статті 276, статтями 289-1, 289-4 Кодексу адміністративного судочинства України, до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.

На підставі пункту другого розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2825-ІХ за результатами автоматизованого розподілу справу передано на розгляд Житомирському окружному адміністративному суду.

07.03.2025 відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, адміністративна справа передана на розгляд судді Леміщаку Д.М.

Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 17.03.2025 справу прийнято до провадження, вирішено розгляд справи здійснити за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (у письмовому провадженні).

У письмових поясненнях, поданих до суду 25.04.2025, представник позивача змінила частину позовних вимог, просила суд поновити ОСОБА_1 на посаді в Державній податковій службі України, рівнозначній посаді заступника директора Департаменту доходів і зборів з фізичних осіб Державної фіскальної служби України, яку вона займала.

Ухвалою від 14.05.2025 суд поновив провадження у справі та перейшов до розгляду справи за правилами загального позовного провадження.

Цією ж ухвалою суд залучив до участі у справі Державну податкову службу України як другого відповідача.

У відзиві на позовну заяву, поданому до суду 29.05.2025, Державна податкова служба України зазначила, що після реорганізації шляхом поділу Державної фіскальної служби України у 2018-2019 роках остання не припинилася юридично, запис про припинення в ЄДР відсутній. Спір стосується відносин публічної служби, а не переданих публічно-владних функцій, тому підстав для процесуального правонаступництва та заміни відповідача немає. Уточнені позовні вимоги щодо поновлення на посаді в Державній податковій службі України та стягнення середнього заробітку з ДПС вважаються необґрунтованими. Крім того, позивач не надав доказів надсилання копії заяви про уточнення позовних вимог Державній фіскальній службі України, що є порушенням частини восьмої статті 47 КАС України.

За результатами розгляду клопотань представників позивача та відповідача ухвалами суду від 02.06.2025, 20.06.2025, 11.09.2025, 15.09.2025, 30.10.2025 та від 08.06.2026 вирішено проводити судовий розгляд в режимі відеоконференції.

З огляду на необхідність отримання додаткових доказів та неявку сторін протокольними ухвалами від 24.06.2025, 19.08.2025 в підготовчому засіданні оголошувалися перерви.

Крім того, протокольною ухвалою суду від 15.07.2025 продовжено строк проведення підготовчого провадження на 30 днів, а ухвалою від 19.08.2025 - на більш тривалий розумний строк.

Ухвалою суду від 16.09.2025, постановленою у порядку статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України без виходу до нарадчої кімнати, суд закрив підготовче засідання та призначив справу до розгляду по суті.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримала та просила суд їх задовольнити в повному обсязі. Надала пояснення, що повторюють мотивацію позовної заяви та додаткових пояснень.

Представники відповідача щодо задоволення позовних вимог заперечили, зазначивши, що перевірка та звільнення проведені з додержанням положень чинного законодавства, а оскаржений позивачем наказ не підлягає скасуванню.

Судове засідання неодноразово відкладалося.

Ухвалами від 16.09.2025 (протокольна), 01.10.2025 та від 05.11.2025 суд витребовував у ДПС України, Комісії з реорганізації ДФС України довідку про розмір середньоденної заробітної плати позивача, розраховану відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, за два календарних місяці, що передували звільненню позивача із займаної посади.

У зв`язку з відсутністю заперечень сторін 13.01.2026 судом постановлено ухвалу про розгляд справи в порядку письмового провадження, яку внесено до протоколу судового засідання.

Додатковими поясненнями від 24.01.2026 позивач підтримав початкові доводи про незаконність звільнення, повторив обставини проходження служби з 09.07.2011, переведення в Міндоходів та ДФС, висновки перевірки 2015 року та відсутність підстав для люстрації. Наголошено, що Державна фіскальна служба України не припинилася, перебуває лише в стані припинення, тому саме вона залишається належним відповідачем у спірних відносинах публічної служби. При цьому, представником позивача знову уточнено частину позовних вимог:

- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника директора Департаменту доходів і зборів з фізичних осіб Державної фіскальної служби України;

- стягнути з ДФС України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу із урахуванням Довідки№ 873 від 02.11.2015 (за формою № 3) ДФС України за період з 01.01.2015 до дати постановлення судового рішення.

У додаткових поясненнях від 30.01.2026 Державна податкова служба України заперечила проти заміни відповідача на ДПС, оскільки спір стосується відносин публічної служби, а не переданих владних функцій, Державна фіскальна служба України не припинилася, запис про припинення в ЄДР відсутній, свої функції вона продовжує здійснювати через Комісію з реорганізації.

Заслухавши доводи сторін, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив таке.

09.07.2011 ОСОБА_1 призначено на посаду заступника директора Департаменту оподаткування фізичних осіб Державної податкової служби України.

У зв`язку з реорганізацією та утворенням Міністерства доходів і зборів України її переведено на посаду заступника директора Департаменту доходів і зборів з фізичних осіб цього міністерства.

27.08.2014 наказом Державної фіскальної служби України № 299-о ОСОБА_1 призначено в порядку переведення на посаду заступника директора Департаменту доходів і зборів з фізичних осіб Державної фіскальної служби України.

У період з 29.09.2015 по 08.10.2015 спільною робочою групою, до складу якої входили представники Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України, Національного агентства України з питань державної служби та Секретаріату Кабінету Міністрів України, проведено перевірку діяльності Державної фіскальної служби України щодо дотримання вимог Закону України "Про очищення влади".

За результатами цієї перевірки 20.10.2015 складено відповідний звіт, в якому, серед іншого, висловлено пропозицію керівництву Державної фіскальної служби України щодо звільнення ОСОБА_1 з займаної посади з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади", з огляду на її перебування на посадах заступника керівника самостійного структурного підрозділу у період з липня 2011 року по липень 2014 року в органах, що забезпечували реалізацію державної податкової політики.

Наказом Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 № 3430-о ОСОБА_1 звільнено з посади заступника директора Департаменту доходів і зборів з фізичних осіб з посиланням на пункт 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України та положення Закону України "Про очищення влади".

28.10.2015 ОСОБА_1 була ознайомлена з наказом про звільнення під розпис, а 30.10.2015 їй видано трудову книжку та здійснено остаточний розрахунок заробітної плати.

Вважаючи наказ про звільнення від 26.10.2015 № 3430-о протиправним та таким, що порушує її конституційні права, зокрема право на працю, позивач звернулася до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

За приписами частини другої статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до частини першої статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Пунктом 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що підставою припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України "Про очищення влади".

У випадках, передбачених пунктами 7 і 7-1 частини першої цієї статті, особа підлягає звільненню з посади у триденний строк з дня отримання органом державної влади, органом місцевого самоврядування, підприємством, установою, організацією копії відповідного судового рішення, яке набрало законної сили, а у випадку, передбаченому пунктом 7-2, особа підлягає звільненню з посади у порядку, визначеному Законом України "Про очищення влади" (частина друга статті 36 КЗпП України).

Так, 16.10.2014 набрав чинності Закон України від 16.09.2014 № 1682-VII "Про очищення влади" (далі - Закон № 1682-VII в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), згідно з частиною першою статті 1 якого очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону № 1682-VII).

Відповідно до частини третьої статті 1 Закону № 1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Статтею 2 Закону № 1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації).

Пунктом 7 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII установлено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції.

Пунктом 4 частини другої статті 3 Закону № 1682-VII також передбачено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21.11.2013 по 22.02.2014 та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням керівника, керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції.

Пунктом 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1682-VII визначено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:

1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;

2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.

Системний аналіз положень пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1682-VII дає підстави для висновку, що заборони, встановлені частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII, виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб`єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.

Також із аналізу цих норм убачається, що установлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття ними у відповідні періоди посади (посад) керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, незалежно від того чи сприяли вони своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.

Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Частиною першою статті 7 КАС України установлено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частиною другою статті 19 Закону України від 29.06.2004 № 1906-IV "Про міжнародні договори" якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до статті 2 Конвенції Міжнародної організації праці "Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості", яка ратифікована Україною 04.08.1961, кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 Конвенції).

Таким чином, рішення суб`єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників не повинно допускати дискримінацію у праці.

Положеннями Закону № 1682-VII фактично установлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення працівників у зв`язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої у статті 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути в кожному конкретному випадку.

З урахуванням норм міжнародного права та положень національного законодавства у суду наявні підстави вважати, що приписами Закону № 1682-VII створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до частини другої статті 38 Конституції України, адже в його положеннях простежується дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення, зокрема, керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду протягом не менше визначеного Законом № 1682-VII строку.

Наведене вказує на невідповідність положень Закону № 1682-VII статті 38 Конституції України.

Заборона перебування на посадах, визначених в частині першій статті 3 Закону № 1682-VII та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади, що вказує на ігнорування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує частину другу статті 61 Конституції України.

Суд звертає увагу, що положення пункту 2 "Прикінцеві та перехідні положення" та статті 3 Закону № 1682-VII мають бути застосовані у нерозривній сукупності із положеннями статті 1 Закону № 1682-VII, якою встановлено мету люстрації - недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

При цьому для застосування до особи положень Закону № 1682-VII мало б бути з`ясовано, чи здійснювала така особа заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки й оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини.

В іншому випадку, вказані особи визнаються колективно винними без забезпечення індивідуального підходу відповідальності, що є порушенням статей 61 і 62 Конституції України в аспекті забезпечення індивідуального характеру відповідальності та забезпечення презумпції невинуватості.

Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади.

Натомість, без доведення вини в передбаченому законом порядку запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв`язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу. Фактично введена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв`язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює.

Приписами Закону України "Про очищення влади" встановлюється зворотна дія закону всупереч вимогам статті 58 Конституції України, так як вступаючи на публічну службу, особа не знала і не могла знати, що лише перебування на конкретній посаді у певний проміжок часу в майбутньому становитиме підставу для юридичної відповідальності у вигляді заборони обіймати певні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування протягом 10 років.

Аналогічна за змістом правова позиція щодо фактичної зворотної дії Закону України "Про очищення влади" всупереч положень статті 58 Основного Закону України викладена у постанові Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 826/3328/16.

Наведене свідчить про встановлення додаткових обмежень для реалізації прав і свобод державного службовця (особи, яка перебуває на публічній службі) як людини і громадянина, що не відповідає частині третій статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів (зокрема Закону України "Про очищення влади") не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (зокрема, осіб, які перебувають на публічній службі), та статті 64 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Отже, з викладених норм прямої дії Конституції України слідує, що одним із принципів правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

У п. "а" ч. 1 статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25.06.1958 № 111 передбачено, що термін "дискримінація" охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 (надалі - Конвенція), що була ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997, та відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує в ст. 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених ст. 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі "Матиєк проти Польщі").

У рішенні у справі "Турек (Turek) проти Словаччини" (люстрація) від 14.02.2006 № 57986/00 Європейський суд з прав людини постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв`язку із застосуванням засобів люстрації.

Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (додатково див. п. 115 вказаного рішення).

Згідно зі ст. 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно з законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Венеціанська комісія у своєму Висновку від 16.12.2014 № 788/2014 СDL-АD(2014)044 зазначила: "За Законом "Про люстрацію" особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. ... На думку Комісії, однак той факт, що Закон "Про люстрацію" виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом "індивідуальної відповідальності", на якому має бути заснована люстрація (стаття 1.2). Навіть добровільна відставка з посади до 22.02.2014 не буде достатньою щоб звільнити особу від люстрації.

У п. 64 проміжного Висновку від 16.12.2014 № 788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України "Про очищення влади" (Закону "Про люстрацію") Венеціанська комісія констатувала: "Закон "Про люстрацію" не відповідає цим вимогам. За винятком осіб, зазначених у ст.ст. 3.5, 3.6 та 3.7, встановлення індивідуальної провини незалежним органом не вимагається. Заборона доступу до державних функцій, що застосовується до цих осіб, заснована на простому факті обіймання певної посади з подальшою презумпцією винуватості. У той час, як цей підхід може бути прийнятним щодо осіб, що обіймали високі посади в комуністичний період і в деяких найважливіших державних установах, у всіх інших випадках вина має бути доведена на основі індивідуальних вчинків. Якщо сам факт належності до партії, організації або адміністративного органу старого режиму є підставою для заборони обіймати державні посади, то така заборона зводиться до форми колективного та дискримінаційного покарання, яка несумісна з нормами в галузі прав людини. Тому люстрація ризикує стати політичним інструментом для придушення опонентів".

Крім того, Венеціанська комісія зауважила: "Відповідно до керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це" (п. 62).

Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: "Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій" (пп. "h" п. 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13.10.2009).

У Висновку Венеціанської комісії від 14-15.12.2012 № 694/2012 СDL-АD(2012)028 щодо Закону "Про визначення критерію для обмеження повноважень несення державної служби, доступу до документів та оприлюднення інформації про колабораціонізм із органами державної безпеки" (Закону "Про люстрацію") колишньої Югославської Республіки Македонія Венеціанська комісія констатувала: "...Мета люстрації перш за все полягає в захисті демократії від ремінісценцій тоталітаризму, другорядною метою люстрації, підпорядкованою реалізації першочергової мети, є індивідуальне покарання осіб, які співпрацювали з тоталітарним режимом. .." (пункт 16 розділу А).

В п. 12, п. 13 Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи № 1096 "Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем", (Dос. 7568 від 03.06.1996) видно, що люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена в кожному конкретному випадку, а особі, яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.

Відповідно до п. "і" Рекомендації ПАРЄ нікого не може бути піддано люстрації виключно за зв`язок з якоюсь організацією або участь у її діяльності, яка була законною на час такого зв`язку або діяльності (крім випадків, викладених лише у підпункті "h"), або за особисті думки чи переконання.

Пунктом "h" зазначеної Рекомендації встановлено, "що особи, які видали накази, скоїли або значною мірою сприяли скоєнню серйозних порушень прав людини, можуть бути відсторонені від посади; якщо організація вчинила серйозні порушення прав людини, її член, співробітник або уповноважений вважається таким, що залучався до цих порушень, обіймаючи високу посаду в цій організації, якщо тільки він не доведе, що не брав участі у плануванні, спрямуванні або здійсненні такої політики, практики або дій".

Згідно зі ст. 14 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, вчинену у частині політичних положень (преамбула, ст. 1, розділи I, II, VII) від 21.03.2014 в м. Брюсселі та у частині торговельно-економічних і галузевих положень (розділи III, IV, V, VI) 27.06.2014 в м. Брюсселі, ратифікованої Законом України, від 16.09.2014, № 1678-VII "Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони", в рамках співробітництва у сфері юстиції, свободи та безпеки Сторони надають особливого значення утвердженню верховенства права та укріпленню інституцій усіх рівнів у сфері управління загалом та правоохоронних і судових органів зокрема. Співробітництво буде спрямоване, зокрема, на зміцнення судової влади, підвищення її ефективності, гарантування її незалежності та неупередженості та боротьбу з корупцією. Співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки буде відбуватися на основі принципу поваги до прав людини та основоположних свобод.

Суд враховує, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Законом від 17.07.1997 № 475/97-ВР). Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно з законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.

17.10.2019 Європейський суд з прав людини прийняв рішення у справі "Полях та інші проти України" (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24.02.2020 набуло статусу остаточного, та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону № 1682-VII. Суд констатував, що причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом № 1682-VII, є прихід до влади пана Януковича, а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд уважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави (пункти 299-300).

Так само, на думку Європейського суду з прав людини, немає переконливого пояснення часовим рамкам, установлених Законом № 1682-VII, як основного критерію для застосування передбачених законом обмежувальних заходів. Як немає і пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування Закону № 1682-VII (пункти 301-302).

Ключовим у позиції ЄСПЛ у постанові у справі "Полях та інші проти України" є § 156 цієї постанови, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України "Про очищення влади", не була класифікована як "кримінальна" в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент ОСОБА_7 .

Тому не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і ЄСПЛ у параграф 324 даної постанови визнав порушення ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України "Про очищення влади" до осіб, які в період з 25.02.2010 по 22.02.2014 перебували на окремих посадах державної служби без встановленні причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів Януковича суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями.

Аналіз цього рішення Європейського суду з прав людини та установленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом № 1682-VII, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.

У цій справі до позивача також був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону № 1682-VII, законодавчому механізму якого була надана оцінка Європейським судом з прав людини у вказаному вище рішенні.

У постанові Верховного Суду у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 03.06.2020 у справі № 817/3431/14 наголошено, що без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону № 1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації). Без встановлення зв`язку між вказаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону № 1682-VII - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.

У постанові від 02.06.2021 у справі № 800/527/14 Велика Палата Верховного Суду вказала, що з метою дотримання принципів презумпції невинуватості, індивідуальної відповідальності, визначених у статті 1 Закону № 1682-VII, та за наявності легітимної мети й пропорційності, передбачених статтею 8 Конвенції, необхідно досліджувати діяльність таких осіб на державній службі та встановлювати, чи були їхні дії, рішення чи бездіяльність спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки й оборони України, протиправне порушення прав і свобод людини.

Таким чином, з аналізу викладеного законодавства України, міжнародного законодавства та правової позиції Верховного Суду слідує, що звільнення особи на підставі Закону № 1682-VІІ є допустимим у разі існування таких факторів: перебування цієї особи на визначених в Законі № 1682-VІІ посадах; строк перебування на відповідній посаді, який визначається цим Законом; доведеності індивідуальної, а не колективної вини особи, яка піддається люстраційним процедурам (чи здійснювала така особа заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки й оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини).

Повертаючись до обставин цієї справи, суд констатує, що відповідачі не стверджують про причетність ОСОБА_1 до будь-яких порушень прав людини, до підтримки антидемократичних заходів чи до дій, спрямованих на узурпацію влади або підрив національної безпеки. Матеріали справи не містять жодних доказів того, що Державною фіскальною службою України здійснювалися перевірки чи заходи, спрямовані на встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача або її участі у заходах, що підривають демократичний конституційний лад. Звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора Департаменту доходів і зборів з фізичних осіб Державної фіскальної служби України проведено виключно за формальною ознакою - фактом перебування на посаді заступника керівника самостійного структурного підрозділу у період з липня 2011 року по липень 2014 року, без будь-якого аналізу чи встановлення конкретних обставин, які б свідчили про наявність ризиків для демократичних перетворень або національної безпеки.

Наказ Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 № 3430-о про звільнення ОСОБА_1 не містить жодного обґрунтування того, що позивач становила чи могла становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму, національної безпеки чи прав людини. Підставою для звільнення стало лише посилання на пункт 7 частини першої статті 3 Закону України "Про очищення влади" та висновок робочої групи, при цьому сам наказ не обґрунтовує, чому саме перебування на посаді у Державній податковій службі України та Міністерстві доходів і зборів України повинно автоматично призводити до застосування заборони без додаткової оцінки індивідуальної поведінки особи.

Оцінюючи пропорційність застосованого обмеження у вигляді звільнення з посади щодо заявленої мети очищення влади, суд вважає таке обмеження непропорційним, невиправданим та таким, що не було необхідним у демократичному суспільстві. Закон України "Про очищення влади" у частині другій статті 1 визначає мету очищення влади як усунення з публічної служби осіб, які брали участь у діях, спрямованих на узурпацію влади, підрив національної безпеки, оборони чи порушення прав і свобод людини, а також осіб, перебування яких на певних посадах у визначений період може становити загрозу для демократичних перетворень. У справі відсутні будь-які докази того, що ОСОБА_1 брала участь у таких діях або що її подальше перебування на посаді становило б реальну загрозу для демократичного ладу. Автоматичне застосування заборони лише за формальною ознакою посади без оцінки індивідуальної поведінки особи суперечить принципу пропорційності втручання у право на працю та принципам, закладеним у статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які Україна зобов`язана дотримуватися.

Крім того, суд враховує, що сама Державна фіскальна служба України за результатами перевірки, проведеної у липні 2015 року, дійшла висновку про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_1 заборон, передбачених частинами третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", що було зафіксовано у затвердженій 30.07.2015 довідці про результати перевірки. Цей висновок не був скасований, переглянутий чи оскаржений у встановленому порядку. Повторне звільнення на тій самій підставі без скасування попереднього позитивного висновку порушує принципи правової визначеності, захисту довіри особи до дій органу державної влади та заборони довільного перегляду вже встановлених фактів.

Отже, наказ Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 № 3430-о про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора Департаменту доходів і зборів з фізичних осіб Державної фіскальної служби України є протиправним, прийнятим з порушенням мети та принципів Закону України "Про очищення влади", а також принципів пропорційності та необхідності обмеження прав у демократичному суспільстві, у зв`язку з чим підлягає скасуванню.

Щодо позовних вимог про поновлення ОСОБА_1 на посаді в Державній податковій службі України, рівнозначній посаді заступника директора Департаменту доходів і зборів з фізичних осіб Державної фіскальної служби України.

Суд зазначає, що норми КЗпП України передбачають засоби правового захисту працівників, звільнення яких визнане незаконним. Так, за змістом частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Отже, скасування наказу про звільнення працівника із займаної посади, у силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України, є підставою для його поновлення на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При цьому, поновлення на роботі полягає в тому що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи.

При цьому, повноваження суду при вирішенні трудового спору про поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця.

Так, повноваження щодо призначення працівника в порядку переведення на відповідну посаду, згідно з затвердженим штатним розписом в новоствореній юридичній особі, яка є правонаступником роботодавця, є винятковою компетенцією роботодавця і суд, як орган, що розглядає трудовий спір, не повинен і не може втручатися у здійснення дискреційних повноважень державного органу.

Обов`язок по працевлаштуванню незаконно звільненого працівника покладений на роботодавця, яким у випадку реорганізації державної установи є її правонаступник, якому передані відповідні завдання і функції.

Аналогічну правову позицію неодноразово висловлював Верховний Суд, зокрема, у постановах від 26.05.2021 у справі № 260/261/20, від 27.04.2021 в справі № 826/8332/17, від 20.01.2021 у справі № 640/18679/18, від 20.01.2021 у справі № 804/958/16, від 11.02.2021 у справі № 640/21065/18, від 31.05.2021 у справі № 0840/3202/18, від 06.07.2021 у справі № 640/3456/20, від 06.07.2021 у справі № 640/1627/20, від 21.10.2021 у справі № 809/2894/13-а, від 10.08.2023 у справі № 540/2917/21, від 02.11.2023 у справі № 380/9055/22, від 31.07.2024 у справі № 300/5313/22, від 30.01.2025 у справі № 340/1765/23, від 15.08.2025 у справі № 420/27192/21.

Таким чином, з огляду на сформовану Верховним Судом правову позицію стосовно необхідності поновлення працівника саме на тій посаді, з якої його звільнили, беручи до уваги встановлену раніше судом протиправність наказу Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 № 3430-о, суд дійшов висновку, що належним способом відновлення порушеного права позивача є її поновлення саме на посаді заступника директора Департаменту доходів і зборів з фізичних осіб Державної фіскальної служби України.

Вирішуючи питання щодо визначення дати, з якої ОСОБА_1 має бути поновлено на посаді, суд виходить з такого.

Згідно з частинами першою та п`ятою статті 241-1 Кодексу законів про працю України строки виникнення і припинення трудових прав та обов`язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями. Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк.

Відповідно до пункту 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників і вкладок до них, затвердженої спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 № 58 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17.08.1993 за № 110), днем звільнення вважається останній день роботи працівника.

У матеріалах справи встановлено, що наказом Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 № 3430-о ОСОБА_1 звільнено з посади заступника директора Департаменту доходів і зборів з фізичних осіб з 26.10.2015. Саме ця дата вказана в оскаржуваному наказі як день звільнення.

Факт ознайомлення позивача з наказом про звільнення лише 28.10.2015, видачі трудової книжки та проведення остаточного розрахунку 30.10.2015 не змінює дати, з якої припинилися трудові відносини, оскільки відповідно до положень Кодексу законів про працю України та Інструкції про порядок ведення трудових книжок днем припинення трудового договору є дата, зазначена в наказі про звільнення як останній день роботи, якщо інше не випливає з обставин справи або не встановлено судом інше.

У даному випадку в наказі Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 № 3430-о прямо вказано, що звільнення відбувається з 26.10.2015, а доказів на підтвердження того, що фактичний останній робочий день позивача припав на іншу дату, суду не надано.

Отже, оскільки наказом Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 № 3430-о ОСОБА_1 звільнено з посади з 26.10.2015, то цей день є останнім робочим днем, а тому поновлювати її на посаді слід з наступного дня після звільнення - з 27.10.2015.

Щодо позовних вимог про стягнення середнього грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.

Частиною другою статті 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з частиною першої статті 27 Закону України від 24.03.1995 № 108/95-ВР "Про оплату праці" (із змінами і доповненнями) порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Підпунктом "з" пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100), встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.

Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку № 100, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункт 8 Порядку № 100).

З довідки комісії з реорганізації Державної фіскальної служби України від 10.12.2025 № 63000-01/107 судом встановлено, що середньоденний заробіток позивача за період серпень-вересень 2015 року склав 526,09 грн.

При цьому, суд бере до уваги саме цю довідку, видану на виконання ухвали суду про витребування доказів та відповідно до Порядку № 100, а не довідку ДФС України № 873 від 02.11.2015 за формою № 3.

Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня наступного після звільнення, у даному випадку - з 27.10.2015 (а не з 01.01.2015 як зазначає в останніх поясненнях представник позивача), до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника - 04.02.2026, та складає 2617 робочих днів.

При цьому судом враховано норми тривалості робочого часу у 2015-2021 роках (додатки до листів Міністерства соціальної політики України від 09.09.2014 № 10196/0/14-14/13, від 20.07.2015 № 10846/0/14-15/13, від 05.08.2016 № 11535/0/14-16/13, від 08.08.2018 № 78/0/206-18, від 29.07.2019 № 1133/0/206-19, до листа Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 12.08.2020 № 3501-06/219), а також норми тривалості робочого часу у 2022-2025 роках з урахуванням положень частини шостої статті 6 Закону України від 15.03.2022 № 2136-IX "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" (набрав чинності 24.03.2022), якою визначено, що у період дії воєнного стану не застосовуються, серед іншого, норми статті 73 КЗпП України, якою, у свою чергу, визначені святкові і неробочі дні.

Таким чином, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 27.10.2015 по 04.02.2026 складає 1376777,53 грн (2617 робочих днів х 526,09 грн).

Суд також звертає увагу, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі № 6-511цс16 та Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.06.2018 у справі № 826/808/16 не знайшла підстав для відступлення від цього правового висновку. У постанові Верховного Суду 18.03.2021 у справі № 825/3399/14 також підтримано цей висновок.

У пункті 164.6 статті 164 Податкового кодексу України (далі - ПК України), яка визначає базу оподаткування, зазначено, що під час нарахування доходів у формі заробітної плати база оподаткування визначається як нарахована заробітна плата, зменшена на суму страхових внесків до Накопичувального фонду, а у випадках, передбачених законом, - обов`язкових страхових внесків до недержавного пенсійного фонду, які відповідно до закону сплачуються за рахунок заробітної плати працівника, а також на суму податкової соціальної пільги за її наявності.

Системний аналіз пункту 3 Порядку № 100 та пункту 164.6 статті 164 ПК України дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюється без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із присудженої за рішенням суду суми заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із цієї суми при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів.

При цьому відрахування податків і обов`язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період у разі перебування на посаді працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори.

Відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу (за загальним правилом 18 відсотків).

Таким чином, якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи середній заробіток за час вимушеного прогулу, то ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов`язана (у випадках, передбачених ПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу.

Аналогічний правовий висновок зроблений Верховним Судом у подібних правовідносинах у постановах від 18.07.2018 у справі № 359/10023/16-ц та від 07.10.2020 у справі № 523/14396/19, у рішенні від 16.03.2023 у справі № 9901/420/19.

Враховуючи наведене, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 1376777,53 грн підлягає стягненню на користь позивача з проведенням необхідних відрахувань відповідно до вимог чинного законодавства.

За правилами частин першої та п`ятої статті 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 № 1074 затверджено Порядок № 1074, який визначає механізм здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - органи виконавчої влади) та їх територіальних органів.

Відповідно до пунктів 5, 6 Порядку № 1074 орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. Права та обов`язки органів виконавчої влади переходять: у разі злиття органів виконавчої влади - до органу виконавчої влади, утвореного внаслідок такого злиття; у разі приєднання одного або кількох органів виконавчої влади до іншого органу виконавчої влади - до органу виконавчої влади, до якого приєднано один або кілька органів виконавчої влади; у разі поділу органу виконавчої влади - до органів виконавчої влади, утворених внаслідок такого поділу; у разі перетворення органу виконавчої влади - до утвореного органу виконавчої влади; у разі ліквідації органу виконавчої влади і передачі його завдань та функцій іншим органам виконавчої влади - до органів виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів України.

Пунктом 8 Порядку № 1074 визначено, що внаслідок реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) органів виконавчої влади припиняється той орган виконавчої влади, майнові права та обов`язки якого переходять його правонаступникам.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 11.10.2019 в справі № 812/1408/16, особливістю адміністративного (публічного) правонаступництва є те, що подія переходу прав та обов`язків, що відбувається із суб`єктами владних повноважень, сама собою повинна бути публічною та врегульованою нормами адміністративного права.

Можна виділити дві форми адміністративного (публічного) правонаступництва: 1) фактичне (або компетенційне адміністративне правонаступництво), тобто таке, де вирішуються питання передачі фактичних повноважень від одного до іншого органу, посадової особи (або повноважень за компетенцією) та 2) процесуальне адміністративне (публічне) правонаступництво.

Фактичне (компетенційне) адміністративне (публічне) правонаступництво - це врегульовані нормами адміністративного права умови та порядок передання адміністративної компетенції від одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) до іншого, який набуває певні владні повноваження внаслідок ліквідації органу чи посади суб`єкта владних повноважень, припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення компетенції органу публічної адміністрації чи припинення повноважень посадової особи.

Процесуальне адміністративне (публічне) правонаступництво - це унормована можливість заміни адміністративним судом (на будь-якій стадії процесу судового розгляду справи в суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій (окрім випадків перегляду справи за винятковими чи нововиявленими обставинами)) сторони чи третьої особи іншим суб`єктом, коли права та обов`язки суб`єкта владних повноважень перейшли від сторони (в адміністративній справі) до іншого суб`єкта владних повноважень, а також можливість суб`єкта публічної адміністрації (правонаступника) вступити в судовий процес як сторона чи третя особа.

При визначенні процесуального адміністративного (публічного) правонаступництва суд повинен виходити з того, хто є правонаступником у спірних правовідносинах, і враховувати таке: якщо під час розгляду адміністративної справи буде встановлено, що орган державної влади, орган місцевого самоврядування, рішення, дії чи бездіяльність яких оскаржуються, припинили свою діяльність, то суд повинен залучити до участі у справі їхніх правонаступників.

У разі ж відсутності правонаступників, суд повинен залучити до участі у справі орган, до компетенції якого належить ухвалення рішення про усунення порушень прав, свобод чи інтересів позивача. У разі зменшення обсягу компетенції суб`єкта владних повноважень, не пов`язаного з припиненням його діяльності, до участі у справі як другий відповідач суд залучає іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого передані або належать функції чи повноваження щодо вирішення питання про відновлення порушених прав, свобод чи інтересів позивача.

Отже, підставою для переходу адміністративної компетенції від одного суб`єкта владних повноважень до іншого (набуття адміністративної компетенції) є події, що відбулися із суб`єктом владних повноважень.

У постановах від 11.02.2021 в справі № 826/9815/18, від 13.10.2021 в справі № 803/130/16, від 02.11.2021 в справі № 816/1231/15, від 26.05.2022 в справі № 807/3591/14, від 28.07.2022 в справі № 807/3656/14, від 03.05.2023 в справі № 260/4620/21 та інших, Верховний Суд констатував, що положення КАС України, на відміну від чинного цивільного чи господарського процесуального законодавства, не пов`язують процесуальне правонаступництво з обов`язковою наявністю факту припинення юридичної особи. Ключовим за правилами КАС України є доведення обставин вибуття сторони - суб`єкта владних повноважень з відносин, щодо яких виник спір. Такі правила КАС України встановлені, враховуючи специфіку публічно-правових відносин, а саме: повноваження відповідних державних органів не є статичними і можуть передаватися від одного органу до іншого у випадку зміни законодавства. Водночас такий перехід може не збігатися у часі з юридичним припиненням суб`єкта владних повноважень унаслідок реорганізації чи ліквідації.

Отже, якщо спір виник з приводу реалізації суб`єктом владних повноважень, що припиняється, його компетенції, підстави для правонаступництва виникають з моменту його вибуття з правовідносин, щодо яких виник спір, унаслідок, зокрема, передачі розпорядчим актом Кабінету Міністрів України його адміністративної компетенції іншому/іншим суб`єктам владних повноважень. Якщо ж спір виник у відносинах, що не пов`язані з реалізацією суб`єктом владних повноважень його компетенції, як у даному випадку, підстави для правонаступництва виникають з моменту припинення сторони - суб`єкта владних повноважень.

Постановою Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 № 1200 утворено Державну податкову службу України та Державну митну службу України внаслідок реорганізації Державної фіскальної служби шляхом поділу. Постановлено, що Державна податкова служба та Державна митна служба є правонаступниками прав та обов`язків реорганізованої Державної фіскальної служби у відповідних сферах діяльності.

Розпорядженням № 682-р визначено, що Кабінет Міністрів України погодився з пропозицією Міністерства фінансів щодо можливості забезпечення здійснення ДПС покладених на неї постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2019 № 227 "Про затвердження положень про Державну податкову службу України та Державну митну службу України" функцій і повноважень ДФС, що припиняється, з реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та законодавства з інших питань, контроль за дотриманням якого покладено на ДПС.

Відповідно до наказу ДПС від 28.08.2019 № 36 "Про початок діяльності Державної податкової служби України" розпочато виконання ДПС функцій і повноважень ДФС, що припиняється.

Із наведених обставин слідує, що на момент спірних правовідносин до ДПС та її структурних підрозділів перейшли частково повноваження ДФС та її територіальних органів, у відповідних сферах діяльності.

Суд зазначає, що спір по суті заявлених позовних вимог в цій частині не стосується публічно-владних функцій у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску чи інших функцій, що були передані ДПС відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 № 1200 та розпорядження Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 № 682-р.

Верховний Суд у постанові від 11.02.2021 у справі № 826/9815/18, аналізуючи зміст Постанови № 1200 та Розпорядження № 682-р, зазначив, що вони свідчать про компетенційне адміністративне (публічне) правонаступництво ДПС України, тобто про перехід до ДПС України функцій ДФС України у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску. У такому випадку ДПС України (її територіальні органи) може бути відповідачем у спорі, що виник у відносинах публічної служби, виключно у випадку фактичного вибуття ДФС України (її територіальних органів) унаслідок припинення. Аналогічний висновок викладено у постанові від 18.04.2022 у справі № 826/18481/14, у якій Верховний Суд зазначив, що правонаступником Міністерства доходів і зборів є Державна фіскальна служба України і в цьому випадку Міністерство доходів і зборів не може бути замінено на Державну податкову службу України до фактичного вибуття ДФС України внаслідок припинення.

Станом на день розгляду справи в Єдиному державному реєстрі запис про припинення ДФС України відсутній.

Беручи до уваги, що ДФС України не вибула зі спірних правовідносин, належним відповідачем за вимогами позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є ДФС України.

Пунктами 2, 3 частини першої статті 371 КАС України передбачено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Частиною другою статті 372 КАС України передбачено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.

Відповідно до частини восьмої статті 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

У постанові від 09.11.2022 у справі № 640/10445/21 Верховний Суд зауважив, що з аналізу положень КАС України та КЗпП України висновується, що звільнений без законної підстави працівник підлягає поновленню на попередній роботі. Роботодавець зобов`язаний виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі добровільно і негайно шляхом видання про це наказу. Негайне виконання судового рішення полягає в тому що воно набуває властивості обов`язковості та підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно - з дати його ухвалення, чим забезпечується швидкий і реальний захист прав працівника, гарантованих Конституцією України. В разі невиконання рішення суду в добровільному порядку воно підлягає примусовому виконанню державною виконавчою службою.

Подібні висновки сформовано, зокрема, у постановах від 16.02.2018 у справі № 807/2713/13-а, від 27.06.2019 у справі № 821/1678/16, від 31.07.2019 у справі № 813/593/17, від 25.09.2019 у справі № 813/4668/16, від 27.11.2019 у справі № 802/1183/16-а, від 19.12.2019 у справі № 2а-7683/12/1370, від 05.02.2020 у справі № 815/1676/18, від 05.03.2020 у справі № 280/360/19, від 26.11.2020 у справі № 500/2501/19, від 19.04.2021 у справі № 826/11861/17, від 24.06.2021 у справі № 640/15058/19, від 20.07.2021 у справі № 826/3465/18, від 21.10.2021 у справі № 280/5260/19, від 27.01.2022 у справі № 580/5185/20, від 09.11.2022 у справі № 460/600/22, від 23.03.2023 у справі № 420/8539/21 та інших.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 09.11.2022 у справі № 460/600/22 зазначив, що приписи частини восьмої статті 235 КЗпП України і приписи пункту 3 частини першої статті 371 КАС України достатньо чітко і однозначно встановлюють, що рішення про поновлення на роботі/посаді підлягають негайному виконанню й цей імператив адресований передовсім роботодавцю.

Таким чином, законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов`язок полягає у тому що у роботодавця обов`язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися.

Враховуючи наведені положення статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України та статті 235 Кодексу законів про працю України, рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 з 27.10.2015 на посаді заступника директора Департаменту доходів і зборів з фізичних осіб Державної фіскальної служби України та в частині стягнення з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць (середня кількість робочих днів в місяці - 21 робочий день), що становить 11047,89 грн, слід звернути до негайного виконання.

Щодо зобов`язання Державної фіскальної служби України повідомити Міністерство юстиції України про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_1 заборон, визначених статтею 1 Закону України "Про очищення влади".

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону "Про очищення влади" відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", що формується та ведеться Міністерством юстиції України.

Наказом Міністерства юстиції України від 16.04.2014 за № 1704/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16.10.2014 за № 1280/26057, затверджено Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Положення), яке визначає порядок формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Реєстр), а також надання відомостей з нього.

Пунктом 9 вказаного Положення передбачено, що держатель вносить або вилучає в установленому порядку відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", Реєстратори надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України "Про очищення влади", забезпечують оприлюднення інформації на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України, виконують інші функції, передбачені цим Положенням.

Згідно з п. 4 Положення держатель Реєстру - Міністерство юстиції України (далі - Держатель).

Відповідно до п. 5 розділу ХХ Положення підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", є надходження до Держателя від органу, який проводив передбачену Законом України "Про очищення влади" перевірку, обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України "Про очищення влади", відповідне судове рішення, а також випадки, визначені законом.

Виходячи з того, що, як встановлено вище, позивач не підпадає під дію Закону України "Про очищення влади", у зв`язку з чим наказ Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 № 3430-о щодо звільнення ОСОБА_1 на підставі Закону України "Про очищення влади" є протиправним та підлягає скасуванню, а тому відомості у Єдиному державному реєстрі осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" відносно ОСОБА_1 , підлягають виключенню.

Таким чином, є правомірною вимога позивача, про зобов`язання Державної фіскальної служби України повідомити Міністерство юстиції України про відсутність підстав для застосування до позивача заборон, визначених статтею 1 Закону України "Про очищення влади", відповідне судове рішення, а також випадки, визначені законом.

Частинами першою, другою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Надавши оцінку усім доказам в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи, суд дійшов висновку про протиправність наказу про звільнення, тому позовні вимоги є обґрунтованими, підтвердженими матеріалами справи та підлягають частковому задоволенню.

Суд роз`яснює, що за змістом положень Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» судом апеляційної інстанції щодо всіх справ, підсудних окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, та переданих на розгляд та вирішення іншим окружним адміністративним судам України відповідно до цього Закону, є Шостий апеляційний адміністративний суд.

Керуючись вимогами ст.ст. 2, 6-11,12, 77, 90, 241 246, 255, 257, 258, 262, 293, 295 КАС України, суд

вирішив:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної фіскальної служби України (пл. Львівська, 8, м. Київ, 04053, ЄДРПОУ 39292197), Державної податкової служби України (пл. Львівська, 8, м. Київ, 04053, ЄДРПОУ 430053933) про визнання звільнення незаконним та поновлення на роботі задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Державної фіскальної служби України від 26.10.2015 № 3430-о "Про звільнення ОСОБА_1 ".

Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника директора Департаменту доходів і зборів з фізичних осіб Державної фіскальної служби України з 27.10.2015.

Стягнути з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 27.10.2015 по 04.02.2026 у розмірі 1376777,53 грн (один мільйон триста сімдесят шість тисяч сімсот сімдесят сім гривень 53 копійки).

Зобов`язати Державну фіскальну службу України повідомити Міністерство юстиції України про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_1 заборон, визначених статтею 1 Закону України "Про очищення влади".

Допустити негайне виконання рішення суду у частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника директора Департаменту доходів і зборів з фізичних осіб Державної фіскальної служби України.

Допустити негайне виконання рішення суду у частині стягнення з Державної фіскальної служби України середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 11047,89 грн (одинадцять тисяч сорок сім гривень 89 копійок).

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Д.М. Леміщак

Повний текст складено: 04 лютого 2026 р.

04.02.26