Рішення № 133570931, 26.01.2026, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

26.01.2026 р. справа №520/33948/25

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку ст. 287 КАС України за процедурою письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник) до Основ`янсько-Слобідського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі за текстом - відповідач, суб"єкт владних повноважень, владний суб`єкт, адміністративний орган, орган публічної адміністрації, Відділ), третя особа - ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними,

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про визнання протиправними дій Основ`янсько-Слобідського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції по винесенню та не повідомленню про наявність постанови про відкриття виконавчого провадження №79751397 від 08.12.2025 ОСОБА_1 .

Аргументуючи цю вимогу зазначив, що відповідач не виконав вимоги ч.1 ст. 28 Закону №1404-VIII - не надіслав боржнику копію постанови про відкриття виконавчого провадження.

Відповідач із зазначеним позовом не погодився, надавши відзив на позов, у якому зазначив, що постанова про відкриття виконавчого провадження №79751397 від 08.12.2025 була винесена державним виконавцем у межах повноважень, на підставі належного виконавчого документа та з дотриманням вимог Закону України №1404-VIII «Про виконавче провадження», який не передбачає стадії добровільного виконання для постанов у справах про адміністративні правопорушення. Направлення постанови боржнику простим поштовим відправленням відповідає вимогам ч. 1 ст. 28 цього Закону, а сам факт її можливого несвоєчасного отримання не є підставою для скасування постанови про відкриття виконавчого провадження, оскільки позивач не довів порушення своїх прав, які б перебували у прямому причинному зв`язку з діями державного виконавця, при цьому право боржника на ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження було реалізоване 24.12.2025, а підстави для повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, визначені ч. 4 ст. 4 Закону № 1404-VIII, були відсутні.

Третя особа у письмових поясненнях зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_2 14.01.2025 року засобами поштового зв`язку АТ «Укрпошта» на адресу задекларованого місця проживання ОСОБА_1 була направлена повістка №1940839, сформована за допомогою Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів, про виклик до ТЦК та СП на 24.01.2025 о 09:00 годині, яка була повернута з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», у зв`язку з чим, відповідно до Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, позивач вважається належним чином оповіщеним про виклик, однак у визначений час не з`явився та не повідомив про поважні причини неприбуття, чим, на думку третьої особи, порушив вимоги частини третьої статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», у зв`язку з чим постанова про притягнення його до адміністративної відповідальності була складена правомірно.

Оскільки вжиті окружним адміністративним судом діючі механізми з`ясування об`єктивної істини за власною ініціативою безвідносно до доводів сторін та процесуальної поведінки учасників спору призвели до надходження до матеріалів справи сукупності доказів, обсяг яких повно та всебічно висвітлює обставини спірних правовідносин, то спір підлягає вирішенню на підставі матеріалів справи, а тому суд, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

ІНФОРМАЦІЯ_3 відносно заявника було прийнято постанову №1654 від 04.08.2025, якою позивача притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та накладено штраф у розмірі 17.000,00 грн.

У тексті цього рішення суб`єкта владних повноважень було зазначено, що на підставі частини другої статті 308 Кодексу України про адміністративні правопорушення у разі несплати штрафу протягом 15 днів з дня отримання постанови, а в разі оскарження такої постанови - не пізніш як через 15 днів з дня повідомлення про залишення скарги без задоволення з метою примусового виконання цієї постанови органами державної виконавчої служби штраф, визначений постановою по справі про адміністративне правопорушення буде стягнуто у подвійному розмірі 34000,00 грн.

Вказана постанова набрала законної сили 14.08.2025.

Доказів добровільного виконання заявником постанови ІНФОРМАЦІЯ_4 № 1654 від 04.08.2025р. матеріали судової справи не містять.

04.12.2025 до Основ`янсько-Слобідського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції надійшла заява про примусове виконання виконавчого документа, постанови ІНФОРМАЦІЯ_4 №1654 від 04.08.2025 з приводу стягнення з ОСОБА_1 (тобто із заявника) штрафу у розмірі 34000,00 грн на користь держави.

08.12.2025 заступником начальника відділу Основ`янсько-Слобідського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції -Фроловою Валерією Романівною було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №79751397 за постановою ІНФОРМАЦІЯ_4 № 1654 від 04.08.2025р.

Також заступником начальника відділу Основ`янсько-Слобідського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції - Фроловою Валерією Романівною 08.12.2025р. було винесено постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження № 79751397 303,00 грн.

Окрім того, 22.12.2025 заступником начальника відділу Основ`янсько-Слобідського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції - Фроловою Валерією Романівною винесено постанову про стягнення виконавчого збору ВП №79751397 у розмірі 3.400,00 грн.

22.12.2025 заступником начальника відділу Основ`янсько-Слобідського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Фроловою Валерією Романівною винесено постанову про арешт коштів боржника ВП №79751397.

23.12.2025р. заступником начальника відділу Основ`янсько-Слобідського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Фроловою Валерією Романівною винесено постанову про закінчення виконавчого провадження № 79751397 відповідно до п.9 ч. 1 ст. 39 Закону України "Про виконавче провадження".

Стверджуючи про протиправність управлінського волевиявлення суб"єкта владних повноважень у формі дій з приводу відкриття виконавчого провадження та не доведення до відома стягувача рішення про відкриття виконавчого провадження, заявник ініціював даний спір.

Суд відмічає, що текст позову заявника не містить ані вимоги про визнання протиправною та скасування постанови Основ`янсько-Слобідського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції від 08.12.2025р. про відкриття виконавчого провадження №79751397 за постановою ІНФОРМАЦІЯ_4 № 1654 від 04.08.2025р., ані доводів про незаконність рішення суб"єкта владних повноважень - постанови ІНФОРМАЦІЯ_4 № 1654 від 04.08.2025р., котрі згідно з законом могли б слугували перешкодами (перепонами) у відкритті виконавчого провадження.

Тому згідно з ч.2 ст.73 КАС України у межах справи №520/33633/25 ці обставини судом не досліджуються та не оцінюються, адже не входять до предмету доказування, яким згідно з текстом позову є виключно обставини позбавлення суб`єктом владних повноважень боржника на добровільне виконання виконавчого документу через ненаправлення виконавчого документу рекомендованим поштовим відправленням та непересвідченні у фізичному отриманні боржинокм постанови про відкриття виконавчого провадження.

Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення субєкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є субєктом владних повноважень.

Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб`єкт приватного права зобов`язаний добросовісно виконувати свої обов`язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.

Суд зауважує, що згідно з п.9 ч.2 ст.129, ч.1 ст.129-1 Конституції України, ч.2 ст.14, ч.1 ст.370, ч.2 ст.372 КАС України, ч.2 ст.13 Закону України від 02.06.2016р. №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» обов"язковість виконання судового рішення є гарантією реалізації права особи на доступ до суду та отримання дієвого захисту порушеного права (ущемленого інтересу) у розумінні ст.55 Конституції України, ст.ст.6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Суспільні відносини з приводу порядку та механізмів примусового виконання судових рішень та окремих актів суб"єктів владних повноважень в адміністративних справах регламентовані приписами Закону України від 02.06.2016 №1404-VІІІ "Про виконавче провадження" (далі за текстом - Закон України №1404-VІІІ), згідно з ч.1 ст.1 якого виконавче провадження є, зокрема, завершальною стадією судового провадження і здійснюється на окреслених у ч.1 ст.2 цього ж закону засадах.

Згідно з ч.1 ст.5 Закону України №1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Відповідно до Закону України №1404-VІІІ примусовому виконанню підлягають рішення на підставі постанов органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом (пункт 6 частини першої статті 3 Закону № 1404-VIII).

За правилами частин першої, другої статті 12 Закону № 1404-VIII виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців. Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття.

Так, відповідно до статті 26 Закону № 1404-VІІІ виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема за заявою стягувана про примусове виконання рішення.

Відповідно до статті 235 КУпАП територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов`язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (статті 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов`язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України).

Від імені територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право керівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.

Частиною першою статті 18 Закону №1404-VIII встановлено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Положеннями пункту 1 частини другої статті 18 Закону №1404-VIII визначено, що виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

ІНФОРМАЦІЯ_1 відносно заявника прийнято було постанову № 1654 від 04.08.2025, якою позивача притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 210-1 КУпАП та накладено штраф у розмірі 17.000,00 грн.

У тексті постанови ІНФОРМАЦІЯ_4 № 1654 від 04.08.2025 зазначено, що на підставі частини другої статті 308 КУпАП у разі несплати штрафу протягом 15 днів з дня отримання постанови, а в разі оскарження такої постанови - не пізніш як через 15 днів з дня повідомлення про залишення скарги без задоволення з метою примусового виконання цієї постанови органами державної виконавчої служби штраф, визначений постановою по справі про адміністративне правопорушення буде стягнуто у подвійному розмірі 34000,00 грн.

Вказана постанова набрала законної сили 14.08.2025.

Отже, постанова ІНФОРМАЦІЯ_4 № 1654 від 04.08.2025 є виконавчим документом відповідно до частини 1 статті 3 Закону № 1404-VIII.

Частинами першою та другою статті 12 Закону № 1404-VIII визначено, що виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.

Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття.

Суд відзначає, що засади виконавчого провадження сформульовані законодавцем у положеннях ч.1 ст.2 Закону України від 02.06.2016 №1404-VІІІ "Про виконавче провадження" (далі за текстом - Закон України №1404-VІІІ) та у положеннях ч.1 ст.4 Закону України від 02.06.2016р. №1403-VIII "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" і за суттю є відтворенням висхідних принципів функціонування органів публічної адміністрації, згаданих законодавцем у ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України.

Як то указано, у ч.4 ст.4 Закону № 1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо, зокрема, рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, не набрало законної сили або якщо виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею.

Суд відмічає, що постанова ІНФОРМАЦІЯ_4 № 1654 від 04.08.2025 не містить явних та очевидних недоліків оформлення за ч.1 ст.4 Закону № 1404-VIII, котрі б безумовно та неспростовно засвідчували виникнення у відповідача - суб"єкта владних повноважень обов`язку вчинення управлінського волевиявлення у порядку ч.4 ст.4 Закону № 1404-VIII у спосіб повернення виконавчого документу стягувачу.

Тож, у межах спірних правовідносин суб"єкт владних повноважень повинен був вчинити управлінське волевиявлення у порядку ч.5 ст.26 Закону № 1404-VIII, де указано, що виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.

Проаналізувавши наведені вище нормативно-правові приписи, суд дійшов висновку, що державний виконавець у визначений ч.5 ст.26 Закону №1404-VIII строк приймає до примусового виконання виконавчий документ (відкриває виконавче провадження), який набрав законної сили.

При цьому обов`язку перевірки державним виконавцем відомостей про набрання виконавчим документом законної сили Закон №1404-VIII не містить.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в постанові від 06.05.2020 у справі №815/6844/17 зазначив, що органи ДВС і приватні виконавці у силу Закону України «Про виконавче провадження» не наділені повноваженнями перевірки факту оскарження відповідної постанови (виконавчого документу) в судовому порядку, перевірки правильності заповнення найменувань сторін виконавчого провадження тощо. Отримавши виконавчий документ, державний виконавець обтяжений обов`язком винести постанову про відкриття виконавчого провадження не пізніше наступного дня.

За цим документом суб"єкту владних повноважень належало протягом 3 робочих днів або вчинити управлінське волевиявлення з приводу повернення виконавчого документу стягувачу у порядку ч.4 ст.4 Закону України №1404-VIII, або вчинити управлінське волевиявлення з приводу відкриття виконавчого провадження у порядку ч.1 ст.26 Закону України №1404-VIII.

Отже, у даному конкретному випадку державний виконавець не мав правових підстав для повернення виконавчого документа стягувачу, а натомість - правомірно вчинив управлінське волевиявлення з приводу відкриття виконавчого провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону України №1404-VIII копії постанов виконавця та інші документи виконавчого провадження (далі - документи виконавчого провадження) доводяться виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам простим поштовим відправленням або доставляються кур`єром, крім постанов про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанов, передбачених пунктами 1-4 частини дев`ятої статті 71 цього Закону, які надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі.

Документи виконавчого провадження надсилаються стягувачу та боржнику за їхніми адресами, зазначеними у виконавчому документі. У разі зміни стороною місця проживання чи перебування або місцезнаходження документи виконавчого провадження надсилаються за адресою, зазначеною у відповідній заяві сторони виконавчого провадження.

Документи виконавчого провадження доводяться до відома або надсилаються адресатам не пізніше наступного робочого дня з дня їх винесення.

Частиною 2 статті 28 Закону України №1404-VIII встановлено, що документи виконавчого провадження органам та особам, які мають електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), яка забезпечує обмін документами, надсилаються виключно в електронній формі.

За письмовим зверненням таких осіб документи виконавчого провадження їм додатково надсилаються за їхніми адресами, зазначеними у виконавчому документі.

За викладеними у відзиві твердженнями, 24.12.2025р. представник заявника отримав особисто на руки постанову про відкриття виконавчого провадження №79751397 від 08.12.2025 та копію виконавчого документа - постанову ІНФОРМАЦІЯ_4 № 1654 від 04.08.2025.

Доказів направлення суб"єктом владних повноважень боржнику постанови ІНФОРМАЦІЯ_4 № 1654 від 04.08.2025 рекомендованим поштовим відправленням матеріали судової справи не містять.

Отже, в цій частині належить визнати підтвердженим факт порушення суб"єктом владних повноважень інтересу на отримання документів виконавчого провадження рекомендованим поштовим відправленням.

Разом із цим, факт порушення державним виконавцем порядку надсилання сторонам виконавчого провадження копій процесуальних документів сам по собі не є достатньою підставою, з якою законодавець пов`язує скасування постанови про відкриття виконавчого провадження, позаяк процедура направлення постанови про відкриття виконавчого провадження хронологічно відбувається вже після остаточного завершення процедури створення постанови про відкриття виконавчого провадження, а тому обставини першої з означених процедур не мають жодного юридичного значення для обставин другої з означених процедур.

Суд зважає, що у силу спеціального застереження ч.1 ст.28 Закону України №1404-VIII суб"єкт владних повноважень у межах спірних правовідносин був обтяжений обов"язком направити постанову про відкриття виконавчого провадження на адресу стягувача саме рекомендованим поштовим відправленням.

Суд повторно відмічає, що доказів направлення суб"єктом владних повноважень постанови про відкриття виконавчого провадження №79751397 від 08.12.2025 на указану у виконавчому документі адресу боржника рекомендованим поштовим відправленням матеріали справи не містять.

Згідно із сформульованими у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21 стандартами доказування обставин спору: 1) покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були; 2) суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.

Суд відмічає, що у силу ч.4 ст.44, ч.2 ст.78, ч.3 ст.78, п.4 ч.5 ст.160, п.5 ч.5 ст.160, ч.4 ст.161, ч.4 ст.162 КАС України обов"язок повідомлення суду усіх обставин справи та підтвердження доводів про існування цих обставин відповідними доказами покладений, насамперед на учасників справи - сторони спору.

Окрім того, суд згідно з ч.4 ст.9 КАС України обтяжений законодавцем обов"язком встановити об"єктивну істину у кожному спорі за власною ініціативою безвідносно до стану виконання учасниками справи - сторонами спору згаданого вище процесуального обов"язку.

Продовжуючи вирішення спору, суд відзначає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта ч.2 ст.77 КАС України і повинен виконуватись шляхом подання до суду доказів і наведення у процесуальних документах адекватних аргументів відповідності закону вчиненого волевиявлення і безпідставності доводів іншого учасника справи.

Тож, за змістом ч.2 ст.77 КАС України відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) за критеріями дотримання: компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб`єктом владних повноважень.

Проте, сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21 стандарти доказування обставин спору та приписи ч.4 ст.9, ст.ст.72-76, ч.1 ст.77, ч.3 ст.242, ч.4 ст.242 КАС України засвідчують, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною судом виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зміст цієї норми процесуального закону було розтлумачено у постанові Верховного Суду від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним управлінського волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав (інтересів) та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб`єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб`єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов`язків, під відмовою суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

У спірних правовідносинах суб"єктом владних повноважень було реалізовано управлінську функцію у формі рішення з приводу прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження, у формі дії з приводу направлення постанови про відкриття виконавчого провадження боржникові, у формі рішення з приводу арешту коштів боржника.

Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті докази за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що владний суб`єкт у спірних правовідносинах не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України в частині направлення боржнику постанови про відкриття виконавчого провадження від 08.12.2025р. рекомендованим поштовим відправленням за адресою - АДРЕСА_1 , унаслідок чого вчинене за цим епізодом управлінське волевиявлення не узгоджується як із дійсним змістом нормативного регламентування, так і дійсними обставинами спірних правовідносин.

Отже, позов за цим епізодом належить задовольнити.

Натомість, у випадку реалізації управлінської функції у формі рішень у виконавчому провадженні ВП №79751397 (зокрема, постанови про відкриття виконавчого провадження, постанови про арешт коштів боржника тощо) доводи заявника, а також здобуті судом докази не містять фактів порушення суб"єктом владних повноважень ч.2 с.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України станом на календарну дату прийняття, позаяк ці рішення суб"єкта владних повноважень були прийняті у межах повноважень та підставі та у спосіб, визначені законом з дотриманням усіх інших критеріїв за ч.2 ст.2 КАС України.

Тож, за наслідками розгляду справи за цими епізодами слід визнати доведеним за правилами ч.2 ст.77 КАС України факт відповідності ч.2 ст.2 КАС України реально вчиненого субєктом владних повноважень управлінського волевиявлення та навпаки не доведеним за правилом ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права (інтересу) у межах спірних правовідносин.

Указане є визначеною процесуальним законом підставою для залишення позову без задоволення за цими епізодами.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), вичерпно реалізував існуючі правові механізми з`ясування об`єктивної істини; надав оцінку усім юридично значимим факторам і обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін; виклав власні мотиви конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Вирішуючи питання з приводу розподілу судових витрат в частині видатків на професійну правничу допомогу, суд зазначає, що правила згаданого розподілу унормовані, насамперед, приписами ст.ст.132-143 КАС України.

Так, згідно з ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ч.4 ст.134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Критерії співмірності, пропорційності, обґрунтованості, вимушеності, розумності розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката сформульовані законодавцем у положеннях ч.5 ст.134 та ч.9 ст.139 КАС України.

Тому, з огляду на приписи ст.8 Конституції України, п.9 ч.3 ст.2, ч.4 ст.134, ч.5 ст.134, ч.6 ст.134, ч.9 ст.139 КАС України, на зміст складових елементів верховенства права та на неприпустимість зловживання правами суд вважає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони (у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи); 5) пов`язаністю витрат з розглядом справи (тобто об"єктивною і неминучою вимушеністю); 6) обґрунтованістю розміру витрат та пропорційністю розміру витрат до предмета спору з урахуванням ціни позову та значення справи для сторін (у тому числі чи міг результат вирішення справи вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес); 7) поведінкою сторони під час розгляду справи; 8) причиною виникнення спору; 9) результатом розв`язання спору; 10) висловленою з даного приводу правовою позицією відповідача.

При цьому, з огляду на приписи ч.5 ст.242 КАС України суд вважає за необхідне взяти до уваги, що у силу правового висновку додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2022р. у справі №910/12876/19: 1) Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у тому числі в рішенні від 28.11.2002р. «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia) за заявою № 58442/00 щодо судових витрат, за статтею 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (див., серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Ніколова проти Болгарії» та «Єчюс проти Литви», пункти 79 і 112 відповідно); 2) При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі «Схід / Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).

Також у силу правових висновків постанови Верховного Суду від 22.06.2022р. у справі №380/3142/20: 1) в підтвердження здійсненої правової допомоги необхідно долучати розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором; 2) розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо; 3) Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування зазначених витрат; 4) у силу вимог процесуального закону суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою; 5) Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг; 6) при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

Окрім того, за правовими висновками постанови Верховного Суду від 10.06.2021 року по справі №820/479/18 (адміністративне провадження №К/9901/365/19): 1) документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, але суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним за параметрами, зокрема, складності справи, витраченого адвокатом часу, значення спору для сторони тощо; 2) Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015р. у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009р. у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006р. у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004р. у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим; 3) При визначенні суми відшкодування суд також враховує критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін; 4) Аналогічні критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04).

Вказані висновки також наведені у постановах Верховного Суду від 17 вересня 2019 року по справі 810/3806/18, по справі №1740/2428/18 від 24 березня 2020 року, по справі №320/3271/19 від 07 травня 2020 року.

Звідси слідує, що у силу п.9 ч.3 ст.2 та ч.5 ст.242 КАС України досягнення між учасниками суспільних відносин згоди з приводу будь-якого (у тому числі і фіксованого) розміру гонорару адвоката за представництво інтересів у суді або досягнення домовленості з приводу обчислення розміру гонорару за іншими складовими не призводить до безумовного правового наслідку у вигляді обтяження відповідача обов`язком відшкодування повної суми цього гонорару поза межами критеріїв ч.4 ст.134, ч.5 ст.134, ч.6 ст.134, ч.9 ст.139 КАС України.

Таке тлумачення змісту наведених норм права повністю корелюється із правовими висновками постанови Великої палати Верховного Суду від 16.11.2022р. у справі №922/1964/21.

Суд зазначає, що на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу адвоката заявником було надано ордер на надання правничої допомоги серії АА №1662023, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю.

Відповідач у відзиві зазначає про неспівмірність складності справи та обсягу виконаної адвокатом роботи з урахуванням вимог розумності, справедливості й пропорційності. З огляду на відсутність належних та допустимих доказів, які підтверджують фактичне понесення витрат на професійну правничу допомогу, відповідач просить відмовити в задоволенні вимог про їх стягнення з відповідача на користь позивача.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Cуд також має враховувати чи пов`язані ці витрати з розглядом справи, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес тощо.

Визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Верховний Суд у постанові від 26.07.2023р. по справі №160/16902/20 виснував, що: "За загальним правилом, питання про стягнення таких витрат має вирішуватися судом одночасно із задоволенням позову такої сторони у рішенні, постанові або ухвалі. Разом з тим, суд може розглянути це питання і після вирішення справи, але лише за наявності визначених законом передумов: неможливості подати докази розміру понесених витрат внаслідок поважних причин з подачею відповідної заяви «про це» до закінчення судових дебатів. ... Проте підстави для розподілу судових витрат, зокрема витрат на правничу допомогу, мають існувати до того, як справа буде розглянута по суті, і з цим пов`язується ухвалення додаткового рішення в цій частині."

У даній справі заявником до суду заяви про неможливість подати докази розміру понесених витрат внаслідок поважних причин до закінчення спливу строку розгляду даної справи подано не було.

Оскільки позивач крім свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю та ордеру на надання правничої допомоги серії АА №1662023 не надав до матеріалів справи жодних доказів понесених витрат на надання правової допомоги, то суд не вбачає правових підстав для стягнення з відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі - 30.000,00грн. як то указано у позові.

Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-78, 90, 133-139, 211, 241-246, 255, 287, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Основ`янсько-Слобідського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції стосовно направлення ОСОБА_1 копії постанови про відкриття виконавчого провадження від 08.12.2025р. ВП №79751397 рекомендованим поштовим відправленням за адресою - АДРЕСА_1 .

Позов в решті вимог - залишити без задоволення.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Основ`янсько-Слобідського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (ідентифікаційний код - 41430683; місцезнаходження - вул. Максиміліанівська, буд.11, м. Харків, 61024) на користь ОСОБА_1 (адреса реєстрації місця проживання - АДРЕСА_2 ; р.н.о.к.п.п. - НОМЕР_1 ) 605,60 грн (шістсот п`ять гривень 60 копійок) у якості компенсації витрат на оплату судового збору.

Роз`яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду); підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.6 ст.287 КАС України (протягом 10 днів з дати проголошення судового рішення).

Суддя А.В. Сліденко