Рішення № 133531556, 17.03.2025, Голосіївський районний суд міста Києва

Справа № 752/25837/23

Провадження №: 2-др/752/17/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(додаткове)

17 березня 2025 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі головуючого судді Митрофанової А.О., при секретарі судового засідання Осадчук А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві заяву Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» про ухвалення додаткового рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» про відшкодування шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 27 січня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнено з ПрАТ «СК «ВУСО» на користь ОСОБА_1 3 942,55 грн. на відшкодування матеріальної шкоди.

21 лютого 2025 року до Голосіївського районного суду міста Києва надійшла заява Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» про ухвалення додаткового рішення, в якій просить суд поновити пропущений процесуальний строк для подання заяви про розподіл судових витрат та відповідних доказів. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» судові витрати у розмірі 10 530,20 грн.

Заява обґрунтована тим, що копію рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 27 січня 2025року було отримано ПрАТ «СК «ВУСО» в Електронному кабінеті «Електронний суд» та засобами електронного зв`язку (на офіційну адресу електронної пошти: vuso@vuso.ua) 20.02.2025 року.

У відзиві від 23.01.2024 року за вих.№192 представником ПрАТ «СК «ВУСО» адвокатом Сокол Д.В. визначено попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які ПрАТ «СК «ВУСО» очікує понести у зв`язку з розглядом справи в Голосіївському районному суді міста Києва в розмірі 6 000 грн. та зроблено заяву щодо подання до суду протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду доказів понесення вказаних судових витрат у відповідності до вимог ч.8 ст.141 ЦПК України.

В судове засідання позивач не з`явився, направив суду заяву про розгляд питання щодо понесених витрат на правову допомогу у його відсутність, просив відмовити у задоволенні заяви представника відповідача.

Представник відповідача у судове засідання не з`явився, про дату, час та місце його проведення повідомлявся належним чином, в заяві про ухвалення додаткового рішення просив проводити розгляд у його відсутність.

Суд вважає можливим провести розгляд справи без участі сторін, оскільки їх неявка не перешкоджає розгляду заяви згідно ч. 4 ст. 270 ЦПК України.

Суд дослідивши матеріали справи, приходить до наступного висновку.

Відповідно до приписів статті 246 ЦПК України якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу.

Пунктом 3 частини першої статті 270 ЦПК України передбачено, що суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення (частина друга статті 270 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.

Представник відповідача просив поновити пропущений строк, посилаючись на поважність причин його пропуску.

Оцінюючи поважність причин пропуску строку, суд враховує наступне.

Статтею 126 ЦПК України встановлено, що право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом.

Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Частинами 1, 5-8 ст. 127 ЦПК України встановлено, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подана заява, скарга, документи тощо), щодо якої пропущено строк.

Пропуск строку, встановленого законом або судом учаснику справи для подання доказів, інших матеріалів чи вчинення певних дій, не звільняє такого учасника від обов`язку вчинити відповідну процесуальну дію.

Про поновлення або продовження процесуального строку суд постановляє ухвалу.

Про відмову у поновленні або продовженні процесуального строку суд постановляє ухвалу, яка не пізніше наступного дня з дня її постановлення надсилається особі, яка звернулася із відповідною заявою.

Для поновлення процесуального строку суд має встановити наявність об`єктивно непереборних обставин, які перешкоджали вчасному зверненню із відповідною заявою, у зв`язку з чим заявник має довести суду їх наявність та непереборність, оскільки в іншому випадку нівелюється значення чіткого окреслення законодавчо закріплених процесуальних строків.

Аналіз положень статті 126, ч. 8 ст. 141 ЦПК України дозволяє дійти висновку, що у випадку неподання доказів витрат протягом визначеного частиною восьмою статті 141 ЦПК України п`ятиденного строку заява про розподіл судових витрат, зроблена стороною до закінчення судових дебатів у справі, повинна залишатися судом без розгляду, якщо причини пропуску цього строку не є поважними.

У клопотанні про поновлення процесуального строку для подання заяви про ухвалення додаткового рішення про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу та витрат, пов`язаних з проведенням судової транспортно-товарознавчої експертизи, заявник зазначив, що копію судового рішення від 27.01.2025 року отримано 20.02.2025 року, після чого 21.02.2025 року подано заяву про ухвалення додаткового судового рішення, разом із доказами понесених витрат.

При цьому, заявником зазначено, що у відзиві на позов від 23.01.2024 року за вих.№192 представником ПрАТ «СК «ВУСО» адвокатом Сокол Д.В. визначено попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які ПрАТ «СК «ВУСО» очікує понести у зв`язку з розглядом справи в Голосіївському районному суді міста Києва в розмірі 6 000 грн. та зроблено заяву щодо подання до суду протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду доказів понесення вказаних судових витрат у відповідності до вимог ч.8 ст.141 ЦПК України.

Суд вважає змістовними доводи, якими представник відповідача обґрунтував поважність причин пропуску строку та наявність підстав для поновлення строку.

З огляду на те, що питання розподілу судових витрат, понесених позивачем, суд не вирішував, є правові підстави для ухвалення додаткового рішення.

З матеріалів справи вбачається, що на підтвердження понесених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу і пов`язаних з проведенням судової транспортно-товарознавчої експертизи та їх відшкодування представником відповідача надано належним чином засвідчені копії таких документів:

- договору про надання правничої допомоги № 1-20 КЮО від 20 січня 2020 року, укладеного між адвокатом Сокол Д.В. та Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «ВУСО»;

- додаткової угоди №1-20 до договору про надання правової допомоги від 20 січня 2020 року;

- розрахунок робіт (наданих послуг) виконаних для надання правової допомоги на суму 3750 грн.;

- платіжна інструкція від 28.11.2024 року № 69648, оплата за експертизу на суму 7572,80 грн.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, пов`язаних з наданням професійної правничої допомоги та витрат, пов`язаних з прибуттям до суду, суд виходить з такого.

Статтею 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

У пункті 3.2 Рішення Конституційного Суду України № 23-рп/2009 від 30 вересня 2009 року зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року № 5076-VI (далі - Закон) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону).

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання норм частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У частині третій статті 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Тобто у ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Так, у справі «Схід / Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia) зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Саме такої правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц.

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.

Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Схожі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 357/380/20, від 08 червня 2021 року у справі 550/936/18.

У разі встановлення у договорі фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21).

Водночас, слід звернути увагу, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини.

У постанові від 20 листопада 2020 року у справі № 910/13071/19 Верховний Суд вказав про те, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень частини четвертої статті 126 ГПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 Цивільного кодексу України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у статті 43 Конституції України.

Як вже вказувалась вище, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені статтею 137 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правничу допомогу.

У такому випадку суд відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правничу допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правничу допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

До того ж у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 сформовано правовий висновок про те, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Суд також звертає особливу увагу, що стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника (відповідача) не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24 січня 2022 року у справі № 911/2737/17)

Такі докази, відповідно до частини першої статті 89 ЦПК України, суд оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

При цьому згідно з статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Керуючись зазначеними критеріями, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на професійну правничу допомогу, дослідивши заяву про розподіл судових витрат та додані до неї документи, а також заперечення на заяву про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, суд враховує: складність справи, вказана категорія справ не є складною, адже на теперішній час в Україні наявна стала судова практика з вирішення таких спорів; виконання робіт і послуг адвоката, а саме: у контексті надання правової (правничої) допомоги під час розгляду цієї справи у суді першої інстанції; обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціну позову; значення справи для сторони.

Ціна позову у справі складає 53 672,31 грн., з яких судом задоволено 3 942,55 грн.

Тобто, з позивача підлягає пропорційному стягненню (7 % задоволених вимог) 10 530,20 грн. (професійна правнича (правова) допомога 3 750,00 грн., витрати пов`язані із проведенням судової транспортно-товарознавчої експертизи 7 572,80 грн.)

Враховуючи вищевикладене, складність справи, тривалість затраченого представником відповідача часу, пропорційність витрат до предмету спору та обсягу фактично наданих послуг і результатів розгляду справи, а також зважаючи на те, що представником відповідача підтверджено документально понесення цих витрат, з урахуванням вимог ч. 3 ст. 141 ЦПК України, суд вважає заяву представника відповідача обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Керуючись ст. ст. 126, 260-261, 270, 354 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

Поновити Приватному акціонерному товариству «Страхова компанія «ВУСО» строк подання заяви про надання доказів понесених судових витрат та заяву про ухвалення додаткового рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» про відшкодування шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди - задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» (код ЄДРПОУ 31650052) судові витрати у розмірі 10 530,20 грн.

Додаткове рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги додаткове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на додаткове рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення або складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне додаткове рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

Апеляційна скарга подається до Київського апеляційного суду безпосередньо або через суд першої інстанції.

Суддя А.О. Митрофанова