Рішення № 133392312, 19.01.2026, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 січня 2026 року Справа№200/8204/25

Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасенка І.М., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області (юридична адреса: 87547, Донецька область, м. Добропілля, вул. Першотравнева, 54а, код ЄДРПОУ 38652962) про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області, в якому просить суд: 1) визнати протиправною бездіяльність Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні, а саме ненарахування та невиплати його середнього грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку, з урахуванням перерахованої індексації (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період з 26 липня 2020 року по 26 вересня 2025 року - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100; 2) зобов`язати Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області виплатити ОСОБА_1 її середнє грошове забезпечення, з урахуванням перерахованої індексації грошового забезпечення, за весь час затримки остаточного розрахунку, з урахуванням перерахованої індексації (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період з 26 липня 2020 року по 26 вересня 2025 року - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100; 3) визнати протиправною бездіяльність Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області відносно ОСОБА_1 стосовно ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 26 вересня 2025 року - день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати; 4) зобов`язати Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 26 вересня 2025 року день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що проходила службу у Головному управлінні Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області та на теперішній час виключена зі списків особового складу та всіх видів забезпечення

За період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року їй не була нарахована та виплачена індексація грошового забезпечення в повному обсязі.

26 вересня 2025 року на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду по справі № 200/1849/25 на розрахунковий рахунок ОСОБА_1 була нарахована сума індексації грошового забезпечення, проте відповідач не нарахував та не виплатив середній заробіток за час несвоєчасної виплати суми індексації грошового забезпечення у повному обсязі.

Позивач вважає ненарахування та невиплату їй середнього заробітку за час несвоєчасної виплати суми індексації грошового забезпечення у повному обсязі протиправними.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 29 жовтня 2025 року було відкрито провадження у справі та призначено розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Представник відповідача надав суду відзив на позов ОСОБА_1 , в якому просив суд відмовити у задоволені позову.

Відповідач зазначив, що позивач має право на компенсаційні виплати, так і відповідач має право на їх зменшення. Таким чином, відповідач вважає, що до позовних вимог ОСОБА_1 мають бути застосовані принцип справедливості та співмірності, а також визначені Великою Палатою Верховного Суду критерії зменшення розмірів відшкодування.

Крім того, відповідачем зазначено, що Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області утримується за рахунок кошторису, затвердженого ДСНС України, є державним органом, який фінансується виключно за рахунок коштів державного бюджету та проводить видатки лише в межах фонду грошового забезпечення на відповідний рік.

Також відповідачам зазначено, що відсутність коштів на проведення компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати забороняють здійснювати їх нарахування з огляду на норми ст. 23 Бюджетного кодексу України щодо заборони здійснення бюджетних зобов`язань та платежів з бюджету за відсутністю бюджетного призначення, встановленого Законом України про Державний бюджет на відповідний період.

Крім того, відповідач вказує на те, що 26 вересня 2025 року на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду по справі № 200/1849/25 на розрахунковий рахунок позивача була нарахована сума індексації грошового забезпечення у розмірі 79790,22 грн.

Також позивач не надав суду жодних доказів щодо понесених ним витрат чи збитків, яких би не було за вчасної сплати індексації Головним управлінням Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області, не уточнив зміст позовних вимог та не надав обґрунтований розрахунок сум, що оспорюються чи стягуються на виконання п. 4 ч. 3 ст. 175 ЦПК України.

Відповідач вказує, що грошові кошти були перераховані позивачу вчасно та у повному обсязі. Жодних скарг щодо розрахунків чи строків виконання рішення суду по справі № 200/1849/25 на адресу Головного управління чи до ДСНС України від позивача не надходило.

Крім того, несплата індексації позивачу у день його звільнення, не є злісними та умисними діями з боку Головного управління, оскільки Головне управління не комерційна організація та фінансується з Державного бюджету України. Головне управління здійснює сплату грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту виключно за наявності фінансування від ДСНС України. Відсутність фінансування з боку ДСНС України позбавляє можливості Головне управління здійснити вчасно оплату всіх необхідних платежів.

За приписами частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.

Розглянувши наявні заяви по суті справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги, дослідивши докази, які наявні в матеріалах справи, суд встановив наступне.

Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , є громадянкою України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_2 , проходила службу у Головному управлінні Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області та на теперішній час виключена зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.

Відповідно до витягу із наказу (по особовому складу) ГУ Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області № 640 від 26.07.2024 року, ОСОБА_1 було звільнено з 27 липня 2024 року з посади головного майстера-сержанта цивільного захисту, диспетчера оперативно-диспетчерського відділення у Краматорському районі Оперативно-координаційного центру Головного управління ДСНС України у Донецькій області.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 19 травня 2025 року, було зобов`язано Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року індексацію грошового забезпечення, включно із застосуванням місяців для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базових місяців) - січень 2008 року, відповідно до вимог Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44, з урахуванням раніше виплачених сум.

На виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 19 травня 2025 року по справі № 200/1849/25, 26 вересня 2025 року ОСОБА_1 було виплачено 79790,22 грн.

Позивач вважає, що має право на отримання середнього заробітку за час несвоєчасної виплати суми індексації грошового забезпечення, а також на отримання компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам та аргументам учасників справи, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі Закон № 2011-ХІІ).

На підставі статті першої Закону № 2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Згідно із частиною другою статті 1-2 Закону № 2011-ХІІ у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Відповідно до абзацу 1 пункту першого статті 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Як визначено частиною другою цієї ж статті до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

На підставі частини другої статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008 затверджене Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення № 1153/2008), яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулює питання, пов`язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі.

Відповідно до пункту 242 Положення № 1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Аналіз правових норм свідчить, що звільнений з військової служби військовослужбовець на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечений матеріальним і грошовим забезпеченням.

Тобто, у випадку звільнення військовослужбовця з військової служби з ним має бути проведено повний розрахунок за всіма видами належного йому на день звільнення продовольчого, речового та грошового забезпечення.

Питання застосування приписів статті 117 Кодексу законів про працю України у вимірі правовідносин, подібних до тих, які розглядаються в цій справі, не завжди мало однакову правову оцінку суду касаційної інстанції. Водночас необхідно зазначити, що після постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17, викладена в ній позиція (зокрема щодо наявності передбачених статтею 117 Кодексу законів про працю України підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, якщо навіть остаточний розрахунок відбувся на підставі/виконання судового рішення) не піддавалася зміні (відступу).

Так, у постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду, з-поміж іншого, зазначила таке: «Разом з тим статтею 116 Кодексу законів про працю України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 Кодексу законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 Кодексу законів про працю України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц».

Задля забезпечення єдності судової практики у цій категорії спорів суд теж має брати до уваги правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17, як таку, що ухвалена пізніше і якою змінені існуючі доти підходи до застосування приписів статей 116, 117 Кодексу законів про працю України. На такому підході до досягнення зазначеної мети наголосила Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, в якій зазначено, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Подібним чином Верховний Суд діяв, приміром, під час розгляду справ № 260/1754/23 (постанова від 23.05.2024 року), № 460/10582/21 (постанова від 02.12.2023 року), № 560/11489/22 (постанова від 28.06.2023 року), у яких порушувалося питання про застосування правової позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду від 04.12.2019 року у справі № 825/742/16 та під час розгляду справи № 420/11416/23 (постанова від 15.02.2024 року), у якій Верховним Судом надавалась оцінка правильності застосування судом апеляційної інстанції приписів статті 117 Кодексу законів про працю України з посиланням на висновки Верховного Суду щодо застосування вказаної норми, викладених у постанові від 04.12.2019 року у справі № 825/742/16.

Відповідно до частини третьої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

У Рішенні від 15.10.2013 року № 9-рп/2013 Конституційний Суд України зазначив, зокрема, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

На думку Конституційного Суду України, спір щодо стягнення не виплачених власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про оплату праці.

За текстом цього Рішення, працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем. Це право працівника відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим конституційного принципу верховенства права та не порушує балансу прав і законних інтересів працівників і роботодавців.

Виплата (26.09.2025 року) позивачу індексації грошового забезпечення на виконання рішення від 19 травня 2025 року у справі № 200/1849/25, є обставиною, яка визначила період затримки розрахунку при його звільненні (адже індексація грошового забезпечення як складова цього забезпечення мала бути виплачена при звільненні, так само як і інші його складові, які належало виплатити військовослужбовцю до виключення його зі списків особового складу).

Таким чином, станом на день виключення позивача зі списків та всіх видів забезпечення відповідач не провів з ним розрахунок у повному обсязі.

Законом № 2011 та Положенням № 1153/2008 не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця.

Такі питання врегульовано нормами загального трудового законодавства - КЗпП України.

Відповідно до частини 1 статті 47 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Так, відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити неоспорювану ним суму.

Відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції Закону № 2352-ІХ, що діє на час звернення позивача до суду) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Наведена редакція статті 117 КЗпП України набрала законної сили з 19 липня 2022 року.

Варто зауважити, що стаття 117 КЗпП України діяла і до цього часу (до змін введених Законом № 2352-ІХ) і Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні указаних норм при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Так, Верховний Суд неодноразово зауважував, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Водночас з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України діє у чинній її редакції, якою передбачено, що час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

Отже, спірний період з 28 липня 2024 року (наступний день після звільнення) по 26 вересня 2025 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

До цього періоду застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15, недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативно-правового регулювання спірних правовідносин.

Аналогічний висновок висловлено у постановах від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22 та від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22 Верховного Суду і суд вважає його застосовним до спірних правовідносин.

Тож, у межах цієї справи належить застосувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Обчислюючи середній заробіток позивача згідно Порядку № 100, суд використовує довідку Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області від 29.12.2025 року № 50/01-05-144, згідно якої середньоденне грошове забезпечення позивача складає 688,25 грн.

Згідно з випискою по картковому рахунку позивача відповідач виплатив йому заборгованість за рішенням суду від 19 травня 2025 року у справі № 200/1849/25 в сумі 79790,22 грн 26 вересня 2025 року.

Виходячи із норм статті 117 КЗпП України, в редакції чинній з 19 липня 2022 року середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, підлягає виплаті позивачу за шість місяців з 28.07.2024 року по 28.01.2025 року, що становить 185 днів.

Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.07.2024 року по 28.01.2025 року становить: 688,25 грн х 185 днів = 127326,25 грн.

Разом з тим, така сума середнього заробітку у порівнянні із сумою, яка несвоєчасно виплачена позивачу, є неспівмірною.

З цього приводу суд вважає за необхідне взяти до уваги правові висновки Верховного суду, які знайшли своє відображення у постанові від 08.10.2025 року у справі 489/6074/23, а саме шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу. Як було зазначено вище, Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.

Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводами колегії суддів Касаційного цивільного суду щодо наявності підстав для відступу від висновків Касаційного адміністративного суду, викладених у постанові від 6 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22, та вважає за необхідне сформулювати такий правовий висновок. Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

Тож, у межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року із врахуванням висновків Верховного Суду, які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. А також належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19 липня 2022 року, з урахуванням висновків Верховного суду, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, продовжуючи застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

З огляду на наведене, при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні варто застосовувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України.

Суд враховує зазначені висновки Верховного Суду при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку позивачу у цій справі, оскільки стягнення середнього заробітку у розмірі 127326,25 грн, при розмірі несвоєчасно виплаченого грошового забезпечення в сумі 79790,22 грн, було б порушенням принципу розумності, справедливості та пропорційності.

Верховний Суд у постанові від 18.07.2018 року по справі № 825/325/16 вказав, що при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету та інших обставин справи.

Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності зазначена у постанові Верховного Суду від 04.04.2018 року по справі № 524/1714/16-а та постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року по справі № 761/9584/15-ц, які мають враховуватись до спірних правовідносин на виконання ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та ч. 5 ст. 242 КАС України.

Відповідно до довідки про повний розрахунок при звільненні позивачу всього нараховано 303440,81 грн

На виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду у справі № 200/1849/25 відповідачем виплачено грошове забезпечення в сумі 79790,22 грн.

Враховуючи вищенаведене, загальна сума грошового забезпечення на виплату якої позивач мав право у зв`язку із звільненням складає 383231,03 грн.

Отже, частка виплаченого із затримкою грошового забезпечення в сумі 79790,22 грн складає 20,82 % від загальної суми (383231,03), яка підлягала виплаті в день звільнення (79790,22 грн х 100 : 383231,03 грн).

Зважаючи на вищевикладене, за період з 28.07.2024 року по 28.01.2025 року (185 календарних дні) розмір середнього заробітку за час затримки цієї виплати з урахуванням принципу співмірності становить: 26509,33 грн (688,25 грн х 185 х 20,82%).

Отже, середній заробіток позивача за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.07.2024 року по 28.01.2025 року з врахуванням принципу співмірності становить 26509,33 грн.

При цьому, зазначена сума є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов`язкових платежів.

Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду 08.11.2018 року у справі № 805/1008/16-а.

Одночасно з цим, суд не вирішує питання щодо утримання з цієї суми податків, зборів та інших обов`язкових платежів, оскільки справляння і сплата податків у даному випадку є обов`язком роботодавця, а не суду (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08 листопада 2018 у справі № 805/1008/16-а).

Враховуючи вищенаведене, із врахуванням статті 9 КАС України, суд вважає, що належним та ефективним способом захисту прав позивача є визнання протиправної бездіяльності Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні, а саме ненарахування та невиплати його середнього грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку, з урахуванням перерахованої індексації (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період з 26 липня 2020 року по 26 вересня 2025 року - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 та стягнення з Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 26509,33 грн.

Щодо позовної вимоги про компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення, суд вказує наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-XII від 20.12.1991 року, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

До складу грошового забезпечення згідно з положеннями ч. 2 зазначеної статті входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Абз. 2 ч. 3 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Порядок, об`єкти та підстави проведення індексації грошових доходів населення регламентуються нормами Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 03.07.1991 року № 1282-XII (далі Закон № 1282).

При цьому, ст. 2 Закону № 1282 визначено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Відповідно до ст. 9 Закону № 1282 індексація грошових доходів населення здійснюється за місцем їх отримання за рахунок відповідних коштів.

Статтею 18 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» визначено, що індексацію доходів населення, яка встановлюється для підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін, віднесено до державних соціальних гарантій, що, згідно з ст. 19 цього Закону, є обов`язковими для всіх підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 26 вересня 2025 року у справі № 200/1849,25 було захищено право позивача на отримання гарантованої законодавчими нормами індексації її грошового забезпечення.

Так, сума такої індексації на виконання рішення суду була виплачена Головним управлінням Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області 26 вересня 2025 року. Вказана обставина відповідачем не заперечується та не є предметом доказування.

Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ (далі - Закон № 2050) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 159 від 21.02.2001 року (далі Порядок).

Відповідно до ст. 1 Закону № 2050, підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Ст. 2 Закону № 2050 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами в розумінні ст. 2 Закону № 2050 слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, в тому числі, сума індексації грошових доходів громадян.

Відповідно до ст. 3 Закону № 2050, сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Згідно ст. 4 Закону № 2050 виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Вищевказане кореспондується також з нормами Порядку.

Норми Закону № 2050-ІІІ та Порядку № 159 не покладають на особу, якій несвоєчасно виплатили компенсацію втрати частини доходів, обов`язку додатково звертатися до відповідача за виплатою такої компенсації.

Аналіз норм статей 1, 2, 4 Закону № 2050-ІІІ та Порядку № 159 свідчить, що ними фактично встановлено (визначено) обов`язок відповідного підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання у разі порушення встановлених строків виплати доходу (в тому числі пенсії) громадянам провести їх компенсацію (нарахувати та виплатити) у добровільному порядку в тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості.

Суд вважає, що відмова відповідача у виплаті компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати у розумінні статті 7 Закону № 2050-ІІІ не обов`язково має висловлюватися через ухвалення окремого акта індивідуальної дії, оскільки це не передбачено законодавством. Зазначену норму варто тлумачити у її системному зв`язку з нормами статей 2-4 Закону № 2050-ІІІ, які визначають, що компенсація втрати частини доходів через порушення строку їх виплати повинна нараховуватись, у цій справі, у місяці, в якому проведено виплату заборгованості. Відповідно невиплата компенсації у вказаний період свідчить про відмову виплатити таку згідно із Законом № 2050-ІІІ і не потребує оформлення відмови окремим рішенням.

Аналогічна позиція, викладена у постанові судової палати КАС ВС від 02.04.2024 року, справа № 560/8194/20, яка в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України та ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є обов`язковою під час вирішення наведеного спору.

Таким чином, провівши правовий аналіз зазначених законодавчих норм, суд дійшов висновку, що основною умовою для виплати громадянину передбаченої ст. 2 Закону та Порядком компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі індексації). Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації громадянину частини доходу у зв`язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер.

Дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (зокрема, індексації).

Виплата компенсації втрати частини доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його (доходу) нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення, а право на отримання такої особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

Так, у випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину індексації заробітної плати, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов`язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду України від 11 липня 2017 року № 21-2003а16, Верховного Суду від 22 червня 2018 року у справі № 810/1092/17, від 13 січня 2020 року у справі № 803/203/17, від 15 жовтня 2020 року у справі № 240/11882/19, від 09 серпня 2022 року у справі № 460/4765/20.

Судом встановлено, що передбачена законодавством сума індексації грошового забезпечення позивачу у встановлені строки виплачена не була.

Разом з тим, покликання відповідача на те, що нараховані позивачу на виконання судового рішення кошти були виплачені своєчасно, є безпідставним, оскільки компенсація, передбачена Законом № 2050-ІІІ, виплачується у разі порушення строків виплати доходу (нарахованих сум індексації), а не виконання рішення суду.

Оскільки вказані кошти нараховані в результаті донарахування індексації грошового забезпечення та відновлення права позивача, порушеного при неналежному проведенні індексації грошового забезпечення, вказана сума є доходом в розумінні ст. 2 Закону № 2050-ІІІ.

Така правова позиція узгоджується з висновком Верховного Суду, що наведена у постанові від 16.11.2022 року у справі № 674/22/17.

З урахуванням того, що несвоєчасне нарахування і виплата остаточного розрахунку з позивачем сум індексації грошового забезпечення відбулось з вини відповідача Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області, тому позивач має право на отримання компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Суд встановив, що на відповідача покладений був обов`язок провести з позивачем повний розрахунок при звільненні з військової служби.

Враховуючи, що такий обов`язок відповідачем виконаний лише 26 вересня 2025 року, з метою відновлення прав позивача, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку про визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу компенсації втрат доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 26 вересня 2025 року, зобов`язавши відповідача нарахувати та виплатити спірну компенсацію втрат частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Згідно частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно статей 74-76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Згідно частин першої-третьої статі 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів окремо, а також достатність і взаємний зв`язок цих доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є такими, що підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст. ст. 2-15, 19-20, 42-48, 72-77, 90, 139, 118, 159-165, 199, 205, 244-250, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області (юридична адреса: 87547, Донецька область, м. Добропілля, вул. Першотравнева, 54а, код ЄДРПОУ 38652962) про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області (юридична адреса: 87547, Донецька область, м. Добропілля, вул. Першотравнева, 54а, код ЄДРПОУ 38652962) відносно ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні, а саме ненарахування та невиплати його середнього грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку, з урахуванням перерахованої індексації (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період з 26 липня 2020 року по 26 вересня 2025 року - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100;

Стягнути з Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області (юридична адреса: 85004, м. Донецька область, м. Добропілля, вул. Першотравнева, 54а, код ЄДРПОУ 38181800) на користь ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в загальному розмірі 26509 (двадцять шість тисяч п`ятсот дев`ять) грн 33 коп., з відрахуванням з такої суми податків, зборів та інших обов`язкових платежів.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області (юридична адреса: 87547, Донецька область, м. Добропілля, вул. Першотравнева, 54а, код ЄДРПОУ 38652962) відносно ОСОБА_1 стосовно ненарахування та невиплати ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 26 вересня 2025 року - день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.

Зобов`язати Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Донецькій області (юридична адреса: 87547, Донецька область, м. Добропілля, вул. Першотравнева, 54а, код ЄДРПОУ 38652962) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 26 вересня 2025 року день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя І.М. Тарасенко