Ухвала суду № 133139692, 06.01.2026, Біляївський районний суд Одеської області

Справа № 496/8461/25

Провадження № 2/496/1037/26

У Х В А Л А

06 січня 2026 року суддя Біляївського районного суду Одеської області Шаньшина М.В., розглянувши заяву представника позивача ОСОБА_1 адвоката Миколюка Антона Петровича про забезпечення позову по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Служба у справах дітей Біляївської міської ради Одеського району Одеської області, визначення місця проживання дитини, відібрання малолітньої дитини та стягнення аліментів,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з заявою про забезпечення позову, в якому просить суд зобов`язати ОСОБА_2 , надати до суду в продовж 5 днів, дійсну адресу знаходження дитини ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 ; зобов`язати ОСОБА_2 , забезпечувати побачення та спілкування (контакт) дитини ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , кожної п`ятницю з 15:00 год. із залишенням дитини на ніч (за адресою проживання позивача) до 19:00 год. неділі, для проведення спільних зустрічей (контактів) з мамою без участі інших осіб, починаючи з наступної п`ятницю з дати постановлення ухвали до ухвалення остаточного рішення у справі.

Заява мотивована тим, що ОСОБА_1 зверталась до правоохоронних органів та до ОСОБА_2 з заявою про встановлення місця знаходження дитини, однак ОСОБА_2 , відверто ігнорує прохання ОСОБА_1 про надання місця знаходження дитини та повністю припинив спілкування доньки з мамою.

На думку позивача мати, яка проживає окремо від дитини, також має право на особисте спілкування з нею, а батько не має права перешкоджати матері спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не має негативного впливу на нормальний розвиток дитини і таке спілкування відбувається саме в інтересах дитини, у зв`язку з чим позивач звернулась до суду з вказаною заявою.

Суд, розглянувши заяву та додані до неї матеріали, всебічно з`ясувавши обставини, на які позивач посилається як на підставу вимог, приходить до наступного висновку.

Відповідно до положень статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутись до суду.

Отже, умовою застосування забезпечення позову як сукупності процесуальних дій є обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог. Такі заходи гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Цивільний процесуальний закон не зобов`язує при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігає ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову.

Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу.

При вжитті заходів забезпечення позову повинна бути наявність зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) вказано, що «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. […] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. […] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.05.2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) вказано, що «під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами».

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 150 ЦПК України позов може бути забезпечений, зокрема, встановленням обов`язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин.

Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 року № 789-XII, всі дії стосовно дітей органів соціального забезпечення, судів, адміністративних чи законодавчих органів повинні бути спрямовані на якнайкраще забезпечення інтересів дитини. Держави-учасниці повинні забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручі до уваги права і обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Ухвалюючи рішення в справі «М.С. проти України» від 11.07.2017 року (заява №2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

У Параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини від 07.12.2006 року №31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» (№ 2) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (рішення у справі «Johansenv. Norway» від 07 серпня 1996 року, § 78).

Відповідно до приписів статей 141, 153 СК України, мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою; розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини; мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини (частини 1-3статті 157 СК України).

Про необхідність та важливість контакту дитини з кожним із батьків під час тривання судового процесу та відсутності остаточного рішення щодо визначення місця проживання дітей неодноразово наголошував у своїх рішеннях ЄСПЛ.

Так, у рішенні від 04.09.2018 року «Крістіан Кетелін Унгуряну проти Румунії» (заява№6221/14) ЄСПЛ вважав, що тривалий судовий процес, пов`язаний, у тому числі, зі встановленням графіку відвідування дитини, невиправдано позбавив батька можливості бачитися з сином протягом чотирьох років, а тому допустимим є встановлення такого графіку до закінчення розгляду справи по суті, що свідчить про порушення статті 8 Конвенції щодо права на повагу до його приватного i сімейного життя.

Відповідно до правового висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 18.11.2020 року у справі №127/31828/19 зустрічі матері з дитиною є співмірним заходом забезпечення позову, враховуючи що цей спір виник із сімейних правовідносин.

Аналогічні правові висновки наведені в постановах Верховного Суду від 25.11.2020 року в справі №760/15413/19 (провадження №61-9164св20), від 25.08.2020 року в справі №466/2317/20 (провадження №61-11539ск20).

Суд зазначає, що обставини викладені в заяві про забезпечення позову вказують на наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування заходів забезпечення позову.

З матеріалів справи вбачається, що між сторонами виник спір щодо визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів.

Позивач вказує, що батько дитини відверто ігнорує її прохання про надання місця знаходження дитини та повністю припинив спілкування доньки та мати.

Таким чином, у даному випадку суд вбачає підстави для задоволення клопотання про забезпечення позову, і вважає, що невжиття заходів забезпечення позову у спосіб, що просить представник позивача, дійсно може ускладнити поновлення оспорюваних прав позивача у разі задоволення позову.

Заявлений позивачем вид заходу забезпечення позову, а саме зобов`язати ОСОБА_2 , надати до суду в продовж 5 днів, дійсну адресу знаходження дитини ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 ; зобов`язати ОСОБА_2 , забезпечувати побачення та спілкування (контакт) дитини ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , кожної п`ятницю з 15:00 год. із залишенням дитини на ніч (за адресою проживання позивача) до 19:00 год. неділі, для проведення спільних зустрічей (контактів) з мамою без участі інших осіб, починаючи з наступної п`ятницю з дати постановлення ухвали до ухвалення остаточного рішення у справі, передбачений нормами чинного законодавства, а саме п. 3 ч. 1 ст. 150 ЦПК України, та є співмірним із позовними вимогами.

Крім того, вказаний захід забезпечення позову узгоджується із правами батьків дитини, що визначені ст. ст. 141 та 151 Сімейного кодексу України, а також з правами дитини на безперешкодне спілкування із батьками.

Також, даний захід забезпечення позову носить тимчасовий характер та діє до набрання рішенням суду законної сили, а тому не призведе до порушення прав та законних інтересів учасників справи.

Крім того, мати, яка на час вирішення справи про визначення місця проживання дитини проживає окремо від дитини, також має право на особисте спілкування з нею, а батько не має права перешкоджати матері спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не має негативного впливу на нормальний розвиток дитини і таке спілкування відбувається саме в інтересах дитини.

Такого висновку дійшов Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 15 листопада 2023 року у справі № 467/403/22.

Суд, при розгляді заяви, також враховує надану позивачем характеристику з місця проживання ТОВ «Житлово сервісний центр «Пантелеймонівський» від 22.12.2025 року та характеристику з Спеціалізованої дитячо юнацької школи Олімпійського резерву з фігурного катання на ковзанах «Крижинка» від 19.12.2025 року за №81.

З урахуванням викладеного, суддя доходить висновку про можливість забезпечення позову.

На підставі викладеного та керуючись статтями 149-153 ЦПК України, суддя

ПОСТАНОВИВ:

Заяву представника позивача ОСОБА_1 адвоката Миколюк Антона Пеетровича про забезпечення позову задовольнити.

Зобов`язати ОСОБА_2 , надати до суду в продовж 5 днів, дійсну адресу знаходження дитини ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зобов`язати ОСОБА_2 , забезпечувати побачення та спілкування (контакт) дитини ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , кожної п`ятницю з 15:00 год. із залишенням дитини на ніч (за адресою проживання позивача) до 19:00 год. неділі, для проведення спільних зустрічей (контактів) з мамою без участі інших осіб, починаючи з наступної п`ятницю з дати постановлення ухвали до ухвалення остаточного рішення у справі.

Копію ухвали направити ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ), для виконання.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та підлягає негайному виконанню у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги до Запорізького апеляційного суду в 15-денний строк з дня її постановлення.

Учасник справи, якому повна ухвала не була вручена у день її проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом 15 днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Оскарження ухвали не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи.

Суддя М.В. Шаньшина