Рішення № 132940178, 22.12.2025, Попільнянський районний суд Житомирської області

Справа № 291/407/25

Провадження № 2/288/416/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 грудня 2025 року селище Попільня

Попільнянський районний суд Житомирської області в складі:

головуючого судді - Зайченко Є. О.,

з участю секретаря судових засідань Корнієнко Т.М.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в селищі Попільня Житомирської області в режимі відеоконференції цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Служба у справах дітей Ружинської селищної ради Бердичівського району Житомирської області, ІНФОРМАЦІЯ_1 про встановлення факту одноосібного виховання та утримання дитини батьком,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 (далі заявник) звернувся до суду з позовом про встановлення факту одноосібного виховання та утримання дитини батьком, в якій вказує, що 21 листопада 2007 року він уклав шлюб з ОСОБА_3 .

Від даного шлюбу мають двох дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Спільне життя з дружиною у Позивача не склалось. З часом стосунки між ними стали напруженими, в них часто виникало непорозуміння з різних питань, що постійно призводило до сварок. Як виявилось у сторін різні погляди на сімейні обов`язки, сімейні традиції і цінності, що призвело до втрати почуття любові одне до одного.

01.08.2022 року Попільнянським районним судом Житомирської області розглянуто справу №288/883/22 за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про розлучення. Позовну заяву задоволено в повному обсязі.

31.08.2022 року рішення суду набрало законної сили.

Діти, за згодою батьків залишилися жити: ОСОБА_4 з батьком (Заявником), а ОСОБА_5 з мамою.

Після розлучення сторони перестали спілкуватися, мати не приймала та не приймає участь у житті ОСОБА_4 , проживає наразі в іншій місцевості, зі слів спільних знайомих, має іншу сім`ю та дітей від нового шлюбу. Вихованням та утриманням дитини ОСОБА_4 займається Позивач одноосібно.

Позивач зазначає, що він одноособово займається утриманням сина, його вихованням та повним задоволенням усіх його потреб, а встановлення факту самостійного виховання та перебування на утриманні неповнолітнього сина необхідне йому для оформлення документів щодо соціальної допомоги на дитину, яка виховується лише одним із батьків, отримання права на податкові соціальні пільги, можливості переміщення дитини без документального оформлення згоди матері, яка не проживає разом з дитиною.

Крім цього, встановлення даного факту породить юридичні наслідки, які виразяться в можливості одноосібно звертатись до державних та освітніх закладів від імені та в інтересах дитини, а також в майбутньому для подальшого оформлення документів щодо переміщення дитини та можливості зміни місця проживання та розвитку сина в безпечних умовах, зняття з реєстрації та реєстрації місця проживання сина.

Таким чином, метою встановлення юридичного факту самостійного виховання та утримання сина є повна реалізація прав, як батька дитини, а також оформлення документів, необхідних для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Позивач просить встановити факт одноосібного виховання та утримання ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , паспорт № НОМЕР_2 виданий 09.01.2023 році, адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ) її батьком ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_3 , паспорт серії НОМЕР_4 виданий Ружинським PC УДМС України в Житомирській області, 04 квітня 2016 року, адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ).

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, просила позов задовольнити.

Відповідач в судове засідання не з`явилась, про дату, час та місце слухання справи належним чином повідомлена, що підтверджується витягом трекінгу АТ «Укрпошта» R067054189521, вручено за одержувачу 13.12.2025.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Служби у справах дітей Ружинської селищної ради Бердичівського району Житомирської області в судове засідання не з`явився, про дату час та місце слухання справи належним чином повідомлений, надав до суду лист в якому просив справу слухати у відсутність представника служби у справах дітей. /а.с.47/

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: ІНФОРМАЦІЯ_1 в судове засідання не з`явилися, про дату час та місце слухання справи належним чином повідомлені, що підтверджується витягом трекінгу АТ «Укрпошта» R067011720312, вручено за довіреністю. 17.12.2025 до суду надійшла заяву про розгляд справи без їх участі.

Відповідно до частини третьої статті 211 ЦПК України, особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності.

Суд, заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення її по суті, враховуючи вимоги ст. 6 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод, відповідно до якої кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків, суд вважає, що справу слід вирішити в межах тих доказів, які були отримані в ході судового розгляду, а також на підставі наявних письмових доказів, які містяться у матеріалах справи. Оцінивши докази з точки зору належності, допустимості та достатності, суд, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, об`єктивно оцінивши та дослідивши письмові докази по справі, які мають юридичне значення для її розгляду, вважає, що позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судом, та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що рішенням Попільнянського районного суду Житомирської області від 01 серпня 2022 року по справі № 288/883/22, яке набрало законної 31 серпня 2022 року, шлюб зареєстрований 21 листопада 2007 року Виконавчим комітетом Парипської сільської ради Попільнянського району Житомирської області, актовий запис за № 03, між ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 - розірвано. Після державної реєстрації розірвання шлюбу прізвище дружини залишено « ОСОБА_7 ». /а.с.19-22/

Згідно копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 , батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , вказані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . /а.с.17/

Відповідно до копії Витягів з реєстру Ружинської територіальної громади № 2025/002183863 від 14 лютого 2025 року та №2025/002183525 від 14 лютого 2025 року, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 з27 вересня 2022 року зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 . /а.с.15-16/

Позивачем долучено до позовної заяви:

Копію довідки про те, що дитина знаходиться на утриманні одного з батьків, видана 26 лютого 2025 року під №27 Виконавчим комітетом Ружинської селищної ради Бердичівського району Житомирської області; /а.с.25/

Копію характеристики з Бистрицького ліцею Ружинської селищної ради, Житомирської області; /а.с.24/

Копію характеристики видану з ДП «Ружин-молоко» Позивач працює в ДП «Ружин-молоко» на посаді штукатуром будівельної бригади з 24 вересня 2024 року; /а.с. 23/

Відповідно до копії характеристики з місця роботи в ДП «Ружин-молоко» Позивач є працьовитим, дисциплінованим, якісно та вчасно виконує роботу.

Позивач ОСОБА_2 є учасником бойових дій, посвідчення серії НОМЕР_6 . /а.с.11/

Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права.

Згідно ст. 4 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Позивач звертаючись до суду посилається на те, що встановлення вказаного факту позивачу необхідно для повної реалізації прав, як батька дитини, а також оформлення документів, необхідних для оформлення документів щодо соціальної допомоги на дитину, яка виховується лише одним із батьків, отримання права на податкові соціальні пільги, можливості переміщення дитини без документального оформлення згоди матері, яка не проживає разом з дитиною.

Крім цього, встановлення даного факту породить юридичні наслідки, які виразяться в можливості одноосібно звертатись до державних та освітніх закладів від імені та в інтересах дитини, а також в майбутньому для подальшого оформлення документів щодо переміщення дитини та можливості зміни місця проживання та розвитку сина в безпечних умовах, зняття з реєстрації та реєстрації місця проживання сина. Таким чином, метою встановлення юридичного факту самостійного виховання та утримання сина є повна реалізація прав, як батька дитини, а також оформлення документів, необхідних для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

При вирішенні питання захисту прав та інтересів позивача суд має виходити з обставин викладених в позовній заяви, зокрема щодо підстав звернення з позовом.

Відповідно до висновку зробленого в постанові Верховного Суду від 13.10.2022 року у справі №755/1938/22, для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети ні.

Згідно ч. 2 ст. 315 ЦПК України в судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Відповідно до приписів пункту 2 ч.1 ст. 315 ЦПК України суд, зокрема, розглядає справи про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні.

В порядку цивільного судочинства підлягають встановленню не будь-які факти, а лише ті, які породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав.

У статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 р., в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

У відповідності до вимог ст.18 Конвенції про права дитини, батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Конвенція про права дитини в п.3 ст.9 закріпила принцип, за яким держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Відносини по вихованню дітей регулюються нормами СК України на засадах добровільності.

Згідно ч. 1 ст. 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Так, згідно із ч. ч. 2, 3 ст. 54 СК України усі найважливіші питання життя сім`ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають право противитися усуненню їх від вирішення питань життя сім`ї. Вважається, що дії одного з подружжя стосовно життя сім`ї вчинені за згодою другого з подружжя.

Відповідно до ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.

За приписами ч. 2 ст. 150 СК України, батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до ст.151 СК України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.

За приписами ч.1 ст.152 СК України право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Зазначена норма свідчить про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один із батьків проживає окремо від дитини, на підставі цього договору він має здійснювати батьківські права та виконувати обов`язки, що очевидно полягає у вчиненні визначених договором певних дій, необхідних для виховання дитини, а не у повній відмові від них.

Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.

При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).

Так, у силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов`язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України).

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання та утримання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання та утримання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання та утримання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Отже встановлення обставин (факту) самостійного виховання дитини одним із батьків та нехтування такими обв`язками іншим із батьків, може мати місце та є необхідним при вирішенні в судовому порядку питання визначення місця проживання дитини, позбавлення одного з батьків батьківських прав, встановлення порядку побачень з дитиною.

Правовідносини «утримання дітей», є предметом регулювання Сімейного кодексу України.

Вимогами ч. 1 ст. 180 СК України передбачено, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Обов`язок батьків щодо утримання своїх дітей є одним з головних конституційних обов`язків. Таке утримання є безумовним, оскільки закон не передбачає будь-яких спеціальних умов для виникнення обов`язку батьків з утримання своїх дітей, та не передбачає звільнення батьків від утримання незалежно від того, чи є вони працездатними, та чи є в них кошти, достатні для утримання.

Тобто, Закон покладає на батьків обов`язок щодо надання утримання своїм неповнолітнім дітям, тобто дітям, які не досягли 18 років. Обов`язок батьків утримувати своїх дітей виникає з моменту їх народження та зберігається до досягнення дітьми повноліття.

Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, вони зобов`язані утримувати дітей до досягнення ними повноліття (ст. ст. 141, 180 СК України).

Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 181 СК України способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.

В силу ст. 141 СК України проживання одного з батьків окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Позивач звертаючись до суду з даним позовом просив встановити факт утримання дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини.

Доведення факту одноосібного утримання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання та утримання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання та утримання дитини, то факт одноосібного утримання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання та утримання дитини.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року по справі №201/5972/22.

З огляду на наведене, у матеріалах справи відсутні докази існування або настання обставин, в силу яких батьківська правосуб`єктність матері дитини обмежена або припинилася, а тому відсутні правові підстави для задоволення вимоги про встановлення факту утримання батьком дитини.

Натомість навпаки, найвищим інтересам неповнолітньої дитини відповідає спільна опіка (виховання та утримання) батьками, оскільки у матеріалах справи відсутні докази протипоказань для такого. Обставин невідповідності моральним засадам суспільства не встановлено.

Враховуючи, що нормами СК України закріплений обов`язок батьків виховувати та утримувати дитину, відсутні підстави для додаткового встановлення у судовому порядку факту перебування дитини на утриманні позивача.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частина перша ст. 319 ЦПК України зобов`язує суд у рішенні про встановлення факту, що має юридичне значення, серед іншого зазначити мету встановлення факту.

Верховний Суд України у листі від 1 січня 2012 року «Судова практика розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» звертав увагу судів, що чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення, оскільки один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети - ні.

В даній справі встановлення фактів самостійного виховання дитини батьком та утримання батьком дитини не породжує ті юридичні наслідки, про які зазначено у позовній заяві, та від встановлення судом таких фактів не залежить виникнення, зміна особистих прав заявника як батька, про які він зазначив у заяві.

Як зазначає Позивач питання проживання дитини з батьком, його виховання, а також утримання, сторони врегулювали самостійно за домовленістю між ними. Факт проживання дитини з батьком та його виховання не оспорюється Відповідачем, при цьому перешкод у реалізації своїх прав та у виконанні обов`язків щодо дитини сторони не створюють.

Отже з матеріалів справи не вбачається наявності спору між сторонами щодо виховання дитини батьком.

Посилання Позивача на необхідність встановлення факту самостійного виховання однієї дитини подружжя (зазначав в позовній заяві, що при розлученні вирішено питання місця проживання спільних дітей, ОСОБА_8 з батьком, а ОСОБА_9 з матірю) з метою отримання різного виду соціальний пільг, а також для усунення потреби у зверненні до матері щодо отримання дозволу на лікування, навчання, переміщення дитини, є загальним твердження, ним не доведено та не надано доказів щодо відмови в наданні певних пільг та інших соціальних гарантій, або відмови матері у дозволі на виїзд чи лікування дитини, що, в свою чергу, порушувало б права дитини. Водночас виконання батьківських обов`язків та реалізація прав як батьком так і дитиною, пов`язано з конкретними правовідносинами, в ході яких можуть виникати спірні ситуації, а тому у разі їх вирішення в судовому порядку виникає потреба у залученні до участі у справі в якості відповідача особи, яка є стороною таких правовідносин та дії якої оскаржуються.

При цьому судовий захист порушених прав та інтересів здійснюється у певний спосіб, який залежить від виду спірних правовідносин та кола їх суб`єктів.

Щодо посилання Позивача на мету встановлення юридичного факту самостійного виховання та утримання дитини, а саме, оформлення документів, необхідних для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, суд зазначає наступне.

За правилами п. 4 ч.1 ст.23 Закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Відповідно до п. 3 додатку №5 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 р. № 560 для категорії осіб, які мають право на відстрочку відповідно до статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", частини 1 пункту 3 (жінок та чоловіків, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці) документами, що підтверджують право на відстрочку, є:

свідоцтво про народження кожної дитини із зазначенням батьківства військовозобов`язаного та (або) рішення суду про встановлення факту перебування дитини (дітей) на утриманні військовозобов`язаного (за наявності), інші документи, на підставі яких у військовозобов`язаного виник обов`язок утримувати падчерку, пасинка до досягнення ними 18 років відповідно до статті 268 Сімейного кодексу України (за наявності), та один з таких документів:

свідоцтво про шлюб з матір`ю (батьком) дітей (трьох і більше);

рішення суду про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей з батьком (матір`ю), що є військовозобов`язаним;

рішення органу опіки і піклування про визначення місця проживання дітей з батьком (матір`ю), що є військовозобов`язаним;

письмовий договір між батьками про те, з ким з батьків будуть проживати діти, та про участь другого з батьків у їх вихованні;

свідоцтво про шлюб з матір`ю (батьком) дітей (трьох і більше) та документи, які свідчать про відсутність у малолітніх, неповнолітніх падчерки, пасинка матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або про те, що такі особи не можуть з поважних причин надавати їм належне утримання (свідоцтво про смерть; витяг з Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин; рішення суду про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим; вирок суду, за яким особа відбуває покарання у місцях позбавлення волі; висновок медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я чи витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи, якщо зазначені мати, батько, дід, баба, повнолітні брати та сестри самі потребують постійного догляду; рішення суду про позбавлення батьківських прав матері, батька);

інформація з Єдиного реєстру боржників про відсутність в Реєстрі відомостей про військовозобов`язаного за категорією стягнення (характером зобов`язання) стягнення аліментів з датою формування такої інформації не пізніше ніж за п`ять днів до дня подання заяви про надання відстрочки.

Питання, які випливають з сімейних правовідносин сторін щодо реалізації батьківських прав та пов`язані з захистом прав та інтересів неповнолітньої дитини, за встановленими судом обставинами справи та заявлених позовних вимог, не можуть бути підставою для формального обґрунтування позивачем правовідносин, які регулюються Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція) встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Одними із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що право на звернення до суду гарантується чинним законодавством і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право порушується, не визнається або оспорюється. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси цієї особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у справі Chahal v. the United Kingdom (заява №22414/93, пункт 145, рішення від 15 листопада 1996 року) вказав, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань (див. рішення у справі Vilvarajah and Others v. the United Kingdom; заяви №№13163/87, 13164/87, 13165/87, 13447/87, 13448/87 52854/99, пункт 122, від 30 жовтня 1991 року).

Також ЄСПЛ неодноразово зазначав (справа Afanasyev v. Ukraine, заява №38722/02, пункт 75, рішення від 5 квітня 2005 року), що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасники мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення у справі Aydin v. Turkey від 25 вересня 1997 року п. 103 та рішення у справі Kaya v. Turkey від 19 лютого 1998 року, пункт 106).

Отже, застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду. Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію.

У справах позовного провадження встановлення факту самостійного виховання дітей, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК).

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною 1 статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

З огляду на викладене суд констатує, що вимога про встановлення факту самостійного виховання дітей без заявлення інших позовних вимог, у зв`язку з чим цей факт встановлюється, не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав позивача, а є лише підставою для вирішення інших позовних вимог, іншої справи.

Обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19, від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18.

Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.

Щодо судових витрат.

Порядок розподілу судових витрат між сторонами визначений ст. 141 ЦПК України.

За правилами ч. 1, 2 цієї статті судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.

Позивачем понесені та документально підтверджені витрати по сплаті судового збору в сумі 1 211. 20 гривень. /а.с.1/

Оскільки в задоволенні позову відмовлено повністю, відповідно п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України понесені позивачем судові витрати не підлягають відшкодуванню.

Керуючись Постановою Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» № 5 від 31.03.1995 року; ст. ст. 150-151, 180, 181 СК України; ст. ст. 4, 12, 13, 19, 23, 28, 48, 76, 78, 81, 128, 258, 259, 263-265, 293, 315-319, 352, 354, 355 ЦПК України; суд,

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Служба у справах дітей Ружинської селищної ради Бердичівського району Житомирської області, ІНФОРМАЦІЯ_1 про встановлення факту одноосібного виховання та утримання дитини батьком, - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Житомирського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

Суддя Попільнянського

районного суду Є. О. Зайченко