Рішення № 132788365, 18.11.2025, Яворівський районний суд Львівської області

Справа № 460/3539/15-ц

Провадження №2/944/28/25

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.11.2025 рокум.Яворів

Яворівський районний суд Львівської області в складі:

головуючого судді Поворозника Д.Б.,

за участю секретаря судового засідання Климейко Л.Г.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Яворові в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , Івано-Франківської селищної ради Яворівського району Львівської області про скасування рішення та державного акту про право власності на земельну ділянку,

встановив:

21 вересня 2015 року ОСОБА_3 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_4 , Лозинської сільської ради Яворівського району Львівської області (правонаступником якої є Івано-Франківська селищна рада Яворівського району Львівської області), в якому просить: визнати протиправним та скасувати рішення Лозинської сільської ради Яворівського району Львівської області від 20 жовтня 1993 року № 10 про надання ОСОБА_4 у власність земельної ділянки площею 0,2364 га, для ведення особистого підсобного господарства, в селі Лозино Яворівського району Львівської області; скасувати Державний акт на право приватної власності на землю серії ІІІ-ЛВ № 013004 від 01 грудня 1996 року, виданий на ім`я ОСОБА_4 на підставі рішення Лозинської сі льської ради Яворівського району Львівської області № 10 від 20 жовтня 1993 року та який зареєстровано в Книзі записів державних актів на землю за № 330.

Позовні вимоги мотивує тим, що вона народилася та проживала разом з матір`ю ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , в житловому будинку в с. Лозино Яворівського району Львівської області. На момент смерті матері їх житловий будинок відносився до суспільної групи господарства як колгоспний двір, що підтверджується копією погосподарської книги с. Лозино за 1980-85 роки. Після смерті матері вона стала головою цього колгоспного двору. В зв?язку з тим, що вона влаштувалася на роботу в м. Львів на швейну фабрику та в зв?язку із смертю матері, житловий будинок в с. Лозино вже у 1986 році був віднесений до суспільної групи як робітничий двір. Отже, на момент смерті матері вона набула права власності на цей житловий будинок відповідно до ст. 120 ЦК УРСР (1963 року), чинного на той час. За вищезазначеним житловим будинком була закріплена земельна ділянка площею 0,2364 га, яка була в їхньому з матір`ю, а пізніше в її користуванні та на якій знаходився даний житловий будинок. Дана земельна ділянка відносилася до категорії житлової та громадської забудови, цільове призначення ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд. Вказаною земельною вона тривалий час користувалася, сплачувала земельний податок, що підтверджується квитанціями від 07.07.1982, від 29.03.1983, від 22.05.1984. Деякий час вона не мала змоги навідуватися в с. Лозино, оскільки проживала з сім?єю в м. Львові. Зазначає, що відповідачка ОСОБА_4 , яка проживає по сусідству (через дорогу) з її будинком, самовільно захопила належну їй земельну ділянку та використовувала її як свій город. З даним питанням, а саме про захоплення її земельної ділянки ОСОБА_4 , вона неодноразово зверталася із відповідними заявами до Лозинської сільської ради, від якої у відповідь отримала лист № 121 від 31.07.2014, в якому зазначалося, що належна їй земельна ділянка була надана ОСОБА_4 для ведення особистого підсобного господарства на підставі рішення Лозинської сільської ради Яворівського району Львівської області № 10 від 20.10.1993 та на даний час знаходиться у приватній власності останньої згідно з Державним актом на право приватної власності на землю серії І-ЛВ № 013004 від 01.12.1996 та було видано копію цього акта. З цього моменту вона вперше дізналася, що належна їй земельна ділянка є приватизована відповідачкою. Згоди на вилучення у неї земельної ділянки вона не давала. Таким чином, Лозинська сільська рада всупереч вимогам земельного законодавства незаконно, самостійно, без звернення в судові органи, вилучила у неї земельну ділянку площею 0,2364 га та надала її ОСОБА_4 . Вважає, що відповідач ОСОБА_4 не мала права на оформлення в приватну власність цієї земельної ділянки, яка була у її фактичному користуванні, а Лозинська сільська рада не мала права приймати рішення про надання цієї ділянки ОСОБА_4 , попередньо не вилучивши її у неї в судовому порядку та не мала права змінювати категорію землі, попередньо не вносячи зміни в містобудівну документацію села та не змінивши цільового використання спірної земельної ділянки.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 вересня 2015 року головуючим суддею визначено Воробля М.М.

Ухвалою судді від 23 вересня 2015 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче судове засідання.

13 травня 2016 року на адресу суду надійшли заперечення на позовну заяву від представника ОСОБА_4 ОСОБА_6 .

На обґрунтування заперечень зазначає таке. На підтвердження своїх вимог позивач не надала жодного правовстановлюючого документу на володіння чи користування спірною земельною ділянкою. З матеріалів позову вбачається, що позивач вибула з колишнього колгоспного двору ще в 1978 році, тобто за 3 роки до смерті її матері ОСОБА_5 . Через неповернення позивача до колгоспного двору в продовж трьох років з дня вибуття і після смерті останнього його члена ОСОБА_5 , двір припинив свою діяльність, а безхазяйний житловий будинок зруйнувався до 1993 року. Протягом 23-х років з часу зникнення колгоспного двору й ухвалення Лозинською сільською радою оскаржуваного рішення позивач ніде не зверталася для відновлення своїх порушених прав чи інтересів щодо володіння і користування житловим будинком. Окрім цього, не можуть бути доказом у справі ксерокопії документу сумнівного походження, витяги, які не містять в собі відомостей про земельну ділянку, що оспорюється, назву документу, час його дії, ким, коли і для чого даний документ складався та хто і за яких обставин вносив до нього зміни, виправлення тощо. Також не можуть братись судом як докази у справі про скасування актів сільради ксерокопії квитанцій, котрі не містять в собі відтисків печатки сільської ради, призначення платежу, на підставі якого страхового свідоцтва він здійснювався, яке майно страхувалося тощо. На основі чого можна вважати, що дані квитанції вказують на здійснення позивачем сплати земельного податку у 1982-84 роках, як на обставину в обґрунтування своїх позовних вимог. Що стосується оскарження рішень органів місцевого самоврядування щодо безоплатної передачі земель у приватну власність, то такий порядок чітко передбачений ст. 118 Земельного кодексу України. Оскарження до суду рішень сільради може бути здійснено в порядку адміністративного судочинства, яке регулюється Кодексом адміністративного судочинства України, ст. 6 якого визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права свободи або інтереси. Вважає, що позовні вимоги про визнання протиправним та скасування рішень органу місцевого самоврядування відносяться до юрисдикції адміністративного суду і непідвідомча суду цивільної юрисдикції. Відкрите провадження у справі в порядку цивільного судочинства не підлягає розгляду, з тому відповідно до п. 1 ст. 205 ЦПК України його слід закрити.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 жовтня 2016 року справа передана судді Гоцку В.І.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 грудня 2017 року справа передана судді Швед Н.П.

30 травня 2018 року представник позивача ОСОБА_1 подав до суду заяву про забезпечення позову.

На обґрунтування заявлених вимог покликався на те, що предметом спору с земельна ділянка площею 0,2364 га для ведення особистого підсобного господарства в селі Лозина Яворівського району Львівської області, яка надана ОСОБА_4 для ведення особистого підсобного господарства на підставі рішення Лозинської сільської ради Яворівського району Львівської області № 10 від 20.10.1993 року та на даний час знаходиться у приватній власності ОСОБА_4 відповідно до Державного акту на право приватної власності на землю серії Ш-ЛВ №013004 від 01 грудня 1996 року. На даний час ОСОБА_7 стало відомо, що відповідач ОСОБА_8 здійснює завіз будівельних матеріалів на спірну земельну ділянку, а саме завезла щебінь, пісок, тому у позивача є побоювання того, що відповідач має намір проводити будівельні роботи на спірній земельній ділянці. З метою захисту своїх прав, та з у зв?язку з тим що невжиття заходів забезпечення може утруднить виконання рішення, просять шляхом забезпечення позову заборонити ОСОБА_8 проводити будь-які будівельні роботи на земельній ділянні площею 0,2364 га для ведення особистого підсобного господарства в селі Лозина Яворівського району Львівської області, яка надана ОСОБА_8 для ведення особистого підсобного господарства на підставі рішення Лозинської сільської ради Яворівського району Львівської області №10 від 20.10.1993 року і яка на даний час знаходиться у приватній власності ОСОБА_4 відповідно до Державного акта на право приватної власності на землю серії Ш-ЛВ №013004 від 01 грудня 1996 року, до вирішення позовної заяви по суті.

Ухвалою судді від 13 червня 2018 року відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою Яворівського районного суду Львівської області від 13 червня 2018 року, у задоволенні заяви представника позивача адвоката Зозулі А.В. про забезпечення позову відмовлено.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28 лютого 2019 року справа передана судді Кондратьєвій Н.А.

Ухвалою судді від 15 березня 2019 року справу прийнято до свого провадження та призначено підготовче судове засідання.

19 березня 2021 року відповідач ОСОБА_4 надіслала на адресу суду доводи в обґрунтування заперечення позову, у яких вона зазначає таке.

Звернення позивачки до суду є безпідставним. Відповідно до ч. 1 ст. 70 Земельного кодексу, в редакції 1970 року, набуття права на житловий будинок і господарські будівлі, належні до колгоспного двору, не дають їй права на користування присадибною земельною ділянкою в розмірі, яким користується колгоспний двір. Згідно зі ст. 22 Земельного кодексу право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою у селянських господарствах виникало після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі та одержання документа, що посвідчує це право. Тому лише за цих умов особи, які виявили бажання вести селянське господарство, вправі порушувати питання про усунення перешкод у користуванні наданою їм земельною ділянкою, вимагати повернення її з користування іншої особи. До одержання спадкоємцем документа, що підтверджує таке право, у нього не має підстав вимагати усунення перешкод у користуванні ділянкою, а тому не може перейти їй право власності на землю. Фактично позивачкою подано позов до власника земельної ділянки і сільської ради, однак зміст позовної вимоги є лише до останньої за відсутності приводу. Оскарження рішення Лозинської сільської ради до суду загальної юрисдикції можливе з приводу, якщо рішення даного органу порушило земельне право позивачки. Відповідач Лозинська сільська рада не могла порушити земельне право ОСОБА_3 , оскільки в неї його не було. А відтак, лише в разі порушення права ця особа може оскаржити таке рішення органу місцевого самоврядування. За відсутності змісту позовних вимог про визнання права власності на земельну ділянку, відкрите провадження у справі за наявним змістом позовних вимог в порядку цивільного судочинства не підлягають до розгляду, а за відсутності у відповідачки права на земельну ділянку є ще й безпідставними.

Ухвалою від 22 листопада 2019 року закрито підготовче судове засідання у справі та призначено справу до судового розгляду.

Ухвалою Яворівського районного суду Львівської області від 08 липня 2021 року задоволено клопотання представника позивача про заміну відповідача Лозинської сільської ради Яворівського району Львівської області на правонаступника Івано-Франківську селищну раду Яворівського району Львівської області.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28 жовтня 2021 року головуючим суддею визначено Поворозника Д.Б.

Судом призначено справу до судового розгляду.

Позивач ОСОБА_3 у судовому засіданні позовні вимоги підтримала з підстав, наведених в повній заяві, просила позов задовольнити.

Додатково надала суду такі пояснення. Вона проживала у будинку з народження, з 1955 року, до моменту коли пішла на навчання в інтернаті, тобто до 1964 року. Також в будинку проживала її мати з 1957 року до смерті. Крім будинку, у їх користуванні був також город. З 1972 року вона працювала на швейній фабриці в м. Львові. У 1978 році вийшла заміж, з 1979 року прописалася у квартирі чоловіка. Після 1972 року вона допомагала мамі, була прописана в погосподарській книзі, а на час навчання була тимчасово прописана в гуртожитку. В жовтні 1980 року будинок був наданий їй як випускниці інтернату. Також у 1980 році вона зверталась до колгоспу, щоб їй передали будинок, який вписаний у погосподарську книгу. Городом, приблизно до 1980 року користувалась її родичка, дружина маминого брата ОСОБА_9 , яка померла у 2005 році, а після її смерті ніхто з родичів городом не користувався. У 1985 році вона зверталася в колгосп з клопотанням, щоб їй повернули город. Близько 1986 року будинок розвалився, на даний час його немає. З 1986 року даним городом почали користуватись ОСОБА_10 . У 1985 році мама відповідачки ОСОБА_11 забрала її город. У 1994 році вона зверталась в сільську раду з приводу повернення їй городу, однак їй було відмовлено. Вона не скаржилась з приводу користування відповідачкою городом, оскільки думала, що це тимчасово. ЇЇ земельна ділянка була приєднана до земельної ділянки відповідача (25 сотих її земельна ділянка і 11 сотих відповідача). Це та сама земельна ділянка, яка перебувала в її користуванні, вона знає, де ця ділянка розташована. Надана нею ОСОБА_12 книга стосується будинку, який був зруйнований, до якого належала земельна ділянка, яка зараз перебуває у власності відповідача.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 позовні вимоги своєї довірительки підтримав, надав пояснення, аналогічні наведеним у позовній заяві.

Додатково пояснив таке. ОСОБА_3 народилася та проживала з мамою у селі Лозино, у будинку, який відносився до колгоспного двору. Мама померла у 1981 році. На момент смерті мами позивач була членом колгоспного двору і була прописана у с. Лозино. Після смерті мами ОСОБА_3 стала власником колгоспного двору, що підтверджується записами в погосподарських книгах. До нотаріуса після смерті мами позивач не зверталася, але набула право власності на будинок на підставі ст. 120 ЦК УРСР. За будинком була закріплена земельна ділянка, якою тривалий час користувалась позивачка, сплачувала земельний податок, що підтверджується записами в погосподарських книгах. Щодо оформлення права власності на земельну ділянку зверталась в сільську раду, в колгосп ні. Деякий час позивач не мала можливості приїжджати у село Лозино і в той час ОСОБА_4 захопила земельну ділянку та використовувала її як город. Його довірителька не давала згоди на вилучення земельної ділянки. Сільська рада надала земельну ділянку ОСОБА_4 та змінила цільове призначення. В ДГК відсутня технічна документація на видачу ОСОБА_4 . Державного акта, також в архіві відсутня копія рішення органу місцевого самоврядування, а під № 10 від 20 жовтня 1993 року є інше рішення. Позивач звернулась до суду, коли дізналась про факт передачі земельної ділянки відповідачці. Сільська рада порушила право позивачки, передавши відповідачці земельну ділянку, яка перебуває в її користуванні. Строку позовної давності позивач не пропустила, оскільки звернулась до суду з даним позовом в межах трьох років з дня, коли отримала відповідь сільської ради.

У судовому засіданні відповідач ОСОБА_4 позов заперечила, надала пояснення, аналогічні наведеним у письмовому запереченні.

Додатково зазначила таке. Копію рішення Лозинської сільської ради, на підставі якого їй було надано у власній спірну земельну ділянку, вона не отримувала. Технічні документи у 1993 році не виготовляли, Державний акт виданий на підставі рішення сільської ради і протоколу колгоспу. Земельна ділянка 25-30 сотих була надана їй в 1978 році за рішенням колгоспу, не та земельна ділянка, якою користувалась мама позивача. Колгоспний двір мами позивача знаходився біля її подвір`я, через дорогу. Раніше на земельній ділянці був розташований будинок мами позивача, який побудував дядько позивача для її мами. Тітка позивача розібрала будинок у 1986 році. Колгосп забрав город, що був біля будинку. Через деякий час після того як будинок був розібраний і землею ніхто не користувався, вона вона посадила там город, сад.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_4 ОСОБА_6 позов заперечив, просив відмовити у його задоволенні, надала пояснення, аналогічні наведеним у письмовому запереченні.

Додатково пояснив, що права та законні інтереси позивача жодним чином не порушені. Колгоспний двір, де жила її мама, існував до 1983 року, після її смерті, був зруйнований. Протягом 3 років з дня вибуття позивач не повернулась в колгоспний двір, проживала у м. Львові. Вона успадкувала будинок після смерті мами, однак згідно з чинним на той час законодавством, вона не мала права на користування земельною ділянкою в розмірі, який мала її мама. Громадянам, які не є членами колгоспного двору, земельні ділянки надавались у розмірах, передбачених Земельним кодексом і колгоспним статутом, пізніше приватизувалися. Немає доказів того, що спірна земельна ділянка належала до колгоспного двору мами позивача. Рішенням Лозинської сільської ради № 10 від 20 жовтня 1993 року ОСОБА_4 було надано земельну ділянку, яка до того була надана їй як члену колгоспного двору, відповідно до чинного законодавства рішенням колгоспу. У 1993 році відповідач скористалася правом на приватизацію земельної ділянки, законно набула право власності. ОСОБА_4 користувалась земельною ділянкою 15 років. Щодо доводів позивача про відсутність доказів, зазначив, що в архіві є рішення колгоспного двору про надання земельної ділянки в тому ж розмірі, що й у Державному акті. Погодження меж земельної ділянки містяться в описі Державного акту. Немає ознак підробки Державного акту, кримінальна справа не порушувалась.

Представник селищної ради Ковалишин О.Я. у судовому засіданні позов заперечила, просила відмовити у його задоволенні.

Пояснила, що Лозинська сільська рада, приймаючи оскаржуване рішення, діяла в межах закону. Рішення та протоколи сесій ради за 1993 рік знаходяться в архіві. ОСОБА_3 після закінчення школи поїхала на навчання у м. Львів, з того часу не була членом колгоспного двору.

Свідок ОСОБА_13 у судовому засіданні надав такі пояснення.

Зі сторонами у справі знайомий, стосунки нормальні. Народився у 1951 році, проживає у АДРЕСА_1 . Деякий час проживав у Львові, з 1974 до 2006 року, у 1972-74 роках проходив строкову військову службу. Позивач з мамою проживали у дерев`яному будинку, також був город, розмірів не знає. Зараз цю земельну ділянку займає ОСОБА_4 . На початку 1990 року ОСОБА_4 отримала у власність земельну ділянку ОСОБА_3 , на якій підставі йому не відомо. Хатину розібрали у 1990-х роках. На суміжному подвір`ї проживав дядько позивача, мав своє подвір`я і город поряд. Зараз ОСОБА_4 використовує земельну ділянку як город. Йому не відомо, коли померла мама позивача, також не відомо чи проживала у будинку позивач після смерті мами. Після смерті мами позивача будинок доглядала тітка позивача, обробляла город.

Свідок ОСОБА_14 у судовому засіданні надав такі показання.

Зі сторонами знайомий, з позивачем перебуває у нормальних відносинах, з відповідачем ні. Зазначив, що з народження постійно проживав у с. Лозино, близько 20 років проживає у місті Львові. У будинку проживала мама позивача, мала город поруч, після її смерті позивача забрали у інтернат. У 1986 році, коли він повернувся з армії, будинку вже не було, хто розібрав йому не відомо. Будинок був дерев`яний, зараз залишився лише камінь. Зараз город обробляє ОСОБА_4 , на якій підставі отримала, йому не відомо. ОСОБА_15 проживала сама, він не пам`ятає чи приїжджала позивач за життя мами. Після смерті ОСОБА_16 землю обробляла ОСОБА_17 , не пригадує, чи обробляла ОСОБА_18 . Зараз на цьому місці росте молодий сад.

Свідок ОСОБА_19 у судовому засіданні надав такі показання.

Зі сторонами перебуває у нормальних стосунках. Народився у с. Лозино, має там город, жив там до 1987 року. Потім регулярно приїжджав до мами та сестри. Часто приходив до мами позивача, у них була хата і город. Позивач навчалася в інтернаті, приїжджала на літні канікули. Коли ОСОБА_20 була в інтернаті, городом користувалась її тітка ОСОБА_21 ОСОБА_20 постійно приїжджала у село. У 1987 році хата ще була, пізніше розібрали, не знає хто і коли. Зараз земельною ділянкою користується ОСОБА_17 , на якій підставі йому не відомо. Про рішення сільської ради йому не відомо. Після смерті мами позивача, будинок доглядала вона та її чоловік. Будинок був дерев`яний, побудував його ОСОБА_22 , брат мами позивача. Сім`я ОСОБА_23 мали одну земельну ділянку. Земельна ділянка ОСОБА_4 знаходиться через вулицю від позивача. Близько 10 років тому земельною ділянкою користувалася ОСОБА_24 . Коли ОСОБА_17 користувалась земельною ділянкою, ОСОБА_20 допомагала тітці обробляти сусідню земельну ділянку, зараз там ростуть молоді дерева, близько 3 метрів висотою.

Заслухавши пояснення та оцінивши доводи учасників справи, показання свідків, дослідивши матеріали справи, суд дійшов таких висновків.

Суд встановив, що в погосподарських книгах с. Лозино за 1980-1985 роки, є відомості про будинок ОСОБА_5 , який відносився до суспільної групи господарства як колгоспний двір.

Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 23 серпня 2014 року, виданого повторно Виконавчим комітетом Лозинської сільської ради Яворівського району Львівської області, ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до Державного акту на право приватної власності на землю серії ІІІ-ЛВ № 013004, виданого Лозинською сільською радою Яворівського району Львівської області від 01 грудня 1996 року, земельна ділянка площею 0,3466 га, розташована на території с. Лозино Лозинської сільської ради, передана у приватну власність ОСОБА_4 для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель та ведення особистого підсобного господарства. Даний державний акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 330.

Згідно з відповіддю сільського голови Лозинської сільської ради Яворівського району Львівської області № 156 від 23 вересня 2014 року, встановлено, що в документальних матеріалах архівного фонду Лозинської сільської ради рішення № 10 від 20 жовтня 1993 року, видане на ОСОБА_4 , відсутнє.

Згідно з відповіддю сільського голови Лозинської сільської ради № 121 від 31 липня 2014 року, земельна ділянка знаходиться у приватній власності ОСОБА_4 згідно Державного акта на право приватної власності на землю серії ІІІ-ЛВ №013004 від 01 грудня 1996 року, № 330, загальною площею 0,3466 га, в тому числі 0,1102 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, 0,2364 га для ведення особистого підсобного господарства.

Відповідно до архівної довідки Яворівської районної державної адміністрації Львівської області № 133 від 28 серпня 2014 року, в документальних матеріалах архівного фонду Лозинської сільської ради відсутнє рішення № 10 від 20 жовтня 1993 року, видане на ОСОБА_4 .

Згідно з відповіддю Відділу Держгеокадастру в Яворівському районі Львівської області, у Відділі відсутня технічна документація щодо видачі Державного акта на право власності на земельну ділянку площею 0,2354 га, в с. Лозино Яворівського району, серії ІІІ-ЛВ № 013004 від 01 січня 1996 року, виданого на ім`я ОСОБА_4 на підставі рішення Лозинської сільської ради Яворівського району Львівської області.

Відповідно до рішення Виконавчого комітету Лозинської сільської ради Яворівського району Львівської області № 53 від 18 жовтня 1993 року, рада народних депутатів вирішила передати ОСОБА_25 (дівоче прізвище ОСОБА_10 ) у приватну власність земельну ділянку для ведення особистого підсобного господарства площею 0,60 га в селі Лозино.

Згідно з відомостями, наявними в паспорті ОСОБА_3 серії НОМЕР_2 , вона зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , з 27 жовтня 1983 року.

Статтею 7 Конституції СРСР 1936 року було встановлено, що колгоспним двором є родинно-трудове об`єднання осіб, всі або більшість працездатних членів якого є членами колгоспу, беруть участь особистою працею в колгоспному виробництві, отримують основні доходи від суспільного господарства колгоспу, і, крім того, ведуть особисте підсобне господарство на присадибній земельній ділянці.

Згідно з «Вказівками по веденню по господарського обліку в сільських радах народних депутатів», затвердженими ЦСУ СРСР 13 квітня 1979 року за № 11215, визначення в сільській місцевості громадського типу господарства в погосподарській книзі та відомості щодо членів колгоспного двору, що має правове значення, було покладене на сільські ради.

Відповідно до ст. ст. 120 ЦК УРСР (в редакції 1963 року), чинного на час існування колгоспних дворів, майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності (стаття 112 цього Кодексу).

Колгоспний двір може мати у власності підсобне господарство на присадибній ділянці землі, що знаходиться в його користуванні, жилий будинок, продуктивну худобу, птицю та дрібний сільськогосподарський реманент відповідно до статуту колгоспу.

Крім того, колгоспному дворові належать передані в його власність членами двору їх трудові доходи від участі в громадському господарстві колгоспу або інше передане ними у власність двору майно, а також предмети домашнього вжитку і особистого користування, придбані на спільні кошти.

Водночас, ст. 126 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) було передбачено, що працездатний член колгоспного двору втрачає право на частку в майні двору, якщо він не менше трьох років підряд не брав участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору. Це правило не застосовується, якщо член двору не брав участі у веденні господарства в зв`язку з призовом на строкову військову службу, навчанням в учбовому закладі або хворобою.

Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули із членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Як зазначила сама позивач ОСОБА_3 , вона проживала в зазначеному вище будинку в с. Лозино до навчання в інтернаті, тобто до 1964 року. З 1972 року вона працювала на швейній фабриці в м. Львові, у 1978 році вийшла заміж, після чого прописалася у квартирі чоловіка.

При цьому, суд також встановив, що позивач ніколи не була членом чи працівником колгоспу.

Враховуючи наведене вище, суд вважає, що в силу вимог ст. 126 ЦК УРСР, зміст якої наведено вище, ОСОБА_3 втратила своє право на частку в майні колгоспного двору, оскільки понад три роки підряд не брала участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору, так як проживала і працювала у м. Львові.

Доводи позивача про те, що у жовтні 1980 року будинок був наданий їй як випускниці інтернату, суд не бере до уваги, оскільки такі не підтверджені жодними доказами.

Отже, мама позивачки ОСОБА_5 була єдиним і останнім членом колгоспного двору, відповідно, після її смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 , колгоспний двір припинив своє існування.

Відповідно до ст. 563 ЦК УРСР в разі смерті члена колгоспного двору спадкоємство в майні двору не відкривається. Якщо після смерті члена колгоспного двору інших членів двору не залишається, до майна двору застосовуються правила цього розділу. Особисте майно членів колгоспного двору після їх смерті переходить до спадкоємців на загальних підставах.

Отже, зважаючи, що оскільки мама позивачки ОСОБА_5 була єдиним і останнім членом колгоспного двору, відповідно, після її смерті інших членів двору не залишилося, майно, зокрема, житловий будинок повинен був спадкуватися на загальних підставах.

Відповідно до ст. 538 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Статтею 538 ЦК УРСР було передбачено, що визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Відповідно до п. 124 «Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР», затвердженої наказом Міністерства юстиції УРСР №45/5 від 31 жовтня 1975 року, свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто тим, які фактично вступили в управління або володіння спадковим майном чи подали заяву в державну нотаріальну контору про прийняття спадщини (ст. 549 Цивільного кодексу УРСР).

Доказом вступу в управління чи володіння майном можуть бути: довідка управління будинками, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради депутатів трудящих про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взяте майно спадкодавця; довідка фінансового органу, органу держстраху чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов`язковому окладному страхуванню або збори; квитанція про сплату податку, платежу, збору; копія рішення суду, яке вступило в законну силу, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис в паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку в період шести місяців після дня смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном.

Проте ОСОБА_3 не надала належних, достовірних та достатніх доказів на підтвердження факту прийняття нею спадщини після смерті мами, в тому числі зазначеного вище житлового будинку, а саме доказів, які б свідчили про фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном або подання державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини, тобто з дня смерті ОСОБА_5 , зокрема, рішення суду про встановлення факту прийняття нею спадщини.

Щодо наявності в погосподарських книгах с. Лозино записів, щодо ОСОБА_3 суд зазначає таке.

Суд дослідив оригінали погосподарських книгах с. Лозино, які були надані представником Івано-Франківської селищної ради, а також до справи долучено копії витягів з цих книг.

У погосподарській книзі за 1980-1985 роки містяться відомості за особовим рахунком № НОМЕР_3 про господарство, яке відносився до суспільної групи господарства як колгоспний двір, де головою сім`ї вказано ОСОБА_5 (мама позивачки), дані про те, що вона померла у 1981 році, про наявність житлового будинку 1899 року забудови, загальною площею 20 кв. м. Інші відомості про господарство, зокрема щодо земельних ділянок, відсутні. В розділі про членів сім`ї вказано ОСОБА_3 , місце роботи: м. Львів, швейна фабрика, швея, проживає: АДРЕСА_3 . При цьому, в погосподарській книзі містяться відомості лише за 1980 рік, а в розділах про наступні роки будь-яка інформація не вказана. Також в рядку про голову сім`ї закреслено ОСОБА_5 і дописано зверху ОСОБА_3 .

Однак із досліджених погосподарських книг неможливо встановити, хто, коли, з яких підстав і на підставі яких відомостей чи документів вносив в погосподарську книгу с. Лозино за особовим рахунком № НОМЕР_3 відомості про ОСОБА_3 спочатку як про члена голови сім`ї ОСОБА_26 , а згодом як про голову сім`ї, беручи до уваги, що, як вже зазначалося вище, по перше, в погосподарській книзі є запис і відомості лише за 1980 рік, тобто за період, коли ОСОБА_5 була ще жива, а по друге, сама ОСОБА_3 повідомляла, що з 1972 року вона працювала на швейній фабриці в м. Львові, проживала в гуртожитку, у 1978 році вийшла заміж, після чого прописалася у квартирі чоловіка теж у м. Львові, тобто з 1972 року в с. Лозино фактично не проживала.

Щодо тверджень представника позивача про те, що зв?язку з тим, що ОСОБА_3 влаштувалася на роботу в м. Львів на швейну фабрику та в зв?язку із смертю її матері, житловий будинок в с. Лозино у 1986 році був віднесений до суспільної групи як робітничий двір, суд зазначає таке.

У погосподарській книзі с. Лозино за 1986-1990 роки містяться відомості за особовим рахунком № НОМЕР_4 (в погосподарській книзі за 1980-1985 роки особовий рахунок був № НОМЕР_3 ) про господарство, яке відносився до суспільної групи як робітничий двір, де головою сім`ї вказано ОСОБА_3 , дані про те, що вона працює на швейній фабриці в м. Львів, про наявність житлового будинку 1899 року забудови, загальною площею 24 кв. м, та про земельну ділянку під будинком площею 0,01 га.

Однак, як встановив суд з пояснень самої позивачки та з показань свідків, житловий будинок, який мав статус колгоспного двору, єдиним і останнім членом якого була мама позивачки ОСОБА_5 , фактично був зруйнований і розібраний у 1986 році, в зв`язку з чим відомості в погосподарській книзі с. Лозино про наявність цього будинку вже у статусі робітничого двору 1986-1990 роках та про те, що ОСОБА_3 була головою двору, суд вважає недостовірними і такими, що внесені без наявності як формальних, так і фактичних підстав.

Щодо доводів позивача про те, що факт тривалого користування після смерті матері спірною земельною ділянкою, зокрема у 1982-1984 роках, підтверджується сплатою земельного податку згідно з квитанціями від 07 липня 1982 року, від 29 березня1983 року та від 22 травня 1984 року, суд зазначає таке.

Як вбачається із змісту даних квитанцій, вони підтверджують сплату ОСОБА_3 обов`язкового окладного страхування.

Відповідно до п. 124 «Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР», затвердженої наказом Міністерства юстиції УРСР №45/5 від 31 жовтня 1975 року, чинної на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_5 , доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути, серед іншого, довідка фінансового органу, органу держстраху чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов`язковому окладному страхуванню.

Водночас, ст. 538 ЦК УРСР було передбачено, що дії, які свідчать про те, що спадкоємець прийняв спадщину (фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном, подання державній нотаріальній конторі заяви про прийняття спадщини) повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини (згідно з ст. 525 ЦК УРСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця).

Однак описані вище квитанції про сплату обов`язкового окладного страхування датовані 07 липня 1982 року, 29 березня1983 року та 22 травня 1984 року, понад рік після відкриття спадщини після смерті ОСОБА_5 , тобто після спливу шести місяців з дня відкриття спадщини.

Крім того, позивач не пояснила, в якому статусі, з яких підстав і якій установі вона сплачувала дані страхові платежі та як вони пов`язані із майном колишнього колгоспного двору, єдиним і останнім членом якого була ОСОБА_5 .

При цьому, сама позивач та її представник взагалі стверджують, що цими квитанціями підтверджується сплата ОСОБА_3 земельного податку.

Також суд повторно наголошує, що, як вказано вище, до і на час відкриття спадщини після смерті мами та надалі ОСОБА_3 в зазначеному будинку разом з мамою не проживала.

Також ст. 3 Земельного кодексу УРСР було встановлено, що відповідно до Конституції СРСР і Конституції Української РСР земля є державною власністю спільним надбанням усього радянського народу. Земля є виключною власністю держави і надається тільки в користування.

Статтею 106-1 Земельного кодексу УРСР було передбачено, що перехід права власності на будівлю, розташовану в сільському населеному пункті, не тягне за собою переходу права користування присадибною земельною ділянкою. Надання присадибної земельної ділянки особі, до якої перейшло право власності на будівлю, провадиться на загальних підставах відповідно до вимог цього Кодексу.

У випадках переходу в спадщину права власності на розташовану в сільському населеному пункті будівлю спадкоємцям, якщо вони не мають права на одержання у встановленому порядку присадибної земельної ділянки, надається право користування частиною земельної ділянки, необхідної для утримання цієї будівлі, в розмірі 0,03-0,06 гектара. Дрібні земельні ділянки, що утворились при цьому і які неможливо використати для виробничих потреб колгоспів, радгоспів, інших підприємств і організацій або передати іншим громадянам, можуть надаватись зазначеній категорії громадян понад норму, передбачену в цій статті, в порядку, встановлюваному Радою Міністрів Української РСР.

Тобто наведеною нормою Земельного кодексу УРСР, яка була чинною на час смерті мами позивачки, було чітко визначено, що перехід права власності на будівлю, розташовану в сільському населеному пункті, не тягне за собою переходу права користування присадибною земельною ділянкою, а надання такої земельної ділянки особі, до якої перейшло право власності на будівлю, провадиться виключно на загальних підставах відповідно до вимог цього Кодексу.

При цьому, ст. 66 Земельного кодексу УРСР було також визначено, що при вибутті або виключенні з колгоспу всіх членів колгоспного двору присадибна земельна ділянка зменшується до розмірів, передбачених статтею 78 цього Кодексу для не членів колгоспу.

Отже, навіть якщо б ОСОБА_3 успадкувала житловий будинок після смерті своєї мами, вона не набула б автоматично право користування присадибною земельною ділянкою, призначеною для обслуговування цього будинку, а мала б лише право на отримання такої ділянки в користування на загальних засадах, як і городу, для чого повинна була згідно з вимогами ст. ст. 77-79 Земельного кодексу УРСР звернутися до відповідного державного сільськогосподарського підприємства, організації чи установи, які на той час мали повноваження надавати присадибні ділянки або городи із земель, призначених для цієї мети, і площа даної ділянки становила б значно менше, ніж 0,2364 га.

Крім того, суд достовірно встановив як з пояснень самої позивачки, так і з показань свідків, що житловий будинок, який мав статус колгоспного двору, єдиним і останнім членом якого була мама позивачки ОСОБА_5 , фактично був зруйнований і розібраний у 1986 році, відповідно, з цього часу перестав існувати як об`єкт нерухомого майна та цивільних правовідносин.

Враховуючи наведене вище, суд відхиляє доводи позивача і її представника, що на час надання первісним відповідачем Лозинською сільською радою ОСОБА_4 у власність спірної земельної ділянки площею 0,2364 га, ця ділянка перебувала користуванні ОСОБА_3 . Більше того, позивач не надала жодних відомостей щодо того, земельна ділянка якої площі належала до колгоспного двору, головою якого була її мама ОСОБА_5 , а 0,2364 га вказує лише в зв`язку з тим, що земельна ділянка саме такої площі була надана ОСОБА_4 .

Відповідно до ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Так само відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Також у рішенні № 18-рп/2004 від 01 грудня 2004 року Конституційний суд України визначив основні ознаки охоронюваного законом інтересу, як правового феномену, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Верховний Суд України у своїй постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 2а-2885/12/1470 висловив правову позицію, що право оскаржити індивідуальний акт має особа, якої він стосується. Позивачі оскаржили рішення, яке є правовим актом індивідуальної дії. Такі правові акти породжують права й обов`язки тільки для тих суб`єктів (чи визначеного цим актом певного кола суб`єктів), яким його адресовано. Право на захист це самостійне суб`єктивне право, яке з`являється у володільця регулятивного права лише в момент порушення чи оскарження останнього. Таким чином, відсутність у будь-кого, в тому числі і позивачів, прав чи обов`язків у зв`язку із оскаржуваним рішенням не породжує для останніх і права на захист, тобто, права на звернення із адміністративним позовом. Посилання позивачів на їхнє право звернення до суду з цим позовом не доведено, отже є безпідставними, оскільки позивач не навів доказів, що оскаржене рішення стосується безпосередньо його прав або прав його учасників.

Законний інтерес може бути захищено судом, якщо позивач вважає, що його законний інтерес, за захистом якого він звернувся до суду: порушено (щодо протиправних діянь, які мали місце і припинилися); або порушується (щодо протиправних діянь, які тривають); або створюються перешкоди для його реалізації (щодо протиправних діянь, які тривають і є перешкодами для реалізації права в теперішньому або в майбутньому часі); або мають місце інші ущемлення законних інтересів.

З наведеного слідує необхідність з`ясування судом обставин, що свідчать про порушення інтересу, а позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб`єкта владних повноважень.

При з`ясуванні статусу позивача як «потерпілого», слід керуватися практикою Європейського суду з прав людини.

Так, поняття «потерпілий» має автономне значення (не залежить від національного законодавства) і має значення лише для цілей застосування Конвенції. Водночас, підходи Європейського суду з прав людини мають важливе методологічне значення для розвитку практики національних судів.

Відповідно до ст. 35 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає: що ця заява несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтована або є зловживанням правом на подання заяви; що заявник не зазнав суттєвої шкоди, якщо тільки повага до прав людини, гарантованих Конвенцією і протоколами до неї, не вимагає розгляду заяви по суті, а також за умови, що на цій підставі не може бути відхилена жодна справа, яку національний суд не розглянув належним чином.

Отже, право особи на звернення до Європейського суду з прав людини пов`язане з наявністю у неї статусу жертви (потерпілого). Слово «жертва» в контексті ст. 34 Конвенції означає особу або осіб, яких прямо або опосередковано торкнулося стверджуване порушення. Отже, стаття 34 стосується не тільки безпосередньої жертви або жертви стверджуваного порушення, але також непрямих жертв, яким порушення заподіяло б шкоду або які б мали дійсну і особисту зацікавленість в тому, щоб воно припинилося («Валліанатос та інші проти Греції»).

Щоб мати можливість подати скаргу відповідно до статті 34 Конвенції , заявник повинен бути здатним довести, що оскаржуваний захід «зачіпає його безпосередньо» («Тенасє проти Молдови»).

З наведеного випливають такі ознаки «потерпілого» від порушення законного інтересу: безпосередньо йому належить законний інтерес, на захист якого подано позов; має місце безпосередній негативний вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому, зокрема, якщо позивач змушений змінити свою поведінку або існує ризик бути притягнутим до відповідальності; негативний вплив є суттєвим, зокрема, позивачеві завдано шкоду; існує причинно-наслідковий взаємозв`язок між законним інтересом, оскаржуваним актом та стверджуваним порушенням.

Зазначені критерії не мають застосовуватись механічно та негнучким способом. Суд повинен захищати усе розмаїття законних інтересів особи, а тому у кожній конкретній справі дослідження інтересу особи через призму наведених критеріїв буде слугувати гарантією захисту таких інтересів.

На думку суду, ОСОБА_3 не навела обґрунтованих та вмотивованих пояснень і не надала доказів порушення її прав, свобод чи законних інтересів внаслідок передачі Лозинською сільською радою Яворівського району Львівської області спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_4 , оскільки твердження позивача про перебування цієї ділянки в її користуванні не доведена в ході розгляду справи, а навпаки судом встановлено протилежне.

Зважаючи на викладене вище, суд вважає, що доводи ОСОБА_3 є абстрактними, не містять обґрунтування негативного впливу від передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_4 на конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси позивача, що свідчить про відсутність предмету захисту в суді, адже позивачем не визначено права, свободи чи інтересу, які мають бути захищені (поновлені) у судовому порядку, що фактично вказує на безпредметність заявленого позову.

Ті обставини, що до колгоспного двору, єдиним і останнім членом якого була мама позивачки ОСОБА_5 і де до часу навчання, а пізніше роботи в м. Львові проживала і була прописана ОСОБА_3 , належала земельна ділянка, яка згодом, після смерті ОСОБА_5 , фактичного припинення колгоспного двору та руйнування і розібрання житлового будинку, була надана у власність ОСОБА_4 , яка вже тривалий час, а саме майже 10 років, фактично користувалася нею (те, що це та сама ділянка, остання не заперечує), не дає позивачу підстав стверджувати, що ця ділянка перебувала в її користуванні станом на 1993 рік, беручи до уваги описані вище висновки суду.

А встановлення відсутності матеріально-правової заінтересованості позивача є самостійною і достатньою підставою для відмови у задоволенні позову.

Аналогічні висновки щодо застосування норм права висловлені Верховний Суд в постанові від 28 травня 2020 року у справі № 640/11643/19.

Також суд вважає за необхідне зазначити, що відповідач з іншого боку ОСОБА_4 з 1980-х років добросовісно, відкрито, безперервно володіє та користується спірною земельною ділянкою, про що ОСОБА_3 було відомо з того часу і про що вона сама зазначила в судовому засіданні.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованою Законом України від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі Конвенція), зокрема, ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 року) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зазначені принципи сформульовано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції», відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід`ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.

Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (серед іншого, рішення у справах «Іммобільяре Саффі» проти Італії» та «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії».

ЄСПЛ наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (рішення у справі «Іатрідіс проти Греції»).

Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення у справі «Антріш проти Франції» та «Кушоглу проти Болгарії»).

ЄСПЛ також наголошує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (рішення у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції»). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (рішення у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства»).

У справі «Ді Марко проти Італії» ЄСПЛ вважав, що легітимні очікування заявника у зв`язку з майновими інтересами, такими як використання землі та пов`язана з цим комерційна діяльність, були достатньо важливими, щоб вважатися «володінням» у сенсі статті 1 Протоколу № 1.

Національним законодавством України, зокрема, ст. 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс тощо).

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суди повинні враховувати положення ч. 2 ст. 328 Цивільного кодексу України, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

Статтею 319 Цивільного кодексу України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Згідно із ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Отже, право власності є одним з основоположних прав особи, яке гарантується і захищається як національним законодавством, так міжнародними актами, які діють в Україні, зокрема, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (з врахуванням практики Європейського суду з прав людини).

Зважаючи на це та встановлені і описані вище обставини, суд вважає, що позивач не довів необхідності чи виправданості втручання у право власності відповідача ОСОБА_4 , яка тривалий час, а саме майже 40 років (до дня подання позову 30 років), відкрито і безперервно користується спірною земельною ділянкою, відповідно, в неї виник сталий і стійкий зв`язок з даним нерухомим майном, а також у встановленому законом порядку оформила право власності на неї.

Зі свого боку, позивач ОСОБА_3 протягом тривалого часу не проявляла жодного інтересу до цієї земельної ділянки, не користувалась нею за відсутності об`єктивних перешкод, а також достеменно знала, що даною ділянкою користується ОСОБА_4 та її сім`я.

За таких обставин суд вважає, що втручання у власність відповідача ОСОБА_4 , в даному випадку шляхом скасування її права власності на спірну земельну ділянку, не буде відповідати принципам пропорційності та справедливості, зважаючи на поведінку сторін протягом тривалого часу, їх зв`язок із спірною земельною ділянкою та значення ділянки для них, непослідовність дій позивача щодо цієї ділянки та фактичні обставини володіння ділянкою, які склалися об`єктивно та без протиправної поведінки відповідача.

Щодо оскаржуваного рішення Лозинської сільської ради Яворівського району Львівської області від 20 жовтня 1993 року № 10, суд зазначає таке.

В Державному акті на право приватної власності на землю серії ІІІ-ЛВ № 013004, виданому Лозинською сільською радою Яворівського району Львівської області 01 грудня 1996 року, вказано, що земельна ділянка площею 0,3466 га (0,1102 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд і 0,2364 га для ведення особистого підсобного господарства), розташована на території с. Лозино, передана у приватну власність ОСОБА_4 для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель та ведення особистого підсобного господарства на підставі рішення Лозинської сільської ради народних депутатів Яворівського району Львівської області від 20 жовтня 1993 року № 10.

Посилання на рішення з такими ж датою і номером є в Земельних книгах с. Лозино, які були досліджені в судовому засіданні і копії відповідних витягів з яких представник Івано-Франківської селищної ради надав суду.

Водночас, як вже зазначалося вище, згідно з відповіддю Лозинської сільської ради Яворівського району Львівської області № 156 від 23 вересня 2014 року, що в документальних матеріалах архівного фонду сільської ради рішення № 10 від 20 жовтня 1993 року, видане на ОСОБА_4 , відсутнє.

Також відповідно до архівної довідки Яворівської районної державної адміністрації Львівської області № 133 від 28 серпня 2014 року, в документальних матеріалах архівного фонду Лозинської сільської ради відсутнє рішення № 10 від 20 жовтня 1993 року, видане на ОСОБА_4 .

Згідно з відповіддю Відділу Держгеокадастру в Яворівському районі Львівської області, у Відділі відсутня технічна документація щодо видачі Державного акта на право власності на земельну ділянку площею 0,2364 га, в с. Лозино Яворівського району, серії ІІІ-ЛВ № 013004 від 01 січня 1996 року, виданого на ім`я ОСОБА_4 на підставі рішення Лозинської сільської ради № 10 від 20 жовтня 1993 року.

суд дослідив надані працівником Архівного відділу Яворівської районної державної адміністрації Львівської області архівні матеріали, а саме Протокол № 10 засідання виконкому Лозинської сільської ради народних депутатів від 20 жовтня 1993 року з додатками (копії долучені до матеріалів справи), з якого встановлено, що в порядку денному засідання не було питання про надання земельної ділянки ОСОБА_27 та відсутнє рішення за № 10.

Також суд дослідив надані працівником Архівного відділу Яворівської районної державної адміністрації Львівської області архівні матеріали, а саме Протокол № 10 засідання виконкому Лозинської сільської ради народних депутатів від 18 жовтня 1993 року з додатками (копії долучені до матеріалів справи), з якого встановлено, що порядку денному засідання під п. 5 було питання про передачу безплатно в приватну власність земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства, обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в с. Лозино ОСОБА_25 , а додатком до цього протоколу є рішення Виконавчого комітету Лозинської сільської ради народних депутатів Яворівського району Львівської області від 18 жовтня 1993 року № 53, яким ОСОБА_25 (дівоче прізвище ОСОБА_10 ) було надано в приватну власність земельну ділянку для ведення особистого підсобного господарства площею 0,60 га в с. Лозино. Дане рішення було прийняте на підставі письмові заяви ОСОБА_25 , відповідно до норм чинного на той час Земельного кодексу України 1990 року у відповідній редакції.

Враховуючи наведене вище, суд вважає, що посилання в оскаржуваному Державному акті на право приватної власності на землю серії ІІІ-ЛВ № 013004 як на підставу його видачі на рішення Лозинської сільської ради народних депутатів Яворівського району Львівської області від 20 жовтня 1993 року № 10, є технічною помилкою (опискою) та не може саме по собі та з врахуванням наведених вище висновків суду бути підставою для позбавлення ОСОБА_4 права власності на спірну земельну ділянку.

Враховуючи наведенні вище обставин, норми законодавства, практику Верховного суду та Європейського суду з прав людини, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_3 .

Крім того, не підлягають стягненню з відповідачів на користь позивача судові витрати по справі, оскільки відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 141 Цивільного процесуального кодексу України, у разі відмови в позові, судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 4, 5, 12, 13, 76-81, 89, 137, 141, 141, 259, 263-265, 268, 279, 280-282 ЦПК України,

вирішив:

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 .

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Львівського апеляційного суду.

Повне судове рішення складено 18 листопада 2025 року.

Повне найменування сторін:

позивач ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_5 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 ;

відповідач Івано-Франківська селищна рада Яворівського району Львівської області, код ЄДРПОУ 34106981, юридична адреса: Львівська область, Яворівський район, селище Івано-Франкове, площа Ринок, 1;

відповідач ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_6 , проживає за адресою: АДРЕСА_4 .

Суддя Д.Б.Поворозник