Рішення № 132552107, 01.12.2025, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

8-й під`їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" грудня 2025 р.м. ХарківСправа № 922/2640/23 (922/3613/25)

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Міньковського С.В.

при секретарі судового засідання

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Товариство з обмеженою відповідальністю "РЕФІЛЛ" до Товариство з обмеженою відповідальністю "ФАРСІ" пров. Гагаріна, 1,м. Харків,Харківська обл., Харківський р-н,61001 про визнання недійсним договору за участю :

ВСТАНОВИВ:

Позивач керуючий санацією Товариства з обмеженою відповідальністю "Рефілл" звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фарсі", в якому просить суд:

Визнати недійсним Договір № ВПВ3107-4 від 31.07.2019 про відступлення права вимоги між Товариством з обмеженою відповідальністю "Фарсі" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Рефілл";

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Фарсі" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Рефілл" суму судових витрат.

Відповідач на виконання вимог суду надав письмовий видзив в якому, зазначає, що виходячи з позовних вимог, сам арбітражний керуючий намагається

зменшити актив боржника та відповідно ліквідну масу Боржника шляхом визнання недійсним договору за яким ТОВ «РЕФІЛЛ» набув право вимоги грошових

Позивач не є стороною договору про надання поворотної фінансової

допомоги.

_____за змістом вищенаведених правових норм визнанню правочину недійсним має передувати встановлення судом наявності порушення прав та інтересів позивача, який не є стороною цього правочину, а в разі відсутності такого порушення в позові має бути відмовлено.

---Позивачем не вказано та не наведено докази чим саме порушені права, як Сторони,щодо договору про відступлення права вимоги, як і належно не обґрунтовано в чому саме полягає порушення прав позивача.

______що позов є необгрунтованим,недоведеним, безпідставним з невірним застосуванням норм матеріальногота процесуального права та фактично має на меті не захист нібитопорушених прав та законних інтересів Позивача, а по суті усуненняможливого конкурсного кредитора ТОВ «ФАРСІ» від процедури банкрутстваТОВ «РЕФІЛЛ».

не з`явлення сторін у судове засідання___________________________

Основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін, розумність строків розгляду справи судом, неприпустимість зловживання процесуальними правами (п. 2, 4, 10, 11 ч. 3 ст. 2 ГПК України).

Суд також виходить з приписів ч. 1 ст. 43 ГПК, відповідно до яких учасники судового процесу повинні добросовісно користуватися процесуальними правами.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішеннях у справі "Осман проти Сполученого королівства" (Osman v. the United Kingdom від 28.10.1998, заява №23452/94) та у справі "Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland від 19.06.2001, заява №28249/95) вказав, що, сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. У рішенні у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії" (Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain від 11.12.1987, заява №11681/85) ЄСПЛ вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Суд враховує, що у цій справі не визнавав явку представників учасників справи обов`язковою, розгляд заяви керуючого санацією про визнання недійсним договору неоднорозово відкладався, проте 3- ОСОБА відзив до суду першої інстанції відзив на заяву керуючого санацією та письмові пояснення не представив.

Суд також зауважує, що за змістом ч. 1 ст. 3, ч. 1, 3 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. Для реалізації права доступу до судових рішень, внесених до Реєстру, користувачу надаються можливості пошуку, перегляду, копіювання та роздрукування судових рішень або їхніх частин.

Ухвала господарського суду від 24.11.2025 про залучення в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "ЦУП-Буча" була оприлюднена у Єдиному державному реєстрі судових рішень 25.11.2025.

Товариство з обмеженою відповідальністю "ЦУП-Буча", будучи достеменно обізнаним про розгляд судом цієї справи мав можливість ознайомитися із ухвалою суду від 24.11.2025 в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Тобто, залучена третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ТОВ "ЦУП-Буча" не була позбавлена можливості письмово викласти письмові пояснення щодо позову та надати докази на підтвердження своєї позиції. Проте, ТОВ "ЦУП-Буча" цім правом не скористався.

-----Суд зазначає, що ухвалою господарського суду від 27.07.2025 була введена процедура санації боржника ТОВ "Рефілл" (вул. Велика Панасівська, буд. 68, кв. 109, м. Харків, 61052, код 42328590) на шість місяців, призначений кервючий санацією ТОВ "Рефілл" Комлік ОО

Згідно до ч.5.ст.50 Кодексу України з процедур банкрутства визначено, що керуючий санацією має право подавати заяви про визнання правочинів (договорів), укладених боржником, недійсними. Отже, керуючий санацією, має відповідні повноваження на подачу позовної заяви у порядку ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства про визнання правочинів (договорів), укладених боржником, недійсними.

Загальні положення щодо відступлення права вимоги

Визначаючи правову природу договору про відступлення права вимоги суд звертає увагу на таке.

Відповідно до частин першої та другої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Статтею 509 ЦК України встановлено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України визначено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно із частиною 1 статті 514 ЦК України встановлено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини 1 статті 519 ЦК України встановлено, що первісний кредитор у зобов`язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов`язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.

Право вимоги у зобов`язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватись з урахуванням обмежень, встановлених нормами глави 47 ЦК України. Відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни (пункти 56, 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.03.2021 у справі № 906/1174/18).

Суд зауважує, що відступлення права вимоги (цесія) - це сам факт заміни особи в зобов`язанні, який є правовим результатом відповідного договору. Цесія не є окремим самостійним договором.

Отже, положення ЦК України(зокрема, про відступлення права вимоги) повинні застосовуватись саме до відповідного договору (купівлі-продажу, дарування, міни тощо), правовим результатом якого є цесія.

За цією справою судом встановлено, що за договором про відступлення права вимоги № ВПВ3107-4 від 31.07.2019 ТОВ «Фарсі» (первісний кредитор) відступило ТОВ "Рефіл" (новий кредитор) право грошової вимоги у розмірі 4 547 000 грн. з боржника ТОВ "ЦУП-Буча" ( код ЄДРПО 34613144) У відповідності до п.1.4. вказаного договору ТОВ "Рефіл" було зобов`язано сплатити ТОВ «Фарсі» 4 547 000 грн., що дорівнює розміру відступленого права вимоги.

Відповідно до частини третьої статті 656 ЦК України визначено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, договір про відступлення права вимоги за № ВПВ3107-4 від 31.07.2019 містить всі ознаки договору купівлі-продажу права вимоги. В звязку з чим, договір про відступлення права вимоги № ВПВ3107-4Ю укладений між ТОВ «Фарсі» та ТОВ "Рефіл" за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу права вимоги і до цього договору повинні застосовуватись положення законодавства щодо договорів купівлі-продажу.

Щодо правових наслідків відступлення вимоги у випадку недійсності самої вимоги, що відступається.

Позивач в особі керуючого санацією, обгрунтовуючи наявність підстав для визнання договору про відступлення права вимоги №ВПВ3107-4 недійсним, зазначає про відсутність у первісного кредитора відповідача у справі ТОВ «Фарсі» права на відступлення вимоги до нового кредитора ТОВ "Рефіл", посилаючить на порушення приписів п.п. 8.5. п.8 договору № 51 Ф від 27.12.2017, договору № 69Ф від 10.05.2018 та положень ч.1 ст. 516 ЦК України.

Із цього приводу суд зауважує таке.

Особливістю відступлення права на підставі правочину (договору) є те, що такий правочин одночасно: 1) змінює суб`єктний склад зобов`язання на стороні кредитора; 2) як договір купівлі-продажу регулює відносини між його сторонами, при цьому обов`язком боржника (первісного кредитора) є передача новому кредитору прав в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України), документів, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення (стаття 517 ЦК України).

Предметом договору купівлі-продажу можуть бути різні об`єкти - які належать покупцеві і ті, які йому не належать (майбутні об`єкти або товар, якого ще в продавця немає). Це слідує з консенсуальної природи договору купівлі-продажу, головним змістом якого є виконання продавцем свого обов`язку передати предмет договору покупцеві, а для покупця - вимагати його передання. Тобто для договору купівлі-продажу не важливо те, чи має продавець предмет договору, чи існує він і чи він належить продавцеві. Важливо те, що продавець зобов`язується виконати свій обов`язок відносно предмета договору.

Отже, якщо продавець не виконує свій обов`язок, він має відповідати перед покупцем. Тобто для продавця негативні наслідки настають саме у вигляді його відповідальності перед покупцем за невиконання договору. Сам же договір існує як домовленість між сторонами з приводу виконання продавцем обов`язку передати покупцеві предмет договору - відступити право вимоги.

У свою чергу, з норми статті 514 ЦК України про дійсну вимогу як предмет договору не може слідувати висновок про недійсність договору про відступлення права вимоги. У цій статті йдеться лише про перехід до нового кредитора прав первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Ця норма не встановлює наслідків відчуження недійсної вимоги (зокрема, і у вигляді недійсності договору).

Натомість такі наслідки встановлюються статтею 519 ЦК України - однак не у вигляді недійсності договору про відступлення права вимоги, а у вигляді відповідальності первісного кредитора перед новим (як у випадку невиконання обов`язку продавця перед покупцем).

Отже, недійсність вимоги є вадою предмета договору, яка не може вплинути на дійсність самого договору.

Суд зауважує, що норми про правочини та сторони зобов`язання належать до різних інститутів цивільного права. Норми статей 512-514 ЦК України, встановлюючи підстави заміни кредитора у зобов`язанні, зокрема передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), не визначають вимог до змісту правочину про заміну кредитора. Загалом глава 47 «Поняття зобов`язання. Сторони зобов`язання» ЦК України не регулює договірні відносини (хоча зміна суб`єктного складу зобов`язання може відбуватися на підставі правочину (договору)). Натомість у главі 47 ЦК України для цілей регулювання саме динаміки суб`єктного складу зобов`язання (а не договірних відносин між сторонами зобов`язання) законодавець встановлює правила, спрямовані на запобігання можливому порушенню прав та інтересів як кредиторів, так і боржників при заміні іншої сторони зобов`язання.

Так, у статті 519 ЦК України міститься правило щодо розподілу ризиків між первісним та новим кредитором: 1) первісний кредитор у зобов`язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги; 2) первісний кредитор не відповідає за невиконання боржником свого обов`язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.

Тобто недійсність переданої вимоги, про яку йдеться в статті 519 ЦК України, не може ототожнюватися із недійсністю правочину в розумінні норм розділу IV «Правочини. Представництво» ЦК України. Законодавець не пов`язує питання дійсності / недійсності правочину про заміну кредитора із дійсністю вимоги, яка передається новому кредитору, і безпосередньо визначає правовий наслідок передачі права вимоги, якого не існує.

Отже, сама лише недійсність вимоги не зумовлює недійсності відповідного договору між первісним кредитором та новим кредитором. Недійсність вимоги, як було зазначено вище, зумовлює лише відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором. У таких випадках передання недійсної вимоги за правовою природою є невиконанням чи неналежним виконанням договору, за яким було відчужено недійсну вимогу.

В цьому контексті суд зазначає, що між ТОВ "Фарсі" ( відповідач за позовом ) та ТОВ " Центр управління проектами -Буча" ( третя особа) були укладені договора № 51 Ф від 27.12.2017 та № 69Ф від 10.05.2018 про надання фінансової допомоги, відповідно до умов яких ТОВ "Фарсі" надало ( п.1.1. п.1 вказаних договорів) фінансову допомогу ТОВ " Центр управління проектами -Буча" у розмірі 1 194 000,00 грн. та 2 607 000,00 грн. відповідно, що було підтверджено документально ( платіжні доручення № 14 від 28.12.2017 та за № 22 від 11.05.2018).

Укладений між вищевказними сторонами договір поворотної фінансової допомоги за своєю правовою природою є договором позики.

Відповідно до статті 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За змістом частини 2 статті 1047 ЦК України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Згідно частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти в такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, в такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлене договором.

Частиною 3 статті 1049 ЦК України встановлено, що позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

______

вставить умови договору____________--

Суд зазначає, що згідно до умов п.8.5. п.8 вказаних вище договорів фінансової допомоги було зазначено, що жодна із сторін не має право передавати свої права за даним договором третій особі без письмової згоди другої сторони.

Проте, як становив суд, вимоги п.8.5. п.8 вказаних договорів фінансової допомоги не було виконано сторонами у відповідному порядку. Так, письмове повідомлення ТОВ "Фарсі" ТОВ " Центр управління проектами -Буча" про відступлення права вимоги від 31.07.2019 за договорами фінансової допомоги № 51 Ф від 27.12.2017 та № 69 Ф від 10.05.2018 ТОВ "Рефіл", є лише констатація факту про відступлення права вимоги з боржника ТОВ " Центр управління проектами -Буча", за договором № ВПВ3107-4 від 31.07.2019 новому кредитору ТОВ "Рефілл" у відповідності до норм ст.516, ст. 518 ЦК України, однак не є підтвердженням виконання сторонами умов у розумінні п.8.5. п.8 договорів фінансової допомоги.

Крім того, письмова згода ( погодження) на передачу прав за договорами фінансової допомоги № 51Ф від 27.12.2017 та № 69Ф від 10.05.2018 була визначена сторонами вказаних договорів , якими є ТОВ "Фарсі" ( позикодавець) та ТОВ " Центр управління проектами -Буча" ( позичальник).

Відповідно до статті 526 ЦК України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

____

Проте, суд зазначає, що письмового погодження (згоди) щодо передачу прав за договорами фінансової допомоги № 51Ф від 27.12.2017 та № 69Ф від 10.05.2018 третій особі ТОВ "Рефіл" сторонами вказаних договорів не було представлено суду та в матеріалах справи таке письмове погодження відсутне.

Разом з тим, як було зазначено вище, недійсність переданої вимоги ТОВ "Фарсі" за договорами фінансової допомоги № 51Ф від 27.12.2017 та № 69Ф від 10.05.2018 третій особі ТОВ "Рефілл", не зумовлює недійсності відповідного договору про відступлення права вимоги № ВПВ3107-4 від 31.07.2019, що був укладений між первісним кредитором ТОВ "Фарсі" та новим кредитором ТОВ "Рефілл", а зумовлює лише відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором, за невиконання чи неналежним виконанням умов договору про відступлення права вимоги № ВПВ3107-4 від 31.07.2019 , за яким було відчужено таку недійсну вимогу.

Щодо фраудаторності правочину ___ у випадку відсутності права вимоги.

В позовної заяви про визнання недійсним правочину позивач зазначає, що збитковість господарської діяльності боржника у 2019, договір відступлення права вимоги не мав легітимної економічної мети, ???*???????????

97. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що договір про відступлення права вимоги може бути визнаний недійсним у випадку наявності відповідної правової підстави. Наприклад, якщо такий договір укладено під впливом помилки (частина перша статті 229 ЦК України), обману (частина перша статті 230 ЦК України), насильства (частина перша статті 231 ЦК України) тощо.

___

Суд зазначає, що інститут визнання недійсними правочинів боржника в межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника. Визнання недійсними правочинів боржника в межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливого справедливого задоволення вимог кредиторів.

Водночас однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які мають право розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Частиною 3 статті 13 Цивільного кодексу України визначено, що не допускаються дії особи, які вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Тобто, обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, й це передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор має право розраховувати, що всі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимог іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

Тобто, особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.

Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані зі зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.

Правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора або кредиторів

Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності з огляду на презумпцію фраудаторності правочину, вчиненого боржником на шкоду кредиторам.

Подібні за змістом висновки, зокрема, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі №910/16579/20.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду в зазначеній постанові також зауважила, зокрема, що фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.

У Цивільному кодексі України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав.

Тобто, використання особою належного їй суб`єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди іншим учасникам цивільних правовідносин, задля приховування дійсного наміру сторін при вчиненні правочину є очевидним використанням приватноправового інструментарію всупереч його призначенню та за своєю суттю є "вживанням права на зло". За таких умов недійсність договору як приватноправова категорія є інструментом, який покликаний не допускати, або припиняти порушення цивільних прав та інтересів, або ж їх відновлювати.

Верховний Суд у постанові від 17.10.2024 у справі № 914/2161/23 зробив такі висновки: «… фраудаторним може виявитися будь-який правочин, укладений між учасниками господарських правовідносин, якщо він направлений на уникнення виконання зобов`язань перед кредиторами в майбутньому. Такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до ст. 7 КУзПБ на підставі п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та ч.ч 3, 6 ст. 13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом. У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.»

Крім того, Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 24.11.2021 у справі №905/2030/19 (905/2445/19) звернув увагу на те, що фраудаторним правочином може бути як оплатний, так і безоплатний договір, як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин. Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.

На підстави вищенаведеного, суд зазначає, що , по - перше: спірний договір відступлення права вимоги № ВПВ3107-4 від 31.07.2019 укладено та його виконання продовжувалося в період існування заборгованості ТОВ "Рефілл" за договорами поставки товару № 1239/2/2118 від 20.08.2018 та № 1279/2/2118 від 18.12.2020 перед кредитором ПАТ "Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія "Укртатнафта", за грошовими забов`язаннями на загальну суму 4 233 620,96 грн ( том.1), яке у подальшому ініціювало провадження у справі про банкрутство боржника ТОВ "Рефілл"( ухвала господарського суду у підготовчому засіданні від 01.08.2023). Тому є правомірним посилання позивача на загальні норми визнання правочину недійсним як фраудаторного (на шкоду кредиторам) на загальні правові підстави, передбачені ч.ч. 2 та 3 ст. 13, ч.1 ст. 203 та ч.1 ст. 215 ЦК України, зважаючи на його вчинення у період до відкриття провадження про банкрутство ТОВ "Рефілл".

По-друге, в підтвердження того, що договір відступлення права вимоги № ВПВ3107-4 від 31.07.2019 між ТОВ "Фарсі" та ТОВ "Рефілл" було вчинено всупереч принципам добросовісності ( п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) та при зловживанні правом ( ч. 6 ст. 13 ЦК України) є те , що після його укладення та набуття права вимоги ТОВ "Рефілл" (новий кредитор) до ТОВ " Центр управління проектами - Буча" (третя особа за позовом) за вищевказаними договорами фінансової допомоги № 51Ф та № 69Ф, між ТОВ " Центр управління проектами -Буча" та ТОВ "Рефілл" було укладено додаткову угоду від 01.08.2019 до договору про надання фінансової допомоги № 51Ф зокрема: за договором фінансової допомоги № 51Ф від 27.12.2017, було замінено позикодавця з ТОВ " Фарсі" на ТОВ "Рефілл" ( п.1.1. договору фінансової допомоги) та продовжено строк повернення фінансової допомоги позикодавцю до 31.12.2020 ( п.3.1. основного договору), за додатковою угодою від 01.12.2020 до договору про надання фінансової допомоги № 51Ф від 27.12.2017 між тими сторонами було продовжено строк повернення фінансової допомоги позикодавцю до 31.12.2021 (п.3.1. основного договору), за додатковою угодою від 15.12.2021 до договору про надання фінансової допомоги № 51Ф від 27.12.2017 між тими сторонами було встановлено, що повернення фінансової допомоги позикодавцю відбувається за письмовою вимогою позикодавця (п.3.1. основного договору).

Також, після укладення договору про відступлення права вимоги № ВПВ3107-4 від 31.07.2019 та набуття права вимоги ТОВ "Рефілл" до ТОВ " Центр управління проектами - Буча" за договором фінансової допомоги № 69 Ф, між ТОВ " Центр управління проектами -Буча" та ТОВ "Рефілл" було укладено додаткову угоду від 01.08.2019 до договору про надання фінансової допомоги №69Ф від 10.05.2018, відповідно до якої було замінено позикодавця з ТОВ " Фарсі" на ТОВ "Рефілл" ( п.1.1. договору фінансової допомоги) та продовжено строк повернення фінансової допомоги позикодавцю до 31.12.2020 ( п.3.1. основного договору), за додатковою угодою від 20.12.2020 до договору про надання фінансової допомоги № 69Ф між тими сторонами було продовжено строк повернення фінансової допомоги позикодавцю до 31.12.2021 (п.3.1. основного договору),за додатковою угодою від 15.12.2021 до договору про надання фінансової допомоги № 69Ф між тими сторонами було встановлено, що повернення фінансової допомоги позикодавцю відбувається за письмовою вимогою позикодавця (п.3.1. основного договору).

Проте, що ТОВ " Фарсі" (первісний кредитор) передало права вимоги за договорами № 51 Ф від 27.12.2017 та № 69 Ф від 10.05.2018 про надання фінансової допомоги на загальну суму 4 547 000,00 грн ТОВ "Рефілл" на підставі договору про відступлення права вимоги № ВПВ3107-4 при відсутності у останного такого права станом на 31.07.2019.

Тобто , ТОВ "Рефілл" на підставі договору про відступлення права вимоги № ВПВ3107-4 не могло набути права вимоги за вищевказаними договорами фінансової допомоги з ТОВ " Центр управління проектами -Буча" на загальну суму 4 547 000,00 грн., оскільки станом на 31.07.2019 будь-якого письмового погодження відповідно до п.8.5. п.8 договорів № 51 Ф від 27.12.2017 та № 69 Ф від 10.05.2018 про надання фінансової допомоги про передачу прав ( відступлення права вимоги іншої особи ТОВ "Рефілл" ) між сторонами ТОВ " Фарсі" та ТОВ " Центр управління проектами -Буча" не було.

Також, суд зазначає, що матеріалами справи ( том. 19, арк. справи 46-181), а саме: відомостями про дебіторську заборгованість ТОВ "Рефілл" та з аналізу фінансово- господарського стану, інвестиційної та іншої діяльносі та становища на ринках ТОВ "Рефілл" станом на 2024, що були виконані попередним арбітражним керуючим Борових І.А., судом не було встановлено наявність у товариства сум дебіторської заборгованості ТОВ " Центр управління проектами -Буча" за договорами № 51 Ф від 27.12.2017 та № 69 Ф від 10.05.2018 про надання фінансової допомоги на загальну суму 4 547 000,00 грн. перед ТОВ "Рефілл".

Отже, внаслідок укладення оспорюваного договору про відступлення права вимоги боржник ТОВ "Рефілл" зменшив свою платоспроможність на шкоду інтересам кредиторів та став неплатоспроможним, у тому числі, щодо погашення заборгованості перед ініціюючим кредитором ПАТ "Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія "Укртатнафта" , що стало безпосередньою підставою для відкриття провадження у справі про банкрутство ТОВ "Рефілл".

Суд зазачає, що цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Подібна правова позиція неодноразово була викладена Верховним Судом у своїх постановах, зокрема від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 13.10.2020 у справі № 04/14-10/5026/2337/2011.

Крім того, як встановлено судом, пунктом 1.1. та 1.4. договору про відступлення права вимоги № ВПВ3107-4 було передбачено, що за передане право вимоги, зазначене в п. 1.1. договору, Новий кредитор сплачує Первісному кредитору суму у розмірі 4 547 000,00 грн. Однак, ТОВ "Рефілл" не сплатило ТОВ " Фарсі" вказані грошові кошти.

_____

Суд, вВрахувавши наведені висновки, Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду при вирішенні правової проблеми щодо застосування визначеної статтею 204 Цивільного кодексу України презумпції правомірності правочину у поєднанні з положеннями КУзПБ, що регулюють порядок розгляду заяв кредиторів з їх грошовими вимогами до боржника, у постанові від 01.03.2023 у справі №902/221/22 зауважила на відмінності у розгляді та визнанні господарським судом грошових вимог кредиторів до боржника від вирішення спору у позовному провадженні

?*??????? Зазначена відмінність, серед іншого, полягає у тому, що визнання господарським судом вимог певного кредитора породжує відповідні правові наслідки, що впливають на права інших кредиторів цього боржника у процедурі неплатоспроможності. При цьому в зазначеній категорії справ існує ризик обопільної недобросовісної поведінки певного кредитора та боржника щодо створення фіктивної (неіснуючої, штучної) заборгованості останнього за борговою розпискою задля збільшення кількості голосів цього кредитора на зборах кредиторів та можливості впливу на саму процедуру банкрутстваі фізичної особи, зокрема й у питанні формування та реалізації ліквідаційної маси боржника, що, у кінцевому результаті, впливатиме на обсяг задоволених вимог.

Проте, відсутність оплати за цим договором про відступлення права вимоги, свідчить, на думку суду, про фраудаторність цього правочину, оскільки оспорюваний правочин не був спрямований на реальне його виконання з боку ТОВ "Рефілл".

Разом з тим, встановлені обставини поданого позову свідчать про наявність інших прихованих цілей у вчиненні такого правочину:

1) штучно збільшити кредиторську заборгованість у боржника. Так, вчинення безоплатного правочину про відступлення права вимоги, було направлено на створення підстав для збільшення кредиторської заборгованості у боржника на суму 4 547 000,00 грн перед ТОВ " Фарсі", який подав заяву з грошовими вимогами до боржника, в межах справт про банкрутство.

2) створити переваги для задоволення вимог «свого дружнього кредитора» з метою унеможливлення чи суттевого зменьшення можливостей задоволення вимог кредиторів боржника у легальних процедурах банкрутства при наявної неплатоспроможності боржника ТОВ "Рефілл", коли коштів у боржника не вистачає для задоволення вимог всіх кредиторів.

3) змінення пропорційності розподілу (конкурної або ліквідаційної маси) та ввести до складу кредиторів "пов`язану" з боржником особу із значною часткою в реєстрі вимог кредиторів та, відповідно, з подальшою перевагою у кількості голосів при прийнятті рішень на зборах кредиторів або комітеті кредиторів.

Суд звертає увагу, що визначальну роль у процедурі банкрутства відіграє дотримання принципу конкурсного імунітету кредиторів, який спрямований на попередження та усунення будь-яких переваг одних кредиторів на шкоду інших.

Зазначене вище говорить проте, що спірний договір підлягає визнанню недійсними з підстав доведеності його фраудаторності (мав приховану мету та цілі ) та не відповідав загальним засадам цивільного, господарського законодавства, звичаям ділового обороту при недотриманні принципів добросовісності та направлений на шкоду кредиторам.

_______ Щодо ефективності способу захисту у цьому спорі, слід зазначити таке.

У статті 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

74. Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини 1, 2 статті 5 ГПК України).

75. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

76. Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

77. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

78. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

79. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 09.02.2021 у справі № 381/622/17, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19).

80. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

81. Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 .01.2021 у справі № 916/1415/19, від 20.07.2022 у справі № 806/5244/15).

Отже, з урахуванням правової природи договору про відступлення права вимоги, за яким передається не річ матеріального світу, а право як таке, то суд вважає, що позивачем обрано належний та ефективний спосіб захисту щодо визнання правочину недійсним, який повертає сторони договору у попереднє становище та повертає до складу конкурсної маси ?????????? ТОВ "Рефілл" дебіторську заборгованість (права вимоги) до ТОВ « ЦУП-Буча" на загальну суму 4 547 000,00 грн.

Крім наведеного, слід відзначити що відповідач у своїх письмових заперечення на позов посилається на низку постанов Верховного Суду, проте не враховує та не ідентифікує ані змісту таких правовідносин, ані конкретних правових висновків, всупереч яким підстави позову не відповідають приписам законодавства , що регулюють питання фраудаторності правочину.

Посилання відповідача на постанови Верховного Суду не встановлюють однозначного стандарту, який би прямо суперечив висновкам позовача у цій справі.

В переважній більшості наведені відпвідачем постанови містять загальні міркування про фраудаторність.

Фраудатолрний правочин

Суд звертає увагу, що конструкція фраудаторного правочину, визначає правочин, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати борг ( грошові кошти ).

Зміст як договірного, так і недоговірного зобов`язання складають права та обов`язки його суб`єктів. Суб`єктивне право, що належить управненій стороні у зобов`язанні, йменується правом вимоги, а суб`єктивний обов`язок зобов`язаної сторони називається боргом;

В приватному праві існують численні договірні конструкції, які знаходяться поза поділом правочинів на оплатні та безоплатні. Тому вони мають специфіку в кваліфікації їх як фраудаторних правочинів. До таких договорів належать ті конструкції, які мають майновий характер (зокрема, договір іпотеки )

Тому, на думку суду, не виключається визнання договору іпотеки за порушення принципів добросовісності (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), якщо учасники цивільного обороту використовують такий договір з метою унеможливлення звернення стягнення на майно боржника або для створення переваг одного кредитора перед іншим чи створення «свого забезпеченого кредитора» для боржника.

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Тобто такий правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом;

Суд наголошує, що застосування конструкції "фраудаторності" при майновому характері договору (договір іпотеки) та має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Тобто, очевидно, що для мотивування кваліфікації такого правочину як фраудаторного, має відбуватися через обґрунтування наявності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати договір іпотеки як вчинений на шкоду кредитору(рів) банкрута.

До таких обставин, зокрема, відноситься: створення переваг одного кредитора перед іншим чи створення «свого забезпеченого кредитора» для боржника з метою унеможливлення задоволення вимог кредиторів боржника.

Так, за правовою позицією Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 28.10.2021 у справі №911/1012/13 відсутність підстав для застосування статті 42 КУзПБне виключає можливості звернення зацікавлених осіб (арбітражного керуючого або кредитора) з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів (постанова Верховного Суду від 02.06.2021 у справі №904/7905/16) і єналежним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника, оскільки будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним або його платоспроможність значно знижується, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину - правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам.

Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.

Тому, недійсність такого фраудаторного правочину на підставі загальних норм ЦК України має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) "через можливість доступу до майна боржника", навіть і того, що знаходиться в інших осіб з метою задоволення вимог кредиторів у конкурсному провадженні.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в конкурсному оспорюванні як:

фіктивного (стаття 234 ЦК України);

такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);

такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Враховуючи вищенаведене суд наголошує, що відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (частина 2 статті 509 ЦК).

Частиною 2 статті 11 ЦК передбачено, що однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК)

Відповідно до статей 6, 627 ЦК сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з частиною першою статті 628 ЦК зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Нормами частини 1 статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 180 Господарського кодексу України (далі - ГК) деталізовано істотні умови укладення господарського договору. Так, при укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Частинами першою, другою статті 207 ЦК передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Отже, за загальним правилом при укладенні договору в обов`язковому порядку має бути наявний ряд складових, таких як: наявність взаємної згоди щодо усіх істотних умов договору, надання пропозиції щодо укладення (оферта) - прийняття пропозиції (акцепт), зазначення сторонами місця і часу, моменту, з якого договір вважається укладеним, а також інші особливості за певними видами договорів.

Згідно до приписів статті 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Тобто, договір позики є реальним та одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Стаття 1047 ЦК України визначає форму договору позики. Так, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

Проте, суд зазначає, що відповідач жодних доказів письмового та реального укладення договору позики між ТОВ "Полесадсервіс" та ФОП Білий М.О. не надав, доказів передання грошових коштів від ТОВ "Полесадсервіс" ФОП Білий М.О. відповідач суду не представив. Тобто, в судовому засіданні встановлена відсутність будь-якого документального підтвердження укладення між сторонами договору позики.

Отже, як було зазначено вище, суд дійшов висновку про те, що договір позики на суму 3 791 138 39грн. між ТОВ "Полесадсервіс" та ФОП Білий М.О. не є укладеним, оскільки позивач заперечував щодо факту укладення договору позики з відповідачем ФОП Білий М.О., а відповідач ФОП Білий М.О. в судові засідання не з`являвся, вимоги суду не виконав, відзив на позов ліквідатора ТОВ "Полесадсервіс" не надав та не представив оригіналу договору позики, згадування про який міститься п.1. договору іпотеки від 21.01.2021р, тобто не надав суду належні та допустимі докази в розумінні статей 76, 77 ГПК України, які б свідчили про укладення вищевказаного договору з позивачем та документів щодо передання грошових коштів (письмова розписка тощо), які засвідчують факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення.

Зазначене вище свідчить про те, що подальше укладення договору іпотеки від 21.01.2021р. між ТОВ "Полесадсервіс" та ФОП Білий М.О., відповідно до умов якого в забезпечення виконання зобов`язань було передано ФОП Білий М.О. нерухоме майно, що належить на праві власності боржнику ТОВ "Полесадсервіс", а саме: адміністративну будівлю літ. А загальною площею 911,1 кв.м., гараж літ.Б загальною площею 154,2 кв.м., які знаходяться за адресою: Харківська область, м. Куп`янськ, проспект Конституції (колишня назва вул. Леніна), буд. 38, було вчинено між вищевказаними сторонами всупереч принципу добросовісності та при зловживанні правом (статті 3, 13 ЦК України). Такий правочин був вчинений на шкоду інтересів кредитора(рів) ТОВ "Полесадсервіс", з ціллю створення «свого забезпеченого кредитора» для боржника, з метою уникнення чи унеможливлення задоволення кредиторів своїх вимог за рахунок майна боржника, в зв`язку з чим такий договір іпотеки підлягає визнанню судом недійсним.

Відповідно до частин першої, другої статті 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Зміст статей 3, 15, 16 ЦК України свідчить, що правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Такі висновки, були викладені у постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі №920/1771/14 та постанові Верховного Суду від 14.08.2018 у справі №910/23369/17.

В зв`язку з вищенаведеним, позов ліквідатора ТОВ "Полесадсервіс" підлягає задоволенню частково .

Згідно зі статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З`ясування відповідних обставин здійснюється із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити її, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування, це процесуальний обов`язок суду (див. постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.12.2020 у справі № 757/28231/13-ц, постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.07.2022 у справі № 910/6210/20.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення…Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( справа «Проніна проти України», рішення ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року)» (Постанова КЦС ВС від 20.10.2020 у справі №756/536/19, від 15.10.2020 у справі № 759/14004/15-ц, від 15.10.2020 у справі №157/398/15-ц, від 13.10.2020 № 161/4641/17, 20.10.2020 у справі № 213/112/19, від 12.10.2020 у справі № 585/2958/17, від 12.101.2020 у справі №521/7401/15, від 09.10.2020 у справі №161/7515/15-ц).

Щодо розподілу судових витрат.

Пунктом 5 частини 1 статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує питання як розподілити між сторонами судові витрати.

Відповідно до ст. 129 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з п. 2 ч.1 ст.129 ГПК України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів справи, загальна сума сплаченого судового збору становить 4844,80 грн., а тому, беручи до уваги те, що позов задоволено частково та враховуючи правила п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, у зв`язку з чим витрати по сплаті судового збору у розмірі 2422,40 грн. підлягають стягненню з відповідача на користь позивача, в іншій частині судовий збір покладається на позивача.

____________

Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

Відповідно до частини четвертої статті 11 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010 року).

Питання справедливості розгляду не обов`язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008 року).

Враховуючи те, що позивачем до матеріалів справи не надано належних доказів на підтвердження наявності боргу ТОВ "ВВМ Трейдінг" перед ТОВ "Полсадсервіс" в сумі 667 542,00 грн за договором поставки № 1901/2022/Х від 19.01.2022 року, а факт поставки товару відповідачем позивачу на загальну суму 7092486,00 грн. за вищевказаним договором підтверджується матеріалами справи, у суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

ЩОДО РОЗПОДІЛУ СУДОВИХ ВИТРАТ.

Згідно ст. 129 ГПК України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У разі відмови в позові - судові витрати покладаються на позивача.

ВИРІШИВ:

СуддяС.В. Міньковський