Рішення № 132415695, 09.12.2025, Новоархангельський районний суд Кіровоградської області

У к р а ї н а

Новоархангельський районний суд Кіровоградської області

26100, смт. Новоархангельськ Кіровоградської області, вул. Слави, 26, тел. 2-10-45, E-mail: inbox@na.kr.court.gov.ua

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

09.12.2025 2/394/259/25

394/481/25

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 грудня 2025 року Новоархангельський районний суд Кіровоградської області

в складі головуючого - судді: Запорожець О.М.

при секретарі: Лясковській О.М.

за участю представника позивача: Олексієнко Л.В.

представника відповідача: ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт Новоархангельськ цивільну справу за позовом фермерського господарства Баліцького Миколи Васильовича до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - приватний нотаріус Кропивницького міського нотаріального округу Нікітенко Олена Валеріївна про визнання договору міни недійсним та скасування державної реєстрації права власності,

В С Т А Н О В И В :

Представник позивача звернулась до суду з позовом до відповідачів про визнання договору міни недійсним та скасування державної реєстрації права власності, посилаючисьна те, що в 2010 році між фермерським господарством Баліцького Миколи Васильовича та ОСОБА_2 укладено договір оренди земельної ділянки, який зареєстровано у Новоархангельському відділі КРФ ДП «ЦДЗК», про що у Державному реєстрі земель зроблено запис від 20.08.201 за № 041037600036. За умовами зазначеного договору оренди ОСОБА_2 , як орендодавець, передав, а позивач, як орендар, прийняв у строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Вільшанської сільської ради, площею 5,68 га, кадастровий номер 3523683900:02:000:0423. Договір оренди укладено сторонами строком на двадцять років. Протягом дії договору оренди сторони належним чином виконували свої зобов`язання за договором. Станом на дату позову договір оренди є чинним, сторонами в судовому порядку не розірваний, недійсним не визнаний. 25 липня 2017 року відповідачі уклали договір міни, який зареєстровано в реєстрі за №1458. В результаті укладення договору міни ОСОБА_3 обміняв належну йому земельну ділянку площею 0,0667 га, яка розташована на території Маловисківського району Кіровоградської області, кадастровий номер 3523155700:02:000:0063, на належну ОСОБА_2 земельну ділянку площею 5,678 га, яка розташована за адресою: Кіровоградська область Новоархангельський район кадастровий номер 3523683900:02:000:0423. Таким чином, ОСОБА_3 став власником земельної ділянки площею 5,6787 га, яка розташована за адресою: Кіровоградська область Новоархангельський район Вільшанська сільська рада, кадастровий номер 3523683900:02:000:0423. Обмін здійснено з доплатою ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 у розмірі 49000 гривень.

25 липня 2017 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3523683900:02:000:0423 за ОСОБА_3 на підставі договору міни від 25 липня 2017 року.

Укладаючи договір міни, відповідачі фактично приховали укладення ними договору купівлі-продажу земельної ділянки.

Правочин - це вольові, правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, шляхом волевиявлення сторін на набуття певних цивільних прав та обов`язків.

За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином у сторін виникають права та обов`язки, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визначити, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним (вказані висновки викладені у постанові ВП Верховного Суду від 23 січня 2019 року в справі № 522/14890/16-ц).

Договір міни, як і договір купівлі-продажу, є відплатним, оскільки передбачає надання зустрічного задоволення за переданий у власність товар.

Однак, особливість договору міни полягає в характері зустрічного задоволення. У договорі міни оплата за переданий у власність товар здійснює у вигляді певної грошової суми, а у вигляді передачі іншого товару, виконання робіт чи надання послуг.

За договором міни у його сторін виникає взаємний двосторонній обов`язок та відповідне йому право вимоги, передати саме майно, при цьому компенсація вартості майна не є обов`язковою умовою такого договору і залежить виключного волевиявлення сторін угоди.

Отже, характерною особливістю, що відрізняє договір міни від інших правочинів саме обмін одного товару (майна) на інший товар (майно).

У постанові Верховного Суду від 12 лютого 2025 року №761/36779/20 зазначено, що «правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на його зміст, тому, оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору факті правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і правових наслідків.

Окрім того, у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, зроблено висновок про те, що «позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторінв удав; правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином».

Так за умовами укладеного відповідачами договору міни сторони здійснили обмін земельних ділянок, площа однієї з яких становить 5,6787 га, а іншої - лише 0,0667 га, тобто очевидним є те, що земельні ділянки є абсолютно нерівнозначними. Крім того, кардинально відрізняється і оціночна вартість земельних ділянок, а саме 2901,45 гривень проти 51243,24 гривні.

Доплата ОСОБА_3 за земельну ділянку, отриману ним у власність від ОСОБА_2 , склала 49000 гривень, тобто майже 96 % її вартості, тобто осатаній сплатив ОСОБА_2 майже повну вартість земельної ділянки з кадастровим номером 3523683900:02:000:0423 і така оплатність притаманна саме договору купівлі-продажу.

Звернула увагу на те, що після отримання ОСОБА_3 у власність земельної ділянки площею 0,0667 га, яка розташована на території Маловисківського району Кіровоградської області, кадастровий номер 3523155700:02:000:0063, відповідачі між собою уклали договір про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і таким чином, земельна ділянка, яку ОСОБА_3 нібито обміняв на іншу земельну ділянку з доплатою, повернулась у його ж користування.

ОСОБА_2 отриманою внаслідок обміну земельною ділянкою фактично не володіє.

Одним з факторів, який спонукав відповідачів укладати удаваний договір міни замість договору купівлі-продажу, є те, що станом на дату укладення договору міни (25.07.2017 р.) діяв мораторій на купівлю-продаж земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, і договір міни є одним з тих інструментів, який дозволив «обійти» дію мораторію.

Відповідно до пункту 15 Перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції станом на дату укладення договору міни) до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2018 року, не допускається купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.

Іншим фактором, який спонукав відповідачів укладати удаваний договір міни замість реального договору купівлі-продажу є той факт, що земельна ділянка площею 5,6787 га, кадастровий номер 3523683900:02:000:0423 орендується і орендувалася на дату укладення договору міни позивачем.

Відповідно позивач мав переважне право на набуття у власність земельної ділянки площею 5,6787 га, кадастровий номер 3523683900:02:000:0423.

Орендодавець зобов`язаний повідомити в письмовій формі орендаря про намір продати земельну ділянку третій особі із зазначенням її ціни та інших умов, на яких вона продається.

Враховуючи неприязні відносини позивача та ОСОБА_2 , про що свідчать численні судові спори, які ініціюють відповідачі проти позивача з різних підстав, відповідачі були зацікавлені оформити перехід права власності на земельну ділянку таким чином, щоб знівелювати переважне право позивача на отримання земельної ділянки у власність.

Зазначені вище обставини дають підстави вважати, що відповідачі фактично уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 5,6787 га кадастровий номер 3523683900:02:000:0423.

Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду (постанови від 20 березня 2019 року у справі № 587/2110/16-ц , від 19 лютого 2020 року у справі № 387/515/18), крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування рішення державною реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнанні його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішенні Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішенні недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набутті речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.

Враховуючи, що договір міни є недійсним, то у ОСОБА_3 відсутнє право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3523683900:02:000:0423 та відповідні підстави для його реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Просила визнати недійсним договір міни, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений 25 липня 2017 року приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Нікітенко О.В зареєстровано в реєстрі за № 1458. Скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на земельну ділянку з кадастровим номером 3523683900:02:000:0423, загальною площею 5,6787 га, що зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 25.07.2017, номер запису про право власності 21549436. Здійснити розподіл судових витрат. /а.с.1-6/.

Відповідач ОСОБА_3 скористався своїм правом та через свого представника подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що відповідачем в електронному суді отримано позовну заяву про визнання договорів міни недійсним, ознайомившись з позовною заявою вважав, що дана позовна заява не підлягає задоволенню, оскільки безпідставно заявлено позовну заяву та з порушенням строків позовної давності, і пред`явлена особою якої взагалі права не порушувалися даним договором міни та вона не є стороною даних договірних правовідносин, і дане підтверджується наступним.

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

У ст. 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (частини перша, друга статті 235 ЦК України).

Тлумачення ст. 235 ЦК України свідчить, що сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Згідно частини другої статті 78 ЗК України (у редакції, чинній на момент укладення договору міни) право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами (пункт а) частини першої статті 81 ЗК України у редакції, чинній на момент укладення договору міни).

Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами (пункт а) частини першої статті 82 ЗК України у редакції, чинній на момент укладення договору міни).

За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов`язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України).

Земельне законодавство України базується на принципі невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом (пункт «в» частини першої статті 5 ЗК України).

Відповідно до пункту 15 Розділу X Перехідні положення ЗК України (у редакції, чинній на момент укладення договору міни) до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 01 січня 2017 року, не допускається: а) купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб; б) купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.

Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами «а» та «б» цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 01 січня 2017 року, в порядку, визначеному цим Законом.

Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами «а» та «б» цього пункту, в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).

Згідно із частиною четвертою статті 10 ЦПК України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини зазначив, що дія заборони, передбаченої пунктом 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, не поширювалась на міну, випадки спадкування та вилучення земель для суспільних потреб до внесення змін у ЗК України 06 жовтня 2004 року (ZELENCHUK and TSITSYURA v. UKRAINE, §§19, 21, ЄСПЛ, 22 травня 2018 року).

У вказаному рішенні Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що «законодавча заборона відчуження земельних ділянок становить втручання у мирне володіння майном заявників (§ 104). Заборона відчуження та її продовження мали підґрунтя у національному законодавстві яке ніколи не визнавалось неконституційним (§ 105). Органи влади України послідовно протягом майже двох десятиліть визначали своєю метою кінцеве запровадження належним чином врегульованого ринку землі, розглядаючи заборону відчуження як проміжний етап на шляху до досягнення цієї мети. Сам характер заборони відчуження, проголошена ціль її запровадження та продовження полягали по суті у наданні часу для розгляду можливих альтернатив абсолютній забороні продажу (§ 129). Суд доходить висновку, що на заявників як на фізичних осіб було покладено тягар нездатності органів влади дотриматися встановлених ними самими цілей та кінцевих строків. З огляду на непереконливість підстав щодо вибору найбільш обмежувальної альтернативи з доступних органам влади, а не менш обмежувальних заходів, суд вважає, що тягар, покладений на заявників, є надмірним (§ 147). З огляду на зазначені міркування та ненадання Урядом достатніх аргументів для обґрунтування заходів, застосованих до землі заявників. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (провадження № 14-66цс19) зазначено, що: «Встановлена пунктом 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, передбачала винятки, одним з яких була можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, а не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай).

За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов`язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України).

У разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву (частина перша статті 14 Закону № 899-IV).

Сільські, селищні, міські ради в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку (абзац одинадцятий частини першої статті 5 Закону № 899-1V), а в редакції, чинній з 1 січня 2019 року, до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку.

Частина перша статті 14 цього Закону визначає один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв).

Стаття 14 Закону № 899-IV не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.

Заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарськогопризначення, визначена у підпункті «б» пункту 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельнуділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарськоговиробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці одинадцятому частини першої статті 5 Закону № 899-IV повноваження, оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку (з 1 січня 2019 року до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку), не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).Рішення ЄСПЛ від 22 травня 2018 року у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви № 846/16 і № 1075/16) не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2022 року у справі № 313/936/19 (провадження № 61-18102св21) зазначено, що «у справі, що переглядається, обґрунтовуючи удаваність оспорюваного договору міни, позивачка посилається на те, що насправді сторони приховали укладення договору купівлі-продажу.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України). При цьому за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов`язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар (частина перша статті 715 ЦК України). У договорі міни можуть бути наявні елементи договору купівлі-продажу, зокрема, у випадку встановлення в ньому доплати за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частина третя статті 715 ЦК України). Однак обмін певного товару виключно на грошові кошти є договором купівлі-продажу, а не міни. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися па припущеннях, (частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України). Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Таким чином, пред`являючи позов про визнання договору міни удаваним з тих підстав, що насправді було укладено договір купівлі-продажу, представник позивача мала довести, що сторони договору мали на меті досягнення наслідків та встановлення між ними прав і обов`язків, характерних саме для договору купівлі-продажу, зокрема, факт отримання продавцем коштів за відчужуване майно та неотримання будь-якого товару взамін на відчужену земельну ділянку.

Установивши, що наслідком укладення договорів міни була реєстрація права власності позивача на земельні ділянки відповідача й навпаки, а в пунктах 3 оспорюваних договорів сторони передбачили, що обмін земельних ділянок відбувається без доплати, апеляційний суд зробив правильний висновок про відсутність передбачених статтею 235 ЦК України підстав для визнання оспорюваних правочинів удаваними».

У даній справі, позивач - орендар даної земельної ділянки із зверненням з позовом посилався на те, що 25.07.2017 року приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Нікітенко О. В. зареєстровано право власності на земельну ділянку на підставі договору міни, виданий 25.07.2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений нібито, на думку орендаря, удаваний договір міни, за яким ОСОБА_2 передав у власність належну йому земельну ділянку з істотно більшою площею 5,68 га, аніж він отримав від останнього, а саме земельну ділянку площею 0,0048 га, що свідчить про нерівнозначність обміну і, на переконання позивача, є підставою для визнання недійсним цього правочину.

Доводи позивача, що обмін земельних ділянок проводиться без грошової доплати, тобто різниця між нормативними грошовими оцінками земельних ділянок становить більше відсотків, що є неприпустимим при обміні земельних ділянок, є необґрунтованими.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 серпня 2022 року у справі № 389/1327/19 (провадження № 61-21510св21) зазначено, що «у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (провадження № 14-00ЦСІ9) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що висновок Верховного Суду України стосовно можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише «за схемою «пай на пай»» стосувався припису підпункту «б» пункту 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України у редакції, що була чинною до 1 січня 2019 року. А згідно із Законом України № 2498-VIII від 10 липня 2018 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні» у підпункті «б» пункту 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України слова «обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону» були замінені словами «обміну (міни) відповідно до частини другої статті 37-1 цього кодексу земельної ділянки на іншу земельну ділянку з однаковою нормативною грошовою оцінкою або різниця між нормативними грошовими оцінками яких становить не більше 10 відсотків». Вказаний Закон України № 2498-VIII від 10 липня 2018 року набув чинності 01 січня 2019 року. Таким чином, на момент укладення спірного договору міни земельних ділянок чинним земельним законодавством не було заборонено вчиняти їх обмін, що дає підстави стверджувати про необґрунтованість доводів позивача щодо укладення між сторонами договору міни (обміну) земельних ділянок всупереч вимогам чинного законодавства».

Оскільки оспорюваний правочин вчинений 25.07.2017 року, положення Закону України № 2498-УІН від 10 липня 2018 року, який набув чинності 01 січня 2019 року щодо допустимої різниці між нормативними грошовими оцінками обмінюваних земельних ділянок не можуть бути застосовані при вирішенні спору щодо дійсності/недійсності оспорюваного договору міни земельних ділянок.

Чинне законодавство передбачає, що у договорі оренди землі може бути змінено як орендаря, так і орендодавця, і таке законодавче регулювання спрямоване на збереження попередніх існуючих орендних відносин при переході права власності на земельну ділянку чи реорганізації орендаря.

При відчуженні орендованої земельної ділянки попередній власник вибуває із орендних відносин, а новий власник має право і водночас зобов`язаний стати орендодавцем за договором оренди. При цьому законом встановлено обов`язок особи у разі набуття права власності на земельну ділянку, що перебуває в оренді на підставі чинного договору оренди землі, повідомити орендаря про факт переходу права власності на земельну ділянку, а також надати інформацію, що дозволить орендарю виконувати обов`язок зі сплати орендної плати, а також інші умови договору.

Отже, відповідно до чинного законодавства орендодавцем та стороною договору оренди стає новий власник земельної ділянки, договір оренди не припиняє свою дію, і новий власник набуває статусу орендодавця разом із належними орендодавцю за договором правами і обов`язками.

Таким чином договором міни взагалі не було порушено договірні правовідносини щодо оренди даної земельної ділянки, оскільки даний договір діє не зважаючи на зміну власника, а таким чином ФГ Баліцького М.В. є не належний позивач в даній справі.

З приводу того, що позивач пропустив строк позовної давності бажав зазначити наступне: позовна давність - це встановлений законом строк, протягом якого юридичні та фізичні особи мають право звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права або інтересу.

Згідно із ч. 1 ст. 261 ЦК строк позовної давності обчислюється із дня, коли сторона дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Загальні правила застосування строків позовної давності викладено в гл. 19 ЦК (ст. 256-268). Також при цьому треба керуватися нормами ст. 18 ЦК.

Статтею 257 ЦК України встановлена загальна позовна давність у три роки.

Таким чином, позивач подав позов в межах строку на пред`явлення даної позовної заяви з дотриманням вимог ст. 256 ЦК України.

26 березня 2018 року Новоархангельським районним судом Кіровоградської області було залишено позовну заяву без розгляду у зв`язку з тим, що від представника відповідача ОСОБА_4 надійшло клопотання про закриття провадження у цивільній справі з тих підстав, що згідно з відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, земельна ділянка ще до подання позову була відчужена позивачем на користь гр. ОСОБА_3 по договору міни від 25.07.2017 року посвідчений приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу.

Тобто позивачу було достовірно відомо про дані правовідносини щодо договору міни з березня 2018 року, строк на оскарження даного договору міни сплинув ще в березні 2021 року, чим просив застосувати строки позовної давності та відмовити в задоволені позову у повному обсязі.

Окрім того, представник відповідача подав суду заяву про застосування строків позовної давності вказавши, що позивачу було достовірно відомо про виниклі правовідносини щодо договору міни в березні 2018 року, строк на оскарження даного договору міни сплинув ще в березні 2021 року, в зв`язку з чим просив застосувати строки позовної давності та відмовити в задоволенні позову /а.с.49-50/.

Представник позивача в судовому засіданні позов підтримала в повному обсязі та просила його задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_5 в судовому засіданні позов не визнав, просив відмовити в його задоволенні та застосувати строки позовної давності.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився, про причини неявки суд не повідомив.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - приватний нотаріус Кропивницького міського нотаріального округу Нікітенко О.В. в судове засідання не з`явилась, але разом з тим надіслала до суду заяву, в якій просила розгляд справи проводити за її відсутності /а.с.71/.

Суд на місці ухвалив проводити розгляд справи за відсутності учасників цивільного провадження, які не з`явились у судове засідання.

Заслухавши пояснення представників сторін та дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.

Ч. 1 ст. 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Ч. 1 ст. 3 ЦПК України вказує, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно ч. 1 ст. 30 ЦПК України позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.

Згідно ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Право на захист цивільних прав та інтересів визначено у ст. 15 ЦК України.

Способи захисту цивільних прав та інтересів судом перелічено у ст. 16 ЦК України.

Як встановлено у судовому засіданні, 25.07.2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір міни, відповідно до якого було здійснено обмін земельними ділянками та ОСОБА_3 став власником земельної ділянки розміром 5,6787 га, яка розташована на території Вільшанської сільської ради Новоархангельського (на той час) району Кіровоградської області та перебуває в оренді у ФГ ОСОБА_4 /а.с.16-18,19-21,22,23/.

Відповідно до відповідача ОСОБА_3 перейшли всі права та обов`язки, визначені у договорі оренди земельної ділянки /а.с.16-18/.

Предметом позову є визнання договору міни недійсним.

У п. 4.1. договору міни погоджено, що земельні ділянки оглянуто сторонами цього договору і їх технічний стан їх влаштовує, недоліків чи дефектів, які б перешкоджали використанню зазначених вище земельних ділянок за призначенням на момент огляду виявлено не було і вони приймають земельні ділянки, що є предметом цього договору у стані, достатньому для використання за цільовим призначенням.

У п. 4.2 сторони домовились, що під передачею земельних ділянок за цим договором слід вважати символічну передачу речі. Отримання сторонами примірників цього договору свідчить про те, що передача речі (земельних ділянок) відбулась. Сторони усвідомлюють, що цим актом підтверджено передачу земельних ділянок, що є предметом цього договору.

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 29.04.2025 року вбачається, що за ОСОБА_2 на підставі договору міни № 1458 від 25.07.2017 року зареєстровано право користування на земельну ділянку розміром 0,0667 га /а.с.22/, а за ОСОБА_3 відповідно до зазначеного реєстру зареєстровано право власності на земельну ділянку розміром 5,6787 /а.с.23/.

Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками (частина перша статті 78 Земельного кодексу України).

Відповідно до ст. ст. 177, 181 ЦК України, ст. 79 ЗК України земельна ділянка є об`єктом цивільних прав.

Земельне законодавство базується на принципі невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом (пункт «в» частини першої статті 5 ЗК України).

Тобто, власник земельної ділянки має повноваження щодо володіння, користування та розпорядження нею, а держава не повинна втручатися у здійснення громадянами свого права розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до підпункту «а» ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі їх придбання за договором міни.

Згідно з пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, до 01 січня 2018 року не допускається купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб. Також не допускалася купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.

Визначено, що купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами «а» та «б» цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 01 січня 2018 року, в порядку, визначеному цим Законом.

Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами «а» та «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України, в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).

Таким чином, оборотоздатність земельних ділянок, які перебували у власності громадян, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), була обмеженою.

Проте заборона відчуження, встановлена пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, і яка діяла до 01 січня 2018 року, передбачала винятки, зокрема можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону.

За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов`язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін (частини 1 та 2 ст. 715 ЦК України).

Ч. 3 ст. 715 ЦК України передбачає можливість встановлення у договорі міни доплати.

Міна (обмін) земельних часток (паїв) відповідно до вимог закону є цивільно-правовою угодою, яка, однак, може укладатися та реалізовуватись лише у порядку, передбаченому в Законі України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)».

У ст. 5 цього Закону вказано, що сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку.

Ч. 1 ст. 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» визначено, що у разі, якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву.

Обмін земельними ділянками здійснюється за згодою їх власників відповідно до закону та посвідчується нотаріально. Сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах своїх повноважень сприяють обміну земельними ділянками (частина друга вказаної статті).

Аналіз змісту статті 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» свідчить, що вона не забороняє можливість обміну земельними ділянками, які використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті.

Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбачених статтею 5 цього Закону повноважень оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку, не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).

Судом встановлено, що між сторонами укладено договір міни (обміну) земельних ділянок, обидві земельні ділянки, які є предметом договору, є сформованими та призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Позивач посилається, що сторони, уклавши договір міни, приховали укладення ними договору купівлі-продажу земельної ділянки.

На це суд вказує наступне, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

За правилом ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин ( правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17).

Ст. 235 ЦК України визначено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Ст. 236 ЦК України вказує, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Суд вказує, що сторона на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на удаваний - факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Також позивач повинен довести, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їхні дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо. Відповідач заперечував, що дійсно укладався удаваний правочин. Відповідно до ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з ч. 1 ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У зв`язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загально соціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відторгає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.

Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п`ятої статті 13 цього Кодексу.

Аналіз частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.

Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти, як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, «injuria». Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Термін «зловживання правом» свідчить про те, що ця категорія стосується саме здійснення суб`єктивних цивільних прав, а не виконання обов`язків. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи, як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб`єктивного цивільного права.

Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб`єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов`язків.

Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб`єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов`язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб`єктивних цивільних прав.

Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб`єктивних цивільних прав необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов`язковим елементом настання відповідальності, за загальним правилом, є вина, то такі діяння є винними.

Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб`єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов`язане з аналізом фактичних дій суб`єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд, з урахуванням викладеного констатує, що позивач у розумінні положень ст. 235 ЦК України не довів належними та допустимими доказами, що відповідачі уклали договір міни з метою приховати договір купівлі-продажу і тому діяв недобросовісно, зловживаючи правом, подавши до суду даний позов.

Позивачем не спростовано факту наявності у відповідачів волевиявлення на підписання такого договору, про що свідчить, зазначення повної назви договору у вступній частині підписаного документа, чіткість викладення умов договору, зокрема щодо переходу права власності на належні земельні ділянки, а також засвідчення сторонами угоди розуміння значення та умов договору, роз`яснення нотаріусом змісту статей ЦК України, ЗК України, що передбачають порядок відчуження майна, зокрема у порядку обміну.

Крім того, представник позивача у позові зазначила, що вартість земельних ділянок за договором міни суттєво відрізнялася, це фактично вказує на те, що між сторонами було вчинено договір купівлі-продажу.

На це суд вказує наступне, що відповідно до Закону України «Про внесення зміни до розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України щодо продовження заборони відчуження сільськогосподарських земель» від 6 жовтня 2016 року N 1669-VIII заборона відчуження у такому ж формулюванні продовжена до 1 січня 2018 року, а згідно із Законом України «Про внесення зміни до розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України» від 7 грудня 2017 року N 2236-VIII до 1 січня 2019 року.

Отже, заборона відчуження, встановлена пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, і яка діяла до 1 січня 2019 року.

Крім того, договір міни є різновидом договору купівлі-продажу (§ 6 «Міна» розміщений у главі 54 «Купівля-продаж» ЦК України); сторонами договору міни, як і сторонами договору купівлі-продажу, є продавець і покупець (стаття 655, частина друга статті 715 ЦК України). Тому укладення договору міни з доплатою, як у цій справі, не приховує укладення договору купівлі-продажу.

Ст. 14 Закону № 899-IV не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.

Заборона відчуження, визначена у підпункті «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Суд звертає увагу на те, що стосовно можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише «за схемою пай на пай» стосувався припису підпункту «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, що була чинною до 1 січня 2019 року. А згідно із Законом України N 2498-VIII від 10 липня 2018 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні» у підпункті «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України слова «обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону» були замінені словами «обміну (міни) відповідно до частини другої статті 37-1 цього кодексу земельної ділянки на іншу земельну ділянку з однаковою нормативною грошовою оцінкою або різниця між нормативними грошовими оцінками яких становить не більше 10 відсотків».

Згідно з частиною другою статті 371 ЗК України, яка чинна з 1 січня 2019 року, власники земельних ділянок усіх форм власності, розташованих у масиві земель сільськогосподарського призначення, можуть обмінюватися такими земельними ділянками. Обмін (міна) земельної ділянки державної або комунальної власності, розташованої у масиві земель сільськогосподарського призначення, на іншу земельну ділянку, розташовану у цьому ж масиві, здійснюється лише у разі, якщо обидві земельні ділянки мають однакову нормативну грошову оцінку або різниця між нормативними грошовими оцінками становить не більш як 10 відсотків.

Стаття 14 Закону № 899-IV не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.

Заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, визначена у підпункті «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення (зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду справа № 227/1506/18 провадження №14-66 цс 19).

Ч. 4 ст. 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Враховуючи, що правочин, який оспорюється вчинений 25.07.2017 року тобто до набранням чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні», а тому положення щодо дійсної різниці в грошовій оцінки земельних ділянок не може бути застосовано.

Також суд констатує, що представник позивача не довів перед судом, яким чином укладання договору міни між відповідачами порушило його права відповідно до договору оренди земельної ділянки.

Стосовно застосування строків позовної давності, виходячи із заяви представника відповідача ОСОБА_5 суд вказує на те, що сплив позовної давності є підставою для відмови у задоволенні позову та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог.

Оскільки поданий позивачем до суду цивільний позов є необґрунтованим, до нього положення про позовну давність не застосовуються.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про повну відмову у задоволенні позовних вимог у зв`язку з їх необґрунтованістю.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судові витрати відносяться за рахунок позивача у справі.

На підставі наведеного, та керуючись ст. 14 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. ст. 3, 13, 15, 16, 177, 181, 204, 215, 235, 236, 638, 655, 657, 715 ЦК України, ст. ст. 5, 371, 79, 81 ЗК України, пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України, Законом України «Про оренду землі», Законом України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», ст. ст. 2, 3, 4, 30, 81, 258, 259, 263, 264, 265 ЦПК України суд -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні цивільного позову фермерського господарства Баліцького Миколи Васильовича до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - приватний нотаріус Кропивницького міського нотаріального округу Нікітенко Олена Валеріївна про визнання договору міни недійсним та скасування державної реєстрації права власності - відмовити в повному обсязі.

Судові витрати по справі віднести за рахунок ФГ Баліцького Миколи Васильовича.

Ідентифікаційні дані учасників:

Фермерське господарство Баліцького Миколи Васильовича, місце знаходження с. Скалівські Хутори Голованівського району Кіровоградської області код юридичної особи в єдиному державному реєстрі підприємств і організацій 31181867.

ОСОБА_2 , місце проживання АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , паспорт громадянина України серії НОМЕР_3 .

ОСОБА_3 , місце проживання АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , паспорт громадянина України серії НОМЕР_4 .

Приватний нотаріус Кропивницького міського нотаріального округу Нікітенко Олена Валеріївна, місцезнаходження вул. Шевченка, 17 м. Кропивницький Кіровоградської області.

Рішення може бути оскаржено до Кропивницького Апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду .

Повний текст рішення виготовлено 09 грудня 2025 року.

Суддя: