Рішення № 131911974, 20.11.2025, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 листопада 2025 року м. Київ№ 855/1/23

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Жукової Є.О., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доНаціональної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг провизнання нечинними постанов,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

28 січня 2023 року ОСОБА_1 (позивач/ ОСОБА_1 ) звернувся до Шостого апеляційного адміністративного суду з позовом до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (відповідач/ НКРЕКП), в якому просив суд:

- визнати нечинною Постанову НКРЕКП від 08.04.2020 р № 767 Про затвердження Порядку формування тарифів на послугу з постачання гарячої води з дня її прийняття та визнати протиправними дії щодо прийняття вказаної постанови;

- визнати Постанову НКРЕКП від 31.03.2015 р № 1171 Про встановлення тарифів на послуги з централізованого опалення та послуги з централізованого постачання гарячої води, що надаються населенню суб`єктами господарювання, які є виконавцями цих послуг чинною в редакції до 24.01.2017 р виключно;

- визнати Постанови НКРЕКП № 58 від 24.01.2017 р, № 279 від 16.03.2017 р, № 639 від 11.05.2017 р, № 712 від 31.05.2017 р, № 743 від 06.06.2017 р, № 784 від 15.06.2017 р, № 873 від 04.07.2017 р, № 1206 від 05.10.2017 р, № 1370 від 07.11.2017 р, № 1392 від 09.11.2017 р, № 1536 від 28.12.2017 р, № 106 від 25.01.2018 р, № 187 від 15.02.2018 р, № 240 від 27.02.2018 р, № 271 від 02.03.2018 р, № 285 від 06.03.2018 р, № 341 від 22.03.2018 р, № 405 від 14.06.2018 р, № 484 від 19.06.2018 р, № 820 від 07.08.2018 р, № 879 від 21.08.2018 р, № 1227 від 18.10.2018 р, № 1289 від 30.10.2018 р, № 1738 від 10.12.2018 р, № 1740 від 10.12.2018 р, № 1743 від 10.12.2018 р, № 1746 від 10.12.2018 р, № 1749 від 10.12.2018 р, № 1750 від 10.12.2018 р, № 1752 від 10.12.2018 р, № 1755 від 10.12.2018 р. № 1758 від 10.12.2018 р, № 1759 від 10.12.2018 р, № 1762 від 10.12.2018 р, № 1763 від 10.12.2018 р, № 1766 від 10.12.2018 р, № 1769 від 10.12.2018 р, № 1772 від 10.12.2018 р,'№ 1775 від 10.12.2018 р, № 1776 від 10.12.2018 р, № 1777 від 10.12.2018 р, № 1799 від 11.12.2018 р, № 1802 від 11.12.2018 р, № 1805 від 11.12.2018 р, № 1808 від 11.12.2018 р, № 1811 від 11.12.2018 р,№ 1813 від 10.12.2018 р, № 1823 від 11.12.2018 р, № 1824 від 11.12.2018 р, № 150 від 05.02.2019 р, № 153 від 05.02.2019 р, № 550 від 12.04.2019 р, Про внесення змін до постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 31 березня 2015 року № 1171 нечинними з моменту їх прийняття та визнати протиправними дії щодо прийняття вказаних постанов..

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06.02.2023 передано матеріали адміністративного позову ОСОБА_1 до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг про визнання постанов нечинними за підсудністю до Київського окружного адміністративного суду.

Супровідним листом Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.02.2023 №02.3-08/855/1/23/11305/2023 матеріали адміністративного позову скеровані до Київського окружного адміністративного суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.12.2024, позовну заяву №855/1/23 розподілено судді Жуковій Є.О.

13 грудня 2024 року зазначену позовну заяву було фактично передано судді Жуковій Є.О.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 19.12.2024 позовну заяву залишено без руху.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 21.01.2025 відкрито провадження у справі. Суд ухвалив розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження, призначити справу до розгляду у підготовчому судовому засіданні на 12 березня 2025 року.

Вказаною ухвалою зобов`язано відповідача опублікувати оголошення про оскарження нормативно-правового акта, в якому цей акт був або мав бути офіційно оприлюднений, у підготовче судове засідання надати докази опублікування оголошення.

12 лютого 2025 року через систему «Електронний суд» від позивача надійшла заява про уточнення позовних вимог, за змістом якої позивач просить суд:

- визнати право на належне виконання відповідачем зобов`язання діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст.6 та 19 Конституції) (право на законослухнянність відповідача);

- визнати нечинною Постанову НКРЕКП від 08.04.2020 р № 767 Про затвердження Порядку формування тарифів на послугу з постачання гарячої води з дня її прийняття та визнати протиправними дії щодо прийняття вказаної постанови (далі дії);

- визнати Постанову НКРЕКП від 31.03.2015 р № 1171 Про встановлення тарифів на послуги з централізованого опалення та послуги з централізованого постачання гарячої води, що надаються населенню суб`єктами господарювання, які є виконавцями цих послуг чинною в редакції до 24.01.2017 р виключно;

- визнати Постанови НКРЕКП № 58 від 24.01.2017 р, № 279 від 16.03.2017 р, № 639 від 11.05.2017 р, № 712 від 31.05.2017 р, № 743 від 06.06.2017 р, № 784 від 15.06.2017 р, № 873 від 04.07.2017 р, № 1206 від 05.10.2017 р, № 1370 від 07.11.2017 р, № 1392 від 09.11.2017 р, № 1536 від 28.12.2017 р, № 106 від 25.01.2018 р, № 187 від 15.02.2018 р, № 240 від 27.02.2018 р, № 271 від 02.03.2018 р, № 285 від 06.03.2018 р, № 341 від 22.03.2018 р, № 405 від 14.06.2018 р, № 484 від 19.06.2018 р, № 820 від 07.08.2018 р, № 879 від 21.08.2018 р, № 1227 від 18.10.2018 р, № 1289 від 30.10.2018 р, № 1738 від 10.12.2018 р, № 1740 від 10.12.2018 р, № 1743 від 10.12.2018 р, № 1746 від 10.12.2018 р, № 1749 від 10.12.2018 р, № 1750 від 10.12.2018 р, № 1752 від 10.12.2018 р, № 1755 від 10.12.2018 р, № 1758 від 10.12.2018 р, № 1759 від 10.12.2018 р, № 1762 від 10.12.2018 р, № 1763 від 10.12.2018 р, № 1766 від 10.12.2018 р, № 1769 від 10.12.2018 р, № 1772 від 10.12.2018 р, № 1775 від 10.12.2018 р, № 1776 від 10.12.2018 р, № 1777 від 10.12.2018 р, № 1799 від 11.12.2018 р, № 1802 від 11.12.2018 р, № 1805 від 11.12.2018 р, № 1808 від 11.12.2018 р, № 1811 від 11.12.2018 р, № 1813 від 10.12.2018 р, № 1823 від 11.12.2018 р, № 1824 від 11.12.2018 р, № 150 від 05.02.2019 р, № 153 від 05.02.2019 р, № 550 від 12.04.2019 р, Про внесення змін до постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 31 березня 2015 року № 1171 нечинними з моменту їх прийняття та визнати протиправними дії щодо прийняття вказаних постанов (далі дії);

- визнати, що вище вказаними діями відповідач порушив право позивача на його законослухняність і тим самим порушив права споживача сплачувати житлово-комунальні послуги (ЖКП) за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства;

- визнати нанесення моральної шкоди діями відповідача;

- стягнути з державного бюджету України на мою користь грошову суму в розмірі 10 000 000 грн 00 коп (десять мільйонів грн 00 коп) в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Обґрунтовуючи позовні вимоги (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог) позивач зазначає, що прийняттям Постанови № 1174 від 25.06.2019 р Про затвердження Порядку формування тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування та постачання НКРЕКП визнав такою, що втратила чинність, постанову НКРЕКП від 24.03.2016 року № 377 «Про затвердження Порядку формування тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування та постачання, послуги з централізованого опалення і постачання гарячої води», зареєстровану в Міністерстві юстиції України 09 червня 2016 року за № 835/28965 (зі змінами). Тобто вилучив із правообігу нормативно-правовий акт яким встановлювався порядок (методика) формування тарифів на послуги з централізованого опалення тому що Постановою № 1174 від 25.06.2019 був введений в дію лише порядок формування тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування та постачання.

У зв`язку із чим, за посиланнями позивача, з 25.06.2019 будь які постанови НКРЕКП про встановлення нових тарифів на опалення є нечинними, так як вони легалізують (узаконюють) тарифи, які сформовані суб`єктами господарювання у відсутність порядку (методики) їх формування, тобто у незаконній спосіб (в порушення вимог ст.10 Закону 1).

Позивач зазначає, всі постанови НКРЕКП починаючи з 24.01.2017, якими вносилися зміни до діючої Постанови НКРЕКП від 31.03.2015 р № 1171 Про встановлення тарифів на послуги з централізованого опалення та послуги з централізованого постачання гарячої води, що надаються населенню суб`єктами господарювання, які є виконавцями цих послуг не були зареєстровані у Міністерстві юстиції України, що, як вказує позивач, робить їх нечинними з моменту їх прийняття, а сама Постанова НКРЕКП від 31.03.2015 р № 1171 є чинною в редакції лише до 24.01.2017 р виключно. Відповідно до аналогічних обставин щодо відсутності державної реєстрації Міністерством юстиції України Постанови НКРЕКП від 08.04.2020 р № 767 Про затвердження Порядку формування тарифів на послугу з постачання гарячої води ця Постанова є нечинною з дня її прийняття.

Позивач акцентує, що є громадянином України, її засновником та співвласником всіх її юридичних осіб публічного права суб`єктів владних повноважень, є споживачем послуг опалення та постачання гарячої води як власник квартири АДРЕСА_1 , тому законність встановлення тарифів на ці послуги та/або законність встановлення порядку (методики) їх формування прямо зачіпають його майнові права та інтереси, а незаконні, за посиланнями позивача, дії НКРЕКП по встановленню тарифів на опалення та постачання гарячої води його постановами одночасно є протиправними такими, що порушують право позивача на діяльність НКРЕКП відповідно до вимог статей 6 та 19 Конституції та право споживача на тарифи, встановлені відповідно до економічного обґрунтування у законному порядку.

Поряд з вказаним, позивач просить відшкодувати завдану позивачу моральну шкоду у загальному розмірі 10 000 000 грн., зазначає, що звернення із позовом до суду є підтвердженням причинно-наслідкового зв`язку між стверджуваними душевними та психологічними стражданнями і оскаржуваними діями відповідача, а позов є доказом такого зв`язку.

11 лютого 2025 року через систему «Електронний суд» Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг подано відзив на позовну заяву.

Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує з таких підстав.

Позивачем в адміністративному позові не наведено доказів та фактів, що підтвердили б дійсне порушення його прав, внаслідок нібито прийняття постанови НКРЕКП від 08.04.2020 р № 767 «Про затвердження Порядку формування тарифів на послугу з постачання гарячої води» (далі Постанова НКРЕКП № 767) та постанови НКРЕКП від 31.03.2015 р № 1171 «Про встановлення тарифів на послуги з централізованого опалення та послуги з централізованого постачання гарячої води, що надаються населенню суб`єктами господарювання, які є виконавцями цих послуг» (далі - Постанова НКРЕКП № 1171)

На переконання НКРЕКП, посилання позивача на «факти порушення прав», викладені в позовній заяві, не можуть бути достатньою підставою для обґрунтування права на звернення до суду, оскільки даний позов не містить жодного належного обґрунтування в чому саме полягає протиправність оскаржуваних позивачем Постанови НКРЕКП № 767 та Постанови НКРЕКП № 1171. Позивач, звертаючись до суду з адміністративним позовом та обґрунтовуючи свої вимоги, не конкретизує, які негативні наслідки зазнав саме він та яким чином порушуються саме його права саме внаслідок прийняття Регулятором оскаржуваних позивачем рішень.

Доводи щодо нечинності з моменту прийняття Постанови № 767 та Постанови №1171 у зв`язку відсутністю державної реєстрації Міністерства юстиції України є безпідставними, протиправними, належним чином не обґрунтованими. Відповідач зазначає, згідно з частиною шостою статті 14 Закону про НКРЕКП рішення Регулятора не підлягають державній реєстрації Міністерством юстиції України, НКРЕКП, при затвердженні (прийнятті) зазначених у позові нормативно-правових актів, з моменту набрання чинності Законом про НКРЕКП 26.11.2016, діяла в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (відповідно до вимог статті 19 Конституції України).

З набранням чинності з 01.05.2019 Законом України «Про житлово-комунальні послуги» від 09.11.2017 № 2189 (далі Закон про ЖКП), здійснення НКРЕКП (в умовах дії його норм) нормативно-правового регулювання діяльності своїх ліцензіатів та, державного (цінового) регулювання шляхом встановлення економічно обґрунтованих тарифів на комунальні послуги, значною мірою стало залежати від нормотворчої діяльності інших органів державної влади у частині приведення ними у відповідність із Законом про ЖКП низки законодавчих та нормативно-правових актів.

Відповідач зазначає, що вимога щодо визнання постанов НКРЕКП № 767 та Постанови №1171 протиправною та нечинною з моменту прийняття, є такою, що не відповідає процесуальному законодавству.

Позовна вимога, щодо визнання постанови НКРЕКП від 08.04.2020 р № 767 «Про затвердження Порядку формування тарифів на послугу з постачання гарячої води» є необґрунтованою, оскільки відповідно до пункту 1.1. Порядку формування тарифів на послугу з постачання гарячої води (далі- Порядок) передбачено, що цей Порядок визначає механізм формування тарифів на послугу з постачання гарячої води для суб`єктів господарювання незалежно від форми власності, які надають послугу з постачання гарячої води та тарифи яким встановлюються НКРЕКП. Також, відповідно до пункту 1.2 Порядок застосовується під час установлення НКРЕКП тарифів на послугу з постачання гарячої води для суб`єктів господарювання, зазначених у пункті 1.1 цієї глави, та поширюється на таких суб`єктів під час розрахунку тарифів. Відповідач акцентує на тому, що відповідно до Порядку, позивач не є суб`єктом господарювання, отже на нього не поширюється дія Постанови НКРЕКП № 767, а отже права, свободи та інтереси позивача жодним чином не порушені.

Позовна вимога, щодо «визнання Постанови НКРЕКП від 31.03.2015 р № 1171 «Про встановлення тарифів на послуги з централізованого опалення та послуги з централізованого постачання гарячої води, що надаються населенню суб`єктами господарювання, які є виконавцями цих послуг» чинною в редакції до 24.01.2017 р виключно» є протиправною та належним чином не обґрунтованою позивачем, оскільки не передбачено такого способу захисту, як «визнання Постанови чинною».

Постановою №1171 встановлено тарифи на послуги з централізованого опалення та послуги з централізованого постачання гарячої води для усіх суб`єктів господарювання, що вказані в даній постанові , які є виконавцями цих послуг. Відповідач наголошує, що позивачем не надано жодних підтверджуючих доказів, зокрема, оригіналів чи належним чином засвідчених копій квитанцій про оплату, в яких позивач значиться платником та що, відповідно, є підтвердженням того, що він є учасником відносин з усіма суб`єктами господарювання, в яких застосовуються наведені зміни, що оскаржуються.

Крім того, скасування зазначеної Постанови вплине на 158 суб`єктів господарювання, які не є учасниками даної судової справи, але права, яких будуть порушені. Таким чином, на думку відповідача, Постанова НКРЕКП № 1171 не порушує прав та інтересів ОСОБА_1 , а тому в силу статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Відповідач вказує, що при прийнятті оскаржуваних постанов діяв в межах своєї компетенції та повноважень, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, а тому, в силу статті 2 КАС України, підстави для скасування оскаржуваних рішень відсутні.

12 лютого 2025 року через систему «Електронний суд» від позивача надійшла відповідь на відзив.

Позивач вказує, що Цивільний Кодекс у ст.16 серед переліку способів захисту цивільних прав та інтересів передбачив визнання права (при чому першим пунктом). Те, що таке право визначене Конституцією наявністю зобов`язання суб`єктів публічного права за статтями 6 та 19 Конституції позивачем зазначено в обґрунтуванні позовних вимог.

Зазначає, що Конституція має найвищу пріоритетну силу над законами і підзаконними актами. Це визначено самою Конституцією та Законом "Про правотворчу діяльність". І ніякий указ Президента чи Положення не може обходити вимоги ст.117 Конституції. У ст.117 Конституції вже визначено, що нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації. Немає жодних відступів від цього положення або обмежень чи винятків.

12 лютого 2025 року через систему «Електронний суд» від позивача надійшло клопотання про розгляд справи без участі позивача.

07 березня 2025 року через систему «Електронний суд» від представника відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Відповідно до ч.4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України фіксування судового засідання, призначеного на 12 березня 2025 року, за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося. Підготовче судове засідання, з огляду на наявні клопотання сторін по справі, відкладено на 09 квітня 2025 року.

У судовому засіданні 09 квітня 2025 року суд ухвалив закрити підготовче провадження у справи та перейти до судового розгляду справи по суті. Враховуючи відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, суд на місці ухвалив продовжувати розгляд справи у письмовому провадженні.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до статей 5, 6 Закону України «Про державне регулювання у сфері комунальних послуг», Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, затвердженого Указом Президента України від 10 вересня 2014 року № 715, Порядку формування тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування та постачання, послуги з централізованого опалення і постачання гарячої води, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01 червня 2011 року № 869 (зі змінами), розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 лютого 2015 року № 129-р «Про схвалення проекту Листа про наміри Уряду України і Національного банку України до Міжнародного валютного фонду та проекту Меморандуму про економічну та фінансову політику» та з урахуванням листа Міністерства фінансів України від 28 лютого 2015 року № 31-12240-03/6404 і положень Меморандуму про економічну та фінансову політику (Лист про наміри від 27 лютого 2015 року № 3080/0/2-15 Уряду України і Національного банку України до Міжнародного валютного фонду) Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг 31 березня 2015 року прийнято постанову № 1171 «Про встановлення тарифів на послуги з централізованого опалення та послуги з централізованого постачання гарячої води, що надаються населенню суб`єктами господарювання, які є виконавцями цих послуг», зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17 квітня 2015 р. за № 433/26878.

Вказаною постановою встановлені тарифи на послуги з централізованого опалення та послуги з централізованого постачання гарячої води, що надаються населенню суб`єктами господарювання, які є виконавцями цих послуг.

У подальшому, до постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 31 березня 2015 року № 1171 неодноразово вносилися зміни, зокрема, постановами НКРЕКП № 58 від 24.01.2017, № 279 від 16.03.2017, № 639 від 11.05.2017, № 712 від 31.05.2017, № 743 від 06.06.2017, № 784 від 15.06.2017, № 873 від 04.07.2017, № 1206 від 05.10.2017, № 1370 від 07.11.2017, № 1392 від 09.11.2017, № 1536 від 28.12.2017, № 106 від 25.01.2018, № 187 від 15.02.2018, № 240 від 27.02.2018, № 271 від 02.03.2018, № 285 від 06.03.2018, № 341 від 22.03.2018, № 405 від 14.06.2018, № 484 від 19.06.2018, № 820 від 07.08.2018, № 879 від 21.08.2018, № 1227 від 18.10.2018, № 1289 від 30.10.2018, № 1738 від 10.12.2018, № 1740 від 10.12.2018, № 1743 від 10.12.2018, № 1746 від 10.12.2018, № 1749 від 10.12.2018, № 1750 від 10.12.2018, № 1752 від 10.12.2018, № 1755 від 10.12.2018, № 1758 від 10.12.2018, № 1759 від 10.12.2018, № 1762 від 10.12.2018, № 1763 від 10.12.2018, № 1766 від 10.12.2018, № 1769 від 10.12.2018, № 1772 від 10.12.2018, № 1775 від 10.12.2018, № 1776 від 10.12.2018, № 1777 від 10.12.2018, № 1799 від 11.12.2018, № 1802 від 11.12.2018, № 1805 від 11.12.2018, № 1808 від 11.12.2018, № 1811 від 11.12.2018, № 1813 від 10.12.2018, № 1823 від 11.12.2018, № 1824 від 11.12.2018, № 150 від 05.02.2019 № 153 від 05.02.2019 № 550 від 12.04.2019.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг», Закону України «Про житлово-комунальні послуги», статті 6 Закону України «Про державне регулювання у сфері комунальних послуг» Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг постановою від 08.04.2020 №767 затвердила Порядок формування тарифів на послугу з постачання гарячої води.

Відповідно до пп.1.1 Порядку №767 цей Порядок визначає механізм формування тарифів на послугу з постачання гарячої води для суб`єктів господарювання незалежно від форми власності, які надають послугу з постачання гарячої води та тарифи яким встановлюються Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг.

Позивач вважає протиправними та нечинними внесені зміни у постанову НКРЕКП від 31.03.2015 № 1171 «Про встановлення тарифів на послуги з централізованого опалення та послуги з централізованого постачання гарячої води, що надаються населенню суб`єктами господарювання, які є виконавцями цих послуг», просить визнати постанову від 31.03.2015 №1171 чинною у редакції до 24.01.2017 включно, а постанову від 08.04.2020 №767 визнати нечинною, що зумовило звернення позивача з даним позовом до суду.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з положеннями частини третьої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Статтею 264 Кодексу адміністративного судочинства України встановлені особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб`єктів владних повноважень

Відповідно до частини першої статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо:

1) законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України (крім рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу), постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частин другої та третьої статті 264 Кодекс адміністративного судочинства України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності.

Отже, керуючись завданнями та основними засадами (принципами) адміністративного судочинства, з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України, частиною другою статті 2, статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України, оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд приходить до наступних висновків.

Щодо дослідження наявності порушеного права, свобод, інтересу позивача прийняттям оскаржуваних нормативно-правових актів.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 22 квітня 2021 року у справі № 826/15741/18, з метою безумовного дотримання конституційного принципу, визначеного у статті 129 Конституції України, в частині третій статті 2 та статті 9 КАС України закріплено, що до основних засад (принципів) адміністративного судочинства належить, зокрема, змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин у справі; суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Загалом принцип змагальності прийнято розглядати як основоположний компонент концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що також включає споріднені принципи рівності сторін у процесі та ефективної участі.

Принцип змагальності судового провадження охоплює собою право особи, крім можливості подавати власні докази, знати про існування всіх представлених доказів та пояснень іншими учасниками справи, оскільки вони можуть вплинути на рішення суду, мати можливість знайомитись з матеріалами справи та робити з них копії, а також володіти відповідними знаннями (залучати професійного представника) та змогу коментувати представлені докази та пояснення у належній формі та у встановлений час.

Таким чином, принцип змагальності спільно з принципом рівності є одним з основних елементів поняття "право на справедливий суд", що гарантоване Конвенцією.

Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи (ч. 3 ст. 3 КАС України).

Вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення). Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковими. Відсутність порушеного права та неправильний спосіб захисту встановлюється при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

У відповідності до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14.12.2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01.12.2004 року №18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» має один і той же зміст.

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово застосовував критерії, які дозволяють виявити наявність або відсутність охоронюваного законом інтересу в особи, яка звертається за судовим захистом. Судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який: має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання, але виходить за межі суб`єктивного права; пов`язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом; є визначеним. Благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві або скарзі особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; є персоналізованим (суб`єктивним), тобто належить конкретній особі - позивачу або скаржнику.

Крім цього, особа, яка звертається до суду з позовом повинна довести конкретні факти порушення її прав та інтересів, а саме підтвердити, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи порушені і в результаті визнання тих чи інших дій та/або бездіяльності майнові права чи інтерес заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Тобто позивач, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання протиправним та нечинним постанов НКРЕКП зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким саме чином відповідач порушив його право та інтерес, а суд має перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.

Отже, за вищезазначеними правовими нормами обов`язковою умовою звернення до суду передбачено наявність порушеного права, а відсутність такої умови є самостійною підставою для відмови у позові. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Судовому захисту в адміністративних судах України підлягає лише порушене право, а отже предмет оскарження за правилами адміністративного судочинства повинен мати юридичне значення, тобто впливати на коло прав, свобод, законних інтересів чи обов`язків, а також встановлені законом умови їх реалізації.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Такої ж позиції дотримується Об`єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду у постанові від 16.10.2020 року у справі №910/12787/17.

Водночас відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (аналогічну правову позицію також викладено в постановах Верховного Суду від 04.12.2019 року у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 року у справі №910/6091/19).

Суд наголошує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо при розгляді справи не встановлено факту порушення прав чи інтересів позивача, то навіть у разі, якщо рішення суб`єкта владних повноважень є протиправним, підстави для задоволення позову та його скасування відсутні.

Позивач просить суд, серед іншого, визнати нечинною Постанову НКРЕКП від 08.04.2020 р № 767 Про затвердження Порядку формування тарифів на послугу з постачання гарячої води з дня її прийняття та визнати протиправними дії щодо прийняття вказаної постанови.

Так, вказаною постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 08.04.2020 №767 затверджено Порядок формування тарифів на послугу з постачання гарячої води, який визначає механізм формування тарифів на послугу з постачання гарячої води для суб`єктів господарювання незалежно від форми власності, які надають послугу з постачання гарячої води та тарифи яким встановлюються Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (далі - НКРЕКП) (пункт 1.1 Порядку).

Цей Порядок застосовується під час установлення НКРЕКП тарифів на послугу з постачання гарячої води для суб`єктів господарювання, зазначених у пункті 1.1 цієї глави, та поширюється на таких суб`єктів під час розрахунку тарифів. (пункт 1.2 Порядку).

Отже, норми Порядку, що затверджений оскаржуваною постановою НКРЕКП від 08.04.2020 №767, застосовуються до визначеного кола осіб для суб`єктів господарювання незалежно від форми власності, які надають послугу з постачання гарячої води.

Підсумовуючи викладене, вбачається, що безпосередньо позивач не є таким суб`єктом, до якого застосовується Порядок, чи може бути застосований, отже такий Порядок не спричиняє впливу саме на позивача.

Зазначене вище має логічним наслідком наступне. Оскаржувана постанова НКРЕКП від 08.04.2020 №767 не впливає та не змінює правового становища позивача. Будь яких належних та допустимих доказів протилежного позивачем до суду не надано.

З огляду на вказане, враховуючи встановлені обставини справи та чинні положення законодавства, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині позовних вимог щодо оскарження постанови НКРЕКП від 08.04.2020 р № 767 Про затвердження Порядку формування тарифів на послугу з постачання гарячої води.

Щодо постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 31.03.2015 №1171 «Про встановлення тарифів на послуги з централізованого опалення та послуги з централізованого постачання гарячої води, що надаються населенню суб`єктами господарювання, які є виконавцями цих послуг» та постанов, якими внесенні зміни до вказаної постанови НКРЕКП від 31.03.2015 №1171, варто зазначити, вказана постанова встановлює тарифи на послуги з централізованого опалення та послуги з централізованого постачання гарячої води, що надаються населенню такими суб`єктами господарювання, які є виконавцями цих послуг.

Отже, постановою від 31.03.2015 №1171 встановлено тарифи на послуги з централізованого опалення та послуги з централізованого постачання гарячої води, що надаються населенню, отже позивач, як особа яка проживає на території України, що не спростовано відповідачем, є суб`єктом правовідносин, у яких застосовано вказану постанову.

Відповідно до частин першої статті 1 Закону України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (далі - Регулятор), є постійно діючим центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який утворюється Кабінетом Міністрів України.

Особливості спеціального статусу Регулятора обумовлюються його завданнями і повноваженнями та визначаються цим Законом, іншими актами законодавства і полягають, зокрема, в особливостях організації та порядку діяльності Регулятора, в особливому порядку призначення членів Регулятора та припинення ними повноважень, у спеціальних процесуальних засадах діяльності Регулятора та гарантії незалежності в прийнятті ним рішень у межах повноважень, визначених законом, встановленні умов оплати праці членів та працівників Регулятора.

Регулятор є колегіальним органом, що здійснює державне регулювання, моніторинг та контроль за діяльністю суб`єктів господарювання у сферах енергетики та комунальних послуг.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» Регулятор здійснює державне регулювання, моніторинг та контроль за діяльністю суб`єктів господарювання у сферах енергетики та комунальних послуг, зокрема: у сфері комунальних послуг:

діяльності з виробництва теплової енергії на теплогенеруючих установках, включаючи установки для комбінованого виробництва теплової та електричної енергії, транспортування її магістральними та місцевими (розподільчими) тепловими мережами, постачання теплової енергії в обсягах понад рівень, що встановлюється умовами та правилами провадження господарської діяльності (ліцензійними умовами);

діяльності у сфері централізованого водопостачання та водовідведення в обсягах понад рівень, що встановлюється умовами та правилами провадження господарської діяльності (ліцензійними умовами).

Згідно з положеннями статті 3 Закону України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» Регулятор здійснює державне регулювання з метою досягнення балансу інтересів споживачів, суб`єктів господарювання, що провадять діяльність у сферах енергетики та комунальних послуг, і держави, забезпечення енергетичної безпеки, європейської інтеграції ринків електричної енергії та природного газу України.

Регулятор здійснює державне регулювання шляхом: 1) нормативно-правового регулювання у випадках, коли відповідні повноваження надані Регулятору законом; 2) ліцензування діяльності у сферах енергетики та комунальних послуг; 3) формування цінової і тарифної політики у сферах енергетики та комунальних послуг та реалізації відповідної політики у випадках, коли такі повноваження надані Регулятору законом; 4) державного контролю та застосування заходів впливу; 5) використання інших засобів, передбачених законом.

Основними завданнями Регулятора є:

1) забезпечення ефективного функціонування та розвитку ринків у сферах енергетики та комунальних послуг;

2) сприяння ефективному відкриттю ринків у сферах енергетики та комунальних послуг для всіх споживачів і постачальників та забезпечення недискримінаційного доступу користувачів до мереж/трубопроводів;

3) сприяння інтеграції ринків електричної енергії, природного газу України з відповідними ринками інших держав, зокрема в рамках Енергетичного Співтовариства, співпраці з Радою регуляторів Енергетичного Співтовариства, Секретаріатом Енергетичного Співтовариства та національними регуляторами енергетики інших держав;

4) забезпечення захисту прав споживачів товарів, послуг у сферах енергетики та комунальних послуг щодо отримання цих товарів і послуг належної якості в достатній кількості за обґрунтованими цінами;

5) сприяння транскордонній торгівлі електричною енергією та природним газом, забезпечення інвестиційної привабливості для розвитку інфраструктури;

6) реалізація цінової і тарифної політики у сферах енергетики та комунальних послуг;

7) сприяння впровадженню заходів з енергоефективності, збільшенню частки виробництва енергії з відновлюваних джерел енергії та захисту навколишнього природного середовища;

8) створення сприятливих умов для залучення інвестицій у розвиток ринків у сферах енергетики та комунальних послуг;

9) сприяння розвитку конкуренції на ринках у сферах енергетики та комунальних послуг;

10) інші завдання, передбачені законом.

Відповідно до частин першої -третьої Закону України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» Регулятор у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом та іншими законодавчими актами України.

Під час виконання своїх функцій та повноважень Регулятор діє самостійно у межах, визначених законом. Письмові чи усні вказівки, розпорядження, доручення органу державної влади, іншого державного органу, органу місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, суб`єктів господарювання, політичних партій, громадських об`єднань, професійних спілок чи їх органів, а також інших осіб, які обмежують повноваження членів Регулятора та посадових осіб Регулятора, є незаконним впливом.

Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам, суб`єктам господарювання, політичним партіям, громадським об`єднанням, професійним спілкам та їх органам забороняється чинити незаконний вплив.

Особи, які здійснюють незаконний вплив на процес виконання членами Регулятора, його посадовими особами своїх функцій і повноважень, несуть адміністративну та кримінальну відповідальність відповідно до закону.

Рішення Регулятора не підлягають погодженню органами державної влади, крім випадків, передбачених цим Законом.

Рішення Регулятора можуть бути оскаржені в судовому порядку. Оскарження рішень Регулятора не зупиняє їх виконання.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 17 Закону України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» для ефективного виконання завдань державного регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг Регулятор розробляє та затверджує нормативно-правові акти, зокрема: порядки (методики) формування, розрахунку та встановлення державних регульованих цін і тарифів для суб`єктів природних монополій у сферах енергетики та комунальних послуг, а також для інших суб`єктів господарювання, що провадять діяльність на ринках у сферах енергетики та комунальних послуг, якщо відповідні повноваження надані Регулятору законом.

Суд зазначає, що, враховуючі критерії, визначені у ст. 1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» регуляторного акта, оскаржувані постанови відповідача є регуляторними актами.

Зі змісту наведених вище норм законодавства вбачається, що НКРЕКП є органом, уповноваженим здійснювати заходи державного регулювання з метою досягнення балансу інтересів споживачів, суб`єктів господарювання, що провадять діяльність у сферах енергетики та комунальних послуг, і держави, зокрема шляхом розробки та затвердження у встановленому порядку нормативно-правових актів.

Цей висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 14 березня 2019 року у справі № 826/3880/18, від 28 вересня 2020 року у справі № 812/225/17, від 21 квітня 2021 року у справі № 480/2675/20, від 26 травня 2021 року у справі № 824/266/20-а, від 8 липня 2021 року у справі № 160/1598/20, від 28 липня 2021 року у справах № 380/744/20 та № 280/160/20, від 13 серпня 2021 року у справі № 280/62/20, від 20 травня 2022 року у справі № 340/370/21 та від 15 серпня 2023 року у справі № 640/18734/20.

Оцінюючі посилання позивача на те, що всі постанови НКРЕКП починаючи з 24.01.2017, якими вносилися зміни до діючої Постанов НКРЕКП від 31.03.2015 р № 1171 «Про встановлення тарифів на послуги централізованого опалення та послуги з централізованого постачання гарячої води що надаються населенню суб`єктами господарювання, які є виконавцями цих послуг не були зареєстровані у Міністерстві юстиції України робить їх нечинними з моменту їх прийняття, суд враховує таке.

Так, згідно з частиною шостою статті 14 Закону України "Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг" рішення Регулятора не підлягають державній реєстрації Міністерством юстиції України. Відсутність державної реєстрації рішень Регулятора не є підставою для відмови суду у прийнятті заяви про їх оскарження.

Згідно частиною сьомою статті 14 Закону України "Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг" рішення Регулятора, що мають ознаки регуляторних актів, та рішення з питань встановлення тарифів на товари (послуги) суб`єктів природних монополій, цін (тарифів) для населення (якщо відповідні повноваження щодо встановлення цін (тарифів) надані спеціальними законами) набирають чинності з дня, наступного за днем їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Регулятора, якщо більш пізній строк набрання чинності не встановлено самим рішенням, але не раніше дня оприлюднення рішення. Регулятор оприлюднює свої рішення не пізніше п`яти робочих днів з дня їх прийняття. Інші рішення Регулятора набирають чинності з дня їх прийняття, якщо рішенням не встановлено більш пізній строк набрання чинності, та доводяться до відома осіб, на яких поширюється їх дія, у порядку, встановленому Регулятором.

Відповідно до частини восьмої статті 14 Закону України "Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг" рішення Регулятора, крім тих частин рішень, що містять таємну інформацію, підлягають оприлюдненню протягом п`яти робочих днів з дня їх прийняття на офіційному веб-сайті Регулятора. Обсяг конфіденційної інформації, що не підлягає розкриттю, визначається Регулятором на підставі клопотання заінтересованих осіб з урахуванням вимог Закону України "Про доступ до публічної інформації".

Отже, рішення НКРЕКП не потребують державної реєстрації Міністерством юстиції України, що прямо вказано в Законі, вказана норма профільного Закону є чинною, неконституційною не визнавалася.

Решта посилань позивача жодним чином не свідчать про порушення процедури прийняття регуляторного акта, що свідчить про дотримання приписів ст. 15 "Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг".

Також суд акцентує увагу на тому, що при розгляді даного спору, судом перевіряється оскаржувані постанови на предмет відповідності нормам законодавства та критеріям ст. 2 КАС України, проте, суд не втручається у визначені Законом повноваження Регулятора, тому, на переконання суду, оскаржувані постанови в межах дискреційних повноважень визначених законами України та у спосіб, визначений законодавством України, доказів зворотнього сторонами не надано.

Отже, відповідач діяв в межах своїх дискреційних повноважень, дотримавши встановленої законодавством процедури прийняття регуляторного акта.

Щодо решти позовних вимог, заявлених позивачем, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналіз цієї норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій або невчинення їх у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій (бездіяльності) та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

Суд звертає увагу на те, що вжите законодавцем формулювання «на підставі» означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним; «у межах повноважень» означає, що суб`єкт владних повноважень повинен приймати рішення та вчиняти дії відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх; «у спосіб» означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.

Суд при вирішенні даної справи виходить з того, що позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу, у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, невідповідності оскаржуваних постанов правовим актам вищої юридичної сили, перевищення Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг повноважень при їх прийнятті, що в сукупності свідчить про необґрунтованість позовних вимог.

Крім того, підлягає врахуванню також те, що у позові, що розглядається, не ставиться питання про порушення відповідачем процедури прийняття оскаржуваних нормативно-правових актів, вказане і не встановлено судом під час розгляду справи.

Ураховуючи викладене, відповідач, видаючи оскаржувані нормативно-правові акти, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Вирішуючи питання права у позивача на відшкодування моральної шкоди, суд враховує таке.

Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Приписами статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Відповідно до частини першої статті 201 ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров`я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім`я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.

Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої суб`єктом владних повноважень, сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №464/3789/17.

Зокрема, суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49).

Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52).

Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56).

Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.

У розвиток цих положень у постанові від 27 листопада 2019 року у справі №750/6330/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (п. 51).

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (п. 53).

Наявність зазначених вище обставин з урахуванням розподілу тягаря доказування підлягає доказуванню особою, яка заявляє вимогу про відшкодування моральної шкоди.

Поняття «моральна шкода» є оціночним, комплексним і таким, що потребує дослідження в кожному окремому випадку.

У свою чергу, обґрунтовуючи розмір моральної шкоди, позивач зазначає, що кожна особа вираховує розмір завданої моральної шкоди та розмір її компенсації за власною методикою.

Як вказує позивач, у його позові, розмір суми компенсації моральної шкоди розрахований на підставі методу морально-емоційного задоволення, а саме (процитовано): «Тобто я уявив собі, що мені відшкодовують 1 млн грн і не отримав при цьому морального задоволення. Тоді уявив собі відшкодування у 2 млн грн і знову не отримав морального задоволення і так до тих пір, поки при уяві відшкодування 10 млн грн я нарешті відчув моральне задоволення».

Позивач надає розрахунок суми компенсації моральної шкоди у розмірі 10000000 грн: відчуття несправедливості = 2 000 000 грн.; відчуття неможливості оскаржити цю несправедливість = 2 000 000 грн; розпач = 2 000 000 грн; сум`яття = 2 000 000 грн.; лють = 2 000 000 грн.

Позивач окремо акцентує щодо доказів на підтвердження вказаного розміру заподіяної моральної шкоди. Зазначає: «Оскільки йдеться про душевні психологічні страждання, які за моїм позовом зосереджені у моїй свідомості, я не можу надати їх разом із позовною заявою. Душа і свідомість категорії не юридичні і душевні страждання не можуть бути матеріалізовані у фізичному об`єкті (на папері або електронному носії). За душу відповідає Бог або його антипод Диявол (у християнстві). Тож докази моїх душевних страждань наразі перебувають у них. Я не є прибічником християнства, я за фахом фізик і не маю доказів існування Бога або Диявола. На всяк випадок я звернувся до них з проханням надати мені докази моїх моральних страждань. Відповіді досі не отримав. Як фізик я вивчаю останні досягнення науки у сфері походження та будови Всесвіту і знаю, що науковці намагаються пояснити деякі явища (зокрема розширення Всесвіту та зосередження баріонної матерії у галактиках) наявністю Темної Енергії (ТЕ) та Темної Матерії (ТМ). З боку адептів різних релігій ці явища є проявом діяльності Бога. Отже науковці намагаються підмінити Бога на ТМ і ТЕ. Де знаходиться ТМ і ТЕ досі невідомо, науковці не можуть це з`ясувати. Отже я не маю фізичної можливості звернутися до ТМ і ТЕ з проханням надати докази моїх моральних страждань».

Суд не ставить під сумнів існування у позивача певного емоційного дискомфорту під час виникнення цього спору.

Водночас, позивачем не доведено факту виникнення у нього душевних страждань та причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача та виникненням відповідних страждань.

Також, у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження факту завдання позивачу моральної шкоди, а також наявності причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням (бездіяльністю) відповідача; крім того, позовна заява не містить обставин, з яких виходив позивач при визначенні розміру заявленої до відшкодування шкоди, та обґрунтованого розрахунку спірної суми.

Посилання позивача на те, що душа і свідомість категорії не юридичні, а душевні, а докази його душевних страждань наразі перебувають у Бога або його антипода Диявола чи у Темної Енергії (ТЕ) та Темної Матерії (ТМ) жодним чином не нівелюють приписи процесуального законодавства, стандартів доказування, які не можуть ґрунтуватися на припущеннях, оскільки суд встановлює наявність або відсутність певних обставин (фактів) на основі оцінки доказів, які містять інформацію щодо предмета доказування, а рішення має ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зважаючи на те, що позивачем не доведено наявності усіх складових елементів для застосування правового механізму відшкодування моральної шкоди, а саме - відсутнє матеріальне підтвердження моральної шкоди, не розкрито її суть в цілому та не доведено її фактичне існування, та те, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження причинно-наслідкового зв`язку між стверджуваними душевними та психологічними стражданнями, а також наявності втрат немайнового та майнового характеру, що настали у зв`язку з неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю відповідача у зв`язку з прийняттям відповідного рішення, суд дійшов висновку, що зазначені позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову в цілому.

Інші доводи та заперечення сторін не спростовують вище встановленого судом та не мають визначального значення для вирішення даного спору по суті.

З огляду на відмову у задоволенні позову, розподіл судових витрат у відповідності до положень ст. 139 КАС України, за наслідками розгляду даної справи, не здійснюється.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250, 255, 264 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

2. Розподіл судових витрат не здійснюється.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Жукова Є.О.