Рішення № 131859490, 18.11.2025, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 листопада 2025 року м. Київ справа №640/33606/21

Київський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючої судді Кочанової П.В., суддів: Діски А.Б., Жукової Є.О., розглянувши в письмовому порядку за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Федерація професійних спілок України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Міністерство охорони здоров`я України про визнання протиправним та нечинним пункти рішення,-

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулись ОСОБА_1 , ОСОБА_2 із позовом до Кабінету Міністрів України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Федерація професійних спілок України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Міністерство охорони здоров`я України, в якому просять суд:

- визнати протиправними і нечинними підпункти 22, 23 пункту 3; пункт 41-6 постанови Кабінету Міністрів України №1236 від 09.12.2020 внесені відповідно до постанов Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України №1236 від 09.12.2020, №1066 від 11.10.2021, №1096 від 20.10.2021».

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що спірними пунктами постанови Кабінету Міністрів України фактично обмежено права позивачів, гарантовані статтею 33 Конституції України щодо свободи пересування, без введення воєнного або надзвичайного стану та статтею 43 Конституції України щодо права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Позивачі наголошували, що постанова Кабінету Міністрів України не є законом, відтак останні не можуть обмежувати права громадянина, закріплені Конституцією України.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.12.2021 було прийнято до розгляду адміністративну справу та призначено підготовче засідання у адміністративній справі.

Представником Уряду подано відзив, у якому заперечено проти задоволення позовних вимог з підстав, що прийнятим ним нормативно-правовий акт (постанова) є таким, що відповідає вимогам Конституції України та спрямований на забезпечення захисту населення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. На переконання представника відповідача жодних порушень прав та охоронюваних законом інтересів позивачів оскаржуваними пунктами постанови не порушено.

Представник третьої особи Міністерства охорони здоров`я України в письмових поясненнях підтримав позицію, викладену представником Кабінету Міністрів України у відзиві на позовну заяву, та просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Так, в обґрунтування своїх пояснень зазначив про те, що Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, відповідно до епідеміологічної ситуації в Україні поетапно вживаються заходи, що спочатку були спрямовані на попередження поширенню COVID-19, а згодом - запобігання поширення, подолання, локалізацію та ліквідацію епідемії. Крім цього, зазначив, що усі вакцини, що зареєстровані в Україні та дозволені до застосування є безпечними, а тому твердження Позивача про вакцинацію від COVID-19 проводиться експериментальними лікарськими засобами та створює загрозу для життя та здоров`я є надуманими та не містять доказів на їх підтвердження.

Представник третьої особи Федерації профспілок України в письмових поясненнях підтримав позовні вимог позивачів в частині визнання протиправним та нечинним п.41-6 постанови КМУ від 09.12.2020 № 1236. Так, третя особа зазначила що відповідно Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153 не є актом, яким встановлюються перелік обов`язкових профілактичних щеплень, а відтак вимоги Кабінету Міністрів України про забезпечення контролю за проведенням необов`язкового щеплення визначеного цим наказом, а також про відсторонення осіб, які ухиляються від нього, від роботи є незаконним.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.11.2022 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

На виконання Закону України «Про внесення зміни до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду та відповідно до Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 №399 передано судові справи Львівському окружному адміністративному суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 лютого 2025 року для розгляду справи №640/33606/21 визначено колегію суддів у складі головуючої судді Гулкевич І.З. та суддів Грень Н.М., Кондратюк Ю.С.

Ухвалою від 26.02.2025 прийнято справу до провадження та призначено до розгляду в загальному позовному провадженні.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 1 квітня 2025 року адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на редмет спору на стороні позивача Федерація професійних спілок України, третя ос ба, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Міністерство охорони здоров`я України про визнання протиправним та нечинними підпункти 22, 23 пункту 3; пункт 41-6 постанови Кабінету Міністрів України №1236 від 09.12.2020 внесені відповідно до постанов Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України №1236 від 09.12.2020, №1066 від 11.10.2021, №1096 від 20.10.2021 передано на розгляд до Київського окружного адміністративного суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу №640/33606/21 розподілено судді Кочановій П.В.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 29 травня 2025 року прийнято справу до провадження, розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження колегією суддів під головуванням судді Кочанової П.В., призначено справу до розгляду в підготовчому засіданні на 24 червня 2025 року об 11:00 год. Зобов`язано Кабінет Міністрів України не пізніше як за 7 днів до підготовчого засідання опублікувати оголошення про знаходження у провадженні Київського окружного адміністративного суду адміністративної справи №640/33606/21 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Федерація професійних спілок України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Міністерство охорони здоров`я України про визнання протиправним та нечинним пункти рішення, у виданні, в якому цей акт був або мав бути офіційно оприлюднений.

Протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 29 травня 2025 року визначено склад колегії суддів: Кочанова П.В.-головуючий суддя, судді: Діска А.Б., Жукова Є.О.

У підготовчому засіданні 24 червня 2025 року судом відкладено розгляд справи до 09 вересня 2025 року о 10 год. 00 хв.

У підготовчому засіданні 09 вересня 2025 року, ураховуючи клопотання позивача про розгляд справи за її відсутності, судом закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду на 09 вересня 2025 року. При цьому, беручи до уваги клопотання позивача про розгляд справи без її участі та, зважаючи на клопотання відповідача про подальший розгляд справи в порядку письмового провадження, суд протокольно ухвалив здійснювати подальший розгляд справи в порядку письмового провадження.

Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

09.12.2020 Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» №1236 (далі також Постанова № 1236), якою, з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 19 грудня 2020 р. до 31 грудня 2021 р. (у редакції на час звернення позивача до суду - до 28 лютого 2021 р.) на території України, установлено карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», від 20 травня 2020 р. № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22 липня 2020 р. № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Надалі, в окреслену постанову Кабінетом Міністрів України неодноразово було внесено зміни.

Підпункти 22 та 23 пункту 3 Постанови №1236 в редакції, чинній станом на час звернення до суду, викладено у наступній редакції:

здійснення перевезень пасажирів авіаційним та залізничним транспортом у міжобласному та міжнародному сполученнях без наявності у них (крім осіб, які не досягли 18 років) негативного результату тестування на COVID-19 методом полімеразної ланцюгової реакції або експрес-тесту на визначення антигена коронавірусу SARS-CoV-2, яке проведене не більш як за 72 години до дня поїздки; або документа, що підтверджує отримання повного курсу вакцинації; або документа, що підтверджує отримання однієї дози дводозної вакцини; або міжнародного, внутрішнього сертифіката чи іноземного сертифіката, що підтверджує вакцинацію від COVID-19 однією дозою дводозної вакцини (жовті сертифікати) або однією дозою однодозної вакцини чи двома дозами дводозної вакцини (зелені сертифікати), які включені Всесвітньою організацією охорони здоров`я до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях, негативний результат тестування методом полімеразної ланцюгової реакції або одужання особи від зазначеної хвороби, чинність якого підтверджена за допомогою Єдиного державного вебпорталу електронних послуг, зокрема з використанням мобільного додатка Порталу Дія (Дія).

Перевізник несе відповідальність за наявність у всіх пасажирів (крім осіб, які не досягли 18 років) документів, передбачених цим підпунктом;

пасажирам (крім осіб, які не досягли 18 років) користуватися послугами регулярних та нерегулярних перевезень автомобільним транспортом у міжобласному та міжнародному сполученнях (крім перевезень легковими автомобілями з кількістю пасажирів, включаючи водія, до п`яти осіб без урахування осіб віком до 14 років або більшою кількістю пасажирів за умови, що вони є членами однієї сім`ї) без наявності у них негативного результату тестування на COVID-19 методом полімеразної ланцюгової реакції або експрес-тесту на визначення антигена коронавірусу SARS-CoV-2, яке проведене не більш як за 72 години до дня поїздки; або документа, що підтверджує отримання повного курсу вакцинації; або документа, що підтверджує отримання однієї дози дводозної вакцини; або міжнародного, внутрішнього сертифіката чи іноземного сертифіката, що підтверджує вакцинацію від COVID-19 однією дозою дводозної вакцини (жовті сертифікати) або однією дозою однодозної вакцини чи двома дозами дводозної вакцини (зелені сертифікати), які включені Всесвітньою організацією охорони здоров`я до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях, негативний результат тестування методом полімеразної ланцюгової реакції або одужання особи від зазначеної хвороби, чинність якого підтверджена за допомогою Єдиного державного вебпорталу електронних послуг, зокрема з використанням мобільного додатка Порталу Дія (Дія).

Перевізник зобов`язаний забезпечити інформування пасажирів про передбачені цим підпунктом обмеження.

На вході до передбачених цим пунктом закладів, місць проведення заходу, де встановлено обмеження щодо максимальної кількості осіб залежно від площі, розміщуються інформаційні матеріали із зазначенням можливої максимальної кількості відвідувачів.

Обмеження, передбачені підпунктами 6, 7, 11, 17 та 21 цього пункту, не застосовуються за умови наявності в усіх учасників (відвідувачів), крім осіб, які не досягли 18 років, та організаторів заходу (співробітників закладу), негативного результату тестування на COVID-19 методом полімеразної ланцюгової реакції або експрес-тесту на визначення антигена коронавірусу SARS-CoV-2, яке проведене не більш як за 72 години до здійснення заходу (відвідування закладу); або документа, що підтверджує отримання повного курсу вакцинації; або документа, що підтверджує отримання однієї дози дводозної вакцини; чи міжнародного, внутрішнього сертифіката або іноземного сертифіката, що підтверджує вакцинацію від COVID-19 однією дозою дводозної вакцини (жовті сертифікати) або однією дозою однодозної вакцини чи двома дозами дводозної вакцини (зелені сертифікати), які включені Всесвітньою організацією охорони здоров`я до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях, негативний результат тестування методом полімеразної ланцюгової реакції або одужання особи від зазначеної хвороби, чинність якого підтверджена за допомогою Єдиного державного вебпорталу електронних послуг, зокрема з використанням мобільного додатка Порталу Дія (Дія).

В редакції на день звернення позивачів з даним позовом п. 41 Постанови № 1236 було затверджено перелік основних видів економічної діяльності, стосовно яких здійснюються обмежувальні протиепідемічні заходи, запроваджені з метою запобігання поширенню на території окремих адміністративно-територіальних одиниць гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, що призводять до тимчасової зупинки роботи суб`єктів господарювання, в яких працюють застраховані особи, та фізичних осіб підприємців.

Так, п.п. 41-6 п. 41 Постанови № 1236 визначено, що керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 р. № 2153 (далі - перелік);

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб та частини третьої статті 5 Закону України Про державну службу, крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України Про оплату праці та частини третьої статті 5 Закону України Про державну службу;

відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Згідно з частиною 1 статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України визначає Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 № 794-VII (далі - Закон № 794-VII).

Відповідно до статті 1 Закону № 794-VII Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.

Відповідно до частини 1 статті 19 Закону № 794-VII діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров`я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв`язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

Частиною 1 статті 49 цього Закону обумовлено, що Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України (ч. 2 ст. 49 Закону № 794-VII).

Таким чином, на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України Кабінет Міністрів України видає підзаконні нормативно-правові акти - постанови і розпорядження, реалізуючи у такий спосіб свою виконавчу (управлінську) компетенцію.

Разом з цим, статтею 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Конституційне повноваження здійснювати законотворчу діяльність належить виключно Верховній Раді України. Прийняття Кабінетом Міністрів України підзаконних нормативно-правових актів є формою реалізації його конституційних повноважень, визначених Конституцією та законами України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 30.11.2023 у справі №640/28113/20.

Згідно із статтею 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

У той же час, положеннями статті 49 Конституції України регламентовано, що кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров`я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров`я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Пунктом 2 частини 1 статті 20 Закону № 794-VII регламентовано, що Кабінет Міністрів України забезпечує проведення державної політики у сферах охорони здоров`я, санітарно-епідемічного благополуччя, охорони материнства та дитинства, освіти, фізичної культури і доступність для громадян послуг медичних, освітніх та фізкультурно-оздоровчих закладів.

У той же час, правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб визначає Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 № 1645-III (далі - Закон № 1645-III).

Згідно із статтею 1 Закону № 1645-III карантин - адміністративні та медико-санітарні заходи, що застосовуються для запобігання поширенню особливо небезпечних інфекційних хвороб; санітарно-протиепідемічні правила і норми - нормативно-правові акти (накази, інструкції, правила, положення тощо) центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, вимоги яких спрямовані на запобігання виникненню та поширенню інфекційних хвороб; протиепідемічні заходи - комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Статтею 29 Закону № 1645-III встановлено, що карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України.

Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Рішення про встановлення карантину, а також про його відміну негайно доводиться до відома населення відповідної території через засоби масової інформації.

У рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов`язки, що покладаються на них, підстави та порядок обов`язкової самоізоляції, перебування особи в обсерваторі (обсервації), госпіталізації до тимчасових закладів охорони здоров`я (спеціалізованих шпиталів). Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності.

До відміни карантину його територію можуть залишити особи, які пред`явили довідку, що дає право на виїзд за межі території карантину.

Організація та контроль за дотриманням встановленого на території карантину правового режиму, своєчасним і повним проведенням профілактичних і протиепідемічних заходів покладаються на місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Аналіз вказаного дає суду підстави дійти висновку, що Кабінет Міністрів України є суб`єктом владних повноважень, який встановлює та відміняє карантин, у тому числі затверджує необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи.

Тобто, в даному випадку, на переконання суду, встановлення Кабінетом Міністрів України карантину, у тому числі затвердження ним профілактичних, протиепідемічних та інших заходів у формі нормативно-правового акту неможливо ототожнювати із прийняттям Кабінетом Міністрів Україно нормативно-правового акту, який безпосередньо стосується конституційних прав, свобод та обов`язків громадян, адже виходячи із змісту поняття «карантин» - це захід, який застосовується для запобігання поширенню особливо небезпечних інфекційних хвороб.

При цьому, мотивування позовної заяви стосовно порушення процедури прийняття оскаржуваних актів також є суб`єктивними та такими, що спростовуються документами, на підставі яких їх було прийнято.

Зокрема, до оскаржуваних актів долучено усі обов`язкові документи, які було підготовлено розробником проектів актів Уряду (пояснювальні записки, довідки про погодження, висновки уповноважених органів та інше).

Колегія суддів також звертає увагу на статтю 55 Конституції України де зазначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Статтею 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Аналіз наведених норм свідчить, що адміністративне судочинство спрямоване на захист порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин; задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. При зверненні до суду позивачеві необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище та захистити порушене, на його думку право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.

Відсутність порушеного права або неправильний спосіб захисту встановлюються при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в своїх постановах від 01.02.2018 у справі №800/502/17 та від 08.02.2018 у справі № 800/191/17.

Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушення прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен установити, що в зв`язку з прийняттям рішення чи вчиненні дій (допущення бездіяльності) суб`єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача.

Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси у сфері публічно-правових відносин.

Таким чином, у розумінні КАС України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди має похідний характер від встановлення судом самого факту їх порушення, адже відсутність порушеного права, свободи чи інтересу виключає необхідність їх захисту або відновлення.

Саме по собі порушення вимог закону діями (бездіяльністю) або рішеннями суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх протиправними, оскільки обов`язковою умовою визнання їх незаконними є доведеність позивачем порушення цими діями або рішенням безпосередньо його прав та охоронюваних законом інтересів.

З огляду на зазначене, під час вирішення спору суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення) а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Враховуючи викладене, особа повинна довести факт порушення її прав чи охоронюваних законом інтересів позивача з боку відповідача внаслідок прийняття рішення.

Надаючи оцінку твердженням позивачів щодо порушення її конституційних прав оскаржуваними пп. 22, 23 п. 3, п. 41-6 Постанови № 1236, суд вказує про таке.

Статтею 33 Конституції України регламентовано, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Як зазначалось вище, положеннями статті 49 Конституції України регламентовано, що кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25.02.2020 № 521 «Про внесення зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб і носійства збудників цих хвороб» особливо небезпечну інфекційну хворобу COVID-19 було внесено до відповідного переліку, затвердженого наказом Міністерства здоров`я України від 19.07.1995 № 133.

11.03.2020 Всесвітня організація охорони здоров`я визнала розповсюдження COVID-19 у країнах світу пандемією.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25.03.2020 № 338-р «Про переведення єдиної державної системи цивільного захисту у режим надзвичайної ситуації» з урахуванням поширення на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, висновків Всесвітньої організації охорони здоров`я щодо визнання розповсюдження COVID-19 у країнах світу пандемією, з метою ліквідації наслідків медико-біологічної надзвичайної ситуації природного характеру державного рівня, забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та відповідно до ст. 14 та ч. 2 ст. 78 Кодексу цивільного захисту України (далі КЦЗ України) установлено для єдиної державної системи цивільного захисту на всій території України режим надзвичайної ситуації.

Суд вказує, що правовою основою цивільного захисту є Конституція України, цей Кодекс, інші закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також акти Президента України та Кабінету Міністрів України (ч. 1 ст. 3 КЦЗ України).

Відповідно до ст. 4 КЦЗ України цивільний захист - комплекс заходів, які реалізуються на території України в мирний час та в особливий період і спрямовані на захист населення, територій, навколишнього природного середовища, майна, матеріальних і культурних цінностей від надзвичайних ситуацій та інших небезпечних подій, запобігання виникненню таких ситуацій та подій, ліквідацію їх наслідків, надання допомоги постраждалим, здійснення державного нагляду (контролю) у сфері пожежної та техногенної безпеки.

Згідно із ч. 1 ст. 6 КЦЗ України цивільний захист забезпечується з урахуванням особливостей, визначених Законом України "Про основи національної безпеки України", суб`єктами, уповноваженими захищати населення, території, навколишнє природне середовище і майно, згідно з вимогами цього Кодексу - у мирний час, а також в особливий період - у межах реалізації заходів держави щодо оборони України.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 6 КЦЗ України координацію діяльності органів виконавчої влади у сфері цивільного захисту у межах своїх повноважень здійснюють: 1) Рада національної безпеки і оборони України; 2) Кабінет Міністрів України.

Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 6 КЦЗ України для координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, пов`язаної з техногенно-екологічною безпекою, захистом населення і територій, запобіганням і реагуванням на надзвичайні ситуації Кабінетом Міністрів України утворюється Державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій.

Разом з цим п.п. 1-3, 8 ч. 1 ст. 7 КЦЗ України регламентовано, що цивільний захист здійснюється за такими основними принципами: гарантування та забезпечення державою конституційних прав громадян на захист життя, здоров`я та власності; комплексного підходу до вирішення завдань цивільного захисту; пріоритетності завдань, спрямованих на рятування життя та збереження здоров`я громадян; відповідальності посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування за дотримання вимог законодавства з питань цивільного захисту.

Відповідно до п. 1 Положення про Державну комісію з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій, затвердженого постановою Кабінету стрів України від 26.01.2015 № 18 (далі - Постанова № 18) Державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій (далі - Державна комісія) є постійно діючим органом, який забезпечує координацію діяльності центральних і місцевих зів виконавчої влади, пов`язаної із забезпеченням техногенно-екологічної безпеки, захисту населення і територій від наслідків надзвичайних ситуацій, організаційних заходів протидії терористичній діяльності та воєнній загрозі, запобігання виникненню надзвичайних ситуацій і реагування на них.

Пунктом 4 вищевказаного Положення врегульовано, що Державна комісія відповідно до покладених на неї завдань у режимі повсякденної діяльності, зокрема, готує і подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо визначення прав і обов`язків у сфері техногенно-екологічної безпеки центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій.

Як вже було вказано судом вище ст. 29 Закону № 1645 встановлено, що карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України.

Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Рішення про встановлення карантину, а також про його відміну негайно доводиться до відома населення відповідної території через засоби масової інформації.

У рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов`язки, що покладаються на них, підстави та порядок обов`язкової самоізоляції, перебування особи в обсерваторі (обсервації), госпіталізації до тимчасових закладів охорони здоров`я (спеціалізованих шпиталів). Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності.

До відміни карантину його територію можуть залишити особи, які пред`явили довідку, що дає право на виїзд за межі території карантину.

Організація та контроль за дотриманням встановленого на території карантину правового режиму, своєчасним і повним проведенням профілактичних і протиепідемічних заходів покладаються на місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Згідно з п. 2-2, 2-3 Прикінцевих положень Закону № 1645 передбачено, що тимчасово, на період здійснення заходів щодо запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), передбачених карантином, встановленим Кабінетом Міністрів України, громадяни України, які повертаються до України з країн, де виявлено особливо небезпечні інфекційні хвороби, зобов`язані виконувати обмежувальні протиепідемічні заходи, встановлені уповноваженими органами, у тому числі щодо перебування в ізоляції на визначений цими органами термін.

Тимчасово, на період здійснення заходів щодо запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), передбачених карантином, встановленим Кабінетом Міністрів України, з урахуванням епідемічної ситуації, можуть бути запроваджені обмежувальні протиепідемічні заходи щодо фізичних осіб.

За порушення встановлених обмежувальних протиепідемічних заходів особи несуть відповідальність згідно із законом.

Аналіз вказаного дає суду підстави дійти висновку, що положенням Закону № 1645 встановлено можливість запровадження Кабінетом Міністрів України обмежувальних протиепідемічних заходів щодо фізичних осіб.

Суд нагадує, що в силу Закону № 1645 протиепідемічні заходи - комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Оскаржувані позивачами пункти постанови Кабінету Міністрів України є адміністративним заходом, спрямованим на запобігання поширенню інфекційної хвороби - коронавірусної хвороби (COVID-19).

Суд звертає увагу, що положення Закону № 1645 неконституційними не визнавались, відтак, суд вважає, що окресленими приписами Закону № 1645 Кабінет Міністрів України наділений повноваженнями обмежувати окремі права фізичних осіб при встановленні карантину шляхом запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів.

Також, суд наголошує, що оскаржувані позивачами підпункти 22, 23 пункту 3 постанови стосуються окремих особливостей пасажирських перевезень в умовах жовтого рівня епідемічної небезпеки. Зміст оскаржуваних норм ґрунтується на встановленні протиепідемічних заходів для працівників галузі транспорту, які мають фізично перебувати на робочих місцях (контактувати із великою кількістю людей) під час виконання необхідних суспільних функцій.

Разом з тим, оскаржувані пункти постанови не встановлюють заборони переміщуватись по території України та відвідувати громадські та інші місця (при дотриманні певних умов), а лише встановлюють точкові обмеження відвідування конкретних місць де, в силу епідеміологічної ситуації в країні, існують найвищі ризики зараження та швидкого поширення гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Відтак, вказані обмеження не є та не можуть бути визнані обмеженням свободи пересування, оскільки становлять собою виключно превентивні заходи, направлені на запобігання поширенню хвороби.

Окрім цього, мотивування позову в частині оскарження п.41-6 спірної постанови Уряду не підтверджує наявності порушеного права позивачів, ніяких належних доказів якого суду не надано.

Варто відмітити, що п. «в» ч. 1 ст. 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» від 19.11.1992 № 2801-XII (далі Закон № 2801) кожний громадянин України має право на охорону здоров`я, що передбачає санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає.

У свою чергу, санітарно-протиепідемічні правила і норми - нормативно-правові акти (накази, інструкції, правила, положення тощо) центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, вимоги яких спрямовані на запобігання виникненню та поширенню інфекційних хвороб (ст. 1 Закону № 1645).

Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону № 2801 громадяни України зобов`язані: а) піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; в) вживати передбачених Законом України «Про екстрену медичну допомогу», заходів для забезпечення надання екстреної медичної допомоги іншим особам, які знаходяться у невідкладному стані; г) виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я; г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку.

Аналіз вказаного дає суду підстави дійти висновку, що кожний громадянин України зобов`язаний піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян.

Разом з цим, на державу прокладено обов`язок щодо охорони здоров`я громадян України, що передбачає санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає. В свою чергу, санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де проживає громадянин України забезпечується шляхом затвердження санітарно-епідеміологічних правил і норм.

Суд вказує, що згідно Сіракузьких принципів тлумачення обмежень і відступів від положень міжнародного пакту про громадянські і політичні права, схвалених економічною та соціальною радою Організації Об`єднаних Націй у 1985 році «прагнення захистити здоров`я населення може служити підставою для обмеження певних прав, якщо державі необхідно вжити заходів щодо усунення серйозної загрози здоров`ю населення або окремих осіб. Ці заходи можуть бути спрямовані безпосередньо на запобігання захворювання або загрози фізичному здоров`ю або на забезпечення догляду за хворими або постраждалими Держава-учасниця може вживати заходів, що відступають від своїх зобов`язань, у випадках виняткової і дійсної або неминучої небезпеки, яка загрожує життю нації, яка зачіпає все населення і або всю, або частину території держави, а також становить небезпеку для фізичного здоров`я населення».

07.04.2020 Генеральним секретарем Ради Європи розісланий 47 державам-членам Ради Європи відповідний Інструментарій для країн-членів з питань дотримання права людини, демократії та верховенства права в період кризи, викликаної COVID-19, відповідно до якого:

заходи, прийняті державами-членами, можуть бути виправдані на основі звичайних положень Європейської конвенції про права людини щодо охорони здоров`я (далі - Конвенція), заходи поточного характеру можуть вимагати відхилення від норм та зобов`язань держав за Конвенцією;

законодавчий орган може прийняти спеціально розроблені закони про надзвичайні ситуації для вирішення поточної кризи, яка виходить за рамки вже існуючих правових норм;

під час надзвичайної ситуації уряди можуть отримати загальні повноваження видавати акти, що мають силу закону. Це прийнятно за умови, що ці загальні повноваження мають обмежений термін;

органи виконавчої влади повинні мати можливість діяти швидко та ефективно. Це може передбачити простішу процедуру прийняття рішень та полегшення деяких перевірок і противаг;

безпрецедентні заходи, вижиті і у відповідь на COVID-19, можуть вилинути на спроможність держави гарантувати право на свободу та безпеку та змінюють регулярне функціонування судової системи;

стаття 5.1 (е) визначає, що запобігання поширенню інфекційних захворювань є однією з підстав, за якими особа може бути позбавлена права на свободу пересування.

Згідно практики Європейського суду з прав людини вираз «відповідно до закону» насамперед вимагає, щоб відповідний захід мав певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, зможе передбачити його наслідки для себе. До того ж це законодавство має відповідати принципу верховенства права (рішення у справі «Полторацький проти України» («Poltoratskiy v. Ukraine»).

Тобто, Європейський суд з прав людини розуміє під «законом» будь-який акт, вийнятий та оприлюднений в установленому порядку. Таким чином, особливо в умовах небезпеки поширення інфекційного захворювання, яке загрожує життю та здоров`ю нації, держави мають право вводити тимчасові обмеження прав, гарантованих Конвенцією, виключення становлять лише права, гарантовані ст. 2 (право на життя), 3 (заборона катування), 4 (заборона рабства і примусової праці) і 7 (ніякого покарання без закону) Конвенцїї.

Водночас, у рішенні у справі «Василева проти Болгарії» («Vasileva v. Bulgaria» Європейський суд вказав: «Зараз вже чітко встановлено, що хоча право на здоров`я не належить до прав, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї (...), Високі Договірні Сторони мають, паралельно зі своїми позитивними зобов`язаннями, передбаченими ст. 2 Конвенції, позитивні зобов`язання ст. 8 Конвенції. У той же час, Високі Договірні Сторони мають певну свободу розсуду при виборі способів виконання своїх позитивних зобов`язань за Конвенцією». Крім того, держави, імплементуючи свої позитивні зобов`язання, мають певні межі розсуду. Межі розсуду будуть ширшими тоді, коли держава має забезпечити рівновагу між конкуруючими приватними і суспільними інтересами або закріпленими Конвенцією правами. Також слід враховувати необхідність прийняття оперативних рішень, які повинна приймати держава з позиції пріоритетів та наявних в неї ресурсів, коли стикається з ризиками для життя та фізичної недоторканності осіб (рішення у справі «Осман проти сполученого Королівства» («Osman v. UnitedKingdom»)).

Крім цього, у своєму рішенні у справі «Фіногенов та інші проти Росії» («Finogenov and Others v. Russia») Європейський суд нагадував, що: «Позитивні зобов`язання влади, передбачені ст. 2 Конвенції, не є беззаперечним: не кожна загроза життю зобов`язує владу вживати конкретних заходів, щоб уникнути ризику, обов`язок вживати конкретних заходів виникає лише в тому випадку, якщо органи влади знали або повинні були знати про це на момент існування реального і негайного ризику для життя осіб і якщо влада зберігала певний ступінь контролю над ситуацією. Європейський суд вимагає від держави відповідача вжити лише тих заходів, які є «здійсненними» за обставин, що склалися. Позитивний обов`язок, про який йдеться, повинен тлумачитися таким чином, що не покладає на владу неможливе чи непропорційне навантаження, беручи до уваги труднощі, пов`язані з поліцейськими функціями сучасних суспільств, непередбачуваність поведінки людей та оперативний вибір, який повинен бути зроблений з точки зору пріоритетів та ресурсів».

Разом з цим, існуюча практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що дія кожної Договірної Держави, відповідальної за «життя [своєї] нації», належить визначити, чи загрожує цьому життю «надзвичайна ситуація у суспільстві», і якщо так, то як далеко потрібно пройти, намагаючись подолати надзвичайну ситуацію - усі обмежувальні заходи - незалежно від того, чи засновані вони на відступі від зобов`язань - повинні завжди мати правову основу, яка включає дотримання відповідних конституційних гарантій та вимог відповідної держави-члена (рішення у справі «Мехмет Хасан Алтай проти Туреччини» («Mehmet Hasan Altan v. Turkey»).

У рішенні у справі «Куїмов проти Росії» («Kuimov v. Russia»), в якій було розглянуто правомірність застосування карантину, Європейський суд наголосив, що обмеження повинні бути «тимчасовим заходом, який слід припинити, як тільки дозволять обставини», і що «суворі та тривалі обмеження ... велика тривалість, ймовірно, буде непропорційною законним цілям, що переслідуються».

Беручи до уваги викладене, суд вважає, що оскаржувані позивачами пункти постанови Кабінету Міністрів України не порушують ст.ст. 33, 43 Конституції України, адже їх затвердження є фактично санітарно-епідеміологічними правилами, які спрямовані на реалізацію державою свого обов`язку в частині забезпечення охорони здоров`я громадян України, спрямованих на запобігання поширенню інфекційної хвороби - коронавірусної хвороби (COVID-19), тобто має легітимну мету.

Таким чином, доводи позивачів в цій частині є безпідставними та такими, що не можуть бути задоволені.

Додатково, суд вказує, що постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі Постанова № 651).

Колегія суддів звертає увагу, що Постанова № 651 не містить в собі посилань про скасування Постанови №1236 (з урахуванням змін, внесених до неї).

На переконання суду, Постановою № 651 відмінено карантин, тобто умову, з настанням якої підлягають застосуванню обмежувальні заходи, передбачені Постановою № 1236.

Тому суд враховує, що зазначена вище обставина, а саме відміна з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651, виключає можливість застосування обраного позивачами способу захисту порушеного на їх думку права.

Інші доводи та заперечення сторін не спростовують вище встановленого судом та не мають визначального значення для вирішення спору по суті.

Судом враховується, що згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частинами першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно положень статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що підстави для задоволення адміністративного позову відсутні.

Керуючись ст.ст. 72-77, 139, 241-246, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України суд,-

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Федерація професійних спілок України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Міністерство охорони здоров`я України про визнання протиправним та нечинним пункти рішення - відмовити повністю.

Розподіл судових витрат не здійснювати.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено та підписано 18 листопада 2025 року.

Головуючий суддя Кочанова П.В.

Судді: Діска А.Б.

Жукова Є.О.