Рішення № 131601299, 27.10.2025, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 201/10818/25

Провадження № 2 /201/4866/2025

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

27 жовтня 2025 року Соборний районний суд

міста Дніпра

у складі: головуючого судді Федоріщева С.С.,

за участі секретаря судового засідання Максимової О.В.,

позивача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, -

ВСТАНОВИВ:

Стислий виклад позиції позивача.

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про стягнення боргу в розмірі 40 000 (сорок тисяч) доларів США, що відповідно до офіційного курсу НБУ станом на день подання позову становить еквівалент 1 592 000 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 15 грудня 2015 року між сторонами було укладено договір позики, відповідно до якого позивач надав відповідачу в борг зазначену суму коштів.

Строк повернення позики сторонами визначено до 31 грудня 2022 року включно.

Умовами пункту 3 договору передбачено право позичальника повернути позику достроково, а позикодавець зобов`язується прийняти грошові кошти раніше визначеного строку. Також позичальнику надано право повертати кошти частинами.

Згідно з пунктом 12 договору, гарантією повернення позики визначено належну відповідачу квартиру АДРЕСА_1 , яка належить їй на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого 22.12.2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Куліш О.В.

Сторони погодили, що у разі невиконання зобов`язання позикодавець має право звернутися до суду з вимогою про звернення стягнення на вказане нерухоме майно.

Факт отримання грошових коштів підтверджено розпискою від 23.12.2015 року, підписаною відповідачем.

Попри неодноразові нагадування та письмові претензії, зокрема від 05.07.2023

року, відповідач свої зобов`язання не виконала, позику не повернула, що стало підставою для звернення до суду.

Заяви, клопотання, інші процесуальні дії у справі.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу справ між суддями від 01 вересня 2025 року указана позовна заява передана для розгляду судді Федоріщеву С.С.

Ухвалою суду від 04.09.2025 року позовну заяву залишено без руху.

Після усунення недоліків позивачем, ухвалою суду від 19.09.2025 року відкрито провадження у справі та визначено її розгляд у порядку загального позовного провадження, при цьому згідно із вимогами ч. 8 ст. 187 ЦПК України суддя звернувся до Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради щодо надання інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання відповідачки, та 19 вересня 2025 року до суду надійшла інформація про те, що відповідачка не має зареєстрованого місця проживання, тому її виклик до суду здійснювався з останнього відомого місця проживання, вказаного позивачем у позовній заяві, та зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) відповідачки, та шляхом публікації на офіційному веб-сайті судової влади України оголошення про її виклик у судове засідання в порядку, передбаченому ч.11 ст.128 ЦПК України.

Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі з підстав, зазначених у позовній заяві, наполягав на тому, що відповідачка запозичила у нього зазначену суму грошових коштів, та в обумовлений договором строк не повернула, наразі від спілкування з ним ухиляється. Проти заочного розгляду справи не заперечував.

Відповідачка у судове засідання не з`явилася, клопотань і відзиву на позовну заяву суду не надала, про дату та час розгляду справи повідомлялась належним чином.

Зважаючи на ці обставини, суд керується ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Строки, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України, є обов`язковими для судів та учасників судових процесів, оскільки визначають тривалість кожної стадії процесу або час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію (наприклад, строк оскарження судового рішення, строк подачі зауважень щодо журналу судового засідання). Зазначене є завданням цивільного судочинства та кримінального провадження (стаття 1 ЦПК, стаття 2 КПК).

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання про дотримання права на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, у контексті оцінки дій сторони в справі, спрямованих на захист свого права, або її бездіяльності, дійшов з урахуванням принципів, що випливають з прецедентної практики Суду, висновків про те, що: одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності; «право на суд» не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави; сторона в розумні інтервали часу має вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їй судового провадження; право на вчинення процесуальних дій стороною або щодо певної сторони не є необмеженим, позаяк обмежується, зокрема, необхідністю дотримання прав іншої сторони в процесі та власне необхідністю забезпечити дотримання права на справедливий суд у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції (рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (п.п. 52, 53, 57 та ін.); рішення від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (п.п. 40, 41, 42 та ін.). У рішенні Європейського Суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьова проти України» зазначено, що сторони мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження.

Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).

Таким чином, суд вважає за можливе на підставі ст. 280, 281, 282 ЦПК України ухвалити у справі заочне рішення

Фактичні обставини встановленні судом. Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного представником позивача, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Вислухавши позивача та дослідивши матеріали справи, суд встановив, що 15.12.2015 року між позивачем та відповідачем укладено договір позики, що підтверджується доданою до позовної заяви копією цього договору та наявністю у позивача оригіналу його примірника.

Відповідно до пункту 1 договору, позивач передав відповідачці грошові кошти в сумі 40 000 доларів США.

Доказом фактичного отримання коштів є розписка від 23.12.2015 року, яка підтверджує передачу позики в повному обсязі, копію якої додано до позовної заяви, а оригінал знаходиться у позивача.

Відповідно до пунктів 3, 12 договору, сторони передбачили:

-право позичальника на дострокове повернення;

-можливість погашення частинами;

-гарантією повернення позики є квартира АДРЕСА_1 ;

-у разі порушення строку повернення позикодавець має право звернутись до суду для захисту свого права.

Відповідачка не повернула позику у визначений строк, не надала доказів погашення боргу або домовленості про продовження терміну дії договору.

Факт невиконання зобов`язання також підтверджується тим, що оригінал договору позики та розписка про отримання коштів, після спливу строку повернення позики, й на теперішній час залишаються у позивача, що згідно з умовами пункту 13 договору є доказом прострочення виконання зобов`язання.

Надаючи оцінку доводам позивача та наданим ним доказам, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог закону.

За приписами статті 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.

Відповідно до статті 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальнику) грошові кошти, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей.

Статтею 1049 ЦК України передбачено обов`язок позичальника повернути позику у строк і в порядку, визначених договором.

В даному випадку, доказів повернення коштів або сплати відповідачкою боргу частинами, суду не надано, у зв`язку з чим, суд доходить до висновку про те, що вимоги позивача є обґрунтованими та доведеними, а отже позов підлягає задоволенню.

Доходячи до такого висновку, суд враховує й правові позиції Верховного Суду у подібних правовідносинах, зважаючи на приписи ч.4 ст.263 ЦПК України, відповідно до якої при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Як вбачається з правової позиції, сформованої ще Верховним Судом України у постанові від 02.07.2014 у справі № 6-79цс14, відповідно до норм ст. ст.1046, 1047 ЦК України, договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов`язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання. Таким чином, розписка про отримання в борг грошових коштів за своєю суттю є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчує отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей, а отже розписка є не лише фактом укладення договору, а й фактом передачі позикодавцем грошової суми позичальнику.

У постанові від 31.01.2024 року у справі №753/14634/22 Верховний Суд виснував, що тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов`язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23 жовтня 2019 року у справі №723/304/16-ц вказала про те, що у разі отримання у позику іноземної валюти, позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Верховний Суд у постанові від 19 вересня 2019 року у справі № 176/2967/13-ц зробив висновок про те, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладання договору та змісту умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Крім того, суд звертає увагу на те, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім, оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. Отже, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу за договором позики позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Таким чином, досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.

У постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 642/4200/17 зазначено, що тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

У постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 викладено правовий висновок, що на підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Отже розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дату отримання коштів, що у даному випадку й має місце бути.

Суд бере до уваги той факт, що Цивільний кодекс України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається право підтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин.

Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає про отримання коштів, скріплює її своїм підписом, така розписка свідчить про реальний характер договору позики (постанова Верховного Суду від 08.04.2021 у справі № 500/1755/17).

При цьому, як вбачається зі ст. 545 ЦК України, наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане. Зазначений правовий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду викладеній у постановах від 19 квітня 2023 року у справі № 755/7216/21, від 10 серпня 2021 року у справі № 473/995/18, від 14 липня 2021 року у справі № 266/7291/18-ц, від 25 березня 2019 року у справі № 211/2672/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 751/1000/16-ц, від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14.

Також суд бере до уваги позиції Європейського суду з прав людини, відповідно до яких принцип справедливого суду включає обов`язок суду забезпечити ефективний захист порушеного майнового права (справи "Dombo Beheer B.V. v. Netherlands", 1993; "Мала проти України", 2014).

З огляду на викладене, суд доходить до висновку про те, що вимоги позивача про стягнення боргу за договором позики є законними, доведеними належними доказами та такими, що підлягають задоволенню.

На підставівикладеного,керуючись ст.ст.263,526,545,610,10461049ЦК України,ст.ст. 12, 13, 76, 78, 81, 259, 263-265, 280-282 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 40 000 (сорок тисяч) доларів США в рахунок погашення боргу.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Відповідач має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Заочне рішення суду може бути оскаржене позивачем протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду.

Відомості про учасників справи (п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України:)

Позивач: ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 АДРЕСА_2 .

Відповідачка: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_3

Суддя С.С. Федоріщев