Ухвала суду № 131529071, 05.11.2025, Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області

Справа № 740/4486/25

Провадження № 2/740/2071/25

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 листопада 2025 року м. Ніжин

Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області в складі:

головуючого - судді Карпуся І.М.,

із секретарем судового засідання Кубрак Н.М.,

за участю:

позивачки ОСОБА_1 ,

представника позивачки - адвоката Самойленка М.Д.,

представника відповідача Чернігівської обласної прокуратури прокурора Кононця Ю.А.,

у відкритому підготовчому судовому засіданні у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Чернігівської обласної прокуратури про зняття арешту з нерухомого майна,

ВСТАНОВИВ:

Позивачка ОСОБА_1 06.08.2025 звернулася до суду із позовною заявою, у якій просила зняти обмеження у вигляді штрафу на її майно: на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 , придбаного з прилюдних торгів, на підставі свідоцтва від 18.05.2006 за р.№ 1383 та посвідченого приватним нотаріусом Ніжинського міського нотаріального округу.

Ухвалою судді 13.08.2025 заяву ОСОБА_1 залишено без руху.

Ухвалою судді 27.08.2025 відкрито провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_2 до Ніжинської окружної прокуратури про зняття арешту з нерухомого майна за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання на 24.09.2025.

Ухвалою суду 24.09.2025 за клопотанням позивачки замінено первісного відповідача Ніжинську окружну прокуратуру належним відповідачем Чернігівською обласною прокуратурою.

У підготовчому судовому засіданні представник відповідача Чернігівської обласної прокуратури прокурор Кононець Ю.А. просив закрити провадження у справі у зв`язку з тим, що вимоги ОСОБА_1 не підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства, а мають розглядатися за правилами кримінального судочинства.

Позивачка та її представник проти клопотання прокурора про закриття провадження у справі заперечували.

Суд вважає, що клопотання прокурора задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.255, п.1 ч.1 ст.256 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.

У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист у виді незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04.12.1995 у справі Белле проти Франції (Bellet v. France)).

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Окрім наведеного, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами.

У ст. 3 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право". Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 19 ЦПК України, згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється за правилами іншого судочинства.

У контексті зазначеної норми процесуального права здійснення розгляду справ за правилами іншого виду судочинства означає наявність у законодавстві чітко й однозначно сформульованих підстав і порядку вирішення відповідних правових питань судом іншої юрисдикції, що дає заінтересованій особі обґрунтовані підстави розраховувати на вирішення ним спору по суті.

Позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду із позовною заявою, у якій просить зняти обмеження на її майно - на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 , придбаного з прилюдних торгів, на підставі свідоцтва від 18.05.2006 за р.№ 1383 та посвідченого приватним нотаріусом Ніжинського міського нотаріального округу.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачка є власницею будинку АДРЕСА_1 та їй належить:

- 1/2 частина будинку на підставі договору купівлі-продажу від 26.01.2001 за р.№ 2-128;

- 1/2 частина будинку на підставі свідоцтва про придбання нерухомого омайна з прилюдних торгів від 18.05.2006 за р.№ 1383, посвідченого приватним нотаріусом Ніжинського міського нотаріального округу, що раніше належало ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 26.01.2001 за р.№ 2-128.

У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відображається наступна інформація про державну реєстрацію обтяження: - номер запису про обтяження: 60419984; -дата, час державної реєстрації: 15.08.2006 10:35:53; - державний реєстратор: Кірсанова Світлана Євгеніївна, виконавчий комітет Ніжинської міської ради; - документи, подані для державної реєстрації: постанова, серія та номер: Б-Н, виданий 20.03.2003; видавник: прокуратура Чернігівської області, ОСОБА_4 ; - підстава внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 79557388 від 23.06.2025 10:38:27, Кірсанова Світлана Євгеніївна, виконавчий комітет Ніжинської міської ради; - вид обтяження: арешт нерухомого майна; - відомості про суб`єктів обтяження: особа, майно/права якої обтяжуються: ОСОБА_3 , причина відсутності РНОКПП: інша причина відсутності колу; - відомості про реєстрацію до поновлення/перенесення: Єдиний реєстр заборон відчуєення об`єктів нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження: 3602200, 15.08.2006 10:35:53; - опис предмета обтяження: состав: ціле, состояние: добудоване, статус: жиле; частина будинку; - додаткові відомості про обтяження: № реєстра: 42-19, внутр. № D901943A24F42829613D.

За інформацією Управління "Центр надання адміністративних послуг" виконавчого комітету Ніжинської міської ради від 30.09.2025 №06-10/2113, оригінали чи копії або інформацію щодо місця зберігання, наявності постанови про арешт майна в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна не містилася. Зберігання матеріалів реєстраціної справи на час винесення постанови про обтяження виконавчим комітетом Ніжинської міської ради не здійснювалося.

З відповіді Ніжинської окружної прокуратури від 18.08.2025 №52-77-5440ВИХ-25 на адресу позивачки слідує, що архівна справа Ніжинської окружної прокуратури (Ніжинської міжрайонної прокуратури), яка б стосувалася ОСОБА_3 , в тому числі щодо накладення арешту на майно, не збереглася.

У підготовчому судовому засіданні представник відповідача, прокурор Кононець Ю.А.., зазначив, що не має можливості надати постанови прокуратури про арешт майна у зв`язку із закінченням встановлених строків зберігання.

У матеріалах справи міститься вирок Ніжинського міського суду від 29.04.2003, яким ОСОБА_3 засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України, із застосуванням ст. 69 КК України, до 5 років позбавлення волі, на на підставі ст. 75 КК України звільнено від відбування покарання з іспитовим строком 3 роки. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь потерпілої ОСОБА_1 в рахунок відшкодування завданої матеріальної шкоди 107 грн і моральної шкоди 3000 грн. Також стагнуто з ОСОБА_5 на користь Ніжинської центральної міської лікарні 259,01 грн витрат, понесених на лікування потерпілої ОСОБА_1 тілесних ушкоджень, завданих злочином, а на користь держави 51 грн мита.

Кримінальна справа за обвинуваченням ОСОБА_3 знищена Ніжинським міськрайонним судом за закінченням строку зберігання (акт №1 від 22.03.2023) на підставі Переліку судових справ і документів, що утворюються в діяльності суду, із зазначенням строків зберігання, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 07.12.2017 №1087, що підтверджується довідкою завідувача архіву суду від 24.09.2025.

Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею першою Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як передбачено цією міжнародно-правовою нормою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ втручання в це право повинно мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу.

Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших визначених Конвенцією прав, відповідно до статті 13 цього міжнародно-правового акта повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.

На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом.

Зазначений принцип відображено й конкретизовано в частині першій статті 321 Цивільного кодексу України, згідно з якою право власності є непорушним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Одним із способів захисту права власності є гарантована статтею 391 цього Кодексу можливість власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.

Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.

Зокрема, за правилами ч. 1 ст. 125 КПК України 1960 року слідчий за клопотанням цивільного позивача або з своєї ініціативи був зобов`язаний вжити заходів до забезпечення заявленого в кримінальній справі цивільного позову, а також можливого в майбутньому цивільного позову, склавши про це постанову.

Відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення арешту на майно, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт мав бути скасований органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. У разі закриття кримінальної справи постановою слідчого арешт майна згідно з частиною першою статті 214 КПК України 1960 року підлягав скасуванню на підставі цього ж процесуального рішення.

Постановляючи вирок, суд повинен був вирішити серед іншого, що зробити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна (пункт 8 частини першої статті 324 КПК України 1960 року).

Правова природа арешту майна не змінилася і з прийняттям нині чинного КПК України, норми якого більш докладно регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження.

Зокрема, згідно зі статтею 170 КПК України завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Зі змісту частини третьої статті 174 КПК України у разі закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування одночасно з винесенням відповідної постанови прокурор зобов`язаний скасувати арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. Зазначена норма процесуального права є аналогічною наведеній у частині першій статті 214 КПК України 1960 року.

Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові (ч. 4 ст. 174 КПК України).

Під час розгляду справи суд керується тим, що арешт на майно ОСОБА_3 , право власності на яке після його засудження набула позивачка, було накладено під час дії КПК України 1960 року за процедурою, встановленою цим нормативно-правовим актом.

Відповідно до пункту дев`ятого розділу ХІ Перехідні положення КПК України 2012 року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Дана норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

З огляду на зазначене, на правовідносини, пов`язані з розв`язанням питання про припинення арешту майна позивача, поширюються норми КПК України 1960 року.

Проте положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження у кримінальній справі - або одночасно з винесенням постанови про її закриття (частина перша статті 214), або раніше, якщо в застосуванні відповідного заходу відпаде потреба (частина шоста статті 126).

Інституту судового контролю за дотриманням прав і свобод людини під час досудового розслідування КПК України 1960 року не містив. Прийняття судом рішення щодо арешту майна як засобу забезпечення цивільного позову та/або можливої конфіскації, з огляду на зміст пункту сьомого частини першої статті 253, пункту восьмого частини першої статті 324, частини тринадцятої статті 335 цього Кодексу передбачалося лише після прийняття рішення про призначення до судового розгляду та під час постановлення за результатами такого розгляду вироку у кримінальній справі, направленій до суду з обвинувальним висновком.

Згідно зі статтею 409 КПК України 1960 року питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку, включаючи визначення розміру і розподілення судових витрат, якщо суд не вирішив цих питань, вирішується судом, який постановив вирок.

У порядку, передбаченому статтею 411 КПК України 1960 року, суди вправі вирішувати питання, які виникають при виконанні вироку, зокрема про скасування заходів по забезпеченню цивільного позову чи можливої конфіскації майна, якщо при винесенні виправдувального вироку чи відмови в позові або незастосування конфіскації вироком ці заходи не скасовані.

У цій справі арешт на майно ОСОБА_3 , а саме 1/2 частку будинку АДРЕСА_1 , було накладено на підставі постанови прокуратури під час досудового слідства у кримінальній справі щодо обвинувачення ОСОБА_3 у вчиненні замаху на вбивство ОСОБА_6 , якій належала інша 1/2 частки цього ж будинку, а згодом після засудження ОСОБА_3 судом, ОСОБА_6 придбала з прилюдних торгів і частку ОСОБА_3 .

Суд звертає увагу, що кримінальна справа за обвинуваченням ОСОБА_3 знищена за закінченням встановлених строків зберігання.

Відтак, в силу пункту 10 Переліку судових справ і документів, що утворюються в діяльності суду, із зазначенням строків зберігання, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 07.12.2017 №1087, означене свідчить про відсутність відомостей, що вирок суду не виконаний.

Із урахуванням викладеного, а також втрати чинності КПК України 1960 року, тривалого часу, що минув після завершення провадження у кримінальній справі, її знищення, вирішення питання про припинення втручання у право власності ОСОБА_1 шляхом звернення до суду на підставі КПК України 1960 року очевидно не буде ефективним способом захисту порушеного права.

Однак, наведені обставини, що ускладнюють захист права людини, яке очевидно безпідставно обмежується, не може виправдовувати відмову в його захисті. Перекладення тягаря таких обставин, що склалися, на особу, котра потерпає від свавільного втручання у право власності, гарантоване Конвенцією і Конституцією України, є неприпустимим. Зволікання з наданням ефективного засобу юридичного захисту тягне погіршення правового становища людини, котра зазнає негативних наслідків і перебуває у стані невизначеності непередбачувано тривалий час.

Разом із тим, кримінальні процесуальні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі норм кримінального процесуального права. Завершення кримінального провадження є юридичним фактом, який припиняє кримінальні процесуальні відносини. Зокрема, після прийняття остаточного процесуального рішення арешт майна, застосований у кримінальному провадженні (кримінальній справі) як засіб його забезпечення, втрачає відповідну концептуальну властивість.

Із припиненням кримінальної справи арешт майна стає публічним обтяженням права власності.

Водночас вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції. З урахуванням наведеного вище, вирішити позовні вимоги ОСОБА_1 за встановлених обставин справи, які полягають і у тому, що нині вже знищена кримінальна справа, в рамках якої було накладено арешт на майно, слід у порядку цивільного судочинства.

В порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, коли арешт на майно накладено при провадженні в кримінальній справі, розглядаються заяви на правильність арешту майна. До цього ж зводяться і роз`яснення, надані Верховним Судом України у пункті четвертому постанови Пленуму від 27.08.1976 "Про судову практику в справах про виключення майна з опису".

Таким чином, судом кримінальної юрисдикції повинні розглядатися скарги на законність і обґрунтованість арешту майна, розв`язання яких потребує перевірки наявності підстав і дотримання процедури, встановлених кримінальним процесуальним законом, тобто вирішення по суті питань, які безпосередньо стосуються порядку здійснення кримінального провадження.

Разом із тим, скасування арешту майна, накладеного під час досудового слідства у кримінальній справі, після ухвалення вироку, що набрав законної сили, не пов`язане з оцінкою правомірності застосування органом досудового слідства такого заходу, а необхідність прийняття відповідного рішення є безспірною й безальтернативною з огляду на припинення кримінальних процесуальних правовідносин, про що свідчить знищення кримінальної справи за закінченням строків її зберігання.

З огляду на викладене, вирішення зазначеного питання судом у порядку цивільного судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції і не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження. Відтак немає жодних підстав для висновку про те, що суд цивільної юрисдикції у справі за позовом ОСОБА_1 не є судом, установленим законом.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 255, 353, 354 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання представника відповідача Чернігівської обласної прокуратури, прокурора Кононця Ю.А., про закриття провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 доЧернігівської обласноїпрокуратури прозняття арештуз нерухомогомайна- відмовити.

Згідно ч. 1 ст. 353 ЦПК України, ухвала окремому оскарженню не підлягає. Заперечення на неї можуть бути включенні до апеляційної скарги на рішення суду.

Повний текст ухвали складено 05.11.2025.

Суддя І.М. Карпусь