Рішення № 131199732, 21.10.2025, Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

21 жовтня 2025 рокум. Ужгород№ 260/1890/24

Закарпатський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Іванчулинця Д.В., розглянувши в письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області (пл. Народна, буд. 4, м. Ужгород, Закарпатська область, 88008, код ЄДРПОУ 20453063) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 в особі представника адвоката Меламед Вадима Борисовича звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області, в якому просить:

1) визнати бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області щодо не поновлення пенсії протиправними та дискримінаційними, скасувати рішення про відмову у поновленні пенсії № 921180105780 від 14.11.2022 року;

2) зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду в Закарпатській області поновити виплату пенсії з 01.06.2006 року, на вказаний банківський рахунок - НОМЕР_2 в АТ КБ «Приватбанк», з нарахуванням індексації та компенсації втрати частини доходів, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Ухвалою судді Закарпатського окружного адміністративного суду було залишено даний позов без руху у зв`язку з несплатою судового збору.

На виконання вимог ухвали про залишення позову без руху на адресу суду надійшла квитанція про оплату судового збору. З наведених обставин недоліки позовної заяви усунуто в строк та спосіб встановлений судом.

Позовні вимоги позив обґрунтовує тим, що має право на відновлення пенсії з 01.06.2006 року, адже 07.10.2009 року Рішенням Конституційного суду України №25-рп/2009 були скасовані дискримінуючі положення законодавства, що забороняли виплату пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Вказує, що 19.03.2021 року позивач, через представника, звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області із заявою про поновлення виплати її пенсії з 01.06.2006 року засвідченою нотаріально в Державі Ізраїль та легалізованою печаткою апостиль у відповідності до Гаазької Конвенції, проте Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області протиправно відмовив у поновленні виплати пенсії позивачу.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 01.09.2022 року у справі № 260/2110/21 зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області розглянути подану 19.03.2021 року адвокатом Меламед Вадимом в інтересах ОСОБА_1 заяву про поновлення пенсії та прийняти рішення відповідно до Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування від 9 липня 2003 року №1058-IV.

Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області прийнято рішення № 921180105780 від 14.11.2022 року про відмову в поновленні пенсії.

Вважаючи таке рішення протиправним, позивач звернувся до суду із даним позовом за захистом своїх порушених прав.

До суду від представника відповідача надійшов відзив на позов, в якому зазначено, що Поновлення виплати пенсії за заявами, посвідченими нотаріально, поданими довіреними особами або надісланими поштою, не допускаються.

Згідно Постанови 22-1 пункт 1.1., є чітко визначений порядок надання та оформлення документів для поновлення пенсії відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове пенсійне страхування". Для поновлення виплати нарахованої суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини за минулий час, заявник повинен звернутися особисто до територіального органу Пенсійного фонду України за місцем фактичного проживання/перебування та надати документ, що посвідчує особу (паспорт) та довідку про присвоєння РНОКПП (ідентифікаційний код).

Отже, в зв`язку з вищенаведеним в поновлені виплати пенсії, згідно поданої заяви адвокатом Меламед Вадимом в інтересах гр. ОСОБА_1 , відмовлено.

Стосовно позовних вимог в частині зобов`язання виплатити компенсацію за несвоєчасну виплату та індексацію грошових доходів, зазначає, що позовні вимоги у цій частині є передчасними та направлені на захист ще не порушеного права, що суперечить статті 5 КАС України, гак як підлягає судовому захисту лише порушене право позивача.

Вивчивши матеріали справи, ознайомившись з позовною заявою та доданими до неї доказами, відзивом на позов, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, та перевіривши їх наданими з боку учасників справи доказами, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 з 07.09.1993 року перебувала на обліку в органах Пенсійного фонду України та отримувала пенсію за віком.

В 2005 році позивач виїхала на постійне проживання в Ізраїль.

19.03.2021 року представник ОСОБА_1 за довіреністю, посвідченою нотаріально, Вадим Меламед направив до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області заяву про поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 .

До такої заяви долучив копію довіреності, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, ідентифікаційного коду, трудову книжку, пенсійне посвідчення № НОМЕР_3 , ордера та свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю.

За результатами розгляду такої заяви листом ГУ ПФУ в Закарпатській області №7368-7347/Г-02/8-0700/23 від 20.09.2023 року що згідно з нормами Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій, відповідно до Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, заява про поновлення пенсії з усіма необхідними документами подається заявником особисто.

Непогодившись із такими діями відповідача, позивач звернулася до суду із відповідним позовом про визнання таких протиправними.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 01.09.2022 року у справі № 260/2110/21 зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області розглянути подану 19.03.2021 року адвокатом Меламед Вадимом в інтересах ОСОБА_1 заяву про поновлення пенсії та прийняти рішення відповідно до Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування від 9 липня 2003 року №1058-IV.

Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області прийнято рішення № 921180105780 від 14.11.2022 року про відмову в поновленні пенсії.

Приймаючи вказане рішення, Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області зазначило, що заявницею не дотримано встановленого Порядку звернення за поновленням (заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто) та не надано оригінал паспорту громадянина України або інший документ з відміткою про реєстрацію (довідку з місця проживання на території України).

Вважаючи відмову відповідача та його рішення дії та бездіяльність у поновленні виплати пенсії незаконною, позивач через представника звернулась до суду з цим позовом.

Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (статті 22 та 64).

Європейська соціальна хартія (переглянута) від 3 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року №137-V, яка набрала чинності з 1 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов`язаннями України.

Особливою формою здійснення права на пенсію є пенсійні правовідносини, які водночас виступають як один із видів суспільних відносин. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об`єктивно виникає в суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права та обов`язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів в особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів.

Згідно із частиною третьою статті 25 Конституції України Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Крім того, суд зазначає, що пенсії за віком відповідають ознакам такої категорії як власність, а тому не залежать від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених частиною четвертою статті 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

Поряд з цим, відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Згідно ст. 92 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII (чинного та в редакції на момент припинення виплати пенсії позивачу) громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, пенсії не призначаються. Пенсії, призначені в Україні до виїзду на постійне проживання за кордон, виплачуються за 6 місяців наперед перед від`їздом за кордон. За час перебування цих громадян за кордоном виплачуються тільки пенсії, призначені внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання. Порядок переведення пенсій, призначених внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання, в інші країни визначається Кабінетом Міністрів України.

З 01.01.2004 набрав чинності Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-ІV.

При цьому, згідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 17.11.2005 № 3108-IV, який набрав чинності 13.12.2005, пункт 15 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» доповнено абзацами другим і третім такого змісту: «Положення Закону України «Про пенсійне забезпечення» застосовуються в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років».

За змістом ст.ст. 49, 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-ІV в редакції до 07.10.2009 (надалі - Закон № 1058-ІV) виплата пенсії припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачене міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого дана Верховною Радою України. У разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, виплачується за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Водночас, рішенням від 07.10.2009 № 25-рп/2009, пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Як зазначено в рішенні від 07.10.2009 № 25-рп/2009, наведеними нормами Закону № 1058-ІV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Крім того, як вказав Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

На підставі наведеного, суд приходить до висновку, що з дня набрання чинності рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була припинена у зв`язку із виїздом за кордон.

З цього часу органи ПФУ мають відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон та яким виплату пенсії припинено, та відповідно органи ПФУ не мають повноважень на припинення виплати таким пенсіонерам пенсії.

Відповідач визнає, що позивач до 01.06.2006 року отримувала пенсію, виплата якої припинена саме у зв`язку із виїздом на постійне місце проживання за кордон.

Разом з цим, до теперішнього часу виплату пенсії позивачу протиправно не поновлено.

З пункту 3 резолютивної частини рішення Конституційного суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 вбачається, що Конституційний Суд України звернув увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, а також прийняття закону про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.

Проте, відповідні зміни до законодавства до цього часу не були внесені.

Відсутність чіткого законодавчого механізму щодо відновлення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, призвело до ситуації, за якої громадяни України були позбавлені можливості отримувати належні їм пенсійні виплати, або створювалися умови за яких пенсіонерам, які проживають за межами України, для отримання належних їм пенсійних виплат необхідно було докласти значних зусиль, зокрема, звертатись до суду.

З огляду на викладене, враховуючи висновки Верховного Суду, оскільки наразі відсутній чіткий механізм, як відновлення, так і призначення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, суд приходить до висновку, що існуючі «загальні» норми не повинні тлумачитись Пенсійним фондом з надмірним формалізмом, зважаючи на те, що не проведення виплати пенсії таким особам відбулося з вини держави в особі її компетентних органів.

Щодо посилань відповідача на те, що заяву про поновлення виплати позивачу пенсії подано не особисто ОСОБА_1 .

Так, у постанові від 20.01.2022 року (справа № 280/4551/21) Верховний Суд вказав на те, що очевидним є те, що необхідність приїзду людей похилого віку, які виїхали на постійне проживання за межі України, виключно з метою особистого звернення до Пенсійного органу задля виправлення помилки, допущеної державою, є додатковим тягарем для таких осіб і не сприяє відновленню їх порушеного права. Такий підхід суперечить тезам, покладеним Конституційним судом України в основу рішення від 07.10.2009 № 25-рп/2009.

Також у казаній постанові Верховний Суд сформував наступний правовий висновок: подання заяви про поновлення виплати пенсії пенсіонеру, який виїхав на постійне проживання за межі України, у період дії Порядку №22-1 у редакції постанов правління Пенсійного фонду України від 07.07.2014 №13-1 та від 16.12.2020 № 25-1 допускається, у тому числі, представником такого пенсіонера за довіреністю і така заява повинна бути розглянута Пенсійним органом з урахуванням інших вимог Порядку №22-1.

Щодо посилань відповідача на надання копій документів нотаріально не завірених належним чином, а саме що надано копії з нотаріально посвідчених документів, замість безпосередньо нотаріально засвідчених копій, а також на ненадання позивачем оригіналу паспорту громадянина України або іншого документу з відміткою про реєстрацію (довідку з місця проживання на території України), суд зазначає.

Відповідно до Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 (у редакції, чинній на момент звернення позивача до відповідача із заявою про поновлення виплати їй пенсії) поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

При поновленні виплати пенсії та переведенні з одного виду пенсії на інший до наявних документів особа може додати:

1) документи про страховий стаж за період роботи до 01 січня 2004 року, який не врахований у пенсійній справі, у тому числі після призначення пенсії. За період роботи, починаючи з 01 січня 2004 року, відділ персоніфікованого обліку подає довідку із бази даних реєстру застрахованих осіб за формою згідно з додатком 4 до Положення, а у разі необхідності за формою згідно з додатком 3 до Положення;

2) довідку про заробітну плату відповідно до абзаців другого і третього підпункту 3 пункту 2.1 цього розділу;

3) документи про обставини, що впливають на розмір пенсії (наприклад, зміна кількості членів сім`ї, які перебували на утриманні пенсіонера чи померлого годувальника, виникнення (втрата) права на надбавку на непрацездатних членів сім`ї і надбавку на догляд за ними, визнання заявника одиноким і таким, що потребує сторонньої допомоги, визнання заявника особою з інвалідністю або учасником війни тощо).

Відтак, зважаючи на наявність у відповідача пенсійної справи позивача (доказів протилежного до суду не надано), те, що додання до заяви про поновлення особі виплати пенсії інших документів є правом особи, а не її обов`язком, те, що таким порядком не передбачено обов`язку особи надати до пенсійного органу оригіналу паспорту громадянина України такої особи або іншого документу з відміткою про реєстрацію (довідки з місця проживання на території України), суд вважає, що такі доводи не можуть бути підставою для відмови у поновленні виплати пенсії.

Враховуючи положення ч. 5 ст. 242 КАС України, суд також звертає увагу на те, що Верховний Суд неодноразово зазначав, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або відсутність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами, що також передбачено в статті 46 Конституції України.

З огляду на вищевикладене у сукупності, суд приходить до висновку, що з дня набрання чинності рішенням Конституційного Суду України №25-рп/2009 відсутні підстави для зупинення виплати пенсії позивача у зв`язку із виїздом за кордон, та відповідач підлягає зобов`язанню поновити позивачці виплату пенсії з дні її припинення 01.06.2006.

Щодо позовних вимог в частині зобов`язання відповідача провести виплату поновленої пенсії позивачці з нарахуванням індексації, суд вважає, що така вимога є передчасною, оскільки питання визначення базового місяця, наявності факту перевищення індексом споживчих цін порогу індексації, встановленого в розмірі 101%, у взаємозв`язку з розміром пенсії, що має виплачуватися позивачу, належить до компетенції пенсійного органу при поновленні пенсії, нарахуванні та виплаті відповідних сум, відтак у разі незгоди з діями відповідача щодо наявності чи відсутності підстав для нарахування індексації та її розмірів позивач не позбавлений права звернутися за захистом своїх прав до суду.

Вказані висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 16.03.2023 у справі №420/7835/19.

Щодо позовних вимог в частині зобов`язання відповідача провести виплату поновленої пенсії позивачці з нарахуванням компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати пенсії, суд зазначає.

Частиною 2 статті 46 Закону № 1058-IV передбачено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв`язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 року № 2050-III (далі - Закон № 2050-III) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Згідно з частиною першою-другою статті 2 Закону № 2050-III компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством), сума індексації грошових доходів громадян.

Враховуючи зазначені вище норми та обставини цієї справи, оскільки не проведення виплати пенсії позивачці відбулося з вини держави в особі її компетентних органів, суд приходить до висновку, що поновлення виплати пенсії має проводитися без обмеження будь-яким строком та з нарахуванням компенсації втрати частини доходів відповідно до частини другої статті 46 Закону № 1058-IV.

Зазначені висновки суду узгоджуються із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 20.05.2020 у справі № 815/1226/18, та Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах від 30.07.2020 у справі № 461/5775/16-а, від 30.07.2020 у справі № 802/798/18-а, від 24.09.2020 у справі № 0240/3646/18-а, від 24.09.2020 у справі № 806/1754/18, від 18.05.2022 у справі № 160/5259/20, від 16.03.2023 у справі №420/7835/19, у правовідносинах, подібних тим, які є спірними у даній справі. У цих справах ВС дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог про поновлення виплати пенсії без обмеження будь-яким строком та з нарахуванням компенсації втрати частини доходів відповідно до частини другої статті 46 Закону № 1058-IV, оскільки не проведення виплати пенсії позивачці відбулося з вини держави в особі її компетентних органів.

Також, суд вважає, що не підлягають задоволенню вимоги щодо виплати поновленої пенсії на банківській рахунок, оскільки доказів подання відповідної заяви із зазначенням банківського рахунку для виплати пенсії до суду не надано.

Відтак, з урахуванням вищевикладеного, суд вважає, що позов підлягає частковому задоволенню з урахуванням вимог ч. 2 ст. 9 КАС України шляхом:

- визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області від 14.11.2022 року № 921180105780 про відмову у поновленні виплати пенсії ОСОБА_1 ;

- зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_1 , починаючи з 01.06.2006 року з виплатою компенсації втрати частини доходів.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, ч.2 ст.2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною 1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд дійшов висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовні вимоги слід задовольнити частково з корегуванням способу захисту порушених прав.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись ст. ст. 5, 19, 77, 90, 139, 243, 246, 249 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області (пл. Народна, буд. 4, м. Ужгород, Закарпатська область, 88008, код ЄДРПОУ 20453063) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області від 14.11.2022 року № 921180105780 про відмову у поновленні виплати пенсії ОСОБА_1 .

3. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_1 , починаючи з 01.06.2006 року з виплатою компенсації втрати частини доходів.

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області (пл. Народна, буд. 4, м. Ужгород, Закарпатська область, 88008, код ЄДРПОУ 20453063) судові витрати у сумі 968,96 грн. (дев`ятсот шістдесят вісім гривень дев`яносто шість копійок).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

СуддяД.В. Іванчулинець