Рішення № 131058054, 14.10.2025, Овідіопольський районний суд Одеської області

Справа № 509/2360/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2025 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі :

головуючого судді Гандзій Д.М.

при секретарі Задеряка Г.М.

представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Попова І.Д.

представника відповідачки ОСОБА_2 - адвоката Садаклієва І.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду, в с.-щі Овідіополь, в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок ДТП, -

ВСТАНОВИВ :

7 травня 2025 року, ОСОБА_1 звернувся до суду з названим позовом, в якому просив суд, стягнути з відповідача на свою користь матеріальну шкоду в сумі208299,10грн.,витрати навиготовлення звітупро оцінкувартості матеріальногозбитку всумі 4455грн.,моральну шкоду50000грн.,судові витратиу видісплати судовогозбору 2628грн. та витрати на правову допомогу 50000 грн., мотивуючи тим, що 18.10.2024 р. о 09:20 год., відповідачка ОСОБА_2 , керуючи автомобілем марки «Ford Fusion» д/н НОМЕР_1 та рухаючись по автодорозі Р-70 Одеса-Монаші, на 12 км., не обрала безпечної швидкості руху, щоб мати змогу його контролювати, не дотрималась безпечної дистанції, допустивши зіткнення з автомобілем марки «Toyota Corolla» д/н НОМЕР_2 під його керуванням, внаслідок чого, його транспортний засіб «Toyota Corolla» д/н НОМЕР_2 отримав механічні пошкодження з матеріальними збитками, за що постановою Овідіопольського райсуду Одеської області від 04.12.2024 р., яка набрала законної сили 16.12.2024 р. ОСОБА_2 була визнана винною у вчинені адміністративного правопорушення передбаченого ст. 124 КУпАП з накладенням на неї адміністративного стягнення у виді штрафу в сумі 850 грн.

Згідно звіту фахівця-автотоварознавця про оцінку вартості матеріального збитку, заподіяного внаслідок пошкодження автомобілю марки «Toyota Corolla» д/н НОМЕР_2 від 31.10.2024 р. № 10-028, вартість якого згідно квитанції від 31.10.2024 р. становила 4455 грн., вартість матеріального збитку, завданого власнику автомобіля «Toyota Corolla» д/н НОМЕР_2 в результаті ДТП визначається такій, що дорівнює ринковій вартості КТЗ на дату події без врахування отриманих в ДТП 18.10.2024 р. пошкоджень і складає : 353299,10 грн., з яких ТдВ СК «Альфа-Гарант» за страховим полісом № 223464344 АО-0007051667, яким був застрахований автомобіль відповідачки, було сплачено позивачеві 145000 грн., про що між останніми та позивачем було укладено угоду про розмір страхового відшкодування від 29.01.2025 р. на вказану суму страхового відшкодування, а отже залишок невідшкодованої суми матеріального збитку позивачеві становить 208299,10 грн.

В судовому засіданні, представник позивача повністю підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити.

Представник відповідачки в судовому засіданні повністю заперечував проти задоволення безпідставного позову з підстав, викладених у письмовому відзиві на позов, вказуючи при цьому, що ТдВ СК «Альфа-Гарант» за страховим полісом № 223464344 АО-0007051667 та угодою про розмір страхового відшкодування від 29.01.2025 р. вже повністю виплатило суму страхового відшкодування за пошкодження автомобілю у розмірі 145000 грн. зі 160000 грн. вказаних у полісі, а тому відповідачка нічого не винна позивачеві за його пошкоджений автомобіль. Також, зазначає, що звіт фахівця-автотоварознавця про оцінку вартості матеріального збитку, заподіяного внаслідок пошкодження автомобілю марки «Toyota Corolla» д/н НОМЕР_2 від 31.10.2024 р. № 10-028 не є належним та допустимим доказом по справі, адже складений в порушення норм Закону та Методики, відповідачка не була запрошена на огляд транспортного засобу оцінювачем, який не є експертом та не попереджався про кримінальну відповідальність за ненадання висновку та про завідомо неправдивий висновок, без вказівки, що висновок підготовлений для суду. Вказує про відсутність доказів моральної шкоди, спричиненої позивачеві, а також документальних доказів щодо понесення позивачем судових витрат на правову допомогу, у зв?язку з чим, просив суд, відмовити у задоволенні позову (а.с. 53-60).

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши письмові докази по справі, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» - висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з ч. 2 ст. 1187 ЦК України, шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Згідно ст. 22 ЦК України особа, який завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Стаття 23ЦК Українипередбачає -особа маєправо навідшкодування моральноїшкоди,завданої внаслідокпорушення їїправ. Моральнашкода полягає: 1)у фізичномуболю тастражданнях,яких фізичнаособа зазналау зв`язкуз каліцтвомабо іншимушкодженням здоров`я; 2)у душевнихстражданнях,яких фізичнаособа зазналау зв`язкуз протиправноюповедінкою щодонеї самої,членів їїсім`їчи близькихродичів; 3)у душевнихстражданнях,яких фізичнаособа зазналау зв`язкуіз знищеннямчи пошкодженнямїї майна; 4)у приниженнічесті тагідності фізичноїособи,а такожділової репутаціїфізичної абоюридичної особи. Якщоінше невстановлено законом,моральна шкодавідшкодовується грошовимикоштами,іншим майномабо вінший спосіб. Розміргрошового відшкодуванняморальної шкодивизначається судомзалежно відхарактеру правопорушення,глибини фізичнихта душевнихстраждань,погіршення здібностейпотерпілого абопозбавлення йогоможливості їхреалізації,ступеня виниособи,яка завдаламоральної шкоди,якщо винає підставоюдля відшкодування,а такожз урахуваннямінших обставин,які маютьістотне значення.При визначеннірозміру відшкодуваннявраховуються вимогирозумності ісправедливості. Моральнашкода відшкодовуєтьсянезалежно відмайнової шкоди,яка підлягаєвідшкодуванню,та непов`язаназ розміромцього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Приписами статті 979 ЦК України передбачено за договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

Відповідно до статті 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Частина 1 статті 1167 ЦК України встановлює, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Згідно із ст. 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Відповідно дост. 1187 ЦК Українишкода, спричинена джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідних правових підставах володіє транспортним засобом або іншим об?єктом, використання, зберігання або утримання якого складає підвищену небезпеку. Відповідно до ч. 1 вказаної статті ЦК України, джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, яка пов`язана з використанням, зберіганням та утриманням транспортних засобів та ін., що складає підвищену небезпеку для осіб, які здійснюють цю діяльність та інших осіб.

Шкода, спричинена джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі володіє транспортним засобом.

Статтею 1188 ЦК України встановлено, що шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме:

1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою;

2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується;

3) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

Стаття1192ЦК Українивстановлює,якщо іншене встановленозаконом,з урахуваннямобставин справисуд завибором потерпілогоможе зобов`язатиособу,яка завдалашкоди майну,відшкодувати їїв натурі(передатиріч тогож родуі такоїж якості,полагодити пошкодженуріч тощо)або відшкодуватизавдані збиткиу повномуобсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Пунктом 2частини 4та частини2Постанови ПленумуВСУ №6від 27.03.1992р.«Про практикурозгляду судамицивільних справза позовамипро відшкодуванняшкоди» передбачено,що підволодільцем джерелапідвищеної небезпекирозуміється юридичнаособа абогромадянин,що здійснюютьексплуатацію джерелапідвищеної небезпекив силуправа власності,повного господарськоговідання,оперативного управлінняабо зінших підстав(договоруоренди,довіреності тощо). Розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини.

Відповідно до п.п. 4-7,11,16,17 Постанови Пленуму ВССУ від 01.03.2013 р. № 4 «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» - розглядаючи позови про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 1166,1187 ЦК України шкода, завдана особі чи майну фізичної або юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала. Обов?язок відшкодувати завдану шкоду виникає у її завдавача за умови, що дії останнього були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв?язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, - незалежно від наявності вини. З огляду на презумпцію вини завдавача шкоди (частина друга статті 1166 ЦК) відповідач звільняється від обов?язку відшкодувати шкоду (у тому числі і моральну шкоду), якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (частина п?ята статті 1187 ЦК, пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК). Потерпілий подає докази, що підтверджують факт завдання шкоди за участю відповідача, розмір завданої шкоди, а також докази того, що відповідач є завдавачем шкоди або особою, яка відповідно до закону зобов?язана відшкодувати шкоду.

Так,згідно зприписами ст.1187ЦК України-джерелом підвищеноїнебезпеки належитьвизнавати будь-якудіяльність,здійснення якоїстворює підвищенунебезпеку завданняшкоди черезнеможливість контролюза неюлюдини,а такождіяльність,пов?язану звикористанням,зберіганням абоутриманням транспортнихзасобів,механізмів таобладнання,використанням,зберіганням хімічних,радіоактивних,вибухо-і вогненебезпечнихта іншихречовин,утриманням дикихзвірів,службових собакта собакбійцівських порідтощо,що створюєпідвищену небезпекудля особи,яка цюдіяльність здійснює,та іншихосіб.Шкода,завдана джереломпідвищеної небезпеки,відшкодовується особою,яка навідповідній правовійпідставі (правовласності,інше речовеправо,договір підряду,оренди тощо)володіє транспортнимзасобом,механізмом,іншим об?єктом,використання,зберігання абоутримання якогостворює підвищенунебезпеку. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Оскільки зазначена норма не містить вичерпного переліку видів джерел підвищеної небезпеки (видів підвищеної небезпечної діяльності), суд, беручи до уваги особливі властивості предметів, речовин або інших об`єктів, що використовуються в процесі діяльності, має право визнати джерелом підвищеної небезпеки також й іншу діяльність. До цих особливих властивостей слід відносити створення підвищеної ймовірності завдання шкоди через неможливість повного контролю за ними з боку людей.

Цивільно-правова відповідальність за шкоду, завдану діяльністю, що є джерелом підвищеної небезпеки, настає у разі її цілеспрямованості (наприклад, використання транспортних засобів за їх цільовим призначенням), а також при мимовільному проявленні шкідливих властивостей об?єктів, що використовуються в цій діяльності (наприклад, у випадку завдання шкоди внаслідок мимовільного руху автомобіля). В інших випадках шкода відшкодовується на загальних підставах, передбачених статтею 1166 ЦК, особою, яка її завдала (наприклад, коли пасажир, відчиняючи двері автомобіля, що не рухався, спричинив тілесні ушкодження особі, яка проходила поруч). Особою, яка зобов?язана відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, є фізична або юридична особа, що на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди, позички тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об?єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Якщо особа під час керування транспортним засобом має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії і реєстраційний документ на транспортний засіб, переданий їй власником або іншою особою, яка на законній підставі використовує такий транспортний засіб - то саме ця особа буде нести відповідальність за завдання шкоди (пункт 2.2 Правил дорожнього руху України).

За вибором потерпілого - вимога про відшкодування шкоди може бути пред`явлена безпосередньо до винної особи, оскільки за змістом статті 1191 ЦК особа, яка відповідає за шкоду, завдану з вини іншої особи, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи, якщо за законом межі відповідальності останньої та особи, яка за неї відповідає, однакові.

Закон України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» передбачає спеціальні правила щодо наслідків невиконання страхувальником обов`язку перед страховиком, зокрема з надання своєчасного повідомлення про настання страхового випадку.

Відтак, відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у статті 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку - обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду у вищевказаній постанові у своїй Постанові від 04.07.2018 р. по справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18) дійшла висновку, що покладання обов`язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі - прямо суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»).

Тобто, уклавши договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності - страховик на випадок виникнення деліктного зобов`язання бере на себе у межах суми страхового відшкодування виконання обов?язку страхувальника, який завдав шкоди (див. пункт 35 цієї постанови). А тому страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, згідно зі статтями 3 і 5 вказаного Закону реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України «Про страхування», шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність.

Відтак, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, сформульованого Верховним Судом України у постанові від 23 грудня 2015 року у справі № 6-2587цс15, відповідно до якого страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема, право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування.

Судом встановлено, що 18.10.2024 р. о 09:20 год., відповідачка ОСОБА_2 , керуючи автомобілем марки «Ford Fusion» д/н НОМЕР_1 та рухаючись по автодорозі Р-70 Одеса-Монаші, на 12 км., не обрала безпечної швидкості руху, щоб мати змогу його контролювати, не дотрималась безпечної дистанції, допустивши зіткнення з автомобілем марки «Toyota Corolla» д/н НОМЕР_2 під його керуванням, внаслідок чого, його транспортний засіб «Toyota Corolla» д/н НОМЕР_2 отримав механічні пошкодження з матеріальними збитками, за що постановою Овідіопольського райсуду Одеської області від 04.12.2024 р., яка набрала законної сили 16.12.2024 р. ОСОБА_2 була визнана винною у вчинені адміністративного правопорушення передбаченого ст. 124 КУпАП з накладенням на неї адміністративного стягнення у виді штрафу в сумі 850 грн. (а.с. 8).

Згідно звіту фахівця-автотоварознавця про оцінку вартості матеріального збитку, заподіяного внаслідок пошкодження автомобілю марки «Toyota Corolla» д/н НОМЕР_2 від 31.10.2024 р. № 10-028, вартість якого згідно квитанції від 31.10.2024 р. становила 4455 грн., вартість матеріального збитку, завданого власнику автомобіля «Toyota Corolla» д/н НОМЕР_2 в результаті ДТП визначається такій, що дорівнює ринковій вартості КТЗ на дату події без врахування отриманих в ДТП 18.10.2024 р. пошкоджень і складає : 353299,10 грн., з яких ТдВ СК «Альфа-Гарант» за страховим полісом № 223464344 АО-0007051667, яким був застрахований автомобіль відповідачки, було сплачено позивачеві 145000 грн., про що між останніми та позивачем було укладено угоду про розмір страхового відшкодування від 29.01.2025 р. на вказану суму страхового відшкодування (а.с. 11-46,62,74).

Суд встановив, що зазначена вище угода, укладена між позивачем ОСОБА_1 та ТдВ СК «Альфа-Гарант» на суму 145000 грн. є сумою страхового відшкодування, погодженою між сторонами в рамках страхового полісу № 223464344, яким в ТдВ СК «Альфа-Гарант» був застрахований автомобіль відповідачки марки «Ford Fusion» д/н НОМЕР_1 на суму шкоди заподіяної майну 160000 грн. Тобто сторони угоди домовились про зменшення суми страхового відшкодування за страховим випадком на 15000 грн. і зазначена сума не є вартістю матеріального збитку, заподіяного позивачеві внаслідок ДТП 18.10.2024 р., яка була визначена у звіті фахівця-автотоварознавця про оцінку вартості матеріального збитку, заподіяного внаслідок пошкодження автомобілю марки «Toyota Corolla» д/н НОМЕР_2 від 31.10.2024 р. № 10-028 в сумі 353299,10 грн., з яких вираховується сума страхового відшкодування у розмірі 145000 грн. (а.с. 11,62).

Статтею 9 Закону № 1961-IV визначено, що страхова сума - це грошова сума, у межах якої страховик зобов`язаний здійснити виплату страхового відшкодування відповідно до умов договору страхування.

Статтею 22 Закону № 1961-IV встановлено, що у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи.

З зазначених підстав, суд не приймає доводи представника відповідачки про нібито відшкодовану ТдВ СК «Альфа-Гарант» суму матеріального збитку позивачеві зазначеною угодою з огляду на приписи ст. 1194 ЦК України, згідно яких, особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Особливо для представника відповідачки, суд наголошує, що сума страхового відшкодування та сума матеріального збитку дві різні речі, що прямо передбачено ст. 1194 ЦК.

Також, суд не приймає до уваги твердження представника відповідачки про те, що ззаначений вище звіт фахівця-автотоварознавця про оцінку вартості матеріального збитку, заподіяного внаслідок пошкодження автомобілю марки «Toyota Corolla» д/н НОМЕР_2 від 31.10.2024 р. № 10-028 не є належним та допустимим доказом по справі, адже складений в порушення норм Закону та Методики, відповідачка не була запрошена на огляд транспортного засобу оцінювачем, який не є експертом та не попереджався про кримінальну відповідальність за ненадання висновку та про завідомо неправдивий висновок, без вказівки, що висновок підготовлений для суду, з огляду на наступне.

ФОП ОСОБА_4 є сертифікованим фахівцем автотоварознавцем оцінювачем та не є судовим експертом, який не повинен попереджатись про кримінальну відповідальність за ненадання висновку та про завідомо неправдивий висновок, адже його звіт не є експертним висновком в розумінні норм Закону, а тому вказівка, що висновок підготовлений для суду, в даному випадку не застосовується, так як звіт не є експертним висновком.

Щодо тверджень представника відповідачки про те, що відповідачка не була запрошена на огляд транспортного засобу оцінювачем, суд відноситься критично, з огляду на те, що дослідження проводилось в присутності оцінювача, позивача та представника ТдВ СК «Альфа-Гарант», а участь винної у ДТП особи при огляді пошкодженого транспортного засобу не є обов?язковою з огляду на п. 5.2 Методики товарознавчої експертизи й оцінки транспортних засобів, затвердженої наказом Мінюсту України, ФДМ 24.11.2003 р. № 142/52092 у разі потреби, виклик заінтересованих осіб для технічного огляду із зазначенням дати, місця та часу проведення огляду КТЗ (після їх узгодження з виконавцем дослідження) здійснюється замовником дослідження, шляхом вручення відповідного виклику під розписку особі, що викликається, або телеграмою з повідомленням про її вручення адресу.

В даному випадку, зі змісту звіту вбачається, що потреби у виклику відповідачки ОСОБА_2 на місце огляду транспортного засобу у оцінювача не було і Закон не зобов?язує його це робити.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду, зазначеного у постанові від 13.03.2018 р. у справі №910/9396/17, визначаючи розмір заподіяної шкоди при страхуванні наземного транспорту, суди, у разі виникнення спору щодо визначення його розміру, виходять із фактичної суми, встановленої висновком судової автотоварознавчої експертизи або відповідними документами станції технічного обслуговування, на якій проводився ремонт автомобіля.

При чому, під час судових засідань, будучи не згодним зі звітом фахівця-автотоварознавця про оцінку вартості матеріального збитку, заподіяного внаслідок пошкодження автомобілю марки «Toyota Corolla» д/н НОМЕР_2 від 31.10.2024 р. № 10-028, представником відповідачки - не було заявлено суду клопотання про проведення саме судової експертизи вартості механічних пошкоджень автомобілю марки «Toyota Corolla» д/н НОМЕР_2 , що належить позивачеві, обмежившись виключно голослівними твердженнями про нібито про недійсність і незаконність звіту оцінювача, що судом розцінюється як намагання відповідачкою уникнути матеріальної відповідальності по відшкодування різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою страховим відшкодуванням, як це передбачено ст. 1194 ЦК.

Поряд з цим, ч. 3 ст. 623 ЦК України, встановлено, що збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов`язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред`явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.

Суд з?ясував, що станом на 14.10.2025 р. (дата ухвалення рішення суду) відповідачкою жодним чином не відшкодовано позивачу завдані внаслідок ДТП матеріальні збитки, проти розміру яких категорично заперечує її представник, що він підтвердив судових засіданнях.

Таким чином, суд приймає, як належний доказ звіт фахівця-автотоварознавця про оцінку вартості матеріального збитку, заподіяного внаслідок пошкодження автомобілю марки «Toyota Corolla» д/н НОМЕР_2 від 31.10.2024 р. № 10-028, вартість якого згідно квитанції від 31.10.2024 р. становила 4455 грн., вартість матеріального збитку, завданого власнику автомобіля «Toyota Corolla» д/н НОМЕР_2 в результаті ДТП визначається такій, що дорівнює ринковій вартості КТЗ на дату події без врахування отриманих в ДТП 18.10.2024 р. пошкоджень і складає : 353299,10 грн., з яких ТдВ СК «Альфа-Гарант» за страховим полісом № 223464344 АО-0007051667, яким був застрахований автомобіль відповідачки, було сплачено позивачеві 145000 грн., і доходить висновку про різницю між фактичнимрозміром шкодиі страховоювиплатою страховимвідшкодуванням,яка становить208299,10грн.(353299,10грн. 145000грн.),яка підлягаєстягненню звідповідачки накористь позивачаразом ізсумою вартостіпроведення (виготовлення)звіту оцінювача,підтверджено документально(а.с.12).

Пунктами 4,5,6Постанови ПленумуВССУ №4від 01.03.2013року «Продеякі питаннязастосування судамизаконодавства привирішенні спорівпро відшкодуванняшкоди,завданої джереломпідвищеної небезпеки»передбачено,що розглядаючипозови провідшкодування шкоди,завданої джереломпідвищеної небезпеки,суди повиннімати наувазі,що відповіднодо статей1166,1187ЦК Українишкода,завдана особічи майнуфізичної абоюридичної особи,підлягає відшкодуваннюв повномуобсязі особою,яка їїзавдала.Обов?язок відшкодуватизавдану шкодувиникає уїї завдавачаза умови,що діїостаннього булинеправомірними,між нимиі шкодоює безпосереднійпричинний зв?язокта євина зазначеноїособи,а колице булонаслідком діїджерела підвищеноїнебезпеки,-незалежно віднаявності вини.З оглядуна презумпціювини завдавачашкоди (частинадруга статті1166ЦК)відповідач звільняєтьсявід обов`язкувідшкодувати шкоду(утому числіі моральнушкоду),якщо доведе,що шкодибуло завдановнаслідок непереборноїсили абоумислу потерпілого(частинап`ятастатті 1187ЦК,пункт 1частини другоїстатті 1167ЦК).Потерпілий подаєдокази,що підтверджуютьфакт завданняшкоди заучастю відповідача,розмір завданоїшкоди,а такождокази того,що відповідачє завдавачемшкоди абоособою,яка відповіднодо законузобов`язанавідшкодувати шкоду.Відповідно дочастини першоїстатті 1187ЦК,джерелом підвищеноїнебезпеки належитьвизнавати будь-якудіяльність,здійснення якоїстворює підвищенунебезпеку завданняшкоди черезнеможливість контролюза неюлюдини,а такождіяльність,пов`язануз використанням,зберіганням абоутриманням транспортнихзасобів,механізмів таобладнання,використанням,зберіганням хімічних,радіоактивних,вибухо-і вогненебезпечнихта іншихречовин,утриманням дикихзвірів,службових собакта собакбійцівських порідтощо,що створюєпідвищену небезпекудля особи,яка цюдіяльність здійснює,та іншихосіб.Цивільно-правовавідповідальність зашкоду,завдану діяльністю,що єджерелом підвищеноїнебезпеки,настає уразі їїцілеспрямованості (наприклад,використання транспортнихзасобів заїх цільовимпризначенням),а такожпри мимовільномупроявленні шкідливихвластивостей об`єктів,що використовуютьсяв ційдіяльності (наприклад,у випадкузавдання шкодивнаслідок мимовільногоруху автомобіля).В іншихвипадках шкодавідшкодовується назагальних підставах,передбачених статтею1166ЦК,особою,яка їїзавдала (наприклад,коли пасажир,відчиняючи дверіавтомобіля,що нерухався,спричинив тілесніушкодження особі,яка проходилапоруч).Особою,яка зобов?язанавідшкодувати шкоду,завдану джереломпідвищеної небезпеки,є фізичнаабо юридичнаособа,що навідповідній правовійпідставі (правовласності,інше речовеправо,договір підряду,оренди,позички тощо)володіє транспортнимзасобом,механізмом,іншим об`єктом,використання,зберігання абоутримання якогостворює підвищенунебезпеку. Якщо особа під час керування транспортним засобом має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії і реєстраційний документ на транспортний засіб, переданий їй власником або іншою особою, яка на законній підставі використовує такий транспортний засіб, то саме ця особа буде нести відповідальність за завдання шкоди (п. 2.2 ПДР).

Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 20 січня 2016 року розглянув справу № 6 - 2808 цс15, предметом якої був спір про відшкодування шкоди. При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив правовий висновок, відповідно до якого - право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована. У разі задоволення такого позову - заподіювач шкоди не позбавлений можливості пред`явити майнові вимоги до страхової компанії, з якою ним укладено договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності.

Відповідно до ст. 29 Закону № 1961- IV - у зв`язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов`язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, з евакуацією транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди до місця проживання того власника чи законного користувача транспортного засобу, який керував транспортним засобом у момент дорожньо-транспортної пригоди, чи до місця здійснення ремонту на території України. Якщо транспортний засіб необхідно, з поважних причин, помістити на стоянку, до розміру шкоди додаються також витрати на евакуацію транспортного засобу до стоянки та плата за послуги стоянки.

Згідно зі ст. 30 Закону № 1961- IV, транспортний засіб вважається фізично знищеним, якщо його ремонт є технічно неможливим чи економічно необґрунтованим. Ремонт вважається економічно необґрунтованим, якщо передбачені згідно з аварійним сертифікатом (рапортом), звітом (актом) чи висновком про оцінку, виконаним аварійним комісаром, оцінювачем або експертом відповідно до законодавства, витрати на відновлювальний ремонт транспортного засобу перевищують вартість транспортного засобу до дорожньо-транспортної пригоди.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов?язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою № 28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, щопроцесуальні гарантії, викладені устатті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися досуду зпозовом щодо своїх цивільних прав таобов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право насуд», вякому право надоступ досуду, тобто право ініціювати всудах провадження зцивільних питань становить один зйого аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року усправі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп.2836, Series A№18). Крім того, порушення судового провадження саме пособі незадовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, якіє практичними та ефективними, а нетеоретичними абоілюзорними. Право надоступ досуду включає всебе нелише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було білюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати досуду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було бнеможливо детально описувати процесуальні гарантії, якінадаються сторонам усудовому процесі провадженні, яке єсправедливим, публічним ташвидким, негарантувавши сторонам того, щоїхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення усправах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003 року, та«Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п.25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов?язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інші проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 2425, п. 57)».

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»).

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленомустаттею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред?явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Представником позивача були заявлені вимоги про стягнення з відповідачки на користь позивача суми моральної шкоди в розмірі 50000 грн., з підстав того, що внаслідок ДТП, винною в якому була визнана відповідачка ОСОБА_2 , позивач переніс стрес, біль і страждання під час пригоди через пошкодження його автомобілю та втратив можливість підтримувати активне громадське життя, вирішувати побутові питання. На сьогодні, позивач не отримав від відповідачки жодного копійки на відшкодування матеріальної шкоди і навіть вибачень перед ним, він позбавлений можливості експлуатувати свій пошкоджений з вини відповідачки транспортний засіб, ним витрачений значний час та гроші на звернення до оцінювача та адвоката.

Суд, при визначенні розміру моральної (немайнової) шкоди враховує приписи Постанови Пленуму ВерховногоСуду Українивід 31березня 2005року №4«Про судовупрактику всправах провідшкодування моральної(немайнової)шкоди»,відповідно доякої,під моральноюшкодою слідрозуміти втратинемайнового характерувнаслідок моральнихчи фізичнихстраждань,або іншихнегативних явищ,заподіяних фізичнійчи юридичнійособі незаконнимидіями абобездіяльністю іншихосіб.Розмір відшкодуванняморальної (немайнової)шкоди судвизначає вмежах заявленихвимог залежновід характерута обсягузаподіяних позивачевіморальних іфізичних стражданьз урахуванняму кожномуконкретному випадкувини відповідачата іншихобставин.Зокрема,ураховується характері тривалістьстраждань,стан здоров`япотерпілого,тяжкість завданоїтравми,наслідки тілеснихушкоджень,істотних вимушенихзмін уйого життєвихта виробничихстосунках.При заподіянніособі моральноїшкоди,обов`язок поїї відшкодуваннюпокладається навинних осібнезалежно відтого,чи булазаподіяна потерпіломумайнова шкодата чивідшкодована вона.

Таким чином, враховуючи характер та обсяг заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань з приводу пошкодження його автомобілю марки,тривалість вимушенихзмін уйого життіу зв?язкуз пошкодженнямтранспортного засобута часу,необхідного дляйого відновлювання,дійшов висновкупро частковезадоволення позовув частинівідшкодування моральноїшкоди зістягненням звідповідачки накористь позивачасуми моральноїшкоди урозмірі 10000грн.,яка надумку судує співмірноюта будев повніймірі відповідатиобсягу тахарактеру моральнихстраждань позивача,заподіяних останньомувнаслідок пошкодженняйому автомобілюз винивідповідачки.

В порядку ст. 141 ЦПК України, якою передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, з відповідачки на користь позивача належить стягнути суму судового збору у розмірі 2628 грн., як підтверджених документально (а.с. 1).

Щодо відшкодування витрат на правову допомогу.

Відповідно до ч. 2 статті 137 ЦПК України: За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до вимогст. 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» від 20 грудня 2011 № 4191-VIрозмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб`єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Згідно роз`яснень пунктів 47, 48 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17.10.2014 року № 10 право на правову допомогу гарантовано статтями8, 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України (Рішення від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000; Рішення від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009; Рішення від 11 липня 2013 року № 6-рп/2013).

Витрати, пов?язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Порядок надання безоплатної правової допомоги у цивільних справах передбачений урозділі III Закону України від 02 червня 2011 року № 3460-VI "Про безоплатну правову допомогу", положення якого забезпечуватимуться поетапно, починаючи з 01 січня 2015 року.

При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність") або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору (статті12,42,56 ЦПК).

Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу. Разом із тим граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановленийЗаконом України від 20 грудня 2011 року № 4191-VI "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах".

Підстави, межі та порядок відшкодування судових витрат на правову допомогу, надану в суді як адвокатом, так і іншим фахівцем у галузі права, регламентовано у пункті 2 частини третьої статті79 (До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на правову допомогу).

Витрати на правову допомогу, граничний розмір якої визначено відповідним законом, про що зазначено в пункті 47 цієї постанови, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов`язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів).

Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Відповідно до ч. 8 статті 141 ЦПК України: Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд звертає увагу, що у позові заявлені вимоги про відшкодування з відповідачки на користь позивача витрат на правову допомогу в сумі 21000 грн.

Однак, до позову, окрім адвокатського ордеру не надано жодних доказів надання професійної правничої допомоги, як то договір про надання правничої допомоги, його вартість, акт і опис виконаних робіт з вказанням витраченого адвокатом часу та вартості кожної з наданих адвокатом робіт, тобто належних та допустимих доказів правової допомоги.

Суд зауважує, що чинне цивільне процесуальне законодавство визначає критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. Відповідно, суд зазначив, щопроцесуальним законодавством передбачено такіосновні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.

В питанні критеріїв, суд звертає увагу на висновки ВП ВС у справі № 755/9215/15-ц, в яких суд наголосив, щопри визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Важливими є також висновки у постановах Верховного Суду у справі № 905/1795/18 та № 922/2685/19, в яких визначено, щосуд не зобов?язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Отже, при зверненні за відшкодуванням слід враховувати, що при оцінці наданого стороною розміру гонорару адвоката, суд застосовує ряд критеріїв (дійсність, обґрунтованість, розумність, реальність, пропорційності, співмірність) та факти на підтвердження таких критерії (складність справи, значення справи для сторін, фінансовий стан сторін, ринкові ціни адвокатських послуг і т.п.)

При цьому, в питанні зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу суд бере до уваги висновки Об?єднаної Палати Верховного Суду у справі № 922/445/19 в яких, серед іншого наголошено, що: зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони щодо неспівмірності заявлених іншою стороною витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт;суд з огляду на принципи диспозитивності та змагальності не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Подібні висновки можна також зустріти в ряді постанов Верховного Суду у справах : № 922/3436/20, 910/7586/19, 910/16803/19.

Інформація, яка міститься в акті приймання правової (правничої) допомоги, зокрема перелік наданих послуг та фіксований розмір гонорару, не може вважатися тим розрахунком (детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу щодо кожного з видів робіт, необхідних для надання правничої допомоги), подання якого є необхідною умовою для стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

За висновком, викладеним у п. 21 додаткової постанови ВП ВС від 19.02.2020 р. у справі № 755/9215/15-ц, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану сторін. Тобто, вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правову допомогу - суд має пересвідчитись, що заявлені витрати є співмірними зі складністю провадження, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат.

Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правову допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.

Вирішуючипитання провідшкодування витратна професійнуправову допомогу,суд маєвраховувати складністьсправи тавиконаних адвокатомробіт (наданихпослуг);час,витрачений адвокатомна виконаннявідповідних робіт(наданняпослуг);обсяг наданихадвокатом послугта виконанихробіт;ціну позовута (або)значення справидля сторони(постановаКЦС ВСвід 23.06.2022.р.у справі№ 607/4341/20, № 521/3869/22 від 19.08.2024 р.).

Обов`язковим переліком документів на підтвердження відповідних витрат, незалежно від юрисдикції спору, є: договір про надання правової допомоги; розрахунок наданих послуг з їх детальним описом; документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, тощо) (висновки, викладені у постановах ВС у справах № 821/227/17, № 726/549/19, № 810/3806/18, № 199/3939/18-ц, № 466/9758/16-ц, ВП у справі № 826/1216/16).

Хоча за законом потерпілому мають компенсувати витрати на правничу допомогу, необхідною умовою реалізації цього правила є належне їх документальне підтвердження, зокрема акт приймання передачі послуг повинен містити детальний опис витраченого адвокатом часу за кожен із видів робіт, про що було вказано у постанові ВС № 202/8301/21.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Суд - не зобов?язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 211/3113/16-ц (провадження № 61-299св17).

Наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі 50000 грн. з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

Схожі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19), від 31 липня 2020 року у справі № 301/2534/16-ц (провадження № 61-7446св19), від 30 вересня 2020 року у справі № 201/14495/16-ц (провадження № 61-22962св19).

У додатковій постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 лютого 2022 року у справі № 925/1545/20 вказано, що для вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.

У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі№ 206/6537/19 (провадження № 61-5486св21) зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.

Із змісту правової позиції Верховного Суду від 16 березня 2023 року у справі № 927/153/22 вбачається, що при визначенні витрат на правову допомогу слід враховувати наступне: чи змінювалася правова позиція у справі в судах першої та апеляційної інстанції; чи потрібно було адвокату вивчати додаткове джерела права, законодавство, що регулює спір у справі, документи та доводи, якими протилежні сторони у справі обґрунтовували свої вимоги.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 910/20852/20.

Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставістатті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268).

Тобто у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині 4статті 137 ЦПК України.

Також, при вирішенні питання про стягнення витрат на правничу допомогу суд враховує складність справи, обсяг наданої правничої допомоги адвокатом, участь представника відповідача в судових засіданнях, їх кількість та час, доводи сторони позивача, що викладені у запереченнях про стягнення витрат на правову допомогу, які спростовуються матеріалами справи.

Суд звертає увагу на той факт, що представником позивача на протязі розгляду справи, яка розглядалась у спрощеному позовному провадженні - не було зроблено ні письмової, ні усної заяви про відшкодування витрат на правову допомогу і не надано, встановлених Законом доказів такої допомоги, а тому суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову в частині стягнення з відповідачки на користь позивача витрат на правову (правничу) допомогу.

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,89,95,133,137,141,174,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 ЦПК України, ст.ст. 22,23,623,979,1166,1167,1187,1188,1192,1194 ЦК України, Постановою Пленуму ВСУ № 6 від 27.03.1992 р. «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди», практикою ВС, практикою ЄСПЛ, ЄКПЛ, суд, -

ВИРІШИВ :

1.Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок ДТП задовольнити частково ;

2.Стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП : НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП : НОМЕР_4 ) на відшкодування майнової шкоди 208299,10 грн., витрати на виготовлення звіту про оцінку вартості матеріального збитку в сумі 4455 грн., моральну шкоду 10000 грн., судові витрати у виді сплати судового збору 2628 грн. ;

3.В задоволенні решти позову відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено та підписано 15.10.2025 р.

Суддя Гандзій Д.М.