Рішення № 130867727, 09.10.2025, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 201/4653/25

провадження 2/201/2866/2025

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2025 року місто Дніпро

суддя Соборного районного суду міста Дніпра Антонюк О.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін в приміщенні Соборного районного суду міста Дніпра у місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії і стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 17 квітня 2025 року звернувся до суду з позовом до відповідача Дніпровської міської ради про визання дій протизаконними, протиправними, зобов`язання вчинити певні дії і стягнення моральної шкоди, позовні вимоги не змінювалися, не доповнювалися і не уточнювалися, але в частині вимог у відкритті провадження судом було відмовлено (пункти 1 і 3 позовних вимог прохальної частини та мотивувальної частини обгрунтувань цих вимог). Позивач в своїх позовних вимогах посилається на те, що 23 червня 2021 року за вх. № 36/3847 він подав до міськради заяву, до якої було додано клопотання про видачу дозволу на розробку проекту землеустрою. Однак його клопотання своєчасно не розглядалось. Лише через рік після подання клопотання, замість розгляду його на сесії міськради відповідно до вимог Земельного Кодексу України та ст. 20 Закону України «Про звернення громадян», відповідач надав відповідь від 09 червня 2022 року за вих. №8/7-438, з якому відмовився розглядати його клопотання від 23 червня 2021 року за вх. № 36/3847. Обгрунтовуючи свою відмову, відповідач послався на положення ст. 41 Земельного кодексу України щодо передачі земельної ділянки саме гаражно-будівельним кооперативам, а не окремим громадянам, та на рішення міськради від 24 листопада 2021 року № 508/12 «Про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам у м. Дніпрі (16 осіб)». П. 1.2 цього рішення йому було відмовлено у наданні дозволу на розробку проектів землеустрою для відведення земельних ділянок за його клопотаннями вх. № 36/1043 та вх. № 36/1044 від 17 лютого 2021 року.

Рішення міськради від 24 листопада 2021 року № 508/12 «Про відмову у на-

данні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам у м. Дніпрі (16 осіб)» було оскаржено мною до суду. 18 лютого 2025 року рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у справі № 201/7974/22 скасовано п. 1.2 рішення міськради № 508/12 від 24 листопада 2021 року «Про відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам у м. Дніпра (16 осіб) щодо клопотань ОСОБА_1 за вх. №№ 36/1043, 36/1044 від 17 лютого 2021 року про відведення земельних ділянок за фактичним розміщенням гаражів № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 у кооперативі з будівництва та експлуатації колективних

гаражів «Кіпарисний».

06 вересня 2023 року рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду у справі №160/11378/23 визнано: протиправним та скасовано п.1.2 рішення «Про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам у Дніпрі (16 осіб)» щодо клопотань ОСОБА_1 за вх. № № 36/1043, 36/1044 від 17 лютого 2021 року про відведення земельних ділянок за фактичним розміщенням гаражів № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 у Кооперативі з будівництва та експлуатації колективних гаражів «Кіпарисний».

Постановою від 17 січня 2024 року Третій апеляційного адміністративний суд скасував рішення окружного суду щодо скасування п. 1.2 рішення відповідача, оскільки спір у цій справі не може вирішуватися за правилами адміністративного судочинства, а має вирішуватися в порядку цивільного судочинства .

Порушення його прав на розгляд клопотання від 23 червня 2021 року за вх. №36/3847 у встановлений законодавством місячний термін, відсутність належної інформації, відмова в розгляді клопотання, справило на нього негативний психологічний вплив, порушило звичний душевний стан, викликало сильні тривалі хвилювання і душевні переживання, тобто, завдало значної моральної шкоди. Про негативний вплив на нього свавілля відповідача свідчать не лише його, позивача твердження, а й дії, спрямовані на відновлення його порушених прав. Він повинен був вести листування з відповідачем, а потім, у зв`язку з небажанням відповідача відновити його порушені права в добровільному порядку, змушений був кілька разів звертатися до суду. Це зажадало великих додаткових витрат часу і сил: він мав ходити в юридичну консультацію, складати матеріали для суду, писати позовну заяву. Усе це змінило сформований спосіб життя, значно посилило моральні і душевні страждання, переживання, тобто, завдало додаткової моральної шкоди. Ступінь фізичних та моральних страждань з урахуванням індивідуальних психічних особливостей особистості, прямо пов`язані з характером правопорушень і є одним з найбільш суб`єктивних факторів. Тривалість страждань у часі та його глибина переважно залежить від індивідуальних особливостей людини. Він, як людина нетерпима до проявів свавілля і легко вразливої душевної організацією, відчуває сильніші і триваліші страждання від порушення його прав і пов`язаного з цим приниження честі та гідності, на відміну від особи несприйнятливої, яка не звертає уваги ні на що, у тому числі і на порушення її законних прав.

З урахуванням всіх обставин, оцінює загальну моральну шкоду, завдану відсутністю достовірної інформації про послуги та неправомірними діями відповідача, в 10 000 грн. Він має бути відшкодований на підставі ст. 23, 276, 280, ч. 1 ст. 1167, ч. 1 ст. 1172 ЦК України, ст. 31 Закону України «Про інформацію», п. 2 Постанови № 4 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року.

Таким чином, суд зобов`язаний відшкодувати йому моральну шкоду, заподіяну порушенням його громадянських прав відповідачем, т.я. це спосіб захисту його цивільних прав. При цьому суд повинен керуватися вимогами розумності та справедливості. Це зазначено у ч. З ст. 23 ЦК України. Отже, стверджує позивач, неправомірними діями відповідача він позбавлений права користуватися вказаною інформацією. Однак відповідач, як стверджує позивач, не визнає вказаного та безпідставно ухиляється від її надання. З боку відповідача будь-яких дій, направлених на поновлення права позивача здійснено не було до теперішнього часу.

Позивач вважає вказане безпідставним, необгрунтованим та таким, що суперечить діючому законодавству. Такі незаконні дії відповідача порушують його права як споживача послуг відповідача. В добровільному порядку питання не вирішене. Позивач просив суд захистити його права шляхом визнання бездіяльність відповідача щодо розгляду клопотання від 23 червня 2021 року за вх. № 36/3847 протизаконною, посилання відповідача у відповіді від 09 червня 2022 року за вих. №8/7-438 на положення ст. 41 ЗК України та п. 1.2 рішення міськради від 24 листопада 2021 року № 508/12 як на підставу відмови в розгляді клопотання від 23 червня 2021 року за № 36/384.7 визнати протизаконною, зобов`язати відповідача розглянути клопотання від 23 червня 2021 року за вх. №36/3847 та стягнути з відповідача моральну шкоду, нанесену йому в зв?язку з відмовою в розгляді клопотання від 23 червня 2021 року за вх. № 36/3847 розмірі 10 000 грн., задовольнивши позов в повному обсязі.

Представник відповідача Дніпровської міської ради в письмовому зверненні до суду та відзиві на позов з заявленими позовними вимогами не згоден, дії самого позивача не відповідають вимогам закону, зобов`язання вчинити вказані позивачем дії заперечують. На звернення позивача, в тому числі і письмові, вони відповідали по суті в передбаченому законом порядку і терміни. Позовні вимоги не доведені і не обгрунтовані, вважав за можливе винести рішення за наявними матеріалами справи по закону і в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

З`ясувавши думку сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією України та законами України.

Судом з наданих позивачем документів та його позиції по позову встановлено, що 23 червня 2021 року за вх. № 36/3847 ОСОБА_1 подав до міськради заяву, до якої було додано клопотання про видачу дозволу на розробку проекту землеустрою.

Відповідно до вимог ч. 7 ст. 118 Земельного Кодексу України та ст. 20 Закону України «Про звернення громадян», воно, на думку позивача, мало бути розглянуто у місячний строк, тобто на дев`ятій сесії міськради 28 липня 2021 року. Однак ні на дев`ятій, ні на наступних сесіях його клопотання не розглядалось.

Відповідач надав відповідь від 09 червня 2022 року за вих. №8/7-438, в якому, як стверджує позивач, відмовився розглядати його клопотання від 23 червня 2021 року за вх. № 36/3847. Обгрунтовуючи свою відмову, відповідач послався на положення ст. 41 Земельного кодексу України щодо передачі земельної ділянки саме гаражно-будівельним кооперативам, а не окремим громадянам, та на рішення міськради від 24 листопада 2021 року № 508/12 «Про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою

щодо відведення земельних ділянок громадянам у м. Дніпрі (16 осіб)». П. 1.2 цього рішення йому було відмовлено у наданні дозволу на розробку проектів землеустрою для відведення земельних ділянок за його клопотаннями вх. № 36/1043 та вх. № 36/1044 від 17 лютого 2021 року.

П.1.2 рішення міськради від 24 листопада 2021 року № 508/12 «Про відмову у на-

данні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам у м. Дніпрі (16 осіб)» було оскаржено позивачем до суду. 18 лютого 2025 року рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у справі № 201/7974/22 скасовано п.1.2 рішення міськради № 508/12 від 24 листопада 2021 року «Про відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам у м. Дніпра (16 осіб) щодо клопотань ОСОБА_1 за вх. №№ 36/1043, 36/1044 від 17 лютого 2021 року про відведення земельних ділянок за фактичним розміщенням гаражів № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 у кооперативі з будівництва та експлуатації колективних

гаражів «Кіпарисний». Суд зазначив, що рішення про відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам у м. Дніпрі (16 осіб) № 508-12 постановлено з порушенням місячного строку та не містить мотивів такої відмови: не зазначено в чому саме полягає невідповідність місця розташування гаражів на зазначеній території, не вказаний Закон та нормативно-правові акти, яким не відповідає місце розташування земельної ділянки, на яку ОСОБА_1 просив надати дозвіл на розробку проекту землеустрою.

Для відновлення своїх прав позивач і раніше звертався до суду. 06 вересня 2023 року рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду у справі №160/11378/23 визнано: протиправним та скасовано п. 1.2 рішення «Про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам у Дніпрі (16 осіб)» щодо клопотань ОСОБА_1 за вх. №№ 36/1043, 36/1044 від 17 лютого 2021 року про відведення земельних ділянок за фактичним розміщенням гаражів № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 у Кооперативі з будівництва та експлуатації колективних гаражів «Кіпарисний». Суд підкреслив, що у п. 1.2 спірного рішення взагалі не конкретизовано та не обґрунтовано, у чому саме полягає невідповідність місця розміщення об`єктів (гаражів) на зазначеній території вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також не зазначено, яких саме.

Постановою від 17 січня 2024 року Третій апеляційного адміністративний суд скасував рішення окружного суду щодо скасування п. 1.2 рішення відповідача, оскільки спір у цій справі не може вирішуватися за правилами адміністративного судочинства, а має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

На думку позивач, п. 1.2 рішення міськради № 506/12 від 24 листопада 2021 року також є поширенням недостовірної інформації по відношенню до заяви позивача від 23 червня 2021 року за вх. № 36/3847. Порушення його прав на розгляд клопотання від 23 червня 2021 року за вх. №36/3847 у встановлений законодавством місячний термін, відсутність належної інформації, відмова в розгляді клопотання, справило на нього негативний психологічний вплив, порушило звичний душевний стан, викликало сильні тривалі хвилювання і душевні переживання, тобто, завдало значної моральної шкоди. З урахуванням всіх обставин, оцінює загальну моральну шкоду, завдану відсутністю достовірної інформації про послуги та неправомірними діями відповідача, в 10 000 грн. Він має бути відшкодований на підставі ст. 23, 276, 280, ч. 1 ст. 1167, ч. 1 ст. 1172 ЦК України, ст. 31 Закону України «Про інформацію», п. 2 Постанови № 4 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року.

Таким чином, стверджує позивач, неправомірними діями відповідача він позбавлений права користуватися вказаною інформацією. Однак відповідач, як стверджує позивач, не визнає вказаного та безпідставно ухиляється від її надання. З боку відповідача будь-яких дій, направлених на поновлення права позивача здійснено не було до теперішнього часу. Позивач вважає вказане безпідставним, необгрунтованим та таким, що суперечить діючому законодавству. Відповідальність за вказане (неправомірні дії по не наданню інформації), на думку позивача, повинен нести відповідач. Але він відмовляється це робити, чим порушується закон. В добровільному порядку питання не вирішене і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовну заяву не підлягаючою задоволенню з наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…». Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно із ст. 77-81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст. 16 ЦК України на законодавчому рівні закріплені способи захисту цивільних прав та інтересів.

Захист цивільних прав це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміються закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений ст. 16 ЦК України.

Особа, право якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Згідно із ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Положеннями ст. 15 ЦК України визначено, що судовому захисту підлягає лише порушене, оспорюване або невизнане право.

У відповідності до положень статті 140 Конституції України місцеве

самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного

об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно

вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку,

встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого

самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами

місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради, районами в містах належить до компетенції міських рад.

Згідно статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Статтею 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» гарантується судовий захист прав місцевого самоврядування.

Відповідно до частини 3 статті 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України. Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Згідно підпункту 9. 10 пункту «б» частини 1 статті 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать організація і здійснення землеустрою, погодження проектів землеустрою: здійснення державного контролю за використанням та охороною земель у межах та порядку, встановлених законом.

Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їх компетенції є суб`єктами владних повноважень, які виконують владні «правлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу».

Таким чином, як суб`єкт владних повноважень орган місцевого самоврядування Дніпровська міська рада вирішує в межах закону питання в галузі земельних відносин.

Статтею 12 Земельного кодексу України (ЗК України) визначено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин належить розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юри зичних осіб, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності, здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 122 ЗК України міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування, із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Статтею 116 Земельного кодексу України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Отже, набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування лише на підставі відповідного рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, а оскільки представницьким органом місцевого самоврядування є Дніпровська міська рада, а отже саме вона наділена повноваженнями щодо розпорядження землями територіальних громад та, зокрема, надання таких земельних ділянок у власність чи користування як фізичним, так і юридичним особам.

В свою чергу, питання регулювання земельних відносин відповідно до закону вирішуються виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради (п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Частинами 1, 2 ст. 59 вказаного Закону передбачено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом.

Отже, саме орган місцевого самоврядування - Дніпровська міська рада у відповідності до норм чинного законодавства вирішує питання в галузі земельних відносин, а оскільки міська рада є колегіальним органом, то і волевиявлення ради оформлюється у формі рішення, яке приймається більшістю голосів від загального складу рад:

При цьому, відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування (ратифіковано законом України № 452/97 - ВР від 15 липня 1997 року «Про ратифікацію Європейської хартії місцевого самоврядування», органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання , яке не вилучене іх сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу.

ОСОБА_1 неодноразово звертався до Дніпровської міської ради з клопотаннями та заявами відносно питання надання йому дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок по фактичному розміщенню гаражів № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 по провулку Кипарисному.

Так, 17 лютого 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпровської міської ради з клопотаннями вх. №№ 36/1043, 36/1044 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок по фактичному розміщенню гаражів № № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 по провулку Кипарисному.

За наслідками розгляду його клопотань та на підставі доданих до них документів, Дніпровською міською радою 24 листопада 2021 року було прийняте рішення №508/12 «Про відмову у наданні дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам у м. Дніпрі (16 осіб)».

Пунктом 1.2 Рішення ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок по фактичному розміщенню гаражів № № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 в кооперативі по будівництву та експлуатації колективних гаражів «Кипарисний» по пров. Кипарисному (Соборний район) у зв`язку з невідповідністю місця розташування об`єктів (гаражів) на зазначеній території вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.

Щодо відповіді департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради від 09 червня 2022 року за вих. № 8/7-438: листом від 09 червня 2022 року департаментом по роботі з активами Дніпровської міської ради було надано відповідь (вих. № 8/7-438) на звернення ОСОБА_1 від 23 червня 2021 року за вх. № 36/3847, в якому останнього було проінформовано про вищенаведені обставини та зазначено про те, що за його зверненнями від 17 лютого 2021 року вх. № № 36/1043, 36/1044 та на підставі доданих до клопотань документів, відповідно до вимог чинного законодавства, було прийнято рішення від 24 листопада 2021 року №508/12 «Про відмову у наданні дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам у м. Дніпрі (16 осіб)». При цьому, департаментом також було зазначено про положення статті 41 Земельного кодексу України з урахуванням положень ч. З ст. 116 ЗК України.

Надаючи відповідь від 09 червня 2022 року № 8/7-438 на звернення ОСОБА_1 від 23 червня 2021 року за вх. № 36/3847 департамент по роботі з активами Дніпровської міської ради діяв в межах наділених повноважень та виходячи з положень норм діючого законодавства.

Так, відповідно до частини першої статті 41 ЗК України житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні топки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації.

Отже, у ч. 1 ст. 41 ЗК України йдеться саме про передачу земельних ділянок у власність чи у використання саме кооперативам, тобто юридичним особам. А відтак, посилання на положення статті 41 Земельного кодексу України є правомірним та доцільним. Сам факт посилання у відповіді від 09 червня 2022 року № 8/7-438 на законодавчу норму не може бути підставою для позову, якщо позивач не доведе, що вона була застосована неправильно або з порушенням прав. Між тим, в порушення норм процесуального законодавства України ОСОБА_1 таких доводів не наведено та не надано жодних належних та допустимих доказів, які б спростовували ту інформацію, яка викладена у вказаній відповіді.

Орган місцевого самоврядування має повноваження ухвалювати будь-які рішення нормативного характеру в межах компетенції та наділених повноважень відтак, нормативні акти органів місцевого самоврядування є обов`язковими для застосування. Тому посилання департаменту по роботі з активами у своєму листі ва відповідне рішення міської ради є законним та таким, шо грунтується на компетенції ради.

За таких обставин, позивач не може вимагати визнання незаконним самого факту посилання на норму права. Така позовна вимога є юридично необгрунтованою та такою, що не відповідає засадам цивільного судочинства, зокрема статті 1 ЩІК України, де зазначено, що завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб. Проте позивач не обґрунтовує, яке конкретно право було порушено саме внаслідок цитування міською радою статті закону або рішення ради. А отже, можна прийти до висновку, що така позовна вимога ОСОБА_1 не спрямована на відновлення порушеного права, не має правових наслідків та є формальною та штучною, шо суперечить принципу ефективності судового захисту (стаття 5 ЦПК України).

Стосовно стягнення з Дніпровської міської ради на користь позивача моральної шкоди у розмірі 10000 гривень. Згідно статті 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Частиною 1 статті 22 Цивільного кодексу України визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Згідно статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав: моральна шкода надягає у фізичні і болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я: у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самок членів її сім`ї чи близьких родичів: у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв?язку з знищенням чи пошкодженням її майна, у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення нош можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної школи, якщо вина є підставлю для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, якщо школи завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання піл вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом.

Суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

За таких обставин, можна дійти висновку про те. шо сам факт визнання протиправними дій/бездіяльності суб`єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з відповідача моральної шкоди, у кожному випадку позивач повинен обгрунтувати заподіяння йому такої шкоди зокрема пояснити в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зв?язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і з чому проявляється їхній взаємозв?язок з протиправними діями відповідача.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 07 лютого 2023 року провадження № 823/2108/18.

В свою чергу, у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.

Проте, позивачем не надано жодних доказів на підтвердження понесених ним моральних збитків, немайнової шкоди, а відтак дана частина позовних вимог також задоволенню не підлягає.

Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 є необгрунтованими і безпідставними та такими, шо не грунтується на нормах діючого законодавства України.

Крім того, Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» було введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року. В подальшому Указами Президента України воєнний стан в Україні продовжено.

Відповідно статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 року № 389-УІІІ (Закон №389-УІІІ) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

За правилами ст. 26 Закону № 389-УІІІ правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України.

Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону № 389-УІІІ скорочення чи прискорення будь- яких форм судочинства забороняється.

Таким чином, в зв`язку із зазначеними обставинами діяльність Дніпровської міської ради була позбавлена можливості вчасного та оперативного реагування на листи, запити громадян, рішення судів.

Доводи позивача про те, що в порушення вимог статті 15 Закону України «Про захист прав споживачів», статті 5 Закону України «Про інформацію» відповідач не надав споживачу всю необхідну інформацію про свої послуги, є необгрунтованими та не спроможними.

Згідно зі статтею 57, частиною першою статті 58 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Відповідно до частин першої, четвертої статті 60 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Для відшкодування моральної шкоди за правилами ст. 1166 та 1167 ЦК України необхідно довести такі факти: неправомірність поведінки особи, наявність шкоди, наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов`язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, наявність вини завдавача шкоди. Таким чином лише наявність всіх вищезазначених умов є підставою для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди. Суд приймає до уваги ті обставини, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору (п. 5 постанови № 4 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).

Наявність моральної шкоди доводиться потерпілим, який в позовній заяві має зазначити, які моральні страждання та у зв`язку з чим він поніс і чим обґрунтовується розмір компенсації.

Відповідно до вимог ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

З викладеного видно, що позивачу діями відповідача не було завдано моральної шкоди з підстав встановлених законодавцем.

Згідно з положеннями цивільного процесуального законодавства відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. При цьому, особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом є неналежним відповідачем.

Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року справі № 523/9076/16-ц). Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача (частина перша, друга та третя статті 51 ЦПК України).

Позивач у цій справі клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача не заявляв.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України, разом з тим це є підставою для відмови у позові (постанова Верховного Суду України від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18, пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).

Відповідно до ст. 16 ЦК України особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу у визначені цією статтею способи. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Серед способів захисту, передбачених ст. 16 ЦК України, не зазначено такого способу захисту, як визнання незаконним самовільне зайняття земельної ділянки.

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України: рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За приписами ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідач заперечує будь-які домовленості і зобов`язання стосовно позивача по незаконним (з точки зору позивача) діям відносно нього, предмета спору, а позивач цього не довів, твердження позивача про наявність будь-яких інших зобов`язань або неправомірності стосовно нього є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги наполягання позивача на позові, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджуються.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенніпозову до Дніпровської міської ради про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії і стягнення моральної шкоди відмовити, судові витрати слід віднести за рахунок держави.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про захист прав споживача, зобов`язання вчинити певні дії і стягнення моральної шкоди в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону і не підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 41, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 11, 15, 16, 18, 22, 23, 1167 ЦК України, ст. 5 Закону України «Про інформацію», ст. 41, 118 ЗК України, ст. 1, 5, 6, 12, 13, 31 Закону України «Про доступ до публічної інформації», ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до Дніпровської міської ради про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії і стягнення моральної шкоди відмовити.

Судові витрати віднести за рахунок держави.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Суддя -