Рішення № 130707542, 03.10.2025, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

_____________________________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"03" жовтня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/1146/25

Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/1146/25

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Клевер Лоджистікс» (вул. Богдана Хмельницького, № 96, м. Калуш, Івано-Франківська, 77300, код ЄДРПОУ 44312655)

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Вейрест ТІМ» (вул. Тополина, № 14, м. Одеса, 65000, код ЄДРПОУ 44877737)

про стягнення 673 525,00 грн,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Клевер Лоджистікс» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вейрест ТІМ» в якій просить суд стягнути з відповідача суму заборгованості в загальному розмірі 673525.00 грн, з яких: 414591,50 грн суми основного боргу, 94127,13 грн пені, 10588,34 грн 3% річних від простроченої суми, 48334,65 грн інфляційних втрат та 105883,38 грн штрафу.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов договору про надання транспортно-експедиторських послуг з організації перевезення вантажів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні № 26/09-23ПА від 26.09.2023 в частині повної та своєчасної оплати наданих позивачем транспортно-експедиційних послуг.

Позивач наголошує, що на виконання взятих на себе за договором зобов`язань, експедитором в період з 16 квітня 2024 по 18 квітня 2024 року було надано замовнику послуги з організації перевезень вантажів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні, вартість яких загалом становить 505361,00 грн.

Також позивач зазначає, що про те, що експедитором фактично були надані замовнику вказані послуги належним чином та про те, що фактично відбувались доставка та вивантаження автомобілів в місці розвантаження, та про факт отримання вантажів в повному обсязі і без ушкоджень/втрат свідчать відповідні відмітки вантажоодержувача у міжнародних товарно-транспортних накладних (СМR).

При цьому, позивач додає, що договором сторони врегулювали порядок розрахунків за надані послуги та у всіх перелічених ним заявках на транспортно-експедиторське обслуговування до договору сторонами уточнено порядок здійснення оплати, а саме: 10 банківських днів з моменту отримання оригіналів СМR, рахунку та акту виконаних робіт, але не пізніше 15 банківських днів після розвантаження вантажу.

Позивач звертає увагу, що всі акти здачі-прийняття робіт (наданих послуг), якими засвідчено факт надання транспортних послуг отримано та підписано замовником без зауважень щодо якості наданих послуг, що в свою чергу, на думку позивача, вказує і на те, що замовником отримано від експедитора належно оформлені документи, які, з урахуванням положень пункту 4.4. договору, є підставою для здійснення замовником оплати послуг.

Однак, за ствердженням позивача, станом на 10.03.2025 оплата наданих послуг за рахунком на оплату № КЛ-0001235 від 16.04.2024 на суму 168647,00 грн сплачено частково в розмірі 90769,50 грн, а рахунки на оплату № КЛ-0001267 від 18.04.2024 та № КЛ-0001251 від 17.04.2024 не оплачені. При цьому, позивач пояснив, що 18.10.2024 ним направлено на адресу відповідача цінний лист з відповідною вимогою про оплату наданих транспортно-експедиційних послуг з підтверджуючими документами на оплату, відповідачем отримано вказану вимогу 01.11.2024, однак залишено її без задоволення.

Отже, як вказує позивач, відсутність проведення замовником розрахунку за надані по договору транспортно-експедиційні послуги у строк, зазначений в договорі, є неналежним виконанням останнім свого зобов`язання, що призвело утворення заборгованості перед експедитором в розмірі 414591,50 грн, а також до нарахування позивачем пені, штрафу, 3% річних та інфляційних втрат.

Відповідач відзив на позов не надав, своїм правом на захист не скористався.

Інші заяви по суті справи до суду не надходили.

2. Процесуальні питання, вирішені судом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.03.2025 позовна заява вх.№1176/25 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.

31.03.2025 ухвалою Господарського суду Одеської області позовну заяву (вх.№ 1176/25 від 24.03.2025) прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу № 916/1146/25 постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін.

Крім того, даною ухвалою суду було запропоновано сторонам надати у відповідні строки заяви по суті спору, а також роз`яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Стосовно здійснення повідомлення відповідача про розгляд справи в суді суд зазначає таке.

Здійснюючи повідомлення відповідача про наявність судового провадження щодо нього, суд враховує, що у відповідача відсутній електронний кабінет, а адресою місцезнаходження Товариства з обмеженою відповідальністю «Вейрест ТІМ» є наступна: вул. Тополина, № 14, м. Одеса, 65000.

Так, частиною 11 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Так, враховуючи відсутність у ТОВ «Вейрест ТІМ» електронного кабінету, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України копія ухвали від 31.03.2025 про відкриття провадження у справі № 916/1146/25 була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в позовній заяві та у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Як вбачається з матеріалів справи, надіслана відповідачу рекомендованим листом з позначкою «Судова повістка» ухвала про відкриття провадження у справі була повернута поштовою установою на адресу суду з відбитком календарного штемпелю на конверті та відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», про що свідчить наявне в матеріалах справи поштове повідомлення.

Згідно п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Виходячи зі змісту статей 120, 242 Господарського процесуального кодексу України, пунктів 11, 17, 99, 116, 117 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270, у разі, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною поштовою адресою, яка була надана суду відповідною стороною (наявність такої адреси в ЄДР прирівнюється до повідомлення такої адреси стороною), і судовий акт повернуто підприємством у зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 17.11.2021 року у справі № 908/1724/19, від 14.08.2020 року у справі № 904/2584/19, від 13.01.2020 року у справі № 910/22873/17, від 19.12.2024 року у справі № 910/9262/23 тощо.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17, постанови Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б, від 21.01.2021 у справі № 910/16249/19, від 19.05.2021 у справі № 910/16033/20, від 20.07.2021 у справі № 916/1178/20, тощо).

В пункті 6.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 року у справі № 910/719/19 та в пункті 97 постанови від 17.05.2024 року об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 910/17772/20 сформульовано висновки про те, що негативні наслідки через неодержання підприємцем звернення до нього, якщо таке звернення здійснене добросовісно і розумно, покладаються на підприємця. Не може вважатися неотриманим чи отриманим несвоєчасно звернення відправника до одержувача, якщо одержувач власними діями чи бездіяльністю (наприклад, несвоєчасним зверненням до відділення поштового зв`язку, незабезпечення особи для отримання кореспонденції за своєю адресою тощо) призвів до затримки в одержанні кореспонденції. Протилежний підхід суперечив би принципам справедливості, добросовісності і розумності (стаття 3 ЦК України).

Враховуючи відсутність в матеріалах справи підтверджень наявності порушень оператором поштового зв`язку вимог Правил надання послуг поштового зв`язку, суд вважає, що у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто, повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.

Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов`язує й сторону у справі, зокрема позивача, з`ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із згаданою статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

Суд зауважує, що, виходячи зі змісту диспозитивних положень пунктів 1- 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України, днем вручення судового рішення може бути не лише день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення (тобто день фактичного отримання рішення), а й день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси (аналогічні висновки викладені у Постанові Верховного Суду від 11.07.2024 у справі № 903/237/23).

З огляду на викладене, враховуючи термін зберігання поштової кореспонденції відділенням поштового зв`язку та її повернення до суду із відміткою поштового відділення «адресат відсутній за вказаною адресою», суд дійшов висновку, що відповідно до п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України ухвала суду вважається врученою відповідачу в день проставлення у поштовому відділенні штампу із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».

При цьому, враховуючи неотримання відповідачем поштової кореспонденції за своїм офіційним місцезнаходженням, судом протягом всього строку розгляду справи вживалися додаткові заходи щодо належного та фактичного повідомлення відповідача про розгляд даної справи судом за всіма відомими суду засобами зв`язку з відповідачем.

Суд вбачає за необхідне також зазначити, що після підписання електронним цифровим підписом судді ухвали суду від 31.03.2025, судом було направлено процесуальне рішення у справі через програму «Діловодство спеціалізованого суду» на адресу електронної пошти відповідача veiresttim@gmail.com (вказана електронна пошта міститься у відомостях щодо адреси електронної пошти замовника розділі 11 договору «Юридичні адреси, реквізити і підписи сторін»).

При цьому, відомості у програмі «Діловодство спеціалізованого суду» містять інформацію, що відповідачу документ доставлено до електронної скриньки 25.06.2025, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою про доставку електронного листа. Окрім того, секретарем судового засідання здійснено спробу передати телефонограму за номером телефону, що зазначений в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, проте особа, яка відповіла на дзвінок, зазначила, що вказаний номер телефону належить їй та відношення до ТОВ «Вейрест ТІМ» не має.

Враховуючи викладене, суд вважає, що вжив всі залежні від нього заходи для повідомлення відповідача своєчасно та належним чином про розгляд справи і забезпечення реалізації ним своїх прав, матеріали справи не містять відомостей про будь-які інші засоби зв`язку з відповідачем.

У цьому випаду судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 ГПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 названого Закону, для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі № 916/1146/25 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

За наведених обставин суд доходить висновку, що судом було вчинено всі необхідні дії щодо повідомлення відповідача про відкриття провадження у справі, вчинення відповідних процесуальних дій та надано можливість викласти свої, зокрема, заперечення проти задоволення позовних вимог, натомість відповідач не вживав заходів щодо реалізації наданого йому права навести свої доводи та міркування, заперечення проти заяв, доводів і міркувань інших осіб, передбачене статтею 42 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, шляхом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів.

Суд зауважує, що попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 03.04.2008, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Витративши значні ресурси, Україна створила інформаційне поле, де зацікавлена особа легко знайде інформацію про судову справу. Функціонує Єдиний державний реєстр судових рішень. На сайті судової влади доступні персоналізовані відомості про автоматичний розподіл справ та розклад засідань. Працює підсистема «Електронний кабінет» ЄСІТС. Все безкоштовно і доступно.

Використання цих інструментів та технологій забезпечує добросовісній особі можливість звертатися до суду, брати участь у розгляді справи у зручній формі та з мінімальними витратами. Тобто держава Україна забезпечила можливість доступу до правосуддя і право знати про суд.

Отже, судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення учасників про розгляд даної справи.

Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін в порядку ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України від учасників справи до суду не надходило.

Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.

За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров`ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.

У зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов`язків є суттєво ускладеною. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.

За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Окрім того, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» зазначив, що [..] очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі «Штеґмюллер проти Авторії»).

У справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).

Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»).

При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об`єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв`язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв`язку потребує додаткового часу.

Водночас, у місті Одесі періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров`ю.

На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв`язку зі збройною агресією збоку РФ, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, постійні повітряні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів всієї країни, періодичну відсутність електроенергії у зв`язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів, з метою всебічного, повного, об`єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов`язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.

З урахуванням викладеного, за об`єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи.

Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов`язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.

Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.

03.10.2025 судом було ухвалено та підписано рішення у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.

3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.

26 вересня 2023 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Клевер Лоджистікс» (надалі - позивач, експедитор, ТОВ «Клевер Лоджистікс») та Товариством з обмеженою відповідальністю «Вейрест ТІМ» (надалі - відповідач, замовник, ТОВ «Вейрест ТІМ») був укладений договір про надання транспортно-експедиторських послуг з організації перевезення вантажів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні № 26/09-23ПА (надалі - договір), відповідно до умов п. 1.1. якого предметом договору є взаємовідносини сторін, що виникають при транспортуванні в міжнародному сполученні вантажів, що надаються замовником для перевезення транспортом експедитора (або його субпідрядників) відповідно до чинного законодавства України, вимог міжнародних Конвенцій і угод в галузі в галузі міжнародних перевезень.

Пунктом 1.2. договору встановлено, що експедитор зобов`язується за плату замовника виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов`язаних з міжнародним перевезенням вантажу, відповідно до чинного законодавства України, вимог Конвенції про договір міжнародного перевезення вантажів, інших міжнародних конвенцій та угод у галузі міжнародних перевезень.

Відповідно до п. 2.2. договору асортименти, кількість/обсяг вантажів, маршрут перевезення, способи транспортування та види транспорту, перевалки, зберігання, їх особливі умови, що вимагають більш докладної регламентації, умови фрахтування (букінгу), необхідність стафірування/розстафірування, а також спосіб доставки вантажів до місця призначення, інші умови перевезення, узгоджуються сторонами в письмових заявках на перевезення, які являтимуться невід`ємною частиною цього договору, а також можуть обумовлюватися сторонами в письмових інструкціях замовника або додаткових угодах, які є невід`ємними частинами цього договору.

За умовами п. 2.3. договору замовник своєчасно та у повному обсязі оплачує експедитору вартість послуг транспортної експедиції (винагорода експедитора), виконаних у межах даного договору. Експедитор, за дорученням замовника, здійснює взаєморозрахунки з усіма учасниками транспортного процесу, проводить оплату фрахту, послуг з перевезення, а також мита, податків, зборів та інших обов`язкових платежів, передбачених законодавством України, а замовник зобов`язується компенсувати експедитору всі понесені у зв`язку з цим витрати.

Пунктом 2.4. договору передбачено, що міжнародне перевезення вантажів замовника, транспортне експедирування та організацію якого здійснює експедитор у межах надання послуг, передбачених цим пунктом договору, оформлюється міжнародним перевізним документом - міжнародна автомобільна накладна (СМR) - у разі автомобільного перевезення, а також іншими міжнародними перевізними документами, передбаченими міжнародними актами, а також чинним законодавством України. Такий міжнародний перевізний документ оформлюється фактичним перевізником, залученим експедитором до міжнародного перевезення вантажів замовника.

Підпунктом 3.2.4. пункту 3.2. договору встановлений обов`язок замовника своєчасно, у строки, обумовлені в кожному окремому випадку, проводити розрахунки з експедитором.

Відповідно до умов п.п. 4.4., 4.5. договору оплата послуг та компенсація витрат експедитора проводяться замовником: до 10 банківських днів за оригіналами рахунку, акту виконаних робіт та ЦМР; перевірка документів здійснюється за допомогою електронної пошти протягом 3-ох днів з моменту відправки; у разі незгоди замовника з актом прийому-передачі наданих послуг, останній зобов`язаний надати експедитору обґрунтовані заперечення в такий самий термін. Після закінчення відвантаження партії вантажу та належного оформлення документів приймання-передачі, перевізних документів і актів на виконані додаткові послуги, експедитором складається акт прийому-передачі наданих послуг, що є фактом підтвердження, виконання послуг, їх кількості та вартості.

Згідно п. 4.6. договору, оплата рахунків експедитора проводяться замовником із зазначенням у банківському документі (платіжному дорученні) в тому числі й номеру цього договору та номеру рахунку експедитора при оплаті послуг. Датою платежу вважається дата платіжного доручення.

У разі прострочення платежу винна у простроченні сторона оплачує іншій стороні пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожний день прострочення платежу. За несвоєчасну оплату послуг експедитора, замовник сплачує експедитору пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості та штраф у розмірі 30% від суми заборгованості за користування цими коштами (п.п. 6.2., 6.5. договору).

Пунктом 10.1. договору сторони погодили, що цей договір набирає чинності з моменту підписання і діє до 31 грудня 2025 р. Якщо сторони письмово не попередили за 30 днів до закінчення терміну дії цього договору, то цей договір вважається пролонгованим на кожен наступний рік і на тих же умовах.

Договір підписаний повноважними представниками сторін без жодних зауважень та скріплений печатками контрагентів.

Як слідує з матеріалів справи, 16.04.2024 між ТОВ «Вейрест ТІМ», як замовником, та ТОВ «Клевер Лоджистікс», як експедитором, складено заявку № 000006346 до договору, котрою погоджено: маршрут: Бельгія - Україна; дату завантаження: 17.04.2024 - 18.04.2024; вантаж; адресу завантаження, дату доставки: 02.05.2024 та адресу розвантаження (с. Малехів, вул. Тараса Дороша, 20А); суму фрахту 168647,00 грн; порядок оплати: 10 банківських днів з моменту отримання оригіналів СМR, рахунку та акту виконаних робіт, але не пізніше 15 банківських днів після розвантаження вантажу.

Того ж дня позивачем було виставлено відповідачу рахунок № КЛ-0001235 від 16.04.2025 на оплату наступних послуг: транспортні послуги Хогстратен (Бельгія) - Краковець (Україна) - 118000,00 грн; транспортні послуги Краковець (Україна) - Львів (Україна) - 48960,00 грн; експедиційна винагорода з організації перевезення вантажу по території України - 1687,00 грн.

Відповідно до представленої міжнародної транспортної накладної (CMR) №№В02469760RC вантаж відправлено з Hoogstraten; перевізник Podolyak Trans LLC, отримувач ТОВ «Вейрест ТІМ». На вказаній накладній міститься відмітка про отримання вантажу 02.05.2024.

Відповідно до акту № КЛ-0001235 здачі-прийняття робіт (надання послуг) від 02.05.2024, підписаного між ТОВ «Клевер Лоджистікс» та ТОВ «Вейрест ТІМ», позивач на виконання умов договору надав відповідачу наступні послуги: транспортні послуги Хогстратен (Бельгія) - Краковець (Україна) НОМЕР_1 / НОМЕР_2 - 118000,00 грн; транспортні послуги Краковець (Україна) - Львів (Україна) НОМЕР_1 / НОМЕР_2 - 48960,00 грн; експедиційна винагорода з організації перевезення вантажу по території України - 1687,00 грн. Загальна вартість робіт (послуг) з ПДВ складає 168647,00 грн. У вказаному акті, окрім іншого, зазначено, що сторони претензій одна до одної не мають.

17.04.2024 між сторонами було підписано заявку №000006279 до договору №26/09-23ПА від 26.09.2024. Відповідно до змісту наданої заявки між сторонами було домовлено про надання транспортно-експедиційних послуг з організації перевезення вантажу за маршрутом м. Хогстратен (Бельгія) - с. Малехів (Львівська обл.). За умовами заявки сума фрахту (вартість послуг) становить 168489,00 грн, порядок оплати визначений наступним чином: 10 банківських днів з моменту отримання оригіналів СМR, рахунку та акту виконаних робіт, але не пізніше 15 банківських днів після розвантаження вантажу.

В матеріалах справи наявна міжнародна товарно-транспортна накладна CMR №В02469761RC щодо відправлення вантажу з Hoogstraten; перевізник LTD «KTK Trans», отримувач ТОВ «Вейрест ТІМ». На вказаній накладній міститься відмітка про отримання вантажу 29.04.2024.

В матеріалах справи міститься рахунок № КЛ-0001251 від 17.04.2024 на оплату наступних послуг: транспортні послуги Хогстратен (Бельгія) - Краковець (Україна) - 118000,00 грн; транспортні послуги Краковець (Україна) - Львів (Україна) - 48800,00 грн; експедиційна винагорода з організації перевезення вантажу по території України - 1689,00 грн.

Сторонами складено та підписано акт № КЛ-0001251 здачі-прийняття робіт (надання послуг) від 29.04.2024. Відповідно до змісту підписаного сторонами акту, ТОВ «Клевер Лоджистікс» надано ТОВ «Вейрест ТІМ» такі послуги по рахунку № КЛ-0001251 від 17.04.2024 згідно договору № 26/09-23ПА від 26.09.2023: транспортні послуги Хогстратен (Бельгія) - Краковець (Україна) НОМЕР_3 / НОМЕР_4 - 118000,00 грн; транспортні послуги Краковець (Україна) - Львів (Україна) НОМЕР_3 / НОМЕР_4 - 48800,00 грн; експедиційна винагорода з організації перевезення вантажу по території України - 1689,00 грн. Загальна вартість робіт (послуг) з ПДВ становить 168489,00 грн. Сторони претензій одна до одної не мають.

18.04.2024 сторони також підписали заявку №000006280 до спірного договору, в якій погодили такі умови перевезення: маршрут: Бельгія - Україна; дата завантаження - 18.04.2024; дата доставки - 29.04.2024; сума фрахту (вартість послуг) - 168225,00 грн; порядок оплати - 10 банківських днів з моменту отримання оригіналів CMR, рахунку та акту виконаних робіт, але не пізніше 15 банківських днів після розвантаження вантажу.

На підтвердження здійснення організації вказаного перевезення позивачем до матеріалів справи долучено міжнародну товарно-транспортну накладну CMR №В02469762RC щодо відправлення вантажу з Hoogstraten; перевізник LTD «KTK Trans», отримувач ТОВ «Вейрест ТІМ». На вказаній накладній міститься відмітка про отримання вантажу 29.04.2024.

Для здійснення оплати вартості експедиторських послуг позивач виставив відповідачу відповідний рахунок № КЛ-0001267 від 18.04.2024 на суму 168225,00 грн.

29.04.2024 між сторонами був підписаний акт здачі-прийняття робіт (надання послуг) № КЛ-001267 на суму 168225,00 грн, згідно з яким останні погодили, що позивачем були надані, а відповідачем прийняті на підставі договору наступні послуги: транспортні послуги Хогстратен (Бельгія) - Краковець (Україна) НОМЕР_5 / НОМЕР_6 - 118000,00 грн; транспортні послуги Краковець (Україна) - Львів (Україна) НОМЕР_5 / НОМЕР_6 - 48540,00 грн; експедиційна винагорода з організації перевезення вантажу по території України - 1685,00 грн. Сторони відзначили, що претензій одна до одної не мають.

Як свідчить наявна в матеріалах справи копія платіжної інструкції № 528 від 14.08.2024, ТОВ «Вейрест ТІМ» здійснило оплату наданих позивачем транспортних послуг згідно договору № 26/09-23ПА від 26.09.2023 на суму 150000,00 грн.

Так, засобами поштового зв`язку 18.10.2024 позивач направив відповідачу вимогу від 16.10.2024 № 1610/2024/1, в якій вимагав протягом 5 банківських днів з дня її отримання сплатити 414591,50 грн суми основного боргу за надані транспортно-експедиційні послуги згідно договору, а також 3% річних, інфляційні збитки та пеню. До вказаної вимоги позивачем були додані належним чином завірені копії необхідних документів на підтвердження наданих послуг та оригінал розрахунку заборгованості, з якого вбачається, що за вищеозначеним договором у відповідача також існувала заборгованість за надані позивачем послуги у попередні періоди, які не охоплюються спірним періодом у цій справі.

Відповідно до інформації, наданої за трек-номером відправлення № 7730100014789 АТ «Укрпошта», вимогу вручено одержувачу 01.11.2024.

Оскільки відповідач не задовольнив вимогу позивача, останній звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.

4. Норми права, з яких виходить господарський суд при ухваленні рішення.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема є договори та інші правочини.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з частиною 2 статті 509 Цивільного кодексу України, зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 Цивільного кодексу України.

Статтями 525 та 526 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова вiд зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином вiдповiдно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Частиною 1 статті 527 Цивільного кодексу України, передбачено, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Статтею 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Згідно частин 1, 3 статті 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно зі статтею 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

У відповідності до ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно зі статтею 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У відповідності до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Нормами ст. 627 ЦК України встановлено свободу договору, тобто, відповідно до ст. 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Стаття 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Крім того, згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтею 901 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Відповідно до частини 1 статті 903 Цивільного кодексу України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

За змістом ст. 908 Цивільного кодексу України, перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення. Загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Відповідно до ст. 909 Цивільного кодексу України, за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов`язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов`язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі.

Статтею 929 ЦК України встановлено, що за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов`язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов`язаних з перевезенням вантажу. Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов`язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов`язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов`язання, пов`язані з перевезенням. Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо). Положення цієї глави поширюються також на випадки, коли обов`язки експедитора виконуються перевізником. Умови договору транспортного експедирування визначаються за домовленістю сторін, якщо інше на встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами.

Згідно ст. 931 ЦК України розмір плати експедиторові встановлюється договором транспортного експедирування, якщо інше не встановлено законом. Якщо розмір плати не встановлений, клієнт повинен виплатити експедитору розумну плату.

Відповідно до частини 1 статті 216 Господарського кодексу України (чинного на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Згідно частини 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Відповідно до ст. 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управлена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 306 Господарського кодексу України (чинного на час виникнення спірних правовідносин) перевезенням вантажів у цьому Кодексі визнається господарська діяльність, пов`язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами.

Згідно з ч. 3 ст. 306 Господарського кодексу України перевезення вантажів здійснюють вантажний залізничний транспорт, автомобільний вантажний транспорт, морський вантажний транспорт та вантажний внутрішній водний транспорт, авіаційний вантажний транспорт, трубопровідний транспорт, космічний транспорт, інші види транспорту.

Відповідно до ч. 1 ст. 307 Господарського кодексу України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов`язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов`язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Договір перевезення вантажу укладається в письмовій формі. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням перевізного документа (транспортної накладної, коносамента тощо) відповідно до вимог законодавства. Перевізники зобов`язані забезпечувати вантажовідправників бланками перевізних документів згідно з правилами здійснення відповідних перевезень (ч. 2 ст. 307 Господарського кодексу України).

Статтею 316 Господарського кодексу України визначено, що за договором транспортного експедирування може бути встановлений обов`язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, укладати від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечувати відправку і одержання вантажу, а також виконання інших зобов`язань, пов`язаних із перевезенням.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» транспортно-експедиторська діяльність - це підприємницька діяльність із надання транспортно-експедиторських послуг з організації та забезпечення перевезень експортних, імпортних, транзитних або інших вантажів; транспортно-експедиторська послуга - робота, що безпосередньо пов`язана з організацією та забезпеченням перевезень експортного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортного експедирування; експедитор (транспортний експедитор) - суб`єкт господарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортного експедирування; клієнт - споживач послуг експедитора (юридична або фізична особа), який за договором транспортного експедирування самостійно або через представника, що діє від його імені, доручає експедитору виконати чи організувати або забезпечити виконання визначених договором транспортного експедирування послуг та оплачує їх, включаючи плату експедитору.

Статтею 8 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» передбачено, що транспортно-експедиторські послуги надаються клієнту при експорті з України, імпорті в Україну, транзиті територією України чи іншими державами, внутрішніх перевезеннях територією України.

Експедитори за дорученням клієнтів, в тому числі: забезпечують оптимальне транспортне обслуговування, а також організовують перевезення вантажів різними видами транспорту територією України та іноземних держав відповідно до договорів (контрактів), згідно з якими сторони мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації, правила міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо або у виключній формі цим та іншими законами України; здійснюють оформлення товарно-транспортної документації та її розсилання за належністю; здійснюють розрахунки з портами, транспортними організаціями за перевезення, перевалку, зберігання вантажів; оформляють документи та організовують роботи відповідно до митних, карантинних та санітарних вимог; надають інші допоміжні та супутні перевезенням транспортно-експедиторські послуги, що передбачені договором транспортного експедирування і не суперечать законодавству.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність», за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов`язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов`язаних з перевезенням вантажу. Договір транспортного експедирування укладається у письмовій формі. Істотними умовами договору транспортного експедирування є: відомості про сторони договору: для юридичних осіб - резидентів України: найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України; для юридичних осіб - нерезидентів України: найменування, місцезнаходження та державу, де зареєстровано особу; для фізичних осіб - громадян України: прізвище, ім`я, по батькові, місце проживання із зазначенням адреси та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів; для фізичних осіб - іноземців, осіб без громадянства: прізвище, ім`я, по батькові (за наявності), адресу місця проживання за межами України; вид послуги експедитора; вид та найменування вантажу; права, обов`язки сторін; відповідальність сторін, у тому числі в разі завдання шкоди внаслідок дії непереборної сили; розмір плати експедитору; порядок розрахунків; пункти відправлення та призначення вантажу; порядок погодження змін маршруту, виду транспорту, вказівок клієнта; строк (термін) виконання договору; а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Зовнішньоекономічні договори (контракти) транспортного експедирування повинні відповідати вимогам законодавства про зовнішньоекономічну діяльність. Для систематичного надання послуг експедитора можуть укладатися довгострокові (генеральні) договори транспортного експедирування. Платою експедитору вважаються кошти, сплачені клієнтом експедитору за належне виконання договору транспортного експедирування.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» експедитор зобов`язаний надавати транспортно-експедиторські послуги згідно з договором транспортного експедирування і вказівками клієнта, погодженими з експедитором у встановленому договором порядку.

Згідно з ч. 2 ст. 12 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» клієнт зобов`язаний у порядку, передбаченому договором транспортного експедирування, сплатити належну плату експедитору, а також відшкодувати документально підтверджені витрати, понесені експедитором в інтересах клієнта в цілях виконання договору транспортного експедирування.

Законом України «Про приєднання України до Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів» закріплено, що Україна приєдналася до зазначеної Конвенції, а згідно листа Міністерства закордонних справ України від 16.05.2007 № 72/14-612/1-1559 «Щодо набуття чинності міжнародними договорами» ця Конвенція набрала чинності для України 17.05.2007.

Згідно ст.1 Конвенція застосовується до будь-якого договору автомобільного перевезення вантажів транспортними засобами за винагороду, коли зазначені в договорі місце прийняття вантажу для перевезення і місце, передбачене для доставки, знаходяться у двох різних країнах, з яких принаймні одна є договірною, незважаючи на місце проживання і громадянство сторін.

Стаття 4 Конвенції передбачає, що договір перевезення підтверджується складанням вантажної накладної, зокрема, наданою сторонами CMR, якою підтверджується прийняття вантажу до перевезення. Відсутність, неправильність чи утрата вантажної накладної не впливають на існування та чинність договору перевезення, до якого й у цьому випадку застосовуються положення цієї Конвенції.

Статтею 9 Конвенції встановлено, що вантажна накладна є первинним доказом укладання договору перевезення, умов цього договору і прийняття вантажу перевізником.

5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.

У відповідності до ст. 7 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин. Наведена норма кореспондується зі ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Відповідно до ч.ч.1-3 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно із ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1). Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (ч. 2).

Відповідно до ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Статтею 76 ГПК України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно із ст. 77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1). Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються (ч. 2).

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 ГПК України).

Відповідно до ст. 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування (ч. 1). Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ч. 2).

У відповідності до вимог ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Верховний Суд у постанові від 06.11.2019 у справі №909/51/19 вказав, що ключовою рисою цивільного права є автономія волі сторін, яка знаходить своє втілення у принципі свободи договору.

Свобода договору, закріплена у якості однієї із засад цивільного законодавства, сформульована у статтях 6 та 627 ЦК України, у відповідності до яких сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Так, нормами цивільного права України в розділі «Зобов`язальне право» визначено, що зобов`язання припиняється тільки у випадку їх належного виконання. Тобто, якщо сторона, яка здійснила будь-які дії на виконання своїх договірних зобов`язань, вважає, що інша сторона неналежним чином виконала свої договірні зобов`язання, вона має право звернутися до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів у порядку, визначеному в главі 51 ЦК України із застосуванням наслідків порушення винною стороною її договірного зобов`язання.

В свою чергу, транспортне експедирування є видом господарської діяльності, спрямованої на організацію процесу перевезення вантажів. Експедитор є таким суб`єктом господарювання, функціональне призначення якого полягає в організації та сприянні здійсненню процесу вантажів. Експедитором може бути, як суб`єкт господарювання (транспортно-експедиційна організація), так і безпосередньо перевізник. Транспортне експедирування - це комплекс заходів, які супроводжують процес перевезення вантажів на всіх його стадіях.

Транспортне експедирування як вид господарської діяльності не може розглядатися окремо від перевезення, це комплекс заходів, які супроводжують процес перевезення вантажів на всіх його стадіях (сортування вантажів під час їх прийняття до перевезення, перевалка вантажів у процесі їх перевезення, облік надходження вантажів під час видачі вантажу тощо), і саме це дає підстави розглядати її допоміжним щодо перевезення видом діяльності.

Відносини учасників транспортно-експедиторської діяльності встановлюються на основі договорів. Учасники цієї діяльності вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов`язань, інших умов взаємовідносин, що не суперечать чинному законодавству.

Як встановлено судом, між сторонами виникли договірні відносини, за якими позивач, за дорученням відповідача, взяв на себе зобов`язання за плату і за рахунок відповідача виконати або організувати виконання останньому транспортно-експедиційного обслуговування, пов`язане з організацією перевезення автомобільним транспортом вантажів замовника в міжнародному сполученні, відповідно до узгоджених транспортних заявок.

Судом встановлено, що в даному випадку, відносини між сторонами носять договірний характер, укладений між ними договір підписано уповноваженими особами, предметом судових розглядів не виступав, недійсним судом не визнавався, сторонами розірваний не був.

Судом також встановлено, що договір укладено сторонами у письмовій формі, підписано повноважними представниками сторін, їх підписи посвідчено печатками, що відповідає приписами ст.181 Господарського кодексу України, ст.ст.207, 208 Цивільного кодексу України. Відповідно, даний договір є правомірним правочином в силу ст.204 ЦК України, оскільки сторонами не доведено зворотного.

Таким чином, укладений між сторонами договір є дійсним, укладеним належним чином та є обов`язковим для виконання сторонами.

Позивач свої зобов`язання за договором з організації перевезення вантажу та його перевезення виконав належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, зокрема, міжнародними товарно-транспортними накладними CMR, підписаними між сторонами актами наданих послуг тощо.

На переконання, надані позивачем міжнародні товарно-транспортні накладні (CMR) є належним та допустимим доказом надання ним транспортно-експедиторських послуг, що підтверджують виконання експедитором обов`язків з прийняття вантажу до перевезення та належної передачі вантажу вантажоотримувачу в обумовленому місці вивантаження.

Крім того, досліджені судом акти здачі-прийняття робіт (надання послуг) містять відтиск печатки відповідача, підпис особи, відповідальної за здійснення відповідної операції, а відповідачем не доведено за допомогою належних та допустимих доказів протиправності використання його печатки чи доказів її втрати, так само і не доведено, що відповідні акти підписано не відповідальною особою за здійснення відповідних операцій, з огляду на що суд вважає не спростованим відповідачем факт надання послуг за договором № 26/09-23ПА від 26.09.2023.

При цьому в процесі розгляду справи ТОВ «Вейрест ТІМ» не ставилось під сумнів ані обсяг наданих послуг, ані факт їх отримання, так само як і факт підписання досліджених судом актів.

Відтак, за висновками суду в матеріалах справи наявні належні та допустимі докази того, що позивачем були надані в повному обсязі транспортно-експедиторські послуги з перевезення вантажу, що підтверджується відповідними товарно-транспортними накладними та актами надання послуг, копії яких додані до матеріалів справи. Означені товарно-транспортні накладні та акти, на які посилається позивач в обґрунтування заявлених позовних вимог та які описані судом вище, містять підписи та відбитки печаток експедитора, перевізника та замовника, що свідчить про прийняття відповідних послуг без зауважень та заперечень відповідачем та належне виконання позивачем своїх зобов`язань за укладеним між сторонами правочином. Доказів протилежного матеріали справи не містять.

Отже, з урахуванням наявних в матеріалах справи документів, строк виконання відповідачем своїх зобов`язань щодо здійснення оплати за надані позивачем транспортно-експедиторські послуги з перевезення вантажів відповідно до означених судом актів є таким, що настав. Так, суд погоджується з доводами позивача, що замовник мав провести розрахунок з експедитором по заявкам № 000006279 від 17.04.2024 та № 000006280 від 18.04.2024 не пізніше 20.05.2024, а по заявці № 000006346 від 16.04.2024 - не пізніше 23.05.2024.

Разом з тим, відповідачем у визначений договором строк повної оплати вартості наданих послуг здійснено не було. Направлена позивачем на адресу відповідача вимога від 16.10.2024 №1610/2024/1 про негайну сплату заборгованості за договором в сумі 414591,50 грн, була отримана останнім, однак зобов`язання не виконано, борг не погашено, доказів внесення плати відповідачем не подано.

В свою чергу, відповідачем не подано ані обґрунтованих заперечень вимогам позивача, ані доказів сплати боргу, у зв`язку з чим суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача 414591,50 грн заборгованості за договором про надання транспортно-експедиторських послуг з організації перевезення вантажів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні № 26/09-23ПА від 26.09.2023.

Разом з тим, за прострочення виконання грошового зобов`язання позивач просить стягнути з відповідача 94127,13 грн пені, 105883,38 грн штрафу, 48334,65 грн інфляційних втрат та 10588,34 грн - 3% річних. Математичний детальний розрахунок обтяжень боргу наведений в позові.

При цьому, з метою захисту законних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб при укладанні різноманітних правочинів та договорів законодавство передбачає ряд способів, які сприяють виконанню зобов`язань - способи або види забезпечення виконання зобов`язань.

Правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статей 549 - 552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.

У разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього в силу закону (частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України) виникає обов`язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням унаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.

Кредитору, у свою чергу, згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України належить право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат за період прострочення в оплаті основного боргу.

Цивільним кодексом України, як основним актом цивільного законодавства, не передбачено механізму здійснення розрахунку інфляційних втрат кредитора у зв`язку із простроченням боржника у виконанні грошового зобов`язання.

Водночас, частиною першою статті 8 Цивільного кодексу України визначено, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Частиною п`ятою статті 4 Цивільного кодексу України передбачено, що інші органи державної влади України у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини.

Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» визначено індексацію грошових доходів населення як встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодувати подорожчання споживчих товарів і послуг (стаття 1 Закону). Статтею 2 цього Закону передбачено як об`єкти індексації грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України, що не мають разового характеру, перелік яких визначено у частині першій цієї статті; водночас, частиною другою статті 2 цього Закону законодавець передбачив право Кабінету Міністрів України встановлювати інші об`єкти індексації, поряд з тими, що зазначені у частині першій цієї статті.

З метою реалізації Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» Кабінет Міністрів України постановою №1078 від 17.07.2003 затвердив Порядок проведення індексації грошових доходів населення (далі - Порядок), пунктом 1 якого передбачено, що цей Порядок визначає правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків (пункти 1-1, 4 Порядку).

Отже, при розрахунку інфляційних втрат у зв`язку із простроченням боржником виконання грошового зобов`язання до цивільних відносин, за аналогією закону, підлягають застосуванню норми Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та приписи Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17.07.2003, та Методика розрахунку базового індексу споживчих цін, затверджена наказом Державного комітету статистики України №265 від 27.07.2007.

Порядок індексації грошових коштів для цілей застосування статті 625 Цивільного кодексу України визначається із застосуванням індексу споживчих цін (індексу інфляції) за офіційними даними Державного комітету статистики України у відповідний місяць прострочення боржника, як результат множення грошового доходу на величину приросту споживчих цін за певний період, поділену на 100 відсотків (абзац п`ятий пункту 4 постанови КМУ №1078).

Статтею 625 Цивільного кодексу України визначено право особи отримати компенсацію інфляційних збитків за весь період прострочення. Якщо індекс інфляції в окремі періоди є меншим за одиницю та має при цьому економічну характеристику - «дефляція», то це не змінює його правової природи і не може мати наслідком пропуску такого місяця, оскільки протилежне зруйнує послідовність математичного ланцюга розрахунків, визначену Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою КМУ №1078 від 17.07.2003.

Об`єднаною палатою Верховного Суду у постанові від 20.11.2020 у справі №910/13071/19 роз`яснено, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.

Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов`язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.

Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов`язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме:

- час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу;

- час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.

Господарським судом здійснено перевірку розрахунку інфляційних втрат, зробленого позивачем, та встановлено, що під час його проведення позивачем було вірно визначено суму заборгованості та період нарахування інфляційних втрат (який не виходить за межі періоду, що визначений судом), але арифметично розрахунок частково здійснено невірно. Так, судом встановлено, що позивачем не вірно здійснено розрахунок інфляційних втрат на суму заборгованості в розмірі 168647,00 грн за період з 01.06.2024 по 14.08.2024, оскільки сукупний індекс інфляції за вказаний період становить 1.02200000, тоді як позивачем помилково застосований сукупний індекс інфляції - 1.02813200, у зв`язку з чим, за розрахунком суду, сума інфляційних втрат в даному випадку становить 3710,23 грн.

Таким чином, розрахунок інфляційних втрат, здійснений позивачем, визнається судом необґрунтованим в цій частині та таким, що не відповідає вимогам законодавства, умовам договору та фактичним обставинам справи.

Враховуючи визначений судом період прострочення виконання відповідачем грошового зобов`язання, застосувавши межі періоду, що визначені позивачем у розрахунку, здійснивши власний розрахунок інфляційних втрат, судом встановлено, що за прострочення оплати наданих послуг інфляційні втрати складають 47300,50 грн, тоді як позивач розрахував та заявив до стягнення 48334,65 грн інфляційних втрат.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що з відповідача підлягає стягненню сума інфляційних втрат лише у розмірі 47300,50 грн. В іншій частині вимоги щодо стягнення інфляційних втрат заявлені безпідставно, а тому задоволенню не підлягають.

Дослідивши матеріали справи, врахувавши встановлений сторонами у договорі строк проведення розрахунків за надані виконавцем (експедитором) послуги перевезення, перевіривши за допомогою калькулятора санкцій апаратного комплексу «Еліт: Ліга Закон» надані позивачем до позовної заяви розрахунки 3% річних, суд встановив, що останні є правильними, з огляду на належне визначення позивачем періоду, протягом якого певна сума простроченого платежу не була сплачена, зокрема вірне визначення дати настання строку платежу.

За таких обставин, позовні вимоги щодо стягнення з відповідача суми 3% річних у розмірі 10588,34 грн, є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідача суми пені у розмірі 94127,13 грн, суд дійшов до таких висновків.

Так, щодо пені за порушення грошових зобов`язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України, якою передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Даним приписом передбачено період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

Отже, встановивши розмір, термін і порядок нарахування штрафних санкцій за порушення грошового зобов`язання, законодавець передбачив також і право сторін врегулювати ці відносини у договорі.

Разом з тим, умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов`язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Відповідно до п.4.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» від 29.05.2013 №10 даний шестимісячний строк не є позовною давністю, а визначає максимальний період часу, за який може бути нараховано штрафні санкції (якщо інший такий період не встановлено законом або договором).

В постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 20.08.2021 у справі № 910/13575/20 вказано, що у кожному конкретному випадку господарські суди повинні належним чином проаналізувати умови укладених між сторонами договорів щодо нарахування штрафних санкцій, та встановити, чи містить відповідний пункт договору або певний термін, шляхом вказівки на подію (день сплати заборгованості, день фактичної оплати, фактичний момент оплати), або інший строк, відмінний від визначеного ч. 6 ст. 232 ГК України, який є меншим або більшим шести місяців.

Господарський суд зазначає, що сторонами не погоджувався інший термін щодо нарахування пені, а тому до спірних правовідносин застосовуються умови ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України.

Суд встановив, що доданий до позовної заяви арифметичний розрахунок пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання є неправильним, оскільки в порушення норм статті 232 Господарського кодексу України (чинного станом на момент виникнення спірних правовідносин та на день звернення позивача з вимогами до суду) період нарахування пені виходить за межі шестимісячного строку

За таких обставин позивач мав право нараховувати пеню від дня, коли зобов`язання мало бути виконано, а саме за заявками № 000006279 від 17.04.2024 та № 000006280 від 18.04.2024 за період з 21.05.2024 по 21.11.2024, а за заявкою № 000006346 від 16.04.2024 з 24.05.2025 по 24.11.2024.

Як встановлено судом, за результатами здійсненої за допомогою системи "ЛІГА" перевірки нарахування позивачем заявленої до стягнення пені судом встановлено, що розмір пені, перерахований судом у відповідності до умов договору та приписів чинного законодавства, з урахуванням визначеного судом періоду нарахування відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України, становить 60090,94 грн, а отже є меншим, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем, а тому позовні вимоги в частині стягнення з відповідача пені підлягають частковому задоволенню в сумі, визначеній судом, а саме 60090,94 грн.

Також позивач на підставі п.6.5 договору за порушення строків оплати послуг заявив до стягнення з відповідача 105883,38 грн штрафу, розрахованого як проценти за користування чужими грошовими коштами.

Договір про забезпечення виконання зобов`язання у вигляді штрафу укладено в письмовому виді відповідно до приписів ст.ст. 546, 549 ЦК України.

Однак суд критично оцінює розрахунок позивача та його правове обґрунтування вимоги про стягнення штрафу в розмірі 30% від суми заборгованості за кожен день прострочення відповідачем, оскільки штраф є різновидом забезпечення виконання грошового зобов`язання і є одноразовим стягненням, тобто штраф не має руху в часі та періоду прострочення.

Як вказала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.10.2024 у справі № 911/952/22, текстуальне тлумачення положень статті 549 ЦК України свідчить, що законодавець у цій нормі пов`язує визначення пені як виду неустойки з такими кваліфікуючими ознаками як її обчислення: 1) за кожен день прострочення виконання; 2) у відсотках від суми несвоєчасно виконаного зобов`язання.

Особливістю застосування штрафу є те, що штраф обчислюється тільки у відсотках від суми порушеного зобов`язання. Штраф має одноразовий характер і вичерпується з настанням самого факту порушення зобов`язання.

Так, кваліфікуючими ознаками штрафу є: а) можливість установлення за будь-яке порушення зобов`язання: невиконання або неналежне виконання (порушення умов про кількість, якість товарів, робіт (послуг), виконання зобов`язання неналежним чином тощо); б) обчислення у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Штраф не може обчислюватись за правилами нарахування пені або процентів за користування чужими грошовими коштами, це суперечить правовій природі такого виду неустойки. Отже, розмір погодженої сторонами в п. 6.5. договору неустойки, обрахованої у відсотковому розмірі від суми простроченого платежу, з врахуванням днів прострочення не відповідає поняттю «штраф».

В свою чергу, згідно зі статтею 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами; розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства, а згідно ч.2 ст.625 цього кодексу боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Термін «користування чужими грошовими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення виконання грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх. Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв`язку з користуванням чужими коштами.

Наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Правомірне ж користування чужими грошовими коштами може передбачати сплату процентів, розмір яких визначений договором або законом.

Отже, за своєю правовою природою проценти є винагородою (платою) за користування грошовими коштами, а неустойка (зокрема, штраф) є видом забезпечення виконання зобов`язання та за своєю правовою природою є штрафною санкцією, яка може застосовуватись до боржника у разі порушення ним зобов`язання та виконання його на користь іншої сторони.

З огляду на різну правову природу проценти, передбачені ст. 536 ЦК України, не можуть бути ототожнені, зокрема, з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою у ст. 549 цього Кодексу, оскільки мають зовсім іншу правову природу.

Отже, штраф, який за умовами п. 6.5. договору нараховується в розмірі 30% від суми заборгованості, застосовується одноразово у випадку порушення замовником грошового зобов`язання та обчислюється у відсотках від суми невиконаного або простроченого зобов`язання за кожен такий випадок.

Судом також здійснено перерахунок суми штрафу та встановлено, що загальний розмір штрафу за кожний випадок прострочення зобов`язання щодо сплати наданих позивачем послуг становить 151608,30 грн, що складає більшу суму, ніж заявлено позивачем

Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 237 ГПК України, при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

З указаних підстав, оскільки суд не може виходити за межі позовних вимог, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача в частині стягнення 30% штрафу від кожної суми прострочення, як разове стягнення, підлягають задоволенню повністю у заявленому позивачем розмірі в сумі 105883,38 грн.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У п. 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 справа «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04) зазначено, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії», №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Відповідно до п.5 ч.4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України.

Обов`язок доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

За результатами з`ясування обставин, на які позивач посилався як на підставу своїх вимог, підтверджених тими доказами, які були дослідженні судом із наданням оцінки всім аргументам у їх сукупності та взаємозв`язку, як це передбачено вимогами ст. ст. 75-79, 86 ГПК України, суд дійшов висновку про порушення майнових прав позивача, що полягало у неналежному виконанні відповідачем умов договору про надання транспортно-експедиторських послуг з організації перевезення вантажів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні № 26/09-23ПА від 26.09.2023, а, отже, про наявність підстав для часткового задоволення позову з огляду на допущені позивачем помилки при обрахунку інфляційних втрат та пені.

Враховуючи усе вищевикладене, оцінюючи докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, що ґрунтуються на повному, всебічному й об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про те, що заявлені позивачем вимоги щодо стягнення з відповідача коштів за надані позивачем за спірним договором послуги, підтверджені матеріалами справи, відповідачем не спростовані та підлягає частковому задоволенню.

З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів сторін була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно наявності підстав для задоволення позову не спростовує.

Згідно з положеннями статті 129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Приймаючи до уваги висновки суду про часткове задоволення позовних вимог, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір в сумі 9576,82 грн.

Вирішуючи питання щодо заявлених позивачем до стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 15000 грн, суд виходить з наступного.

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу позивач подав договір № 12/03 про надання професійної правничої допомоги від 12.03.2025, акт про надання професійної правничої допомоги від 16.05.2025, платіжну інструкцію № 6891 від 16.05.2025 про оплату послуг за надання правничої допомоги на суму 15000,00 грн та витяг з Єдиного реєстру адвокатів України стосовно адвоката Бойко Р.Б.

Дослідивши додані позивачем докази, суд установив, що 12.03.2025 між ТОВ «Клевер Лоджистікс» та адвокатом Бойко Романом Богдановичем був укладений договір № 12/03 про надання професійної правничої допомоги, відповідно до п. 1.1. якого за цим договором клієнт зобов`язується надати адвокату всі необхідні документи та іншу інформацію, прийняти такі послуги і оплатити їх а адвокат зобов`язаний здійснити підготовку (вивчення) матеріалів, скласти позовну заяву до Господарського суду Одеської області про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Вейрест ТІМ» боргу за договором від 26.09.2023 № 26/09-23ПА про надання транспортно-експедиторських послуг з організації перевезення вантажів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні, і за необхідності здійснювати представництво в суді. У зв`язку з вищенаведеним клієнт доручає, а адвокат приймає на себе зобов`язання надавати професійну правничу допомогу щодо судового захисту інтересів клієнта.

Винагорода по справі включає в себе витрати, понесені адвокатом при виконанні своїх зобов`язань по цьому договору та гонорар за надані послуги. Обчислення гонорару здійснюється у формі погодинної оплати (2500 грн. за годину), крім участі в судових засіданнях (якщо адвокат братиме участь у судових засіданнях), вартість якої узгоджується сторонами окремо в додатковій угоді до цього договору. Загальна вартість послуг (гонорар адвоката) визначається в акті про надання професійної правничої допомоги, який підписано обома сторонами договору. Клієнт також має право після підписання цього договору оплатити адвокату аванс у розмірі, який вважає необхідним на власний розсуд. Сторони можуть змінити суму погодженого гонорару, в тому числі і шляхом його повернення (повного чи часткового) клієнту. Сторони погоджуються, що при встановленні розміру гонорару враховано складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини (п. 3.1. договору).

Так, відповідно до акту про надання правничої допомоги від 16.05.2025, підписаному ТОВ «Клевер Лоджистікс» та адвокатом Бойком Р.Б., адвокатом надано позивачу наступні послуги: вивчення і правовий аналіз наданих клієнтом документів: складання позовної заяви до Господарського суду Одеської області про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Вейрест ТІМ» заборгованості за надані транспортно-експедиційні послуги, пені, 3% річних та інфляційних втрат за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань за договором від 26.09.2023 № 26/09-23ПА про надання транспортно-експедиторських послуг з організації перевезення вантажів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні, консультування щодо порядку подання позовної заяви до суду та оплати судового збору - тривалістю 6 годин на суму 15000,00 грн.

До матеріалів справи надано копію платіжного доручення від 16.05.2025 № 6891, яким позивач сплатив адвокату Бойку Р.Б. 15000,00 грн оплати за надання правової допомоги.

За змістом статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, серед яких - витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з положеннями статті 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.

Для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура (ст. 131-2 Конституції України).

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (ст. 16 ГПК України).

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ГПК України).

Відповідно до статті 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ст. 126 ГПК України).

Практична реалізація принципу відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення, у частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:

- попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України);

- визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): подання заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та доказами, що підтверджують здійснення робіт (надання послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу;

- розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України).

Відтак, розмір витрат позивача на правову допомогу адвоката становить 15000,00 грн.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» передбачено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Адвокатський гонорар може існувати у двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката у залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв (постанова Верховного Суду від 07.09.2020 у справі №910/4201/19).

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у тому числі в рішенні від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia) за заявою № 58442/00 щодо судових витрат, зазначено, що за статтею 41 Конвенції суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (див. також, рішення ЄСПЛ у справах «Ніколова проти Болгарії» та «Єчюс проти Литви», пункти 79 і 112 відповідно).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі «East/West Alliance Limited» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).

Частина четверта статті 126 ГПК України передбачає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

За частиною п`ятою статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Тобто в цілому нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 126 ГПК України).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідач заперечення проти заявленої суми витрат на професійну правничу допомогу не надав.

Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу. При цьому суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, суд встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Таку правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі №922/1964/21, в додатковій постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.11.2023 у справі №914/2355/21, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2024 у справі №910/6416/22, від 15.08.2024 у справі №910/18756/23.

Для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Таку правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі №922/1964/21 та від 12.05.2020 у справі №904/4507/18, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.04.2024 у справі №922/3850/23, від 11.04.2024 у справі №910/11136/23.

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21).

У такому випадку суд, керуючись частинами п`ятою - сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц).

Отже, суд вправі покласти на сторону лише ті судові витрати, які є обґрунтованими, неминучими, співмірними та розумними (розумно необхідними).

У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.

Господарський суд, розподіляючи витрати Товариства з обмеженою відповідальністю «Клевер Лоджистікс», дійшов висновку, що наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути не лише доведений, а документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

Судом враховується, що позовна заява у даній справі за своїм предметом та підставами позову є не складною, матеріали справи не об`ємні. Категорія спору в даному конкретному випадку обмежується аналізом незначної кількості доказів та чітко врегульована нормами права і не містить певної особливості, яка потребує застосування висновків Верховного Суду. Практика щодо розгляду даної категорії спору є сталою та не потребує значного часу для її дослідження.

Справа розглядалася в порядку спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) учасників. У зв`язку з простроченням виконання зобов`язання за договором щодо оплати вартості наданих послуг, позивачем нараховано пеню, штраф, 3% річних та втрати від інфляції, нарахування яких становить незначну складність та до того ж частково виконано невірно.

Суд, врахувавши співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; відсутність складних розрахунків в позовній заяві; ціною позову, розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження, наявність усталеної судової практики та те, що ця справа не є складною для адвокатів, які за своїм правовим статусом мають достатню правову кваліфікацію, господарський суд вважає, що загальна сума витрат на професійну правничу допомогу, яка є обґрунтованою у цій справі складає 10000,00грн. Зазначена сума і підлягає розподілу.

При цьому суд не заперечує право адвоката та його довірителя на таку оцінку вартості та необхідності наданих послуг, але оцінює дані обставини з точки зору можливості покладення таких витрат на іншу сторону по справі (відповідача).

Оскільки за результатом розгляду справи суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, судові витрати розподіляються між сторонами пропорційно розміру задоволених вимог. Стягненню з відповідача на користь позивача підлягають витрати на правничу допомогу у розмірі 9479,30 грн (638454,66 грн*10000,00 грн/673525,00 грн).

Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов - задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Вейрест ТІМ» (вул. Тополина, № 14, м. Одеса, 65000, код ЄДРПОУ 44877737) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Клевер Лоджистікс» (вул. Богдана Хмельницького, № 96, м. Калуш, Івано-Франківська, 77300, код ЄДРПОУ 44312655) суму основної заборгованості в розмірі 414 591 (чотириста чотирнадцять тисяч п`ятсот дев`яносто одна) грн 50 коп, пеню в розмірі 60 090 (шістдесят тисяч дев`яносто) грн 94 коп, штраф в розмірі 105 883 (сто п`ять тисяч вісімсот вісімдесят три) грн 38 коп, 3% річних в розмірі 10 588 (десять тисяч п`ятсот вісімдесят вісім) грн 34 коп, інфляційні втрати в розмірі 47 300 (сорок сім тисяч триста) грн 50 коп, судовий збір в розмірі 9 576 (дев`ять тисяч п`ятсост сімдесят шість) грн 82 коп та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 9 479 (дев`ять тисяч чотириста сімдесят дев`ять) грн 30 коп.

3. У решті позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.

Наказ видати відповідно до ст.327 ГПК України.

Повне рішення складено 03 жовтня 2025 р.

Суддя О.В. Цісельський