Рішення № 130539621, 11.09.2025, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/20557/25

Провадження № 2/761/7288/2025

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2025 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді: Саадулаєва А.І.,

за участю секретаря: Лишняк А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в приміщенні суду цивільну справу за позовом Державної інноваційної фінансово-кредитної установи до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди,

ВСТАНОВИВ:

До Шевченківського районного суду м. Києва надійшла вказана позовна заява.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями матеріали позову передані на розгляд судді Саадулаєва А.І.

Предметом позову є cтягнення зі ОСОБА_1 на користь Державної інноваційної фінансово-кредитної установи шкоду, заподіяну у зв`язку з оплатою ОСОБА_2 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в сумі 619240,35 грн.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 27.05.2025 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 16.07.2025 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач займав посаду виконуючого обов`язків голови правління Державної інноваційної фінансово-кредитної установи з 18.02.2020 року по 27.08.2020 року. Наказом Державної інноваційної фінансово-кредитної установи №83-к/тр від 19 серпня 2020 року за підписом відповідача було звільнено заступника голови правління Державної інноваційної фінансово-кредитної установи Підлісну Я.В. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16.11.2021 (справа № 761/30872/20), яке залишено без змін Постановою Київського апеляційного суду м. Києва від 10 листопада 2022 року, задоволено позов ОСОБА_2 яким поновлено на посаді заступника голови правління Державної інноваційної фінансово-кредитної установи з 20.08.2020 та про стягнення з Державної інноваційної фінансово-кредитної установи на користь ОСОБА_2 : середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 20 серпня 2020 року по 16 листопада 2021 року у розмірі 524398,87 грн., моральної шкоди у розмірі 15000,00 грн., судових витрат у розмірі 4772,40 грн. Таким чином, у зв`язку з незаконним звільненням ОСОБА_2 , відповідачем заподіяна шкода установі в розмірі 619240,35 грн.

Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву в якому просив відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на те, що згідно окресленого позивачем рішення суду, що набрало законної сили 10.11.2022, з ДІФКУ на користь ОСОБА_2 стягнуто грошові кошти у загальному розмірі 544171,27 грн., а не у розмірі 619248,35 грн., як вказує представник позивача у своїй позовній заяві від 29.04.2025 у даній справі. На яких правових підставах ДІФКУ виплатила вказаній особі грошові кошти у значно більшому розмірі (і за що саме) стороні відповідача на даний час не відомо, відповідні розрахунки (детальні) у мотивувальній частині позову та додатках - відсутні. На підтвердження безпідставності доводів представника позивача (ДІФКУ) щодо вини саме (виключно) ОСОБА_1 у спричинені майнової шкоди даній установі за окреслених ним обставин зазначає, що органом управління установи є правління. На думку ОСОБА_1 , поновленому з 27.01.2025 голові правління ДІФКУ Кондратюку О.С. про вищевикладені факти достеменно відомо, у тому числі і про відсутність в діяннях відповідача по відношенню до ОСОБА_2 ознак незаконності та про відсутність його вини у звільненні вказаної особи (звільнено на підставі рішення колегіального органу ) у незаконний спосіб. Крім того, сторона відповідача просить відмовити у задоволені позову на підставі ч.4 ст.267 ЦК України (за спливом позовної давності) та на підставі ст. 233 КЗпП України.

Позивач подав до суду відповідь на відзив на позовну заяву.

Відповідач подав до суду заперечення на відповідь на відзив.

В судове засідання, яке відбулось 11.09.2025 року, представник позивача в судове засідання не з`явився, про розгляд справи повідомлявся належним чином.

В судове засідання, яке відбулось 11.09.2025 року, відповідач та його представник в судове засідання не з`явилися, про розгляд справи повідомлялися належним чином. Під час розгляду справи сторона відповідача посилалась на ч. 3 ст. 233 КЗпП України, та зазначала, що позивач пропустив строк звернення до суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового засідання технічним засобом не здійснювалося.

Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею (ч.1 ст. 223 ЦПК України).

З`ясувавши предмет та підстави позову, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Судом встановлено, що наказом міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України № 37-п від 17.02.2020 року ОСОБА_1 призначено виконуючим обов`язки голови правління Державної інноваційної фінансово-кредитної установи.

Відповідно до наказу Державної інноваційної фінансово-кредитної установи від 18 лютого 2020 року № 10-кт/тр відповідач приступив до виконання обов`язків голови правління Державної інноваційної фінансово-кредитної установи.

Наказом Мінекономіки від 27.08.2020 року № 164-п та Наказом Державної інноваційної фінансово-кредитної установи № 93-к/тр від 27.08.2020 року відповідача було звільнення з посади виконуючого обов`язків голови правління Державної інноваційної фінансово-кредитної установи.

Наказом Державної інноваційної фінансово-кредитної установи №83-к/тр від 19 серпня 2020 року за підписом відповідача було звільнено заступника голови правління Державної інноваційної фінансово-кредитної установи Підлісну Я.В.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16.11.2021 (справа № 761/30872/20), яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду м. Києва від 10 листопада 2022 року, задоволено позов ОСОБА_2 яким поновлено на посаді заступника голови правління Державної інноваційної фінансово-кредитної установи з 20.08.2020 та про стягнення з Державної інноваційної фінансово-кредитної установи на користь ОСОБА_2 :

- Середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 20 серпня 2020 року по 16 листопада 2021 року у розмірі 524 398,87 грн. (п`ятсот двадцять чотири тисячі триста дев`яносто вісім гривень 87 копійок),

- Моральної шкоди у розмірі 15 000 грн. (п`ятнадцять тисяч гривень 00 копійок),

- Судових витрат у розмірі 4 772,40 грн. (чотири тисячі сімсот сімдесят дві гривні 40 копійок).

В порядку добровільного виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16.11.2021 (справа № 761/30872/20), Установою виданий Наказ «Про нарахування та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу» № 253-к/тр від 16.11 2021 року.

Відповідач на час виникнення спірних правовідносин був посадовою особою, який прийняв рішення про звільнення ОСОБА_2 із займаної посади та підписав відповідний наказ. Такі дії посадової особи у судовому порядку були визнані неправомірними, вчиненими з порушенням норм КЗпП України.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Згідно ч. 1 ст. 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Даною статтею встановлено загальне правило відповідальності, згідно з яким на боржника за регресною вимогою покладається обов`язок відшкодувати кредитору виплачене ним третій особі відшкодування в повному обсязі.

Відшкодування шкоди, яка заподіяна підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу врегульовано нормами КЗпП України.

За приписами ст. 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством. За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Пунктом п. 8 ч. 1 ст. 134 КЗпП України визначено, що службові особи, винні в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації.

Відповідно до роз`яснень, викладених п.п.13,33 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» судам роз`яснено, що застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі пункту 8 статті 134 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов`язок по відшкодуванню шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або яким затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі. Відповідальність в цих випадках настає незалежно від форми вини.

При незаконному звільненні або переведенні на іншу роботу, невиконанні рішення про поновлення працівника на роботі, що мало місце після введення в дію пункту 8 статті 134 та нової редакції статті 237 КЗпП (з 11 квітня 1992 року) настає повна матеріальна відповідальність винних в цьому службових осіб і обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи може бути покладено при допущенні ними в цих випадках будь-якого порушення закону, а не лише явного, як передбачалось раніше.

Отже, чинне законодавство не містить додаткових підстав для відшкодування майнової шкоди з винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення працівника здійснено з порушенням вимог закону або затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Статтею 136 КЗпП України визначений порядок покриття шкоди, заподіяної працівником.

Приписами ч. 4 ст. 136 КЗпП України передбачено, що стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників матеріальної шкоди в судовому порядку провадиться за позовом вищестоящого в порядку підлеглості органу.

Згідно зі статтею 237 КЗпП України суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов`язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Таким чином, відповідач як посадова особа, за наказами якого незаконно звільнено працівника, та несвоєчасно виконано негайне виконання рішення суду, має покрити шкоду, заподіяну установі у повному розмірі.

Аналогічна позиція викладена в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 401/1745/16-ц.

Проте, суд погоджується із доводами відповідача про пропущення строків звернення до суду, встановлених ч. 3 ст. 233 КЗпП України, з огляду на наступне.

За змістом ч.1 ст.3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами регулює законодавство про працю.

Відповідно до ч.1 ст.9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються, зокрема, до трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Так, згідно правової позиції Верховного Суду України, що викладена у постанові судової палати у цивільних справах від 02.03.2016 у справі №6-1263цс15, для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди (ч.3 ст.233 КЗпП України).

Таким чином, суд дійшов висновку, що строк звернення до суду у справах щодо трудових правовідносин врегульовано положеннями КЗпП України. Виниклі у даній справі правовідносини регулюються у першу чергу положеннями КЗпП України, ч.3 ст.233 якого встановлено строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Суд враховує, що про порушення своїх прав дізнався з моменту виконання позивачем рішення суду, а саме з 15.02.2022, тобто більше ніж один рік тому, до звернення до суду з даною позовною заявою.

Суд вважає необхідним відмовити позивачу в задоволенні клопотання про поновлення строків на подання позовної заяви з огляду на наступне.

Згідно п. 1 глави XIX «ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ» КЗпП України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Карантин, встановлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) в Україні діяв до 30.06.2023 року включно, а тому строки звернення до суду, згідно ст. 233 КЗпП України, за виявленими заподіяння працівником шкоди до 30.06.2023, закінчуються 30.06.2024 року.

Згідно п. 2 Глава XIX «ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ» КЗпП України, під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не встановлено будь-яких подовжень строків звернення до суду, встановлених до ст. 233 КЗпП України.

Таким чином, строки звернення, згідно ст. 233 КЗпП України не продовжується на строк воєнного стану.

Крім того, позивачем не наведено поважних причин пропущення строків подання позову, при тому що Державна інноваційна фінансово-кредитна установа у 2022-2025 роках здійснювала свою діяльність у штатному режимі, а сам факт запровадження воєнного стану не є автоматичною підставою для зупинення чи подовження строків позовної давності в Україні. Щоб строк звернення був зупинений через воєнний стан, заявник має довести, що саме обставини, спричинені воєнним станом, перешкоджали йому своєчасно вчинити процесуальні дії, наприклад, подати позов до суду.

Стаття 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов`язок доказування покладений на сторони.

За нормами ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 89 ЦПК України).

Відповідно до п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Повно та всебічно з`ясувавши обставини справи, оцінивши зібрані у справі докази, зважаючи на встановлені під час розгляду справи обставини, з урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що позовні вимоги необхідно залишити без задоволення, у зв`язку із пропущенням строків звернення до суду.

Керуючись ст.ст. 259, 265, 268, 273, 353-355 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов Державної інноваційної фінансово-кредитної установи до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди - залишити без задоволення.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано, або після перегляду рішення в апеляційному порядку, якщо його не скасовано.

Повний текст рішення виготовлено 22 вересня 2025 року.

Суддя: