Рішення № 130189524, 05.09.2025, Подільський районний суд міста Києва

Справа № 758/8065/25

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 вересня 2025 року м. Київ

Подільський районний суд м.Києва у складі:

головуючої судді Якимець О.І.,

за участю секретаря судового засідання Засеченко В.В.,

учасників справи:

позивача - ОСОБА_1 ,

відповідача-1 - ОСОБА_2 ,

представника відповідача-2 - Любчіч М.В. ,

представника третьої особи - Грозної Я.О.,

розглянувши за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Центру надання адміністративних послуг Подільської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа: Служба у справах дітей і сім`ї Подільської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням,

в с т а н о в и в :

позивач звернулась до Подільського районного суду міста Києва з вказаним позовом до відповідачів у якому просить:

- визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1 з 25.02.2023;

- зобов`язати Центр надання адміністративних послуг Подільської РДА в м. Києві зняти з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та її доньку, малолітню дитину ОСОБА_4 з житлового приміщення у квартирі АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позову вказується, що позивач відповідно до інформації, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14.03.2018 є одноосібним власником квартири за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1505939880000.

При цьому, зазначається, що підставою для набуття та проведення державної реєстрації прав на нерухоме майно є договір купівлі продажу квартири від 14.03.2018, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рубановою І.Р., зареєстрований в реєстрі за №181.

Як стверджується у позові, 30.10.2019 за усною домовленістю сторін, позивач дозволила на короткотривалий термін зареєструвати місце проживання ОСОБА_2 , у своїй квартирі.

Зі слів позивача, з 24.02.2022 ОСОБА_2 не проживає у квартирі позивача, не сплачує комунальні внески, не бере фінансової участі ні в поточному, ні в капітальному ремонті тощо.

У позові зауважується, що позивач і ОСОБА_2 є рідними сестрами, проте тривалий час не спілкуються, не проживають разом у квартирі позивача, не підтримують жодних стосунків у зв`язку з різними поглядами на життя.

Акцентується, що у квартирі позивача зареєстровані: ОСОБА_1 ; ОСОБА_5 ; ОСОБА_6 ; ОСОБА_7 ; ОСОБА_2 ; ОСОБА_4 .

Також у позові звертається увага на те, що до 24.02.2022 у позивача неодноразово виникали конфліктні ситуації з приводу зловживання алкогольними та наркотичними речовинами ОСОБА_2 .

Таким чином, позивач вважає, що ОСОБА_2 та її донька ОСОБА_4 втратили право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 , у зв`язку з тривалою, понад один рік без поважної причини відсутністю за місцем реєстрації, зокрема проживання з батьком дитини, та окрім того не сплачує за комунальні послуги, не несе інших витрат по його утриманню житлового приміщення, створює позивачу перешкоди у здійсненні права користування і розпорядження своїм майном.

Відзив на позовну заяву не надійшов.

Ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 04.06.2025 позовну заяву прийнято до розгляду, вирішено розглядати справу за правилами загального провадження.

Ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 31.07.2025 підготовче провадження закрито, справу призначено до судового розгляду по суті за правилами загального позовного провадження.

У судовому засіданні 05.09.2025 позивач підтримала позовні вимоги повністю та просила позов задовольнити у повному обсязі з підстав, які викладені у позовній заяві.

Відповідач, проти позову заперечувала, надала усні пояснення, в яких зазначила, що наразі проживає за адресою: АДРЕСА_2 з чоловіком та донькою. Разом з тим, повідомила, що перебуває у процесі розлученні, та у випадку розірвання шлюбу планує проживати за місцем реєстрації в квартирі позивача.

Представник третьої особи в судовому засіданні 05.09.2025 проти позову заперечувала, просила прийняти рішення в інтересах дитини.

Під час судового розгляду справи здійснювалось фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 247 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи та оцінивши докази в їх сукупності, суд прийшов наступного.

В матеріалах справи міститься копія договору купівлі-продажу квартири від 14.03.2018, укладеного між ОСОБА_8 , який діє від ОСОБА_9 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець), за яким продавець передав у власність (продав), а покупець прийняла у власність (купила) квартиру АДРЕСА_3 , за суму визначену цим договором.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухому майно про реєстрацію права власності № 116987514 від 14.03.2018, квартира за адресою: АДРЕСА_1 на праві приватної власності належить ОСОБА_1 .

Згідно з витягом з Реєстру територіальної громади м. Києва, за адресою: АДРЕСА_1 станом на 26.05.2025 зареєстровано 6 осіб:

- ОСОБА_1 ;

- ОСОБА_5 ;

- ОСОБА_6 ;

- ОСОБА_7 ;

- ОСОБА_2 ;

- ОСОБА_4 .

При цьому, з вказаного реєстру вбачається, що ОСОБА_2 зареєстрована у квартирі з 30.10.2019, а ОСОБА_4 з 16.08.2024.

Як вказує позивач, та не заперечує відповідач, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є рідними сестрами.

До матеріалів справи долучено письмові пояснення ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , в яких, зокрема, вказується про те, що ОСОБА_2 , зі своєю неповнолітньою дитиною не проживає у спірній квартирі.

Разом з тим, суд не враховує дані пояснення при розгляді справи по суті, оскільки вказані особи, у судові засідання не з`явилися, присягу свідків не приймали та не були допитані в якості свідків, ідентифікувати вказаних осіб неможливо.

Відповідно до частин 1, 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно із частиною 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За положеннями частини 1 статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

При цьому згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Нормою статті 9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Статтею 72 ЖК України встановлено, що визнання особи такою, що втратила право на користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Згідно статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору судом.

Аналіз статтей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи і правил ЦПК України щодо оцінки доказів. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.

Вимога про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідача права на житло та, відповідно, виселення його. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.

Наведені вище правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 31 березня 2021 року по справі №753/72/17, від 19 травня 2021 року по справі №759/19579/17, від 27 серпня 2021 року по справі №521/5887/17, від 11 жовтня 2021 року по справі №203/1665/19-ц, від 31 серпня 2022 року по справі №344/19735/19.

При розгляді справи суд зобов`язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Аналогічні правові висновки містять у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року по справі №925/642/19, а також у постановах Верховного Суду від 12 червня 2018 року по справі №826/4406/16, від 08 грудня 2021 року по справі №372/1712/19.

Верховний Суд у своїх правових висновках наголошує на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначає, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно він не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року по справі №910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року по справі №917/1307/18, від 18 листопада 2019 року по справі №902/761/18, від 04 грудня 2019 року по справі №917/2101/17, постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року по справі №129/1033/13-ц).

Частиною 2, 3 статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Частиною 1 статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житло. В якому вона проживає постійно або тимчасово.

Положенням частини 4 статті 29 ЦК України встановлено, що місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, а також особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу, чи закладу охорони здоров`я, в якому вона перебуває.

В силу статті 160 СК України місце проживання дитини визначається місцем проживання батьків. Неповнолітня дитина не має права вільно та самостійно обирати місце свого проживання, і набуває право користування житлом за місцем проживання батьків, або одного з батьків, з ким вона проживає. Права неповнолітньої дитини є похідним від права батьків (або одного з них). Причини не проживання неповнолітньої дитини за місцем реєстрації не залежить від волі дитини, а тому неможливо встановити їх характер (поважні або неповажні) окремо для неповнолітньої дитини, незалежно від причин відсутності батьків. Неповнолітня дитина не є самостійним суб`єктом житлових правовідносин, а набуття або втрата права користування житлом дитиною залежить від набуття або втрати такого права її батьками.

Підстава, відповідно до якої місце проживання малолітньої ОСОБА_2 реєструвалося в спірній квартирі, у судовому порядку не оспорювалася, тому вважається, що вона набула права користування цим житлом на законних підставах.

Відповідно до частини 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Жодна дитина не може бути об`єктом самовільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 вказаної Конвенції).

Малолітня особа не може самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт його не проживання в спірній квартирі, не може бути безумовною підставою для визнання її такою, що втратила право користування зазначеним житлом. Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що малолітня набула право власності або право постійного користування іншим житлом, позивачем не надано, хоча це є його процесуальним обов`язком. Несплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявники (за доведеності понесення ними таких витрат одноособово) не позбавлені можливості ставити питання про їх відшкодування до законних представників (батьків) неповнолітньої дитини.

Дані висновки суду узгоджуються з правовою позицією, викладеною в постанові Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2019 року по справі № 368/750/16-ц, що не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі, її проживання в іншому місці, з одним із батьків, відповідно до рішення суду про визначення місця проживання дитини, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку.

Статтею 19 СК України визнано обов`язковість участі органу опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів.

Так, відповідно до частини 4 статті 19 СК України, при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Частиною 5 статті 19 СК України встановлено, що орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Тобто, позбавлення малолітньої дитини права користування житловим приміщенням може відбуватися лише при наявності попереднього дозволу органу опіки та піклування, якого в матеріалах справи немає.

Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, згідно з якими кожна сторона повинна довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а суд розглядає справу в межах заявлених вимог і вирішує справу на підставі наданих доказів.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин даної справи. Сторони зобов`язані визначити коло фактів, на які вони посилаються, як на підставу своїх вимог та заперечень, і довести обставини, якими вони обґрунтовують ці вимоги й заперечення, крім випадків, встановлених ст.82 ЦПК України.

При цьому суд наголошує, що судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. При цьому, збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України.

Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов`язків у сторін.

У відповідності до частини 1 статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі письмових, речових, електронних доказів, висновків експертів, показань свідків.

Згідно статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що у задоволенні позовних вимог позивача слід відмовити у повному обсязі.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, отже судовий збір, сплачений позивачем при подачі позову, відшкодуванню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 17, 76-80, 259, 265, 273, 280-284, 354, ЦПК України, суд

у х в а л и в:

у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Центру надання адміністративних послуг Подільської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа: Служба у справах дітей і сім`ї Подільської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням - відмовити.

Судовий збір сплачений позивачем при зверненні до суду із позовом - покласти на позивача.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Строк апеляційного оскарження може бути поновлено у відповідності до ч.2 ст.354 Цивільного процесуального кодексу України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або про прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Учасники справи:

позивач ОСОБА_1 , зареєстроване місце проживання - АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ;

відповідач-1 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване місце проживання - АДРЕСА_1 ;

відповідач-2 Центр надання адміністративних послуг Подільської районної в місті Києві державної адміністрації, місцезнаходження - місто Київ, вулиця Костянтинівська, 9/6, код ЄДРПОУ 37333608;

третя особа Служба у справах дітей і сім`ї Подільської районної в місті Києві державної адміністрації, місцезнаходження - місто Київ, вулиця Борисоглібська, будинок № 14, код ЄДРПОУ 37393756.

Повний текст судового рішення складено та підписано 15.09.2025.

Суддя О. І. Якимець