Рішення № 129869193, 01.09.2025, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 вересня 2025 року

№ 320/27700/25

Суддя Київського окружного адміністративного суду Леонтович А.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції м.Київ,

про визнання протиправною та скасування постанови,

в с т а н о в и в :

I. Зміст позовних вимог

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції м.Київ, у якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати постанову головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Коломієць Інни від 17.04.2025 ВП № 76473270 про закінчення виконавчого провадження, згідно виконавчого листа по справі № 320/6689/21 виданого Київським окружним адміністративним судом 04.11.2024;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) в особі відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області поновити виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого Київським окружним адміністративним судом від 04.11.2024 року по справі № 320/6689/21.

II. Позиція позивача та заперечення відповідача

В обґрунтування позову позивач зазначає, що вважає, що відповідачем протиправно не вчинено дій щодо виконання рішення Київського окружного адміністративного суду, зокрема державний виконавець відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) при винесенні постанови від 17.04.2025 про закінчення виконавчого провадження згідно виконавчого листа по справі № 320/6689/21 виданого 04.11.2024, застосував формальний підхід при вирішенні справи та не ознайомилась зі змістом документів наданих Головним управлінням Пенсійного фонду України в. м. Києві, а саме з копією рішення комісії з підтвердження стажу роботи, що дає право на призначення пенсії № 28 від 19.11.2024 на ОСОБА_1 , яке в подальшому і стало підставою для завершення виконавчого провадження по справі № 320/6689/21.

Зазначає, що Головне управління Пенсійного фонду України в. м. Києві повторно розглянуло заяву ОСОБА_1 від 23.03.2021 про підтвердження стажу роботи, зареєстровану 24.12.2021 за вхід. № 8829/П-2600-21, відповідно до Порядку підтвердження періодів роботи, що зараховуються до стажу для призначення пенсії, затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 10.11.2006 № 18-1, та за наслідком розгляду такої заяви, прийняло рішення, однак без урахуванням і всупереч висновків суду, викладених в рішенні Київського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2024 року.

Відповідач зазначає, що листом Головне управління пенсійного фонду України в м.Києві повідомило, що повторно розглянуто заяву ОСОБА_1 від 23.03.2021 про підтвердження стажу роботи, зареєстровану 24.12.2021 за вхід. №8829/П-2600-21, відповідно до Порядку підтвердження періодів роботи, що зараховуються до стажу для призначення пенсії, затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 10.11.2006 № 18-1, та за наслідком розгляду такої заяви, прийнято мотивоване рішення, з урахуванням висновків суду, викладених в даному рішенні суду. На виконання рішення суду надано копію рішення комісії з питань підтвердження стажу роботи, що дає право на призначення пенсії, № 28 від 19.11.2024 р.

Таким чином, відповідач вважає, що 17.04.2025 державним виконавцем керуючись вимогами ч. 1 п. 9 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» обґрунтовано та за наявності законодавчих підстав винесено постанову про закінчення виконавчого провадження. Просить у задоволенні позовних вимог відмовити.

Не погоджуючись із постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 17.04.2025 ВП № 76473270 про закінчення виконавчого провадження позивач звернулась із позовом до суду.

III. Процесуальні дії у справі

Ухвалою суду від 10.06.2024 позовну заяву залишено без руху.

Позивач, у строк та спосіб викладений в ухвалі, усунув недоліки позовної заяви.

Ухвалою суду від 07.08.2025 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання на 01.09.2025 о 15:00.

11.08.2025 від позивача надійшло клопотання про розгляд справи без його участі.

18.08.2025 від представника відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву у якому він заперечує проти задоволення позовних вимог.

22.08.2025 від позивача до суду надійшла відповідь на відзив у якій позивач просить позовні вимоги задовольнити.

Згідно з ч. 1 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Відповідно до ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Згідно з ч. 4 ст.287 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця вирішується судом протягом десяти днів після відкриття провадження у справі.

Враховуючи строки розгляду справи, передбачені ч. 4 ст. 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає, що неявка всіх учасників справи не перешкоджає розгляду справи по суті за наявними матеріалами у справі.

01.09.2025 у зв`язку з неявкою учасників та достатністю доказів у матеріалах справи, суд на місці ухвалив подальший розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження.

IV. Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2024 року у справі № 320/6689/21 адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві щодо не розгляду заяви ОСОБА_1 від 23.03.2021, зареєстровану 24.03.2021 за вхід. №8829/П-2600-21, про підтвердження стажу роботи у відповідності до вимог Порядку підтвердження періодів роботи, що зараховуються до стажу для призначення пенсії, затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 10.11.2006 № 18-1. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в м.Києві повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 23.03.2021 про підтвердження стажу роботи, зареєстровану 24.12.2021 за вхід. №8829/П-2600-21, відповідно до Порядку підтвердження періодів роботи, що зараховуються до стажу для призначення пенсії, затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 10.11.2006 № 18-1, та за наслідком розгляду такої заяви, прийняти мотивоване рішення, з урахуванням висновків суду, викладених в даному рішенні суду. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

На виконання вказаного рішення судом 04.11.2024 видано виконавчий лист №320/6689/21 щодо зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 23.03.2021 про підтвердження стажу роботи, зареєстровану 24.12.2021 за вхід. №8829/П-2600-21, відповідно до Порядку підтвердження періодів роботи, що зараховуються до стажу для призначення пенсії, затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 10.11.2006 № 18-1, та за наслідком розгляду такої заяви, прийняти мотивоване рішення, з урахуванням висновків суду, викладених в даному рішенні суд

Постановою Головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Коломієць Інни від 06.11.2025 ВП № 76473270 відкрито виконавче провадження.

Рішенням комісії при Головному управлінні Пенсійного фонду України в м.Києві від 19.11.2024 року про підтвердження стажу, що дає право на призначення пенсії на пільгових умовах відмовлено у підтвердженні стажу роботи позивача.

Листом Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, відповідача повідомлено, що повторно розглянута заява ОСОБА_1 від 23.03.2021 про підтвердження стажу роботи, зареєстровану 24.12.2021 за вхід. № 8829/П-2600-21, відповідно до Порядку підтвердження періодів роботи, що зараховуються до стажу для призначення пенсії, затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 10.11.2006 № 18-1, та за наслідком розгляду такої заяви, прийнято мотивоване рішення, з урахуванням висновків суду, викладених в даному рішенні.

Постановою Головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Коломієць Інни від 17.04.2025 ВП № 76473270 на підставі пункту 9 частини першої статті 39, статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» закінчено виконавче провадження з виконання виконавчого листа від 04.11.2024 №320/6689/21.

Не погоджуючись з таким рішенням відповідача, позивач звернулась до суду з даним позовом.

V. Норми права, які застосував суд

Спірні правовідносини регулюються Конституцією України та Законом України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 року № 1404-VІІІ (далі - Закон № 1404-VІІІ) (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України, судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд у межах повноважень, наданих йому законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.

У відповідності із положеннями ч. 2-3 ст. 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Згідно ст. 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Згідно зі ст. 1 Закону № 1404-VІІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема: виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України (п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону № 1404-VІІІ).

Згідно статті 5 Закону № 1404-VІІІ примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 18 Закону № 1404-VІІІ виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону.

Частинами 1, 6 статті 26 Закону № 1404-VІІІ визначено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Положеннями п. 11 ч. 1 ст. 39 Закону № 1404-VІІІ регламентовано, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі, надіслання виконавчого документа до суду, який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 63 цього Закону.

Відповідно до частини 3 статті 63 Закону № 1404-VІІІ виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником.

У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом.

У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 (далі - Інструкція), зокрема визначено, що закінчення виконавчого провадження здійснюється за наявності підстав та в порядку, визначеному в статті 39 Закону.

Пунктом 22 Інструкції визначено, що у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу, виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону, результати виконання, залишок нестягненої суми, якщо за виконавчим документом проводилося стягнення, сума стягнутого виконавчого збору або сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця, розмір авансового внеску, який підлягає поверненню стягувачу, а також наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа, передбачені частиною першою статті 40 Закону.

VI. Оцінка суду

Статтею 124 Конституції України встановлено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

Частиною другою статті 129-1 Конституції України встановлено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

За приписами статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб i підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або з принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Відповідно до вимог статті 1 Закону №1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з вимогами пункту 1 частини першої статті 3 Закону №1404-VIII підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема, виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень.

Відповідно до вимог статті 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Частиною першою статті 18 Закону №1404-VIII передбачено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до вимог частини третьої статті 18 Закону №1404-VIII виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом.

Згідно з вимогами частини четвертої статті 19 Закону №1404-VIII сторони зобов`язані невідкладно, не пізніше наступного робочого дня після настання відповідних обставин, письмово повідомити виконавцю про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником, а також про виникнення обставин, що обумовлюють обов`язкове зупинення вчинення виконавчих дій, про встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місця проживання чи перебування (у тому числі зміну їх реєстрації) або місцезнаходження, а боржник - фізична особа - також про зміну місця роботи.

За приписами частини восьмої статті 19 Закону №1404-VIII, особи, які беруть участь у виконавчому провадженні, зобов`язані сумлінно користуватися усіма наданими їм правами з метою забезпечення своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій.

Відповідно до статті 63 Закону №1404-VIII за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.

У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.

Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником. У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом. У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

Судом зазначає, що рішенням Київського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2024 року у справі № 320/6689/21 було встановлено, що записами трудової книжки підтверджено факт роботи у період з 01.09.1986 по 30.05.1990, з 22.02.1990 по 07.05.1990, з 15.06.1990 по 26.05.1992, з 06.07.1992 по 06.01.1994, з 12.01.1994 по 06.04.1997, з 09.06.1997 по 26.02.1998 на посаді, що дає право на пільги відповідно до Списку №1.

Витягом з наказу від 18.07.1995 № 68 «про результати атестації робочих місць умовам праці», наказом № 516/г від 10.07.1997 ВО "Ровенькиантрацит» «Про результати атестації робочих місць», наказом № 389 від 19.05.1997 Шахти ім. Фрунзе ДХК «Ровенькиантрацит» «Про результати атестації, робочих місць умовам праці», додатком № 1 до наказу № 389 від 19.05.1997 шахти ім. Фрунзе ДХК «Ровенькиантрацит» «Про результати атестації робочих місць умовам праці» підтверджено право позивача на пенсію за Списком №1 на посадах прохідника підземного, гірничого майстра підземного та прохідника.

При цьому, записи трудової книжки позивача щодо спірних періодів роботи містять повну інформацію про роботу на пільгових умовах, також містять повні відомості про характер виконуваних позивачем робіт, а також зазначеними записами чітко визначено, що у спірні періоди позивач працював повний робочий день під землею.

Крім того, доказів, які б спростовували факт роботи позивача повний робочий день у шкідливих умовах праці та інших доказів, які підтверджували б не виконання позивачем роботи за зазначеною професією у спірний період до суду не надано.

Враховуючи вищенаведене, посилання відповідача на те, що для підтвердження пільгового стажу позивач повинен був надати уточнюючі довідки підприємства є необґрунтованими та безпідставними.

На виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2024 року у справі № 320/6689/21 Головне управління Пенсійного фонду України в м.Києві рішенням комісії при Головному управлінні Пенсійного фонду України в м.Києві від 19.11.2024 року про підтвердження стажу, що дає право на призначення пенсії на пільгових умовах відмовлено у підтвердженні стажу роботи позивача.

Згідно частини 4 статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, Головне управління Пенсійного фонду України в м.Києві під час виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2024 року у справі № 320/6689/21 вчинило дії щодо повторного розгляду заяви позивача без урахування висновків суду, що не може бути розцінено як належне виконання судового рішення.

Отже, судом встановлено, що рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2024 року у справі № 320/6689/21 Головним управлінням Пенсійного фонду України в м.Києві не було виконано.

У свою чергу, завданням виконавчого провадження є, зокрема, примусове виконання рішень суду у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що під час примусового виконання судового рішення, що набрало законної сили і є обов`язковим до виконання на всій території України, державний виконавець зобов`язаний вжити усіх заходів примусового характеру, у тому числі застосувати засоби впливу на боржника. Такі повноваження надані йому саме з метою забезпечення безумовного виконання судового рішення, а застосування заходів відповідальності за невиконання вимог державного виконавця не звільняє боржника від виконання основного зобов`язання - виконати вимоги виконавчого документа.

Так, нормами Закону №1404-VIII передбачено послідовність дій державного виконавця у процедурі примусового виконання виконавчого документа. Водночас лише дотримання державним виконавцем процедури послідовності таких дій не достатньо для винесення органом ДВС постанови про закінчення виконавчого провадження за пунктом 9 частини першої статті 39 Закону №1404-VIII у разі невиконання судового рішення боржником, оскільки це суперечить принципу ефективності у процедурі виконавчого провадження.

Це означає, що державний виконавець зобов`язаний довести, що під час чергової перевірки боржника на предмет виконання ним виконавчого документа, він максимально вжив усіх заходів примусового характеру, оскільки виконавче провадження не може бути закінчене лише з підстав дотримання державним виконавцем черговості дій у процедурі примусового виконання судового рішення, визначеної Законом №1404-VIII.

Також суд вважає за необхідне наголосити на такому.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.

Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно з частиною першою статті 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб i підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або з принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Частинами другою та четвертою статті 372 указаного Кодексу визначено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 6 цього ж Кодексу суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.

Міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України відповідно до положень статті 9 Конституції України.

За змістом статті 32 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція) людини питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду, який діє відповідно до Конвенції, тобто рішення Європейського суду є невід`ємною частиною Конвенції як практика її застосування і тлумачення.

Предметом регулювання Конвенції є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.

У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов`язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування.

Саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур.

Також ЄСПЛ констатував, що невиконання рішення є втручанням у право особи на мирне володіння майном, викладене у першому реченні пункту 1 статті 1 Протоколу №1 Конвенції (справи "Войтенко проти України", "Горнсбі проти Греції").

Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у разі, якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс ("Піалопулос та інші проти Греції", "Юрій Миколайович Іванов проти України", "Горнсбі проти Греції".

У справах «Шмалько проти України», «Іммобільяре Саффі проти Італії» ЄСПЛ констатував, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання. Державні органи не можуть посилатися і на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов`язань (Рішення у справа «Сук проти України» та інші).

Відповідно до рекомендацій, викладених у Висновку Консультативної ради Європейських суддів № 13 (2010) "Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень" КРЄС вважає, що в державі, яка керується верховенством права, державні органи, насамперед, зобов`язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх "ex-officio". Сама думка, що державний орган може відмовитися від виконання рішення суду, підриває концепцію примата права. Виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним. Тому для цього мають бути забезпечені необхідні кошти. Чіткі правові норми повинні визначати доступні ресурси, відповідальні органи та відповідну процедуру їх розподілу.

Відтак, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід`ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, складовою права на справедливий суд.

На підставі аналізу встановлених судом фактичних обставин справи, суд зазначає, що рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2024 року у справі № 320/6689/21 залишається і досі невиконаним, що свідчить про передчасність закінчення державним виконавцем виконавчого провадження №76473270.

При цьому, суд зазначає, що виконавець у свою чергу не вчинив достатньо дій для з`ясування дійсних обставин, які можуть вплинути на виконання рішення боржником, що в свою чергу унеможливлює повне виконання рішення.

Отже, постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження винесена передчасно та за відсутності доказів, які б підтверджували факт реального виконання судового рішення чи вжиття вичерпних заходів з його виконання.

Таким чином, позовні вимоги в частині визнання протиправною та скасування постанови відповідача від 17.04.2025 ВП № 76473270 про закінчення виконавчого провадження, згідно виконавчого листа по справі № 320/6689/21 виданого Київським окружним адміністративним судом 04.11.2024 року є обґрунтованими.

За приписами частини першої статті 41 Закону №1404-VIII, у разі якщо постанова виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу визнана судом незаконною чи скасована в установленому законом порядку, виконавче провадження підлягає відновленню за постановою виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного рішення.

З огляду на положення частини першої статті 41 Закону №1404-VIII суд зазначає, що позовні вимоги в частині зобов`язання Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) в особі відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області поновити виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого Київським окружним адміністративним судом від 04.11.2024 року по справі № 320/6689/21 задоволенню не підлягають, оскільки наслідком визнання протиправною та скасування постанови відповідача про закінчення виконавчого провадження є відновлення виконавчого провадження за постановою виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного рішення.

VII. Висновок суду

Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення адміністративного позову.

VIII. Розподіл судових витрат

Відповідно до ч. 1 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Судом встановлено, що позивач звільнений від сплати судового збору, таким чином підстави розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ)(код ЄДРПОУ 43315602, місцезнаходження: 01001, м. Київ, провулок Музейний, буд. 2-Д) від 17.04.2025 ВП № 76473270 про закінчення виконавчого провадження, згідно виконавчого листа по справі № 320/6689/21 виданого Київським окружним адміністративним судом 04.11.2024.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя Леонтович А.М.