Рішення № 129719298, 31.07.2025, Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31.07.2025 Справа №607/1322/25 Провадження №2/607/1689/2025

місто Тернопіль

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі:

головуючого судді Якімця Т.І.,

за участю секретаря судового засідання Трембач С.О.,

без участі сторін,

суду в місті Тернополі за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на майно,

У С Т А Н О В И В :

І. Описова частина

1. Стислий зміст позовної заяви

Позивач ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Нікушина В.С.,звернувся до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області із позовом до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на майно, в якому просить визнати за ним право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 65,5 кв.м., житловою площею 30,0 кв.м.

Представник позивача позовні вимоги обґрунтувала тим, що з 17.01.2014 сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі. 06.06.2018 між ПАТ «Компанія з управління активами «Національний резерв» та позивачем укладено договір №387 ПГМ 137 про бронювання (резервування) квартири, що розташована в багатоквартирному будинку АДРЕСА_2 , загальною площею 65,5 кв.м., житловою площею 30,0 кв.м.

02.08.2023 року, між ПАТ «Компанія з управління активами «Національний резерв» та позивачем укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Іваненко О.С. за реєстровим №1402. Предметом цього договору купівлі-продажу нерухомого майна є квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 65,5 кв. м, житловою площею 30,0 кв.м.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна щодо об?єкта нерухомого майна №403768238 від 14.11.2024 року закінчений об?єкт будівництва квартира, що розташована в багатоквартирному будинку АДРЕСА_2 , загальною площею 65,5 кв. м, житловою площею 30,0 кв. м. зареєстрована за реєстраційним №2767264961040, вартість за договором становить 799 357 гривень.

Відповідно до укладеного Графіку розрахунків від 15.01.2019 року за Договором №387; ПГМ-137 про бронювання (резервування) квартири від 06.06.2018 року оплата квартири (нерухомого майна) позивачем відбулась у 12 етапів оплати, що визначено у даному графіку.

Позивач вказує, що він володів коштами у повній вартості квартири до укладання шлюбу із відповідачем, відтак мав власні кошти для здійснення даного правочину купівлі-продажу квартири, оскільки до моменту укладання Договору №387 ПГМ-137 про бронювання (резервування) квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 65.5 кв. м, житловою площею

30.0 кв. м., позивач отримав у борг 9 000 євро від ОСОБА_3 , що підтверджується борговою розпискою від 17.06.2018 року. Відповідно до квитанцій, доданих до позовної заяви позивач, виплатив заборгованість ОСОБА_3 .

Позивач стверджує, що зазначена квартира придбана ним за особисті кошти, надані йому у позику на підставі розписки, а також за власні особисті кошти які він мав. За таких підстав позивач просить позов задовольнити.

2. Стислий зміст відзиву, відповіді на відзив та заперечень на відповідь на відзив

Відповідач ОСОБА_2 своїм правом на відзив, що передбачене статтею 178 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України), не скористалася.

3. Процесуальні дії та хронологія руху справи в суді

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 січня 2025року відкрито провадження у цій цивільній справі. Постановлено проводити розгляд справи за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання.

У судове засідання позивач та його представник не з`явились, однак адвокат Нікушина В.С. подала заяву про розгляд справи без участі сторони позивача, просила позов задовольнити в повному обсязі.

Відповідач у судове засідання не з`явилася, не повідомивши суду про причини своєї неявки, будучи повідомлена про дату, час та місце судового засідання, що підтверджується, зокрема, рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення №0610227352160, №0610236603744, №0610245895006, №0610252959095 а також оголошенням про виклик особи, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якої невідоме.

Виходячи з положень статті 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у тому числі, правом визначити свою участь в судовому засіданні.

Згідно з частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Відповідно до статті 128 ЦПК України: суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов`язковою (частина перша); судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення завчасно (частина п`ята); у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку (пункт 2 частини сьомої); днем вручення судової повістки є: день вручення судової повістки під розписку; день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси (пункти 1 4 частини восьмої).

Верховний Суд, аналізуючи приписи пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України, зазначив, що відмітка про відсутність особи за адресою місця проживання вважається врученням судової повістки цій особі, отже, наведена норма права дає підстави вважати, що врученою судова повістка вважається в день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження (постанова від 30 листопада 2022 року, справа №760/25978/13-ц).

Згідно з частиною четвертою статті 223 ЦПК України у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Відповідно до частини третьої статті 211 ЦПК України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Як було зазначено, представник позивача скористалася вимогами зазначеної норми.

Тож суд вважає за можливе проведення судового засідання за відсутності учасників справи, оскільки наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та прийняття законного і обґрунтованого рішення.

Такий висновок суду кореспондує з висновком Верховного Суду, який полягає у тому, що у випадку якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (постанова від 01 жовтня 2020 року, справа № 361/8331/18).

Відтак, суд вказує, що відповідно до статті 280 ЦПК України справу слід вирішити на підставі наявних доказів та постановити заочне рішення.

Крім того, суд зазначає, що у зв`язку з неявкою учасників справи, беручи до уваги приписи частини другої статті 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Дослідивши та оцінивши докази у справі в їх сукупності, суд встановив наступні обставини справи.

ІІ. Мотивувальна частина

1. Фактичні обставини встановлені судом

Судом встановлено, що 17 січня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстровано шлюб, що стверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , виданим 17.01.2014 Приморським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції у Донецькій області, актовий запис №5.

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 02.08.2023, посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Іваненко О.С. та зареєстрованим в реєстрі за №1402, сторона 1 Приватне акціонерне товариство «Компанія з управління активами «Національний резерв» (Продавець) продала, а сторона 2 ОСОБА_2 (Покупець) купила, у власність двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 65,5 кв.м., житловою площею 30,0 кв.м.

Згідно п. 1.3 цього договору квартира переходить у власність ОСОБА_1 .

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна щодо об?єкта нерухомого майна №403768238 від 14.11.2024 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2767264961040, тип об`єкта квартира, загальна площа 65,5 кв.м, житлова площа 30,0 кв.м, власник ОСОБА_1 , розмір

частки 1/1, ціна нерухомого майна встановлена у договорі 799 357 грн. 00 коп.

У витязі з Державного реєстру речових прав №341273065 від 02.08.2023, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2767264961040, тип об`єкта квартира, загальна площа 65,5 кв.м, житлова площа 30,0 кв.м, власник ОСОБА_1 , розмір частки 1/1, ціна нерухомого майна встановлена у договорі 799 357 грн. 00 коп.

Відповідно до укладеного Графіку розрахунків від 15.01.2019 року за Договором №387; ПГМ-137 про бронювання (резервування) квартири від 06.06.2018 року оплата квартири (нерухомого майна) позивачем відбулась у 12 етапів оплати, що визначено у даному графіку з 15січня 2019 року по 25 грудня 2019 року.

У розписці від 17.06.2018 року зазначено, що ОСОБА_1 взяв у борг 9000 євро у

ОСОБА_3 .

У матеріалах справи наявні копії квитанції про перерахунок коштів з особистих рахунків: квитанція №30803253 від 06.06.2018 року, платіжне доручення №30803666 від 06.06.2018 року, квитанція №37673334 від 09.07.2018 року, платіжне доручення №37687254 від 09.07.2018 року, виписки з особових рахунків з 06.06.2018 по 19.12.2018, квитанція №48344634 від 31.08.2018 року, платіжне доручення №48345503 від 31.08.2018 року, квитанція №71788242 від 19.12.2018 року, платіжне доручення №71788706 від 19.12.2018 року, квитанція №9790759 від 21.02.2019 року, платіжне доручення №9791426 від 21.02.2019 року, квитанція №23391410 від 25.04.2019 року, платіжне доручення №23392984 від 25.04.2019 року, квитанція №31615217 від 18.06.2020 року, платіжне доручення №30880529 від 15.06.2020 року, платіжне доручення №31615447 від 18.06.2020 року.

Згідно з довідкою про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 21 січня 2025 року оціночна вартість об`єкта оцінки 283452,90 грн, оціночна вартість поліпшень 283452,90 грн.

Відповідно до витягу №2024/014433609 від 29.11.2024 ОСОБА_1 зареєстрований з 26.09.2016 АДРЕСА_3 .

2. Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

2.1. В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частини перша та друга статті 8 Конституції України).

Конституцією України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті 55). Частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку; суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод (пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року №9-зп).

Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; у передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно з частинами першою, другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави; суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Частиною першою статті 5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Статтею 10 ЦПК України закріплено: суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (частина перша); суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (частина друга); суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (частина четверта); забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (частина десята).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За приписами частин першої третьої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно із вимогами частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

2.2. Статтею 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За частиною другою цієї статті ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦКУкраїни, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

За статтею 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю (частина перша); суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом (частина друга); майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя).

2.3. Згідно з частинами першою другою статті 60 Сімейного кодексу України (далі СКУкраїни) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 63 СК України).

Згідно з частиною першою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно з частиною шостою статті 57 СК України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Велика Палата Верховного Суду, ґрунтуючись на аналізі приписів вказаних норм ЦКУкраїни та СК України, у постанові від 21 листопада 2018 року (справа №372/504/17) виснувала, що зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

2.4. Як було зазначено, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 17 січня 2014 року зареєстрували шлюб. Згідно з договором купівлі-продажу квартири від 02.08.2023 ПАТ «Компанія з управління активами «Національний резерв» продала, а ОСОБА_2 купила, у власність двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 65,5 кв.м., житловою площею 30,0 кв.м., яка згідно

п. 1.3 цього договору перейшла у власність ОСОБА_1 . Відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав власником цього об`єкту нерухомого майна є ОСОБА_1 , розмір

частки 1/1.

Відтак суд вважає доведеним той факт, що квартира, загальною площею 65,5 кв. м, житловою площею 30,0 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , була зареєстрована на ім`я ОСОБА_1 під час перебування сторін у шлюбі, однак покупцем у договорі купівлі-продажу нерухомого майна зазначено ОСОБА_2 .

Квартира була оплачена відповідно до укладеного Графіку розрахунків від 15.01.2019 року за Договором №387; ПГМ-137 про бронювання (резервування) квартири від 06.06.2018 року оплата квартири (нерухомого майна) позивачем відбулась у 12 етапів оплати з 15.01.2019

по 25.12.2019.

На підтвердження оплати цієї квартири позивачем надані квитанції про перерахунок коштів з особистих рахунків. Разом із тим, на думку суду, надані квитанції та платіжні доручення не є належними та достатніми доказами того, що вказані кошти були особистими коштами позивача.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Так, в обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що спірне нерухоме майно, а саме квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4 , придбана позивачем за особисті кошти, якими він володів до укладання шлюбу із відповідачем, та надані йому ОСОБА_3 у позику на підставі розписки від 17.06.2018.

Відповідно до положень частини третьої статті 61 СК України якщо одним з подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Наведена норма кореспондує з частиною четвертою статті 65 СК України, яка визначає, що договір, укладений одним з подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для іншого, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Так, у постанові Верховного Суду від 09 січня 2020 року (справа №367/7110/14) зазначено, що спірне майно придбане за кредитні кошти, отримані подружжям за час шлюбу, а тому право на це майно у рівних частках набули позивач і відповідач. При цьому боргові зобов`язання є спільними для обох із подружжя, незалежно від того, із ким із подружжя укладений кредитний договір.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 24 листопада 2021 року (справа №675/347/18-ц) зазначив таке: «Спростовуючи презумпцію спільного сумісного майна в частині вказаних транспортних засобів, ОСОБА_2 вказував на те, що протягом 2012 2015 років він як фізична особа підприємець укладав із третіми особами договори позики (поворотної фінансової допомоги), за умовами яких останні позичали йому грошові кошти для придбання транспортних засобів і механізмів на певний строк, а ОСОБА_2 зобов`язався повернути ці кошти Визначаючи вказані транспортні засоби особистою приватною власністю ОСОБА_2, суди не звернули уваги на те, що ці договори не можуть спростувати презумпцію спільного сумісного майна подружжя. ОСОБА_2 не доведено належними та допустимими доказами, що отримані кошти за договорами позики використані ним за призначенням, на придбання транспортних засобів. Сам по собі факт зазначення у розписках про ціль позики, безумовно не свідчить про те, що позика витрачена на придбання вказаних транспортних засобів».

Також у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року (справа №320/3072/18) зазначено, що суди дійшли правильного та обґрунтованого висновку, що спірне нерухоме майно придбане подружжям під час перебування у шлюбі та за кредитні кошти, які використані в інтересах сім`ї, а тому воно підлягає поділу між ними в рівних частинах. Належних і допустимих доказів на спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, відповідачем не надано, в тому числі не доведено факту придбання спірної квартири за власні кошти, погашення кредиту за власні кошти, що є його процесуальним обов`язком.

За таких обставин, ґрунтуючись на правових позиціях Верховного Суду, наведених вище, суд доходить висновку, що власне факт укладення ОСОБА_1 правочину не підтверджує тих обставин, що кошти, одержані від його виконання, були витрачені позивачем саме на придбання спірного нерухомого майна, а не витрачені в інтересах сім`ї під час перебування сторін у шлюбі. Так само позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження факту виконання зобов`язань за договором позики за особисті кошти.

Указані обставини в сукупності свідчать про те, що як станом на момент укладення позивачем договору позики, так і станом на день виконання зобов`язання в повному обсязі, сторони проживали спільно. Презумпція спільності придбаного у цей період нерухомого майна, а також спільності боргових зобов`язань подружжя за борговою розпискою від 17.06.2018 та спільності їх виконання позивачем під час даного судового розгляду не спростована.

Крім того, позивач належними та достатніми доказами не довів і ті обставини, що під час перебування сторін у шлюбі ОСОБА_1 був працевлаштований та отримував дохід у розмірі, який був достатнім для самостійного придбання спірного нерухомого майна.

ІІІ.Висновки судуза результатамирозгляду позовноїзаяви

З огляду на наведене вище, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши їх як кожний окремо, так й у взаємозв`язку, суд доходить висновку, що позов не є обґрунтованим та задоволенню не підлягає.

Щодо розподілусудових витрат

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Частина перша статті 141 ЦПК України визначає, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що позов не підлягає задоволенню, суд вважає, що судові витрати слід віднести на рахунок позивача.

Керуючись статтями 4, 76 82, 89, 133, 141, 223, 247, 259, 263 265, 280 289, 352 355 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

1. У позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на майно відмовити.

2. Судові витрати за розгляд справи у суді першої інстанції віднести на рахунок ОСОБА_1 .

3. Відповідачу направити копію заочного рішення суду.

4. Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

5. Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

6. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

7. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

8. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, шляхом подання апеляційної скарги до Тернопільського апеляційного суду. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починається відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

9. Позивач має право оскаржити заочне рішення суду в загальному порядку встановленому Цивільним процесуальним кодексом України.

10. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

11. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги до Тернопільського апеляційного суду у 30-денний строк з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст судового рішення виготовлений 31 липня 2025 року.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України № НОМЕР_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_3 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт серія НОМЕР_4 , РНОКПП: НОМЕР_5 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_3 .

Головуючий суддяТ. І. Якімець