Рішення № 129530756, 14.08.2025, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 серпня 2025 року м. Київ справа №640/17911/19

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії.

Суть спору: до Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту також позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України (далі по тексту також відповідач, Адміністрація Держспецзв`язку), в якому просить суд:

- визнати протиправними дії відповідача щодо відмови в призначенні та виплаті позивачу грошової компенсації за піднайом (найом) житла;

- зобов`язати відповідача здійснити нарахування та виплату грошової компенсації за піднайом (найом) житла, з 01.01.2019.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач повідомив, що він проходить військову службу в Адміністрації Держспецзв`язку з 2005 року. Протягом 2018 року винаймав житло у м. Києві та отримував від відповідача грошову компенсацію за піднайом (найом) житла. У грудні 2018 року відповідач зобов`язав позивача поновити документи, необхідні для отримання грошової компенсації за піднайом (найом) житла та припинив виплату грошової компенсації з 01.01.2019.

Позивач стверджує про відсутність законодавчо закріпленого обов`язку щорічного поновлення документів, потрібних для отримання грошової компенсації за піднайом (найом) житла та зазначив про подання ним рапорту від 20.12.2018 про виплату спірної грошової компенсації разом з усіма необхідними документами. Проте, відповідач через півроку листом повідомив позивача про відсутність підстав для призначення грошової компенсації за піднайом (найом) житлового приміщення, оскільки з доданих до рапорту документів вбачається, що позивач та члени його родини забезпечені житловою площею 7,5 кв.м.

Позивач зазначив, що в його власності перебуває також 10,45 кв.м, що є житлової площі квартири, де зареєстровані та проживають інші співвласники цієї квартири батьки позивача та його брат з сім`єю, що унеможливлює проживання у ній позивача з сім`єю.

На думку позивача, відповідач своїми діями порушує його право на житло, гарантоване законодавством, оскільки належна позивачу та членам його сім`ї житлова площа не відповідає мінімальним нормам 7,5 кв.м на кожного члена родини.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.09.2019 відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, зазначив, що позивач та члени його сім`ї забезпечені житловою площею, а також що позивачем не було надано усі документи, передбачені законодавством для виплати грошової компенсації, а також про наявність суперечностей та подання недостовірної інформації. Так, відповідач повідомив про ненадання позивачем для отримання грошової компенсації разом з рапортом інформації з бюро технічної інвентаризації про нерухоме майно, яке належить йому та членам його сім`ї, копії свідоцтв про державну реєстрацію актів цивільного стану чи інших документів, що підтверджують родинні стосунки з ОСОБА_2 (дочка дружини), так як у рапорті позивач визнає її членом своєї сім`ї. Крім того, відповідач наголосив на ненаданні позивачем доказів реєстрації та проживання на належній йому житловій площі 10,45 кв.м батьків та брата із сім`єю як під час подання рапорту, так і під час подання позовної заяви. Відповідач наголошує на реєстрації місця проживання позивача саме за місцезнаходженням його власності - частини квартири житловою площею 10,45 кв.м. Також відповідач зазначив про встановлення наявності житлової площі 14,8 кв.м., на яких зареєстровані дружина позивача та її дочка. При цьому, інформації щодо оплати за піднайом дружиною та її дочкою означеного житлового приміщення не надано.

Відповідач наголосив на відсутності законодавчо закріпленого обов`язку прийняття рішення щодо невиплати грошової компенсації та повідомлення про таке рішення.

Також відповідач зазначив, що законодавчо передбачено виплату грошової компенсації у разі відсутності у користуванні військовослужбовця і членів його сім`ї житлового приміщення.

Щодо доводів позивача про відсутність обов`язку щорічно подавати рапорт та отримання грошової компенсації, відповідач зазначив, що Адміністрацією Держспецзв`язку щорічно видається наказ, що визначає основні напрями бюджетної політики Держспецзв`язку на відповідний рік, яким встановлюється, зокрема і розмір компенсації військовослужбовцям за піднайом житлового приміщення. При цьому, Порядком №450 визначено, що грошова компенсація виплачується на підставі рапорту військовослужбовця (з додаванням усіх необхідних документів), з чого, на думку відповідача, випливає, що на наступний календарний рік рапорт має бути з актуальними на момент подання даними як самого рапорту, так і додатків до нього.

Крім того, відповідач вважає, що позивачем пропущено строк звернення до суду, обраховуючи початок перебігу процесуального строку звернення після спливу 30 днів з дати подання позивачем рапорту від 17.12.2018, тобто з 17.01.2019.

Відповідачем подано до суду заяву про залишення позовної заяви без розгляду, мотивовану тим, що в межах спірних відносин є обов`язковим досудовий порядок врегулювання спору, що передбачено Дисциплінарним статутом Збройних Сил України та Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», за приписами яких позивач зобов`язаний був звернутись зі скаргою на рішення, дії (бездіяльність) першого заступника Голови Держспецзв`язку до Голови Держспецзв`язку.

Крім того, відповідач стверджує про щомісячну виплату грошової компенсації в силу вимог Інструкції про організацію забезпечення житловими приміщеннями військовослужбовців Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України і членів їх сімей, затвердженою наказом Адміністрації Держспецзв`язку від 05.01.2016 №3 та зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 02.02.2016 за №172/28302 (далі по тексту також Інструкція №3). За приписами Інструкції №3 за відсутності необхідних документів та/або підстав для отримання грошової компенсації рапорт з додатками повертається військовослужбовцю супровідним листом із зазначенням причини такого повернення.

Також відповідач наголошує на тому, що відповідно до положень Типової інструкції з діловодства в міністерствах, інших центральних та місцевих органах виконавчої влади, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.2018 №55 визначено, що документи, в яких строк виконання не зазначено, які не є документами інформаційного характеру або не містять контрольних завдань, повинні бути виконані не пізніше ніж за 30 днів з моменту реєстрації документа в установі, до якої він надійшов. Враховуючи означену норму, відповідач вважає, що право на оскарження в установленому порядку дій (бездіяльності) відповідних посадових осіб виникло у позивача з дня отримання супровідного листа із зазначенням причин повернення рапорту (з дня спливу 30-денного строку з моменту реєстрації рапорту) та позивачем пропущено як тримісячний строк звернення, так і шестимісячний строк звернення до суду з цим позовом.

Позивачем подано до суду відповідь на відзив, яка не містить підпису позивача.

Відповідно до частини десятої статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в паперовій формі, такі документи скріплюються власноручним підписом учасника справи (його представника).

Отже, підпис як обов`язковий реквізит документа за наявності всіх інших обов`язкових реквізитів надає документу юридичної сили і свідчить про відповідальність особи за його зміст.

Усупереч зазначеним вимогам, відповідь на відзив не містить підпису ОСОБА_1 , внаслідок чого цей документ не приймається судом до уваги.

13 грудня 2022 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» №2825-IX, статтею 1 якого встановлено ліквідувати Окружний адміністративний суд міста Києва.

Пунктом 1 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону визначено, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування.

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону установлено, що з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.

14 грудня 2022 року вказаний Закон був опублікований в газеті «Голос України» №254 та набрав чинності 15.12.2022.

19 жовтня 2023 року на адресу Київського окружного адміністративного суду від Окружного адміністративного суду міста Києва надійшли матеріали адміністративної справи та за результатом автоматизованого розподілу були передані на розгляд судді Шевченко А.В.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 08.01.2024 (суддя Шевченко А.В.) прийнято адміністративну справу до провадження та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

У зв`язку з перебуванням судді Шевченко А.В. у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку адміністративна справа передана для здійснення повторного автоматизованого розподілу.

За результатами повторного автоматизованого розподілу 28.02.2024 адміністративна справа була передана для розгляду судді Дудіну С.О.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 06.03.2024 адміністративну справу прийнято до провадження для її розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання.

Відповідно до частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.

З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

у с т а н о в и в:

Відповідно до довідки Адміністрації Держспецзв`язку від 20.11.2018 №262 позивач проходить військову службу в Адміністрації Держспецзв`язку.

Наказом Адміністрації Держспецзв`язку від 22.03.2018 №6-Ф військовослужбовцям, зокрема і позивачу, установлено грошову компенсацію за піднайом (найом) ними жилих приміщень у 2018 році за період з 23.02.2018 по 31.12.2018.

17 грудня 2018 року позивачем подано на ім`я Голови Держспецзв`язку рапорт про прийняття рішення щодо надання йому грошової компенсації за піднайом житлового приміщення.

Враховуючи відсутність в тексті рапорту переліку додатків чи їх кількості, суд вважає доданими до нього наступні документи (в копіях), надані відповідачем на виконання вимог ухвал суду від 20.09.2019 та від 06.03.2024:

- свідоцтво про народження ОСОБА_3 від 25.02.2010 серії НОМЕР_1 (батько ОСОБА_4 , мати ОСОБА_2 );

- свідоцтво про шлюб від липня 2016 року серія НОМЕР_2 між позивачем та ОСОБА_5 ;

- паспорт та ідентифікаційний код ОСОБА_6 ;

- довідку з місця проживання про склад сім`ї та прописку від 22.07.2005 №786;

- довідку Адміністрації Держспецзв`язку від 06.11.2018 №1077 про перебування позивача на квартирному обліку;

- довідку Житлово-побутової комісії Центрального управління СБУ від 26.09.2005 №812 про перебування позивача на квартирному обліку;

- паспорт та ідентифікаційний код позивача;

- довідку Центральної житлово-побутової комісії Адміністрації Держспецзв`язку від 26.11.2018 №1077 про перебування позивача на квартирному обліку та незабезпечення його житловою площею;

- довідку Департаменту кадрової роботи та управління персоналом Адміністрації Держспецзв`язку від 20.11.2018 №262 про те, що він дійсно проходить військову службу в Адміністрації Держспецзв`язку та про склад сім`ї (дружина ОСОБА_6 , донька ОСОБА_7 );

- довідки про реєстрацію місця проживання позивача, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 ;

- Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 29.11.201.

Листом Адміністрації Держспецзв`язку від 06.06.2019 №61/04-1331 позивача повідомлено про відсутність підстав для призначення йому грошової компенсації за піднайом (найом) житлового приміщення з огляду на те, що з доданих до рапорту документів вбачається, що він та члени його сім`ї забезпечені житловою площею понад 7,5 кв.м з посиланням на абзац 1 пункту 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», частину другу статті 64 Житлового кодексу УРСР, пункт 2 постанови Виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів, Президії Київської міської ради профспілок від 15.07.1985 №582, абзацу 2 пункту 6 Порядку виплати грошової компенсації військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, розвідувальних органів, Державної прикордонної служби, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, Управління державної охорони та військовослужбовцям, відрядженим до Міністерства освіти і науки, Державного космічного агентства, за піднайом (найом) ними житлових приміщень, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 26.06.2013 №450 (далі по тексту також Порядок №450).

Не погоджуючись з правомірністю відмови відповідачем у призначенні грошової компенсації за піднайом (найом) житлового приміщення, позивач звернувся з даним позовом до суду, з приводу чого суд зазначає таке.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначено Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-XII від 20.12.1991 (далі по тексту також - Закон №2011), який встановлює єдину систему соціального захисту військовослужбовців, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Відповідно до абзаців 1, 3-5 та 11 частини першої статті 12 Закону №2011 держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства.

Військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їх бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла, з урахуванням особливостей, визначених пунктом 10 цієї статті.

У разі відсутності службового жилого приміщення військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом і не перебувають у шлюбі, розміщуються безплатно в спеціально пристосованих казармах у розташуванні військової частини, а сімейні - у сімейних гуртожитках. Житлово-побутові умови в таких казармах повинні відповідати вимогам, які пред`являються до гуртожитків, що призначені для проживання одиноких громадян. У разі відсутності можливості розміщення зазначених військовослужбовців у спеціально пристосованих казармах у розташуванні військової частини та сімейних гуртожитках військова частина зобов`язана орендувати для військовослужбовців та членів їх сімей жиле приміщення або за їх бажанням виплачувати грошову компенсацію за піднайом (найом) жилого приміщення. Для військовослужбовців офіцерського складу у разі відсутності службового жилого приміщення військова частина зобов`язана орендувати житло для забезпечення ним військовослужбовців та членів їх сімей або за їх бажанням виплачувати грошову компенсацію за піднайом (найом) жилого приміщення. Розмір і порядок виплати військовослужбовцям грошової компенсації за піднайом (найом) ними жилих приміщень визначаються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 1 Порядку №450 визначено розмір та механізм виплати грошової компенсації за піднайом (найом) житлових приміщень (далі - грошова компенсація) військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Держспецзв`язку, Держспецтрансслужби, Управління державної охорони, у тому числі особам офіцерського (у тому числі особам, які проходять військову службу за призовом осіб офіцерського складу), рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, курсантам вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів, які мають сім`ї, та зазначеним у цьому пункті особам, які відряджені до МОН, ДКА.

Згідно пункту 3 Порядку №450 виплата грошової компенсації військовослужбовцям здійснюється у межах відповідних бюджетних призначень, передбачених Міноборони, МВС, Службі безпеки, Службі зовнішньої розвідки, Адміністрації Держприкордонслужби, Адміністрації Держспецзв`язку та Держспецтрансслужбі, Управлінню державної охорони, а також МОН, ДКА на відповідний рік.

Пунктом 5 Порядку №450 визначено, що для отримання грошової компенсації військовослужбовці разом з рапортом подають такі документи: копії документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України військовослужбовця та членів його сім`ї; копії документів, що засвідчують реєстрацію в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків (крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідному контролюючому органу і мають відмітку в паспорті) військовослужбовця та членів його сім`ї; інформацію (витяг, інформаційну довідку) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та бюро технічної інвентаризації про нерухоме майно, яке належить військовослужбовцю та членам його сім`ї; копії довідок про реєстрацію місця проживання (перебування), видані органом реєстрації, на військовослужбовця та кожного члена його сім`ї, який проживає разом з ним (військовослужбовці військових частин, які дислокувалися в населених пунктах, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, і які переміщені з місць попередньої дислокації, подають довідку про склад сім`ї, видану командиром (начальником) цієї військової частини (підрозділу); копії свідоцтв про державну реєстрацію актів цивільного стану (про шлюб, розірвання шлюбу, про народження тощо), інших документів, що підтверджують родинні стосунки; належним чином завірену копію довідки про забезпечення житлом з попереднього місця проходження військової служби, видану квартирно-експлуатаційним органом (службою) Міноборони, Національної гвардії, відповідним підрозділом СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Держприкордонслужби, Держспецзв`язку, Держспецтрансслужби, МОН, ДКА, Управління державної охорони (крім осіб, які прибули з тимчасово окупованої території України та населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження).

Відповідно до пункту 6 Порядку №450 грошова компенсація не виплачується у разі:

наявності у військовослужбовця або членів його сім`ї житлового приміщення, яке відповідає встановленим санітарним і технічним вимогам, площа якого відповідає мінімальним нормам, визначеним житловим законодавством, або забезпечення службовим житлом, житловим приміщенням для постійного проживання (грошовою компенсацією за належне йому для отримання житлове приміщення), або проживання військовослужбовця у спеціально пристосованій казармі чи гуртожитку, в населених пунктах за місцем проходження військової служби та/або в безпосередній близькості від місця проходження військової служби, що дає змогу щодня своєчасно прибувати до місця її проходження. Перелік таких населених пунктів визначається Міноборони, МВС, МОН, СБУ, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Держспецзв`язку, ДКА та Управлінням державної охорони;

нездачі службового жилого приміщення (у тому числі в гуртожитку) за попереднім місцем проходження військової служби, крім осіб, які прибули з тимчасово окупованої території України та населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження;

штучного погіршення військовослужбовцем житлових умов шляхом обміну займаного житлового приміщення, його псування або руйнування, відчуження придатного і достатнього за розміром для проживання житлового будинку (частини будинку), а також внаслідок вилучення житлового приміщення, використовуваного для провадження господарської діяльності промислового характеру, в населених пунктах, зазначених в абзаці другому цього пункту, - протягом п`яти років з моменту вчинення таких дій.

Пунктом 7 Порядку №450 визначено, що виплата грошової компенсації припиняється з дня, наступного за днем: отримання (придбання) військовослужбовцем жилого приміщення; виключення із списків особового складу військової частини, Держспецзв`язку (за винятком військовослужбовців, направлених у складі підрозділів для участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки); вибуття військовослужбовця в закордонне відрядження разом із сім`єю; встановлення факту подання військовослужбовцем недостовірної інформації, яка стала підставою для виплати грошової компенсації.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про встановлення законодавцем вичерпного переліку підстав для невиплати грошової компенсації, до якої віднесено, зокрема, наявність у військовослужбовця або членів його сім`ї житлового приміщення, яке відповідає встановленим санітарним і технічним вимогам, площа якого відповідає мінімальним нормам, визначеним житловим законодавством, або забезпечення службовим житлом, житловим приміщенням для постійного проживання (грошовою компенсацією за належне йому для отримання житлове приміщення), або проживання військовослужбовця у спеціально пристосованій казармі чи гуртожитку, в населених пунктах за місцем проходження військової служби та/або в безпосередній близькості від місця проходження військової служби, що дає змогу щодня своєчасно прибувати до місця її проходження. Перелік таких населених пунктів визначається Міноборони, МВС, МОН, СБУ, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Держспецзв`язку, ДКА та Управлінням державної охорони.

З тексту листа відповідача від 06.06.2019 №61/04-1331 вбачається, що підставою для відмови у призначенні йому грошової компенсації за піднайом (найом) житлового приміщення вказано абзац 2 пункту 6 Порядку №450 забезпечення позивача та членів його родини житловою площею понад 7,5 кв.м.

Відповідно до пункту 2 постанови Виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів, Президії Київської міської ради профспілок від 15.07.1985 №582 «Про порядок застосування в м. Києві Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР» встановлено, що тими, хто потребує поліпшення житлових умов, визнаються громадяни, які мають житлову площу до 7,5 кв. м включно на кожного члена родини.

За приписами частини другої статті 64 Житлового кодексу УРСР до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Судом встановлено, що відповідач, відмовляючи позивачу в призначенні грошової компенсації за піднайом (найом) житлового приміщення з посиланням на абзац 2 пункту 6 Порядку №450 зазначив про забезпечення позивача та членів його родини житловою площею понад 7,5 кв.м.

При цьому, у відзиві на позовну заяву відповідач зазначає підстави для відмови позивачу в призначенні грошової компенсації за піднайом (найом) житлового приміщення, відмінні від тих, які зазначені у листі-відмові від 06.06.2019 №61/04-1331, як то ненадання всіх документів, передбачених законодавством для виплати грошової компенсації, наявність суперечностей та подання недостовірної інформації.

Суд не приймає до уваги викладені відповідачем у відзиві на позовну заяву твердження щодо означених підстав, які не були покладені в основу спірної відмови, оскільки відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Крім того, суд зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.

Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Обсяг і ступінь мотивації рішення залежить від конкретних обставин, які були предметом розгляду, але у будь-якому випадку має показувати, приміром, що було проаналізовано усі подані документи і, що важливо, давати розуміння чому і чим керувався орган пенсійного фонду при прийнятті такого рішення.

Особливо-виняткової значимості обґрунтованість/вмотивованість рішення набуває тоді, коли йдеться про прийняття негативного для особи рішення з огляду на наслідки, які це потягне.

Загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб`єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття. (постанова ВС від 02.04.2019 року (справа №822/1878/18)

З приводу зазначеного є сталою позиція Верховного Суду, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб`єкта владних повноважень. І навпаки, ненаведення мотивів прийнятих рішень «суб`єктивізує» акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (постанови Верховного Суду від 18.09.2019 у справі № 826/6528/18, від 10.04.2020 у справі № 819/330/18, від 10.01.2020 у справі № 2040/6763/18).

Водночас, відмова відповідача, викладена у листі від 06.06.2019 №61/04-1331, на переконання суду, не містить належного обґрунтування, що, в свою чергу, унеможливлює встановлення судом обставин дослідження Адміністрацією Держспецзв`язку усіх долучених до рапорту документів, та, відповідно, встановлення обставин наявності чи відсутності у позивача права на отримання спірної грошової компенсації. Відсутність належного мотивування не дає суду можливості здійснення аналізу такої відмови на предмет правомірності її винесення.

Крім того, положеннями пункту 5 розділу VIII Інструкції №3 визначено, що посадова особа, відповідальна за облік рапортів, перевіряє наявність необхідних додатків до рапорту. За відсутності необхідних документів та/або підстав для отримання грошової компенсації рапорт з додатками повертається військовослужбовцю супровідним листом із зазначенням причини такого повернення.

Проте, матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження вчинення відповідачем передбачених пунктом 5 розділу VIII Інструкції №3 дій з повернення позивачу рапорту у зв`язку з відсутністю необхідних документів та/або підстав для отримання грошової компенсації із зазначенням причин такого повернення.

Враховуючи означені обставин, суд дійшов висновку, що відмова Адміністрації Держспецзв`язку, оформлена листом від 06.06.2019 №61/04-1331, є абстрактною, не містить належного мотивування та обґрунтування, а тому є протиправною.

Водночас, позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача здійснити нарахування та виплату грошової компенсації за піднайом (найом) житла, з 01.01.2019, не підлягають задоволенню з огляду на їх передчасність, оскільки проведенню такого перерахунку передує належний розгляд рапорту позивача від 17.12.2018 разом з усіма долученими до неї документами, чого не було зроблено відповідачем у повному обсязі.

Згідно з частиною другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Отже, вихід за межі заявлених позовних вимог допускається з метою захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина.

Верховний Суд у постанові від 17 лютого 2020 року у справі №820/1961/18 виклав такий правовий висновок:

«Як роз`яснив Верховний Суд України у пункті 3 постанови Пленуму №14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення», вихід за межі позовних вимог - це вирішення незаявленої вимоги, задоволення вимоги позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено.

Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. З цього випливає, що вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов:

- лише у справах за позовами до суб`єктів владних повноважень, оскільки лише в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача;

- повний захист прав позивач неможливий у спосіб, про який просить позивач. Повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав;

- вихід за межі позовних вимог повинен бути пов`язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.

Частиною другою статті 5 КАС України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Верховний Суд у постанові від 23 грудня 2021 року у справі №480/4737/19 зазначив, що ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.

Відповідно до положень частини першої та другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

За юридичною позицією Конституційного Суду України право на судовий захист як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя; відсутність такої можливості обмежує це право, яке за змістом частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (абзац 15 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002).

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

До того ж, Конституційний Суд України у рішенні від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018, зазначив, що відповідно до принципу верховенства права держава має запровадити таку процедуру апеляційного перегляду справ, яка забезпечувала б ефективність права на судовий захист на цій стадії судового провадження, зокрема давала б можливість відновлювати порушені права і свободи та максимально запобігати негативним індивідуальним наслідкам можливої судової помилки.

Таким чином, у рішеннях Конституційного Суду України сформульовано правовий висновок, відповідно до якого гарантування ефективного поновлення в правах забезпечується, зокрема, шляхом здійснення правосуддя, яке за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості та здійснюється на основі принципу верховенства права; держава має запровадити таку процедуру перегляду справ, яка забезпечувала б ефективність права на судовий захист на цій стадії судового провадження, та максимально запобігати негативним індивідуальним наслідкам можливої судової помилки.

Принцип ефективності судового захисту прав та інтересів особи закріплено також у низці міжнародних актів.

Зокрема, Загальною декларацією прав людини передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).

У статті 3 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачено, що кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов`язується, зокрема, забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява N 28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява N 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".

Враховуючи наведене, з метою ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача, порушення яких відбулося внаслідок прийняття відповідачем спірної відмови у призначенні позивачу грошової компенсації без аналізу усіх долучених ним до рапорту від 17.12.2018 документів та без належного мотивування та обґрунтування, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог шляхом зобов`язання відповідача повторно розглянути рапорт позивача від 17.12.2018 разом з усіма доданими до нього документами, з урахуванням висновків суду, що не є втручанням у дискреційні повноваження останнього з огляду на таке.

Згідно з Рекомендацією №R (80) 2 комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийняті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Водночас, згідно з пунктом 4 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов`язання відповідача вчинити певні дії. При цьому, у випадку, коли закон встановлює повноваження суб`єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд зобов`язує відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб`єкт наділений дискреційними повноваженнями, то суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення (дій), та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення), з урахуванням встановлених судом обставин.

З урахуванням тієї обставини, що дії відповідача у розглядуваній ситуації не ґрунтуються на дискреційних повноваженнях його як суб`єкта владних повноважень, оскільки алгоритм їх дій чітко зазначений законодавчо, у даному випадку задоволення позову в частині дій зобов`язального характеру не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача.

Інших доводів, що можуть вплинути на правильність вирішення судом спору, що розглядається, матеріали справи не містять.

Щодо тверджень відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду суд зазначає таке.

Згідно вимог статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Таким чином, законодавством регламентовано шестимісячний строк звернення особи до суду за захистом її прав, свобод та законних інтересів, що обумовлено метою досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та дисциплінуванням учасників адміністративного судочинства щодо своєчасної реалізації їх права на суд.

Строк звернення до суду обчислюється за загальним правилом з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

При цьому «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені; рішення скероване на її адресу поштовим повідомленням, яке вона відмовилася отримати або не отримала внаслідок неповідомлення відправника про зміну місця проживання; про порушення її прав знали близькі їй особи.

День, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення їх прав, свобод чи інтересів.

Інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом, апеляційною чи касаційною скаргами обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Аналогічні правові висновки були висловлені Верховним Судом у постановах від 28.03.2018 у справі № 809/1087/17 та від 22.11.2018 у справі №815/91/18.

Оскільки початок шестимісячного строку визначено альтернативно - це день, коли особа або дізналася, або повинна була дізнатися про порушення свого права, при визначенні початку цього строку суд має з`ясувати момент, коли особа фактично дізналася або мала реальну можливість дізнатися про наявність відповідного порушення (рішення, дії, бездіяльності), а не коли вона з`ясувала для себе, що певні рішення, дії чи бездіяльність стосовно неї є порушенням.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 31.03.2021 у справі №240/12017/19 щодо застосування строку звернення до суду, передбаченого статтею 122 КАС України:

«…для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання такою особою строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.

Відтак, Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що отримання позивачем листа відповідача від 08.11.2019 у відповідь на його заяву не змінює момент, з якого позивач повинен був дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов`язується з початком перебігу строку звернення до суду в даному випадку, оскільки такі дії позивач почав вчиняти більш ніж через 5 років після отримання пенсії за серпень 2014 року.».

З матеріалів справи вбачається про подання позивачем рапорту від 17.12.2018 з проханням прийняти рішення щодо надання йому грошової компенсації за піднайом житлового приміщення.

Відповідно до абзаців 1, 5 пункту 5 розділу VІІІ Інструкції №3 для отримання грошової компенсації особа офіцерського складу (курсант) Держспецзв`язку щороку подає рапорт на ім`я Голови Держспецзв`язку (начальника підрозділу Держспецзв`язку) із зазначенням членів сім`ї, що перебувають разом з військовослужбовцем Держспецзв`язку на квартирному обліку і будуть проживати спільно з ним.

Посадова особа, відповідальна за облік рапортів, перевіряє наявність необхідних додатків до рапорту. За відсутності необхідних документів та/або підстав для отримання грошової компенсації рапорт з додатками повертається військовослужбовцю супровідним листом із зазначенням причини такого повернення.

З наведених положень вбачається про законодавчо визначений обов`язок повернення рапорту військовослужбовцю у випадку відсутності необхідних документів та/або підстав для отримання грошової компенсації.

Водночас, матеріали справи не містять доказів на підтвердження виконання відповідачем покладеного на нього обов`язку повернення позивачу рапорту у випадку відсутності необхідних документів та/або підстав для отримання грошової компенсації, що, в свою чергу, свідчить про відсутність підстав вважати позивача обізнаним з відмовою у призначенні йому грошової компенсації.

Про відмову у призначенні спірної грошової компенсації позивачу стало відомо з листа Адміністрації Держспецзв`язку від 06.06.2019 №61/04-1331. Інших доказів на підтвердження того, що позивачу було відомо про відмову у призначенні йому грошової компенсації раніше, ніж з листа від 06.06.2019, матеріали справи не містять.

Враховуючи звернення позивача до суду з означеним позовом 18.09.2019, у суду відсутні підстави вважати строк звернення до суду пропущеним.

При цьому, судом відхиляються доводи відповідача щодо обов`язкового досудового врегулювання спору з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України сторони вживають заходів для досудового врегулювання спору за домовленістю між собою або у випадках, коли такі заходи є обов`язковими згідно із законом.

Згідно частини четвертої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, або законом визначена обов`язковість досудового порядку вирішення спору, то для звернення до адміністративного суду встановлюється тримісячний строк, який обчислюється з дня вручення позивачу рішення за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень.

Якщо рішення за результатами розгляду скарги позивача на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень не було прийнято та (або) вручено суб`єктом владних повноважень позивачу у строки, встановлені законом, то для звернення до адміністративного суду встановлюється шестимісячний строк, який обчислюється з дня звернення позивача до суб`єкта владних повноважень із відповідною скаргою на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень.

Суд зауважує, що не може йтися про обмеження права особи на судовий захист при застосуванні процедури досудового врегулювання. Застосування або незастосування інституту досудового врегулювання спорів є виключним правом особи, за винятком встановлених у законі випадків.

Частиною четвертою статті 124 Конституції України встановлено, що лише законом може бути визначений обов`язковий досудовий порядок урегулювання спору. Наведена позиція узгоджується з приписами статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В аналогічний спосіб Верховний Суд України в пункті 8 постанови Пленуму «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01.11.1996 №9 визначив, що суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку.

Додатково Конституційний Суд України в рішенні за конституційним зверненням ТОВ «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 09.07.2002 №15-рп/2002 зазначив, що обов`язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду й здійснення за нею правосуддя, порушує право на судовий захист.

Через вказаний додатковий засіб правового захисту реалізується право особи на обрання альтернтивного засобу захисту прав і законних інтересів. При цьому особи, чиї права та законні інтереси порушені, не позбавлені можливості судового захисту для розв`язання спору.

Суд зауважує, що відповідачем не зазначено посилання на конкретну норм Закону [не підзаконного нормативно-правового акта], якою імперативно закріплено обов`язковість досудового порядку вирішення спору позивачем, що має наслідком відсутність підстав для прийняття судом означених доводів відповідача.

Таким чином, позов слід задовольнити частково з виходом за межі позовних вимог.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, підстави для вирішення питання щодо судових витрат відсутні.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов задовольнити частково.

2. Визнати протиправною відмову Адміністрації Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, оформлену листом від 06.06.2019 №61/04-1331, у призначенні ОСОБА_8 грошової компенсації за піднайом (найом) житлового приміщення.

3. Зобов`язати Адміністрації Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України розглянути рапорт ОСОБА_8 від 17.12.2018 разом з усіма доданими до нього документами, з урахуванням висновків суду.

4. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Дудін С.О.