Рішення № 129474492, 12.08.2025, Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 серпня 2025 року ЛуцькСправа № 140/5091/25

Волинський окружний адміністративний суд у складі судді Стецика Н.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,

ВСТАНОВИВ:

Волинське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю звернулось з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (далі ФОП ОСОБА_1 ) про стягнення адміністративно-господарських санкцій в сумі 38 982,96 грн та 565,21 грн пені, а всього 39 548,17 грн.

Позивач посилається на положення статей 19, 20 Закону України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні від 21.03.1991 №875-ХІІ (далі Закон №875-ХІІ) та Порядок надсилання розрахунку сум адміністративно-господарських санкцій, що підлягають сплаті у зв`язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за попередній рік, затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 10.03.2023 №14-1, наказом Фонду від 10.03.2023 №17, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15.03.2023 за №456/39512 (далі Порядок №14-1), відповідно до яких для роботодавців, у яких працює від 8 до 25 осіб, встановлюється норматив у кількості одного робочого місця для особи з інвалідністю. За даними, автоматично отриманими від Пенсійного фонду України, середньооблікова чисельність штатних працівників відповідача у 2024 році становила 8 осіб, при цьому жодна особа з інвалідністю не відпрацювала у нього не менше 6 місяців у календарному році. Розрахунок адміністративно-господарських санкцій та пені здійснено на підставі офіційної звітності, поданої відповідачем до контролюючих органів, без можливості її коригування працівниками Фонду. Відповідач не сплатив визначені суми до 16.04.2025, що зумовило нарахування пені. Позивач вважає, що правові підстави для виключення відповідача з переліку боржників відсутні, оскільки зміни до централізованого банку даних з проблем інвалідності не внесені, а територіальні органи Фонду не мають повноважень перевіряти достовірність звітності роботодавця.

Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 15.05.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, судовий розгляд справи ухвалено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

В поданому до суду відзиві на позовну заяву представник відповідача не погоджується з позовними вимогами, посилаючись на те, що до вересня 2024 року у ФОП ОСОБА_1 працювало не більше 7 осіб, а отже, обов`язку працевлаштовувати особу з інвалідністю не виникало. У зв`язку з виробничою необхідністю 17.09.2024 штат було збільшено до 9 осіб, і вже 19.09.2024 на роботу прийнято ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю III групи, що підтверджується довідкою МСЕК. Таким чином, представник відповідача вважає, що ФОП ОСОБА_1 виконав норматив негайно після виникнення обов`язку. Наголошує, що відповідач не міг передбачити необхідність збільшення штату заздалегідь, а закон не вимагає працевлаштовувати особу з інвалідністю наперед. Вказує на відсутність складу правопорушення, оскільки вжито всіх залежних заходів для недопущення порушення, і посилається на судову практику Верховного Суду щодо відсутності відповідальності при відсутності складу правопорушення.

У відповіді на відзив позивач зазначає, що для зарахування виконання нормативу особа з інвалідністю повинна працювати не менше 6 місяців у календарному році. Оскільки ОСОБА_2 була працевлаштована лише у вересні 2024 року, норматив не виконано. Всі розрахунки ґрунтуються виключно на даних офіційної звітності, поданої відповідачем до контролюючих органів. Позивач наголошує, що обов`язок працевлаштовувати осіб з інвалідністю та самостійно розраховувати кількість робочих місць є прямим приписом закону, невиконання якого тягне застосування адміністративно-господарських санкцій.

У запереченні на відповідь на відзив представник відповідач вказує, що позивач не навів жодних контраргументів щодо фактичних обставин і лише формально повторив норми законодавства. Зазначає, що шестимісячний критерій запроваджено для запобігання зловживанням недобросовісних роботодавців, які формально працевлаштовують осіб з інвалідністю, а потім звільняють їх. У даному випадку особу з інвалідністю працевлаштовано відразу після виникнення обов`язку, і вона працює дотепер. Вважає, що тлумачення позивача веде до абсурдної ситуації, коли роботодавець мав би відкласти створення робочих місць до січня наступного року, щоб формально виконати 6-місячний норматив, що суперечить принципу належного урядування та правової визначеності, на які неодноразово звертав увагу ЄСПЛ.

Дослідивши письмові докази та письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд дійшов висновку, що позов не підлягає до задоволення з таких мотивів та підстав.

Судом встановлено, що відповідно до витягу з централізованого банку даних з проблем інвалідності (ЦБІ), наданого Пенсійним фондом України Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, середньооблікова кількість штатних працівників у ФОП ОСОБА_1 у 2024 році становить 8 працівників, а осіб з інвалідністю у вказаний період 0.

Згідно із розрахунком сум адміністративно-господарських санкцій, що підлягають сплаті у зв`язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2024 рік, та розрахунком позову, норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю для ФОП ОСОБА_1 становить 1 особа, сума коштів адміністративно-господарських санкцій за невиконання вказаного нормативу 38 982,96 грн, з врахуванням середньорічної заробітної плати штатного працівника в розмірі 77 965,93 грн, пеня за порушення строків сплати адміністративно-господарських санкцій (29 дні) 565,21 грн.

04.03.2025 позивач надіслав відповідачу претензію про сплату адміністративно-господарських санкцій в сумі 38 982,96 грн, яка відповідачем залишена без відповіді.

При вирішенні спору суд застосовує такі нормативно-правові акти.

Частинами першою, другою статті 18 Закону № 875-ХІІ передбачено, що забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань особи з інвалідністю, наявних у неї професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

Відповідно до частини третьої статті 18 Закону № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для таких осіб умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно з частинами першою, другою, четвертою статті 19 Закону № 875-ХІІ для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення. Виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичною особою, яка використовує найману працю, осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи є основним.

Частиною першою статті 20 Закону № 875-ХІІ визначено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк (частина друга статті 20 Закону №875-ХІІ).

Отже, законом передбачена відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій для суб`єктів господарювання, які не забезпечили середньооблікову чисельність працюючих осіб з інвалідністю відповідно до установленого нормативу.

Разом з тим, законом передбачено випадки, у яких суб`єкт господарювання звільняється від відповідальності за вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Відповідно до частин першої, другої статті 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Тому у цій справі необхідно перевірити, чи вжив відповідач залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення, яке полягає у не забезпеченні середньооблікової чисельності працюючих осіб з інвалідністю відповідно до установленого нормативу.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону № 875-ХІІ забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Згідно з частиною третьою статті 18 Закону № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За змістом статті 18-1 Закону № 875-ХІІ пошук підходящої роботи для осіб з інвалідністю здійснює державна служба зайнятості.

Таким чином, обов`язок роботодавця зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.

Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 50 Закону України Про зайнятість населення від 05.07.2012 № 5067-VІ роботодавці зобов`язані, зокрема, своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

Отже, своєчасно та в повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії, роботодавець фактично вживає усіх залежних від нього передбачених законом заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих осіб з інвалідністю установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Вказані висновки щодо застосування норм права викладені у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 26.06.2018 (справа № 806/1368/17) та в силу приписів частини п`ятої статті 242 КАС України враховуються при вирішенні цієї справи.

Крім того, суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 11.08.2021 у справі № 260/557/19, відповідно до яких роботодавець не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало особу з інвалідністю з причин незалежних від нього: відсутність осіб з інвалідністю, їх відмова від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню осіб з інвалідністю.

Судом встановлено, що відповідно до штатного розпису від 01.01.2024 у ФОП ОСОБА_1 працювало 6 осіб, відповідно до штатного розпису від 01.03.2024 7 осіб, відповідно до штатного розпису від 01.04.2024 7 осіб, відповідно до штатного розпису від 17.09.2024 9 осіб.

Із наведеного слідує, що з 17.09.2024 у ФОП ОСОБА_1 виник обов`язок працевлаштувати одну особу з інвалідністю.

На виконання такого обов`язку ФОП ОСОБА_1 відповідно до наказу від 19.09.2024 №9 о/с Про прийом на роботу прийняв на роботу ОСОБА_2 швачкою з 20.09.2024, яка відповідно до довідки МСЕК серії 12 ААВ №083813 з 18.03.2021 є особою з інвалідністю третьої групи.

В подальшому, ФОП ОСОБА_1 подав до податкового органу (ГУ ДПС у Волинській області) повідомлення про прийняття працівника на роботу/укладення гіг-контракту від 19.09.2024, а саме щодо прийняття на роботу працівника ОСОБА_2 . Вказане повідомлення доставлене контролюючому органу 19.09.2024, що підтверджується квитанцією №2 від 19.09.2024 (реєстраційний №9274520613).

Відповідно до податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платника податків фізичних осіб, і сум утриманого з них податку, а також сум нарахованого єдиного внеску за 1 квартал 2024 року від 06.05.2024 середньооблікова кількість штатних працівників за звітний період у розрізі відповідних місяців становила 6, 6 та 7 працівників, а працівників, яким встановлена інвалідність 0 осіб.

Як слідує з податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платника податків фізичних осіб, і сум утриманого з них податку, а також сум нарахованого єдиного внеску за 2 квартал 2024 року від 25.05.2024 середньооблікова кількість штатних працівників за звітний період у розрізі відповідних місяців становила 7, 7 та 7 працівників, а працівників, яким встановлена інвалідність 0 осіб.

Відповідно до податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платника податків фізичних осіб, і сум утриманого з них податку, а також сум нарахованого єдиного внеску за 3 квартал 2024 року від 29.10.2024 середньооблікова кількість штатних працівників за звітний період у розрізі відповідних місяців становила 7, 7 та 9 працівників, а працівників, яким встановлена інвалідність 0, 0 та 1 особа у вересні 2024 року.

Як слідує з податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платника податків фізичних осіб, і сум утриманого з них податку, а також сум нарахованого єдиного внеску за 4 квартал 2024 року від 04.02.2025 середньооблікова кількість штатних працівників за звітний період у розрізі відповідних місяців становила 9, 9 та 9 працівників, а працівників, яким встановлена інвалідність 1 особа.

Позивач наполягає на невиконанні відповідачем нормативу працевлаштування у 2024 році осіб з інвалідністю, оскільки на думку Фонду така особа повинна працювати не менше 6 місяців у відповідному календарному році. Оскільки ОСОБА_2 була працевлаштована лише у вересні 2024 року, норматив відповідачем у 2024 році не виконано.

Однак з такими твердженнями позивача суд не погоджується, тому що обов`язок у ФОП ОСОБА_1 із працевлаштування однієї особи з інвалідністю у 2024 році виник лише 17.09.2024 внаслідок збільшення штату працівників до 9 осіб. До цього часу у відповідача працювало менше 8 осіб, що підтверджується матеріалами справи. Відповідач фактично, після збільшення штату працівників, вжив невідкладних заходів для працевлаштування однієї особи з інвалідністю, а саме працівника ОСОБА_2 швачкою з 20.09.2024, яка є особою з інвалідністю третьої групи. Тобто, після виникнення обов`язку працевлаштувати одну особу з інвалідністю відповідач виконав норматив із працевлаштування такої особи у 2024 році.

Хоча і така особа працювала фактично 4 місяці у відповідному календарному році, а не 6, як стверджує позивач, відповідач не порушив вимог законодавства щодо працевлаштування такої особи. У роботодавця відсутній обов`язок заздалегідь передбачати необхідність збільшення штату працівників та наперед працевлаштовувати осіб з інвалідністю, які б працювали в календарному звітному році не менше 6 місяців.

Як зазначалося судом вище, обов`язок відповідача щодо працевлаштування однієї особи з інвалідністю виник лише з 17.09.2024, коли чисельність працівників перевищила 8 осіб. Відповідач уже 19.09.2024 прийняв на роботу особу з інвалідністю на основне місце роботи.

Таким чином, на момент виникнення обов`язку відповідач вжив усіх залежних від нього заходів для його виконання. Неможливість дотримання 6-місячного строку у цьому ж календарному році зумовлена об`єктивними обставинами, що не залежать від волі відповідача.

Верховний Суд, зокрема, у постанові від 03.08.2023 у справі № 120/4975/22 зазначив, що відсутність складу адміністративно-господарського правопорушення має місце у випадку, коли роботодавець вжив усіх залежних від нього заходів для виконання нормативу, але його невиконання обумовлене обставинами, що не залежать від нього.

Суд також бере до уваги принцип належного урядування та правової визначеності, сформульований у практиці Європейського суду з прав людини («Беєлер проти Італії», «Рисовський проти України» та ін.), який передбачає, що держава не може покладати на особу негативні наслідки власних процедурних обмежень, якщо особа діяла добросовісно та у межах закону.

Отже, позивач не довів наявності у діях відповідача складу адміністративно-господарського правопорушення, передбаченого статтею 20 Закону №875-XII, а отже відсутні підстави для стягнення заявлених сум, у зв`язку з чим у задоволенні позову необхідно відмовити повністю.

Відповідно до статті 244 КАС України суд під час ухвалення рішення вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.

Частинами першою, третьою статті 132 КАС України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

У відзиві на позовну заяву представником відповідача заявлено вимогу щодо стягнення з Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю на користь ФОП ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу у розмірі 3 500,00 грн.

На підтвердження витрат на правничу допомогу представник відповідача подав копію договору про надання правової допомоги № 25/03-25 від 25.03.2023, укладеного між ФОП ОСОБА_1 (Замовник) та Адвокатським об`єднанням БОНА ФІДЕ (Об`єднання), відповідно до пункту 3.1 якого за надання комплексу юридичних послуг, передбачених підпунктами 1.2.1-1.2.4 Договору, Замовник сплачує Об`єднанню гонорар. Розмір гонорару, за надані послуги передбачені даними підпунктами Договору становить фіксовану суму 3 500 (три тисячі п`ятсот) гривень. Гонорар сплачується Замовником на підставі акту про надання правничої допомоги, впродовж 5 (п`яти) банківських днів, з моменту отримання остаточного рішення суду у справі щодо стягнення адміністративно-господарських санкцій. Також сторона відповідача надала суду детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних АО БОНА ФІДЕ, та здійснених витрат, необхідних для надання правничої допомоги за договором про надання правової допомоги № 25/03-25 від 25.03.2025 (у відповідності до ч. 3 ст. 134 КАС України) станом на 04.06.2025 року.

Отже, відповідно до умов цього договору розмір витрат на правничу допомогу (гонорару) є фіксований та становить 3 500,00 грн.

Суд враховує, що згідно із правової позиції Об`єднаної палати Верховного Суду у складу суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19 витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено.

Отже, враховуючи приписи частини сьомої статті 139 КАС України витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено.

Аналогічний підхід щодо застосування положення частини сьомої статті 139 КАС України у разі відсутності документа про оплату позивачем витрат на професійну правничу допомогу, за умови погодження сторонами при укладанні договору про надання правничої допомоги оплати таких витрат у майбутньому, застосовано Верховним Судом у постанові від 26.06.2019 року у справі №813/481/18, від 02.10.2019 у справі №815/1479/18, від 29.10.2020 у справі №686/5064/20 від 18.08.2021 у справі №300/3178/20.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 7 ст. 134 КАС України).

Позивач не скористався правом подання клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката та відповідно до приписів частини 7 статті 134 КАС України не довів неспівмірності витрат на правничу допомогу.

За результатом аналізу поданих документів, суд приходить висновку, що витрати на правничу допомогу у зв`язку із розглядом цієї справи, належним чином обґрунтовані, а заява про їх відшкодування була надана у строк, визначений КАС України.

Заявлений представником відповідача розмір витрат на правничу допомогу (3 500,00 грн) є реальним та підтвердженим належними доказами. Перелік витрат на професійну правничу допомогу є необхідним для розгляду цієї справи, а заявлений до відшкодування розмір витрат відповідає критерію розумності та співмірності із її складністю, а отже, заява про розподіл витрат на професійну правничу допомогу підлягає задоволенню.

Відтак, на користь відповідача необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань позивача судові витрати у сумі 3 500,00 грн.

Керуючись статтями 243 - 246, 262 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити повністю.

Стягнути з Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (43008, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Олімпійська, будинок 3А; ідентифікаційний код 13369882) на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати на професійну правничу допомогу в сумі 3 500,00 грн (три тисячі п`ятсот гривень нуль копійок).

Рішення набирає законної сили в порядку та строки, визначені статтею 255 КАС України, та може бути оскаржене в апеляційному порядку у спосіб подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя Н. В. Стецик