Рішення № 129440298, 14.05.2025, Обухівський районний суд Київської області

Справа № 372/6335/24

Провадження № 2-441/25

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(заочне)

14 травня 2025 року Обухівський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Кравченка М.В.

при секретарі Яворській М.М.,

за участю прокурора Курінного С.О.,

представника третьої особи Семка В.Ю.,

розглянувши у приміщенні Обухівського районного суду Київської області у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом керівника Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

Керівник Київської обласної прокуратури Київської області звернувся до з позовною заявою, в якій просить витребувати на користь держави з незаконного володіння відповідачів земельні ділянки. Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги прокурор зазначив, що спірні земельні ділянки, які належать до земель лісового фонду, були передано у приватну власність та змінено їх цільове призначення у незаконний спосіб з порушенням норм земельного законодавства. Крім того, рішення про надання земельних ділянок у власність приймалось не уповноваженим органом. В зв`язку з тим, що спірні земельні ділянки частково накладаються на земельні ділянки лісового фонду, прокурор просить витребувати на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації (код ЄДРПОУ 00022533) в категорію лісогосподарського призначення із незаконного володіння: ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:007:0037; ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:007:0038. Також просив стягнути з відповідачів витрати понесені на сплату судового збору.

10.12.2024 року ухвалою Обухівського районного суду Київської області прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, призначено підготовче судове засідання.

24.02.2025 року ухвалою Обухівського районного суду Київської області закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Прокурор в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив їх задовольнити, посилаючись на обставини викладені в позові. Пояснив, що порушення виділення спірних земельних ділянок було виявлено в межах розслідування кримінального провадження, спірні земельні ділянки було виділено за рахунок земель лісового фонду. Відповідачі не відчужували спірні земельні ділянки і на даний час є власниками. Спірні земельні ділянки розташовані в кварталі 46 Обухівського лісництва, що підтверджується матеріалами лісовпорядкування. Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» не надавало згоди на вилучення спірних земельних ділянок у зв`язку з чим прокурор звернувся до суду з даним позовом.

Представник третьої особи Семко В.Ю. в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив їх задовольнити, загалом посилаючись на обставини викладені в позові. незаконність виділення спірних земельних ділянок у власність громадянам підтверджується матеріалами лісовпорядкування та розташовані в кварталі НОМЕР_1 Обухівського лісництва. Спірні земельні ділянки накладаються на землі лісового фонду.

Представниця Київської обласної державної адміністрації в судове засідання не з`явилась, подала до суду клопотання в якому просила проводити розгляд справи без її участі. Позовні вимоги підтримала в повному обсязі та просила їх задовольнити в повному обсязі.

Відповідачі відзив на позовну заяву у встановлений строк не надали, в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені шляхом направлення кореспонденції на адресу реєстрації, причини неявки суду невідомі.

Верховний Суд у постанові від 18 березня 2021 року у справі №911/3142/19 сформував правовий висновок про те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 913/879/17, від 21 травня 2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15 червня 2020 року у справі № 24/260-23/52-б).

Відповідно до ст.280ЦПК України у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений про час і місце судового засідання і від якого не надійшло повідомлення про поважність причин неявки, відповідач не подав відзив, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Відповідно до ч. 5, 6 ст. 263 ЦПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд, вислухавши прокурора, представника третьої особи, дослідивши письмові докази та матеріали справи, дійшов до висновку, що позовні вимоги підлягають до часткового задоволення з наступних підстав.

Згідно ст. 12 ЦПК України,цивільне судочинствоздійснюється назасадах змагальностісторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст.77ЦПК України, належнимиє докази,які містятьінформацію щодопредмета доказування. Предметомдоказування єобставини,що підтверджуютьзаявлені вимогичи запереченняабо маютьінше значеннядля розглядусправи іпідлягають встановленнюпри ухваленнісудового рішення . Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно ст. 80 ЦПК України, достатніми єдокази,які усвоїй сукупностідають змогудійти висновкупро наявністьабо відсутністьобставин справи,які входятьдо предметадоказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Судом встановлено, що розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації Київської області № 91 від 31.01.2008 надано дозвіл на розробку проекту із землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 9-ти громадянам для ведення індивідуального садівництва за рахунок земель державної власності в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району.

Розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації № 19 від 14.01.2009 затверджено розроблений проект землеустрою та передано у приватну власність, серед інших, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 земельні ділянки площею по 0,12 га кожному.

На підставі вказаного розпорядження:

ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 664537 від 12.06.2009 площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:007:0037;

ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 664538 від 12.06.2009 площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:007:0038.

Згідно відомостей Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельні ділянки, Реєстру речових прав на нерухоме майно та інформації Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області від 19.09.2023 № 10-10-0.331-8601/2-23 вбачається, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 належні їм земельні ділянки не відчужували та залишаються їх власниками і на даний час. При цьому, відомості про реєстрацію речового права спірні земельні ділянки до Реєстру речових прав на нерухоме майно, не вносились.

Встановлено, що вищевказане розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області прийнято поза межами компетенції, у зв`язку з чим набуття права власності на вищевказану земельну ділянку для індивідуального садівництва відбулось із порушенням вимог земельного та лісового законодавства.

Щодо належності земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, слід зазначити наступне.

Відповідно до ст. 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави.

В силу положень ст. ст. 19, 55, 57, 84 Земельного кодексу України та ст. 5 Лісового кодексу України спірні земельні ділянки відносилися до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувалися для ведення лісового господарства в порядку, визначеному Лісовим кодексом України.

Так, статтею 55 Земельного кодексу України визначено, що до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

Відповідно до ст. 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Відповідно до ч. ч. 2 та 3 ст. 56 Земельного кодексу України громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення.

Інших випадків, які б передбачали надання у приватну власність земель лісогосподарського призначення, законодавство не містить.

Згідно ст.57Земельного кодексуУкраїни земельніділянки лісогосподарськогопризначення зарішенням органіввиконавчої владиабо органівмісцевого самоврядуваннянадаються впостійне користуванняспеціалізованим державнимабо комунальнимлісогосподарським підприємствам,іншим державнимі комунальнимпідприємствам,установам таорганізаціям,у якихстворено спеціалізованіпідрозділи дляведення лісовогогосподарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Статтею 7 Лісового кодексу України визначено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

За статтями 45, 47, 48, 54 Лісового кодексу України облік лісів включає збір та узагальнення відомостей, які характеризують кожну лісову ділянку за площею, кількісними та якісними показниками. Основою ведення обліку лісів є матеріали лісовпорядкування.

Лісовпорядкування включає комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ефективної організації та науково обґрунтованого ведення лісового господарства, охорони, захисту, раціонального використання, підвищення екологічного та ресурсного потенціалу лісів, культури ведення лісового господарства, отримання достовірної і всебічної інформації про лісовий фонд України.

Лісовпорядкування є обов`язковим на всій території України та ведеться державними лісовпорядними організаціями за єдиною системою в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства.

У матеріалах лісовпорядкування дається якісна і кількісна характеристика кожної лісової ділянки, комплексна оцінка ведення лісового господарства, що є основою для розроблення на засадах сталого розвитку проекту організації та розвитку лісового господарства відповідного об`єкта лісовпорядкування.

Проект організації та розвитку лісового господарства передбачає екологічно обґрунтоване ведення лісового господарства і розробляється відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють організацію лісовпорядкування.

Матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням відповідно з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища.

Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов`язковими для ведення лісового господарства, планування і прогнозування використання лісових ресурсів.

Відповідно до п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11.12.1986, планшети лісовпорядкування відносяться до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Отже, при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення п. 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» Лісового кодексу України. Відповідна правова позиція з приводу того, що планово-картографічні матеріали лісовпорядкування є належними доказами наявності права постійного користування спеціалізованого державного лісогосподарського підприємства неодноразово висловлена судами вищої інстанції, зокрема у правових висновках Верховного Суду, викладених в постановах від 30.01.2018 у справі № 707/2192/15-ц, від 21.02.2018 у справі 488/5476/14-ц, від 07.10.2020 у справі № 369/16418/18, від 30.09.2020 у справі № 363/669/17, та постановах Великої Палати Верховного Суду у від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 та від 13.06.2018 у справі №369/1777/13-ц.

Так, за інформацією філії «Київське лісове господарство» ДП «Ліси України» від 05.09.2023 № 02-857 та від 05.09.2024 № 97/20.12-1-2024 установлено, що земельні ділянки з кадастровими номерами 3223151000:06:007:0038, 3223151000:06:007:0037 повністю накладаються на землі лісогосподарського призначення та розташовані в межах державного лісового фонду (квартал 46 виділи 13, 14 Обухівського лісництва відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2003 року та квартал 46 виділи 10, 11, 12 Обухівського лісництва відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2014 року). Погоджень на вилучення чи зміну цільового призначення вказаних земельних ділянок не надавалось.

Таким чином, факт віднесення спірних земельних ділянок до земель лісогосподарського призначення підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування 2003, 2014 років, в тому числі проектами організації та розвитку лісового господарства виробничої частини державного лісогосподарського об`єднання «Київліс» та ДП «Київське лісове господарство», таксаційними описами, планами лісонасаджень, протоколами лісовпорядних нарад.

Окрім того, за інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 22.09.2023 № 03-931 вбачається, що земельні ділянки з кадастровими номерами 3223151000:06:007:0038, 3223151000:06:007:0037, відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2014 року, відносяться до лісів Обухівського лісництва ДП «Київське лісове господарство» і розташовані у кварталі 46 вказаного лісництва.

Вищевказана інформація надана Українським Державним проектним лісовпорядним виробничим об`єднанням «Укрдержліспроект», яке засноване на державній власності, створене на підставі наказу Міністерства лісового господарства України від 30.09.1991 за № 119, належить до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів України.

Відповідно до п. 3.2.8 статуту ВО «Укрдержліспроект», окрім інших його функцій, забезпечує при лісовпорядкуванні лісового фонду формування повидільних й інтегрованих банків даних, які містять лісотаксаційну, топографо-геодезичну і картографічну інформацію, з наступним формуванням і веденням державного лісового кадастру.

Висновок про належність, достатність та достовірність документів, наданих вищевказаним органом висловлено також Верховним Судом у постанові від 13.11.2019 у справі № 361/6829/16, де вказано: «Відхиляючи наведені докази, суд апеляційної інстанції не врахував, що ВО «Укрдержліспроект» створене з метою проведення лісовпорядкування на всій території лісового фонду України, яке включає систему державних заходів, спрямованих на забезпечення охорони і захисту, раціонального використання, підвищення продуктивності лісів та їх відтворення, оцінку лісових ресурсів, а також підвищення культури ведення лісового господарства.

ВО «Укрдержліспроект» здійснює комплекс лісовпорядних робіт для всіх лісокористувачів, незалежно від форм власності і відомчої підпорядкованості за єдиною системою в порядку, встановленому Державним агентством лісових ресурсів України за погодженням з Міністерством охорони навколишнього природного середовища, тобто володіє інформацією про лісовпорядкування».

Крім того, відомості про приналежність спірних земельних ділянок до земель лісогосподарського призначення підтверджується інформацією з кадастрової карти Національної кадастрової системи України, згідно якої спірна земельна ділянка повністю знаходяться в межах шару «Ліси» (викопіювання додається).

У свою чергу, Відповідно до статті 1 Закону України «Про Державний земельний кадастр» кадастрова карта (план) - графічне зображення, що містить відомості про об`єкти Державного земельного кадастру.

Згідно з частинами першою, п`ятою статті 35 цього Закону кадастрова карта (план) ведеться для актуалізованого відображення у часі об`єктів Державного земельного кадастру у межах кадастрового кварталу, кадастрової зони, у цілому в межах території адміністративно-територіальної одиниці (село, селище, місто, район, область, Автономна Республіка Крим). Викопіювання з кадастрової карти (плану) може бути надане фізичним та юридичним особам. Порядок надання такого викопіювання встановлюється Порядком ведення Державного земельного кадастру.

Як визначено пунктом 20 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 № 1051, відомості про кадастрове зонування земель у межах території України включають: 1) номери кадастрових зон і кварталів; 2) опис меж кадастрових зон і кварталів (координати точок повороту меж кадастрових зон і кварталів у єдиній державній системі координат); 3) площу кадастрових зон і кварталів; 4) підстави для встановлення меж кадастрових зон і кварталів (електронні копії документів, на підставі яких встановлено такі межі (відповідні накази Держгеокадастру та його територіальних органів, документація із землеустрою щодо встановлення меж державного кордону, адміністративно-територіальних одиниць та рішення уповноважених органів про її затвердження).

Таким чином, основою землеустрою в Україні є дані Державного земельного кадастру, до якого вносяться відомості про всі без виключення землі.

Ведення Державного земельного кадастру відповідно до пункту 4 наведеного Положення здійснює Держгеокадастр та його територіальні органи. Держателем Державного земельного кадастру є Держгеокадастр.

У постанові Верховного суду від 20.06.2023 по справі № 420/4540/22 зроблено висновок про те, що дані з Google Maps, який є безкоштовним картографічним веб-сервісом від компанії Google, а також набором застосунків, побудованих на основі цього сервісу й інших технологій Google, можна вважати допустимим та достовірними доказами, оскільки вони збираються з різних джерел, таких як супутники, автомобільні камери, додатки користувачів та інших джерел, а також з урахуванням того, що Google постійно оновлює та перевіряє дані, щоб забезпечити їх точність та актуальність.

Аналогічні висновки можна застосувати і до відомостей, розміщених у картографічній базі даних Національної кадастрової системи України, ведення якої забезпечує уповноважений державний орган Держгеокадастр.

Усі зазначені вище докази є належними, допустимими, достовірними і достатніми доказами в розумінні ст. ст. 76-81, 83 Цивільного процесуального кодексу України на підтвердження факту розташування спірних земельних ділянок в межах земель лісового фонду.

Таким чином, наведені вище докази у своїй сукупності вказують на приналежність спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення.

Щодо недотримання порядку вилучення та зміни цільового призначення земельної ділянки, слід зазначити наступне .

Частиною 5 ст. 116 Земельного кодексу України визначено, що земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Порядок вилучення земельних ділянок врегульовано ст. 149 Земельного кодексу України, відповідно до якої земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Відповідно до ч. 5 ст. 149 Земельного кодексу України районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень (ч. 2 ст. 149 Земельного кодексу України).

Водночас, за інформацією філії «Київське лісове господарство» ДП «Ліси України» від 05.09.2023 № 02-857 встановлено, що вказане підприємство згоди на вилучення із постійного користування підприємства вказаних земельних ділянок не надавало.

Тобто, розпорядженням передано у власність земельну ділянку лісового фонду всупереч вимогам ч. 5 ст. 116, ч. 1 ст. 149 Земельного кодексу України.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Земельного кодексу України земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Таким чином, Земельним кодексом України встановлено пріоритетність норм цього кодексу для застосування до земельних відносин, що виникають при використанні лісів.

Також, порушено порядок зміни цільового призначення земельних ділянок.

Згідно зі ст. ст. 18, 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, які мають особливий правовий режим.

Однак, спірним розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації порушено порядок зміни цільового призначення земель, оскільки така зміна проведена не уповноваженим відповідно до вимог Земельного кодексу України органом та за відсутності згоди органу лісового господарства.

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).

Відповідно до ч. 4 ст. 20 Земельного кодексу України зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

Стаття 57 Лісового кодексу України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства.

Відповідно до частини першої цієї статті (в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України.

Аналогічне положення міститься й у статті 20 Земельного кодексу України.

При цьому, згідно з ч. 3 ст. 57 Лісового кодексу України (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища.

Водночас, за інформацією філії «Київське лісове господарство» ДП «Ліси України» від 05.09.2023 № 02-857 встановлено, що рішення про зміну цільового призначення земель для лісогосподарських потреб не приймалися.

Враховуючи викладене, у даному випадку спірні земельні ділянки набуті у приватну власність всупереч порядку зміни цільового призначення земельних ділянок, визначеному ст. 20 Земельного кодексу України, ст. 57 Лісового кодексу України без погодження відповідним органом державної влади з питань лісового господарства.

Аналогічна правова позиція наведена в постановах та Верховного Суду від 20.06.2018 у справі № 391/1056/14-ц та Верховного Суду України від 16.12.2015 у справі № 6-2510ц15 та від 20.03.2013 у справі № 6-13цс13.

Крім того, в порушення вимог ст. 20 Земельного кодексу України рішення органів державної влади в межах компетенції про зміну цільового призначення лісогосподарських земель не приймалось, відповідні проекти не затверджувались.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель відповідно до ст. 21 Земельного кодексу України є підставою для визнання недійсними рішень органів влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, визнання недійсними угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною.

Аналогічна правова позиція щодо протиправності рішень органів місцевого самоврядування про відведення у приватну власність земельних ділянок без попереднього прийняття рішення щодо зміни їх цільового призначення та затвердження проекту викладена у постанові Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №761/1554/13-ц.

Крім цього, згідно ст. ст. 22, 23, 33 Земельного кодексу України громадянам для ведення особистого селянського господарства повинні надаватись виключно землі сільськогосподарського призначення, а не лісового фонду.

Такі правові висновки міститься у постановах Верховного Суду України від 13.11.13 у справі № 6-123ц13, від 14.05.2014 у справі № 6-35цс14 та від 02.07.14 № 6-81цс14.

Щодо ефективного способу захисту інтересів держави у даних правовідносинах, слід зазначити наступне.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, їхніх посадових і службових осіб.

Також, відповідно до ст. 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до вимог ст. 373 Цивільного кодексу України, право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону.

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (ст. 396 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 321 Цивільного кодексу України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.

Стаття 153 Земельного кодексу України визначає, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Відповідно до ст. ст. 317, 319 Цивільного кодексу України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Згідно ст. 330 Цивільного кодексу України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Статтями 387, 388 Цивільного кодексу України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача, зокрема у разі якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі.

Відповідно до ч. 1 ст. 388 цього ж Кодексу, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, серед іншого, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Частиною 3 вказаної статті передбачено, що якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Відповідно до п. 22 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 № 5 якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 Цивільного кодексу України). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред`явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 Цивільного кодексу України.

Таким чином, у відповідності до вимог ст. ст. 330, 388 Цивільного кодексу України право власності на земельну ділянку, яку було відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16, вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку ст. 387 Цивільного кодексу України є ефективним способом захисту права власності (п. 56 постанови).

Власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У таких випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 та 388 ЦК України, є неефективними (п. 148 постанови).

Пред`явлення власником нерухомого майна вимог про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (п. п. 152, 153 постанови).

З огляду на викладене, ефективним способом захисту інтересів держави у спірних правовідносинах є заявлення до суду віндикаційного позову в порядку, визначеному ст. 388 Цивільного кодексу України щодо витребування з чужого незаконного володіння спірних земельної ділянки лісогосподарського призначення.

Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави в суді та визначення належних сторін.

Відповідно до ст. 131-1 Конституції України на органи прокуратури України покладено функції у тому числі щодо представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Відповідно до рішення Конституційного суду України від 08.04.1999 у справі №1-1/99 під поняттям «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» потрібно розуміти «орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади».

Прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави, і ця заява є підставою для порушення справи в суді.

Таким чином, захист порушених інтересів держави покладено на органи прокуратури ст. 131-1 Конституції України, Законом України «Про прокуратуру», ст. 56 ЦПК України.

Згідно ст. 56 Цивільного процесуального кодексу України визначено право прокурора в позовній заяві самостійно визначати, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовувати необхідність захисту інтересів держави, а також зазначати орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Спірним розпорядженням порушено інтереси держави, адже з державної власності протиправно вибули спірні земельні ділянки лісового фонду.

Водночас, враховуючи те, що з 17.05.2021 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин», яким визначено нових суб`єктів владних повноважень, уповноважених на розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності, ефективним способом захисту порушених інтересів держави у спірних правовідносинах є пред`явлення позову в інтересах дійсних розпорядників земельних ділянок.

Зокрема, відповідно до положень ч. ч. 1, 5 ст. 122, ч. 1 ст. 149, п. 24 Перехідних положень Земельного кодексу України, розпорядниками земельних ділянок державної власності природно-заповідного фонду та лісогосподарського призначення, що перебувають у постійному користуванні державних підприємств є обласні державні адміністрації.

Розташування спірних земельних ділянок за межами населеного пункту підтверджується інформацію Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області від 19.09.2023 № 10-10-0.331-8601/2-23.

Як наслідок, уповноваженим державним органом щодо розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення за межами населених пунктів, на даний час, являється Київська обласна державна адміністрація.

З наведеного вбачається, що вилучення з порушенням земельного законодавства земель лісового фонду, зміна їх цільового призначення та передача у власність, порушує права та інтереси держави в особі власника Київської обласної державної адміністрації використовувати спірну земельну ділянку.

Варто зазначити, що позивач як уповноважений суб`єкт владних повноважень, за наявності факту порушення інтересів держави, не звертався до суду за їх захистом.

Так листом від 19.04.2024 № 56-3459вих-24 Обухівська окружна прокуратура звернулася до Київської обласної державної адміністрації із вимогою про необхідність вжиття заходів щодо усунення виявлених порушень вимог законодавства.

Водночас, листом від 30.04.2024 № 3999/08/09.02-N/2024 Київська обласна державна адміністрація повідомила прокуратуру про те, що ними не вживаються заходи цивільно-правового характеру, у зв`язку з неможливістю самостійно встановити порушення законодавства та відсутністю необхідних документів, необхідних для обґрунтування позовної заяви.

Сам факт не звернення до суду Київської обласної державної адміністрації з позовом в інтересах держави, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави, свідчить про те, що указаний уповноважений державою орган неналежно виконує свої повноваження щодо усунення перешкод у користуванні і розпорядженні землями водного фонду, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави в особі Київської обласної державної адміністрації та для звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 903/129/18.

Крім того, відповідно до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 (справа № 806/1000/17), від 10.05.2018 (справа № 910/18283/17), від 17.10.2018 (справа № 910/11919/17) не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

З огляду на викладене, Обухівська окружна прокуратура відповідно до вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» звертається до суду з даним позовом в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації, який спрямований на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання незаконної державної реєстрації права приватної власності на земельну ділянку лісогосподарського призначення державної форми власності.

Щодо правомірності втручання у мирне володіння майном.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Перший протокол ратифікований Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР і з огляду на приписи частини першої ст. 9 Конституції України, ст. 10 Цивільного кодексу України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20.10.2011, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16.02.2017, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, встановивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов`язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані із протиправною поведінкою самого набувача майна.

В даному випадку не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідачів критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Так, Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 Земельного кодексу України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на положення частини першої статті 83, частини першої статті 84 Земельного кодексу України комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст; у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Статтею 122 Земельного кодексу України визначені повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування відповідно із земель державної та комунальної власності.

Таким чином, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об`єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу земель державної власності в комунальну власність, а також земельної ділянки в приватну власність із земель відповідно державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Також згідно з частинами другою та третьою статті 1, частиною першою та другою статті 7 Лісового кодексу України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місце розташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. Ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Встановлено, що земельні ділянки, надані у приватну власність оспорюваним розпорядженням, мали лісогосподарське призначення та вкриті лісами. Тобто фактично відбулася незаконна зміна цільового призначення землі, яку безоплатно приватизовано громадянином, що призвело до одержання у власність лісових земель площею 0,24 га.

За таких обставин «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокуратури до суду з вимогою про витребування спірних земельних ділянок з володіння громадян є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів із державної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів - національного багатства України та лісів як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та ліси, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі та лісів, що незаконно вибули з такої власності.

Європейський суд з прав людини, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали Європейського суду з прав людини у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

За правилами статей 83, 84 ЗК України до земель державної та комунальної власності, які не можуть передаватися в приватну власність, віднесено землі водного, природно-заповідного фонду, а також лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом. Відповідно до частини другої статті 56 ЗК України громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Таке саме правило встановлене статтею 12 ЛК України.

Отже, стосовно земель лісогосподарського призначення закон установлює пріоритет державної власності на землю над приватною і, крім того, прямо забороняє органам виконавчої влади передавати, в цьому випадку, в приватну власність ліси відповідного цільового призначення.

Таким чином, законно набути права приватної власності на спірні земельні ділянки, які накладаються на землі лісогосподарського призначення із земель державної чи комунальної власності не могла жодна юридична чи фізична особа, в тому числі й відповідачі по справі. Натомість останні набули таке право власності у спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного: юридичне оформлення права власності відповідачів на землю стало можливим у результаті прийняття органом виконавчої влади розпорядження.

В силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для лісу (стаття 1 Лісового кодексу України) природних ознак (наявності лісової (деревної) рослинності) спірної земельної ділянки, відповідач знав або, проявивши розумну обачність, міг знати про те, що ліс і ділянка вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить його добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

Надання відшкодування завданих збитків, зокрема, на підставі ст. 661 Цивільного кодексу України або статті 1 Першого протоколу перебуває у безпосередньому зв`язку із поведінкою особи під час набуття такого майна, наявності прямих заборон у законодавстві на набуття у власність відповідного майна та інших факторів і не є абсолютним.

Так, у справі «Hamer проти Бельгії» Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 27.11.2007 вперше зазначив, що навколишнє середовище, не будучи безпосередньо зазначеним у Конвенції, тим не менш являє собою цінність, в збереженні якої зацікавлені як суспільство, так і публічна влада і економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава прийняла законодавство з цього питання.

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 (п.п. 132 -148), Велика Палата Верховного Суду зауважила, що заволодіння приватними особами земельними ділянками лісогосподарського призначення всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. Вирішуючи питання про витребування земельної ділянки, суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності, насамперед, володільця цього майна.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності.

Наявність перешкод в отримання земельної ділянки лісогосподарського призначення у власність має унеможливлювати реалізацію відповідного інтересу. Крім того, пропозиція нерозумних умов, тобто таких, які завідомо є неприйнятними через існування законодавчих заборон і обмежень, а також прийняття іншою стороною таких умов може підтверджувати недобросовісність поведінки обох сторін.

Перебування у приватній власності земельної ділянки, яка є обмежено оборотоздатним об`єктом цивільних прав та в силу вимог закону не може передаватися у приватну власність, позбавляє Український народ загалом (ст. 13 Конституції України) правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі державної форми власності. У цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. ст. 14, 19 Конституції України).

Враховуючи викладені обставини можна зробити висновок про відсутність непропорційного втручання у право мирного володіння майном, право приватної власності на яке не могло виникнути з огляду на вилучення спірних земельних ділянок з цивільного обороту.

З огляду на викладене, звернення прокурора до суду в даних спірних правовідносинах спрямоване саме на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значущого питання про повернення державі незаконно наданих у власність земельної ділянки лісогосподарського призначення, яка на даний час вільна від забудови об`єктами нерухомості, і таким чином, не порушується баланс державних (суспільних) і приватних інтересів та відсутній факт надмірного втручання держави у спірні правовідносини.

За таких обставин результат звернення до суду з вказаним позовом по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 30.05.3018 у справі 368/1158/16-ц, від 15.05.2018 у справі № 372/2180/15-ц та Верховного Суду України від 16.12.2015 у справі № 6-2510ц15.

За таких обставин, позовні вимоги підлягають задоволенню.

Щодо судових витрат, суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

Враховуючи вищенаведене, з відповідачів на користь прокуратури підлягають стягненню судові витрати по сплаті судового збору за подачу позовної заяви.

Керуючись ст.ст. 13, 14, 19, 121, 131-1 Конституції України, ст.ст. 4, 10, 12, 13, 19, 76, 81, 89, 259, 263-265, 268, 273, 282, 365 Цивільного процесуального кодексу України, ст.ст. 16, 21, 204, 215, 216, 387, 388, 391 392, 393 Цивільного кодексу України, ст.ст. 3, 18, 19, 20, 55, 56, 57, 84, 116, 149, 152, 164 Земельного кодексу України, ст.ст. 7, 45, 47, 48, 54, 57 Лісового кодексу України, ст. 1, 16, 24, 35 Закону України «Про державний земельний кадастр», ст. 43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», ст. 23, 56 Закону України «Про прокуратуру», суд,

В И Р І Ш И В :

Позов задовольнити.

Витребувати на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації (код ЄДРПОУ 00022533) в категорію лісогосподарського призначення із незаконного володіння:

- ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:007:0037;

- ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:007:0038.

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 ), ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_2 ) на користь Київської обласної прокуратури (адреса: м. Київ, бульв. Лесі Українки, 27/2) судовий збір за наступними реквізитами: отримувач прокуратура Київської області; код ЄДРПОУ 02909996; банк отримувача Держказначейська служба України м. Київ; МФО 820172; розрахунковий рахунок отримувача UA028201720343190001000015641 в розмірі по 1 514 грн. 00 коп. з кожного.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Заочне рішення також може бути переглянуто Обухівським районним судом Київської області у випадку подання відповідачем відповідної письмової заяви протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Суддя М.В. Кравченко