Рішення № 129384226, 06.08.2025, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 серпня 2025 року м. Житомир справа № 240/20442/24

категорія 112010102

Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Єфіменко О.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

встановив:

До Житомирського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 із позовом, в якому:

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області від 13.09.2024 № 6001-79374623 про відмову у страхових виплатах;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області нарахувати та виплатити їй страхову виплату у вигляді одноразової допомоги, що дорівнює сорока розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом на день настання права на страхову виплату у зв`язку зі смертю її чоловіка, ОСОБА_2 .

Заявлені до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (далі - відповідач, ГУПФУ, Пенсійний фонд) позовні вимоги представник позивача обґрунтував протиправністю прийнятого Пенсійним фондом рішення. Вважає, що під час прийняття оскаржуваного рішення відповідач допустив власне трактування законодавчих норм, які регулюють спірні правовідносини, так як вимоги щодо необхідності однакового місця реєстрації проживання померлого потерпілого із членами сім`ї, які мають право на отримання страхової виплати у вигляді одноразової допомоги, вимогами не передбачено. Вважає, що порушення прав позивачки полягає у позбавленні правової можливості отримати гарантовану законом страхову виплату у зв`язку із смертю свого чоловіка без наявності законних підстав для прийняття такого рішення.

Ухвалою суду від 28.10.2024 провадження у справі відкрите за правилами спрощеного письмового провадження без виклику сторін (у письмовому провадженні).

05.12.2024 від представника Пенсійного фонду до суду надійшов відзив на позов, в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог з огляду на їх безпідставність. Наголошує, що для отримання одноразової допомоги на сім`ю, дружиною (чоловіком) реєстрація їх місця проживання повинна співпадати з реєстрацією місця проживання померлого потерпілого, однак у даному випадку адреси реєстрації різняться, що свідчить про відсутність підстав для нарахування та виплати такої одноразової допомоги дружині загиблого, внаслідок нещасного випадку на виробництві.

Положенням ч.5 ст.262, ч.1 ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає про таке.

За змістом заяви відслідковується, що 08.08.2020 за адресою: Житомирська область, Коростенський район, село Грозине сталася дорожньо-транспортна пригода, в результаті якої загинув, ОСОБА_2 , який був чоловіком позивачці у справі.

Вироком Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 16.10.2023 у справі №279/5651/20 ОСОБА_3 (водія іншого транспортного засобу, учасника ДТП) визнано винуватим у вчиненні злочину передбаченого ч.3 ст.286 Кримінального кодексу України.

За фактом даної ДТП було складено акт спеціального розслідування нещасного випадку, що стався 08.08.2020 о 17 год. 00 хв.

За висновками акту, нещасний випадок з ОСОБА_2 стався під час виконання трудових (посадових) обов`язків згідно з внутрішнім трудовим розпорядком ТОВ "Автосвіт ЛТД" та під час перебування у транспортному засобі, що також було пов`язане з виконанням потерпілим трудових обов`язків. Даний нещасний випадок вважається пов`язаним з виробництвом, такий взято на облік ТОВ "Автосвіт ЛТД" та складено акт за формою Н-1/П.

10.09.2024 позивачка звернулась до відповідача із заявою про призначення страхових виплат у зв`язку зі смертю її чоловіка - ОСОБА_2 .

Рішенням від 13.09.2024 №6001-79374623 у призначенні страхових виплат ОСОБА_1 відмовлено, з підстав реєстрації місця проживання загиблого та позивачки за різними адресами.

З отриманим рішенням позивачка не погоджується, а тому звернулася до суду із даним позовом, вважає, що прийняте відповідачем рішення свідчить про упередженість та протиправність дій посадових осіб відповідача, а тому таке рішення незаконне та підлягає скасуванню.

Положення ч.5 ст.262, ч.1 ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.

Згідно з ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зважає на наступне.

Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Правові, фінансові та організаційні засади загальнообов`язкового державного соціального страхування, гарантії працюючим громадянам щодо їх соціального захисту у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, у разі нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, охорони їхнього життя та здоров`я визначає Закон України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 23.09.1999 №1105-XIV (далі - Закон №1105-XIV).

Відповідно до ч. ч. 1-2 ст. 30 Закону №1105-XIV, страховими виплатами є грошові суми, які уповноважений орган управління виплачує застрахованій особі чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.

Факт нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання розслідується в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до Закону України "Про охорону праці".

За приписами п. 2 ч. 7 ст. 30 Закону №1105-ХІV відслідковуються, що страхові виплати складаються із, зокрема, страхової виплати в установлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам його сім`ї та особам, які перебували на утриманні померлого).

Частина 1 ст. 35 Закону №1105-XIV передбачає, що у разі смерті потерпілого право на одержання щомісячних страхових виплат мають непрацездатні особи, які на день смерті потерпілого мали право на одержання від нього утримання, а також дитина, яка народилася протягом не більш як десятимісячного строку після смерті потерпілого.

Пунктом 1 частини 5 статті 36 Закону №1105-XIV передбачено, що у разі смерті потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві його сім`ї виплачуються одноразова допомога його сім`ї у сумі, що дорівнює сорока розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом на день настання права на страхову виплату;

Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 36 Закону №1105-XIV передбачено, що у разі смерті потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві його сім`ї виплачуються одноразова страхова виплата кожній особі, яка мала право на одержання утримання від потерпілого, а також його дитині, яка народилася протягом не більш як десятимісячного строку після смерті потерпілого, у сумі, що дорівнює восьми розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом на день настання права на страхову виплату.

Стаття 37 Закону №1105-XIV визначає документи для розгляду справ про страхові виплати.

Частиною 1 статті 37 Закону №1105-XIV передбачено, що для призначення страхових виплат потерпілий або особи, які мають право на такі виплати у разі смерті потерпілого, подають до уповноваженого органу управління в електронній формі через Єдиний державний вебпортал електронних послуг або веб-портал електронних послуг Пенсійного фонду України заяву про призначення виплати (особисто або через уповноваженого представника) за формою, затвердженою правлінням Пенсійного фонду України.

Згідно з ч. 2 ст. 37 Закону №1105-XIV, територіальні органи уповноваженого органу управління приймають рішення про призначення страхових виплат на підставі заяви та отриманих шляхом автоматизованого обміну наявними даними між інформаційно-комунікаційними системами органів державної влади, підприємств, установ, організацій: 1) акта розслідування нещасного випадку або акта розслідування професійного захворювання за встановленими формами; 2) даних про встановлення інвалідності та ступеня втрати професійної працездатності; 3) даних Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження особи, яка має право на виплати, та її походження, шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені, смерть потерпілого та інших актів цивільного стану, необхідних для призначення страхових виплат; 4) даних реєстру застрахованих осіб та реєстру страхувальників Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування про працевлаштування, нараховану заробітну плату (дохід) і сплату страхових внесків та інших даних, необхідних для призначення виплат; 5) наявних даних Єдиного державного демографічного реєстру про реєстрацію місця проживання; 6) даних органів реєстрації про реєстрацію місця проживання; 7) даних Єдиної державної електронної бази з питань освіти про навчання; 8) даних Державного реєстру боржників про виплату аліментів; 9) даних Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб щодо статусу внутрішньо переміщеної особи; 10) даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Положеннями ч. 3 ст. 37 Закону №1105-XIV передбачено, що потерпілий або особи, які мають право на страхові виплати, у разі відсутності необхідної інформації в державних реєстрах і базах даних мають право надати додаткові документи, необхідні для призначення страхових виплат.

Відповідно до ст. 39 Закону №1105-XIV уповноважений орган управління відмовляє у здійсненні страхових виплат і наданні соціальних послуг застрахованому, якщо:

1) потерпілий вчиняв дії, а також бездіяльність (приховування захворювань, невиконання рекомендацій лікаря), що сприяли настанню страхового випадку;

2) роботодавець, інші органи, що беруть участь у встановленні страхового випадку, або потерпілий надали уповноваженому органу управління завідомо неправдиві відомості про страховий випадок;

3) застрахована особа вчинила умисне кримінальне правопорушення, що призвело до настання страхового випадку.

Уповноважений орган управління відмовляє у здійсненні страхових виплат і наданні соціальних послуг застрахованій особі, якщо нещасний випадок згідно із законодавством не визнаний пов`язаним з виробництвом.

Під час судового розгляду справи судом встановлено, що підставою для відмови позивачці у призначенні одноразової допомоги на сім`ю став факт того, що реєстрація місця проживання позивачки не співпадає з реєстрацією місця проживання її померлого чоловіка.

Розглядаючи спірні правовідносини у правовій площині, слід відмітити, що відповідно до ч.1 ст.29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Згідно з ч.1 ст. 29 Цивільного кодексу України фізична особа може мати кілька місць проживання.

Аналіз викладеної норми дає підстави для висновку, що постійне проживання особи не завжди може співпадати з місцем її реєстрації.

Відповідно до статті 3 Сімейного кодексу України, сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коди дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Конституційний Суд України у Рішенні від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 визначив, що до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт тощо.

Частиною першої статті 21 Сімейного кодексу України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Згідно з частиною першою статті 56 Сімейного кодексу України також встановлено, що дружина та чоловік мають право на вільний вибір місця свого проживання.

Відповідно до ч.1, 6 ст. 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Водночас, відносини, пов`язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантуються Конституцією України і закріплені Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними договорами України, врегульовуються Законом України від 11.12.2003 №1382-IV "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (далі - Закон №1382-IV).

Відповідно до статті 2 Закон №1382-IV громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені цим Законом.

Положеннями статті 3 Закону №1382-IV також встановлено, що вільний вибір місця проживання чи перебування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати; місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об`єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.

Враховуючи аналіз вищевказаних положень законодавства, слід зауважити, що Конституцією України кожній фізичній особі гарантуються свобода пересування та вільний вибір місць постійного або тимчасового проживання, кількість яких не обмежується.

Згідно з ч.10 ст. 6 Закону №1382-IV реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.

За висновками Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду викладеними у постанові від 22.04.2024 у справі №420/17371/22 встановлений державою обов`язок особи зареєструвати єдине місце проживання зумовлено характером такого інструменту державного управління, з огляду на застосування останнього з метою реалізації, зокрема виборчих прав, надання низки адміністративних послуг, в тому числі і для ведення офіційного листування з державними органами.

З огляду на викладене, в контексті спірних правовідносин зареєстроване місце проживання не є безумовним, єдиним та безпосереднім доказом проживання заявника з потерпілим однією сім`єю на момент його смерті.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 22.04.2024 у справі №420/17371/22 дійшов висновку, що встановлена Порядком №11 обов`язковість збігу зареєстрованого місця проживання усієї родини для отримання одноразової допомоги на сім`ю у разі смерті потерпілого є додатковою обмежуючою умовою, що значно звужує обсяг встановлених законом прав сімей застрахованих осіб, що загинули на виробництві. При цьому звернув увагу, що Закон №1105-XIV не містить вимоги співпадіння зареєстрованого місця проживання усієї родини для отримання одноразової допомоги на сім`ю у разі смерті потерпілого та не вбачається серед переліку підстав для відмови в призначенні страхових виплат і наданні соціальних послуг застрахованому.

З огляду на вищенаведені правові норми та висновки суду касаційної інстанції суд зазначає, що норми законодавства не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому відсутність реєстрації місця проживання позивача за зареєстрованим місцем проживання померлого члена сім`ї, а саме чоловіка ОСОБА_2 , який загинув внаслідок дорожньо-транспортної пригоди під час виконання трудових (посадових) обов`язків, не може бути доказом того, що останні не проживали разом.

Слід звернути увагу на той факт, що Закон №1105-XIV не містить вимоги, згідно з якою при визначенні права на отримання страхової виплати членом сім`ї підлягає встановленню факт ведення спільного господарства між загиблим внаслідок нещасного випадку на виробництві (чоловіка) та членом сім`ї загиблого внаслідок нещасного випадку на виробництві (дружиною).

У той час, як свідчить довідка виконавчого комітету Старосілького старостинського округу Лугинської селищної ради №158 від 06.09.2024 ОСОБА_2 до дня смерті фактично (станом на ІНФОРМАЦІЯ_1 ) проживав без реєстрації, за адресою: АДРЕСА_1 . У склад його сім`ї входили: дружина - ОСОБА_1 та дочка - ОСОБА_4 . Зазначена у вказаній довідці адреса реєстрації місця проживання позивачки збігається із фактичним місцем проживання померлого чоловіка позивачки. Більш того, саме адреса " АДРЕСА_1 ", як адреса фактичного місця проживання померлого ОСОБА_2 відображена в Акті за формою Н-1/П спеціального розслідування нещасного випадку від 21.08.2024.

Враховуючи викладене відповідачем не спростовано наявність у позивачки права на одноразову виплату на сім`ї, відповідно до п. 1 ч. 5 ст. 36 Закону №1105-XIV у зв`язку зі смертю її чоловіка внаслідок нещасного випадку , що стався 08.08.2020 о 17 год 00 хв в товаристві з обмеженою відповідальністю "Автосвіт ЛТД".

При цьому, як вказано вище, наявні в матеріалах справи документи підтверджують як наявність родинних зв`язків позивачки з померлим потерпілим, так і факт фактичного проживання за однією адресою до самої смерті потерпілого, як то передбачено вимогами Порядку №11 і у розумінні приписів п.5.1 розділу V Порядку №11 є достатнім документальним підтвердженням для отримання одноразової допомоги на сім`ю.

З огляду на наведене, відповідач дійшов помилкових висновків щодо відсутності у позивачки права на призначення та виплату одноразової грошової допомоги відповідно до пункту 1 частини 5 статті 36 Закону №1105-XIV.

Таким чином, проаналізувавши обставини справи, з урахуванням нормативного регулювання спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання протиправною постанови та похідної позовної вимоги про зобов`язання вчинити дії з підстав, викладених у позовній заяві, належить задовольнити.

Згідно з положеннями статті 9 Конституції України, статті 17, частини п`ятої статті 19 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суд з прав людини" суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

Належним на переконання суду у даному випадку способом захисту порушених прав та інтересів позивача буде зобов`язання Управління прийняти рішення про нарахування та виплату позивачу одноразової грошової допомоги відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону № 2980-IX.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідно до ч.1 ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

З огляду на вищевикладене, суд робить висновок, що адміністративний позов належить до задоволення.

Щодо витрат на професійну правничу допомогу, які регулюються ст.134 КАС України, слід вказати наступне.

При цьому, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Пунктом 3 вказаної статті визначено, що для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Разом з тим, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (п.4 ст.134 КАС України).

Проте, принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині 5 ст.134 КАС України, тобто розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт та ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду, у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 22.12.2018 (справа №826/856/18).

Отже, приписами ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" №5076-VI від 05.07.2012 визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ч.2, 3 ст.30 вищевказаного Закону).

Розглядаючи питання співмірності заявлених до стягнення судових витрат на правничу допомогу, Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що при визначенні суми судових витрат, на відшкодування якої має право позивач, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Велика Палата у постанові від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу застосувала відповідний підхід, надавши оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона мала заперечення.

Отже, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п`ятій статті 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на не співмірність витрат, доказів та обґрунтування не відповідності заявлених витрат цим критеріям.

Аналіз вищевикладених норм дає підстави вважати, що при визначенні суми відшкодування судових витрат суд має виходити з критерію обґрунтованих дій позивача, а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та запровадження певних запобіжників від можливих зловживань з боку учасників судового процесу та осіб, які надають правничу допомогу, зокрема, неможливості стягнення необґрунтовано завищених витрат на правничу допомогу.

Натомість, у розумінні наведених положень КАС України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, якщо вона вважає, що не було дотримано вимоги стосовно співмірності витрат зі складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у додатковій постанові від 23.08.2023 у справі №640/18043/18.

Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо однак, вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права, однак відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Відтак, дослідивши надані суду докази на підтвердження понесених судових витрат зі сплати витрат на правову допомогу у сумі 13 500 грн та заперечення на подану заяву, суд не вважає заявлену суму витрат співмірною з наданими послугами на правничу допомогу, а їх розмір обґрунтованим та розумним. Суд дійшов висновку, що співмірними витратами на відшкодування витрат на правову допомогу зі складання адміністративного позову, щодо витраченого часу, складністю справи та розгляду справи судом, будуть витрати у розмірі 3 500 грн, які підлягають стягненню з відповідача.

Питання про розподіл судових витрат, судом вирішується відповідно до ст.139 КАС України.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 6, 8-9, 73-77, 94, 243, 245-246, 255, 257-262, 295 КАС України, суд-

вирішив:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 . РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (вул. Ольжича, буд. 7, м.Житомир,10003. ЄДРПОУ: 13559341) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області від 13.09.2024 №6001-79374623 про відмову у нарахувані та виплаті страхових виплатах ОСОБА_1 .

Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області призначити та виплатити ОСОБА_1 страхову виплату відповідно до ч. 5 ст. 36 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" №1105-XIV від 23.09.1999 у вигляді одноразової допомоги сім`ї потерпілого, у зв`язку зі смертю чоловіка ОСОБА_2 .

Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1 211,20 грн (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області.

Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати у розмірі 3 500 (три тисячі п`ятсот) грн за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.В. Єфіменко

Повний текст складено: 06 серпня 2025 р.

06.08.25