Єдиний державний реєстр судових рішень
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 серпня 2025 рокуСправа №160/14783/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лозицька І.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, в якій, з урахуванням уточненої позовної заяви, просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо недотримання принципу недискримінації у своїй діяльності стосовно залишення громадянина ОСОБА_1 представника дискримінованої групи громадян України, євреїв та неєвреїв, асоційованих з ними, які виїхали на постійне місце проживання до Ізраїлю у ситуації дискримінації, порівняно з іншими пенсіонерами;
- ця дискримінація полягає у відсутності нормативного механізму щодо здійснення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон у країну, з якою не укладено міжнародного договору та у виникненні внаслідок застосування правових норм Порядку виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.1999 року №1596, менш сприятливих умов і становища для громадян України, які постійно проживають в Ізраїлі, з огляду на об`єктивну неможливість виконати вимоги Порядку щодо подання заяви через електронний кабінет ПФУ, з використанням електронного підпису або особистого звернення до УПФУ чи банку на території України, що, у поєднанні з відмовою у визнанні альтернативних способів подання заяви про виплату пенсії на банківський рахунок, зокрема через уповноважених адвокатів, осіб за довіреністю або шляхом надсилання заяви з нотаріально засвідченим і легалізованим (апостильованим) підписом пенсіонера, призводить до фактичного позбавлення їх конституційного права на отримання пенсії в порівнянні з іншими громадянами України, та створює ситуацію, за якої представники дискримінованої групи, на відміну від інших пенсіонерів, змушені витрачати значні зусилля, час і кошти на звернення до суду з вимогами визнати протиправними дії, рішення та бездіяльність органів Пенсійного фонду;
- недотримання принципу недискримінації у діяльності Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області полягає у невиконанні прямих обов`язків, передбачених статтями 7 та 12 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», а саме:
- у нездійсненні позитивних дій, спрямованих на забезпечення рівного підходу до громадян, які постійно проживають за кордоном, зокрема до ОСОБА_1 , при реалізації права на виплату пенсії на банківський рахунок, всупереч вимогам абз. 2 ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 12 зазначеного Закону;
- у нестворенні умов для своєчасного виявлення факту дискримінації внаслідок відмови визнавати заяви про виплату пенсії на банківський рахунок, подані в інший спосіб, аніж особисто або через КЕП та у незабезпеченні ефективного захисту особи, яка постраждала від такої дискримінації, всупереч абз. 3 ч. 1 ст. 7;
- у недотриманні принципу недискримінації в поточній діяльності, зокрема через відмову приймати заяву про виплату пенсії на банківський рахунок, подану уповноваженим представником за довіреністю, що призводить до несправедливого обмеження прав ОСОБА_1 , порівняно з іншими пенсіонерами, всупереч абз. 3 ч. 1 ст. 12;
- у непроведенні аналізу та неініціюванні змін до адміністративної практики застосування Порядку №1596, яка унеможливлює реалізацію прав громадян, які постійно проживають за кордоном, зокрема ОСОБА_1 , всупереч обов`язку готувати пропозиції щодо вдосконалення законодавства, відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 12;
- у невзаємодії з представниками дискримінованої групи, зокрема з уповноваженим представником позивача адвокатом та з громадськими організаціями, які представляють інтереси громадян, що постійно проживають за кордоном, попри пряме зобов`язання, визначене абз. 4 ч. 1 ст. 12;
- у відсутності просвітницької діяльності серед працівників Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, зокрема щодо забезпечення рівного доступу до пенсійного забезпечення, незалежно від місця проживання, що є порушенням абз. 4 ч. 1 ст. 7 та абз. 6 ч. 1 ст. 12;
- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області:
- негайно припинити дискримінацію та утриматися від порушення принципу недискримінації;
- вжити позитивних дій для відновлення справедливого ставлення до ОСОБА_1 як представника дискримінованої соціальної групи, відповідно до ст. 7 та ст. 12 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», зокрема вважати, відповідно до постанови Верховного Суду від 09.12.2024 року у справі №360/777/23, що «Виплату пенсії особам, які виїхали на постійне проживання за кордон, можливо здійснювати, шляхом перерахування коштів на діючі карткові рахунки, відкриті в українських банках. Відповідну заяву, із зазначенням банківських реквізитів має право подати представник пенсіонера на підставі довіреності. Особиста присутність пенсіонера під час подання такої заяви чинним законодавством не передбачена.»;
- нарахувати та виплатити ОСОБА_1 на визначений ним банківський рахунок № НОМЕР_1 , відкритий в АТ «АКЦЕНТ-БАНК» компенсацію за майнову шкоду в сумі 422619 (чотириста двадцять дві тисячі шістсот дев`ятнадцять) грн;
- поновити виплату поточної пенсії ОСОБА_1 та здійснити розрахунок недоотриманої пенсії ОСОБА_1 за період з 01.03.2010 року, відповідно до пенсійного законодавства, чинного на момент виконання судового рішення та виплатити вказані суми на визначений ним банківський рахунок № НОМЕР_1 , відкритий в АТ «АКЦЕНТ-БАНК», за винятком виплаченої майнової шкоди, з урахуванням компенсації втрати частини доходів;
- нарахувати та виплатити ОСОБА_1 на визначений ним банківський рахунок № НОМЕР_1 , відкритий в АТ «АКЦЕНТ-БАНК» компенсацію за моральну шкоду в сумі 250 000 (двісті п`ятдесят тисяч) грн;
- розробити та впровадити заходи щодо недопущення подальшої дискримінації громадян України, які виїхали на постійне проживання за кордон, зокрема ОСОБА_1 , у тому числі шляхом аналізу внутрішніх практик, співпраці з профільними громадськими організаціями, проведення просвітницької роботи серед працівників територіальних органів Пенсійного фонду України.
Крім того, позивач просить суд встановити судовий контроль за виконанням судового рішення та зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області подати звіт про його виконання у десятиденний строк з моменту набрання рішенням законної сили.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що на виконання постанови суду у справі №160/3260/19 Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновлено позивачу виплату раніше призначеної пенсії, починаючи з 01.03.2010 року. Рішенням суду у справі №160/26020/21 Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області зобов`язано повторно розглянути заяву представника позивача від 20.05.2021 року про виплату пенсії на визначений пенсіонером банківський рахунок. Але згодом позивач змінив банківський рахунок та 24.02.2025 року представник позивача на підставі довіреності звернувся до відповідача з заявою про виплату пенсії позивача на визначений банківський рахунок. До заяви представник позивача надав довіреність, а також апостильовану та нотаріально засвідчену заяву позивача про виплату пенсії на визначений банківський рахунок. Листом від 26.03.2025 року відповідач відмовив позивачу у виплаті пенсії на банківський рахунок, мотивуючи необхідністю особистого подання заяви позивачем. Крім того, представник позивача стверджує, що відповідач піддав позивача дискримінації. Громадяни України, євреї та асоційовані з євреями не євреї, що виїхали на місце постійного проживання в Ізраїль та проживають в Ізраїлі, які у зв`язку з виїздом на постійне місце проживання до Ізраїлю були незаконно позбавлені їх майна, їх державного депозиту пенсії, та яким була поновлена або яким була призначена пенсія внаслідок скасування дискримінаційних норм Закону № 1058 рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 (далі дискримінована група), стикаються з однією і тією ж постійно повторюваною дискримінаційною ситуацією. Через відсутність об`єктивних можливостей виконати вимоги Порядку №1596, пенсіонери, громадяни України, які постійно проживають в Ізраїлі, змушені подавати заяви про виплату пенсії на банківський рахунок через уповноважених адвокатів або осіб за довіреністю, або надсилати заяви з нотаріально засвідченим підписом, легалізованим апостилем в Ізраїлі. Однак, територіальні органи Пенсійного фонду України відмовляються визнавати будь-які інші способи подання заяви про виплату пенсії на банківський рахунок, окрім тих, що прямо передбачені Порядком №1596. Така позиція призводить до фактичного позбавлення конституційного права цієї категорії громадян на отримання пенсії. Внаслідок цього, громадяни України, представники дискримінованої групи, що бажають реалізувати своє право на отримання пенсії, на відміну від інших громадян України, змушені докладати значних зусиль, витрачати значний період часу та нести значні витрати, а саме: звертатися до суду з позовами, вимагаючи визнати протиправними дії, рішення та бездіяльність органів Пенсійного фонду України, пов`язані з відмовою у виплаті пенсій на вказані пенсіонерами банківські рахунки. Тільки після отримання позитивних рішень в рамках процесу примусового виконання органи Пенсійного фонду України починають виплачувати пенсію на визначені членами цієї групи громадян банківські рахунки. Зазначене стало підставою для звернення до суду з цим позовом.
Ухвалою суду відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Відповідачу було направлено копію ухвали суду про відкриття провадження у справі в його електронний кабінет у системі «Електронний суд», що підтверджується довідкою про доставку електронного листа, однак, правом на подання відзиву на позов відповідач не скористався.
Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , є громадянином України, місце проживання: АДРЕСА_1 .
01.09.2009 року позивач виїхав з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, внаслідок чого, виплата пенсії була припинена.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 07.10.2020 року у справі № 160/3260/19 зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області провести поновлення та виплату пенсії за віком ОСОБА_1 з 01.03.2010 року шляхом поновлення її відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
20.05.2021 року представник позивача звернувся до відповідача з заявою про виплату пенсії з 01.03.02010 року на визначений пенсіонером банківський рахунок та надав апостильовану та нотаріально засвічену заяву позивача про виплату пенсії на банківський рахунок.
Листом від 17.06.2021 року №19765-14759/М-01/8-0400/21 відповідачем було відмовлено представнику позивача у виплаті пенсії позивача на його банківський рахунок, оскільки заява про виплату пенсії подається пенсіонером особисто до органу Пенсійного фонду України чи органу соціального захисту населення, за умови пред`явлення паспорта громадянина України.
Позивач з такою позицією відповідача не погодився та через представника звернувся до суду з позовною заявою з метою захисту своїх прав та законних інтересів.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.04.2022 року у справі №160/26020/21, яке набрало законної сили 27.05.2022 року, зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області повторно розглянути заяву представника ОСОБА_1 , адвоката Меламеда Вадима Борисовича від 20.05.2021 року про виплату пенсії на визначений пенсіонером банківський рахунок із наданими документами, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Позивач відкрив новий рахунок у АТ «УНІВЕРСАЛ БАНК» та 24.02.2025 року представник позивача на підставі довіреності звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області з заявою про виплату пенсії позивача на визначений банківський рахунок. До заяви представник позивача надав довіреність, а також апостильовану та нотаріально засвідчену заяву позивача про виплату пенсії на визначений банківський рахунок.
Листом Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 26.03.2025 року №14268-7273/М-01/8-0400/25 «Про розгляд звернення» позивачу відмовлено у виплаті пенсії на банківський рахунок, мотивуючи необхідністю особистого подання заяви позивачем до територіального органу Пенсійного фонду України.
Позивач з такою позицією відповідача не погоджується, що стало підставою для звернення до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
За змістом статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової чи тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Статтею 25 Конституції України визначено, що Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.
Згідно ч. 2 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Статтею 2 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод визначено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.
Таким чином, кожен громадянин України має право на вільний вибір свого місця проживання, в тому числі й за кордоном зі збереженням всіх конституційних прав, в тому числі й право на соціальний захист, що включає право на забезпечення громадянина у старості.
Відповідно до преамбули Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року №1058-ІV (далі Закон №1058-ІV) цей Закон розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.
Стаття 5 Закону №1058-ІV визначає, що цей Закон регулює відносини, що виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Згідно з ст. 51 Закону України від 09.07.2003 року №1058-IV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним).
У своєму Рішенні №25-рп/2009 Конституційний Суд України зазначив, що оспорюваними нормами Закону №1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору.
Відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Таким чином, з 07.10.2009 року порядок виплати пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, регулюється нормами Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 року №25-рп/2009 щодо неконституційності положень п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
Після прийняття Конституційним Судом України вищевказаного Рішення і до часу розгляду справи судом, інші закони, що регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, не прийняті.
Отже, проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, позивач має право на пенсію.
З матеріалів справи судом встановлено, що постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 07.10.2020 року у справі № 160/3260/19 зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області провести поновлення та виплату пенсії за віком ОСОБА_1 з 01.03.2010 року шляхом поновлення її відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.04.2022 року у справі №160/26020/21, яке набрало законної сили 27.05.2022 року, зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області повторно розглянути заяву представника ОСОБА_1 , адвоката Меламеда Вадима Борисовича від 20.05.2021 року про виплату пенсії на визначений пенсіонером банківський рахунок із наданими документами, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Позивач відкрив новий рахунок у АТ «УНІВЕРСАЛ БАНК» та 24.02.2025 року представник позивача на підставі довіреності звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області з заявою про виплату пенсії позивача на визначений банківський рахунок. До заяви представник позивача надав довіреність, а також апостильовану та нотаріально засвідчену заяву позивача про виплату пенсії на визначений банківський рахунок.
Листом Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 26.03.2025 року №14268-7273/М-01/8-0400/25 «Про розгляд звернення» позивачу відмовлено у виплаті пенсії на банківський рахунок, мотивуючи необхідністю особистого подання заяви позивачем до територіального органу Пенсійного фонду України.
Проте, суд вважає відмову відповідача щодо виплати пенсійних коштів позивача на визначений ним банківський рахунок протиправною з урахуванням того, що постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 07.10.2020 року у справі № 160/3260/19 зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області провести поновлення та виплату пенсії за віком ОСОБА_1 з 01.03.2010 року шляхом поновлення її відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», а тому, доводи відповідача, викладені в листі від 26.03.2025 року №14268-7273/М-01/8-0400/25 «Про розгляд звернення» судом відхиляються.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
З огляду на викладене, з метою належного захисту порушених прав позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та визнати протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, викладену в листі від 26.03.2025 року №14268-7273/М-01/8-0400/25, щодо виплати ОСОБА_1 пенсії на визначений ним банківський рахунок.
Щодо компенсації втрати частини доходів, суд зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 49 Закону від 09.07.2003 року № 1058-IV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 35 та ст. 46 цього Закону.
Водночас, ч. 2 ст. 46 Закону № 1058-IV, до якої відсилає ч. 2 ст. 49 цього Закону, передбачено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Компенсація втрати частини пенсії у зв`язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 року №2050-III (далі Закон №2050-III) та Постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159 «Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати» (далі Порядок № 159).
Статтями 1, 2 Закону № 2050-III передбачено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Статтею 3 Закону № 2050-III встановлено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Під доходами в Законі № 2050-III слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, в тому числі й пенсії.
Відповідно до п. п. 1, 2 Порядку № 159 дія цього Порядку поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Згідно з п. 3 Порядку № 159, компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру як, зокрема, пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат).
Суд зазначає, що дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, у тому числі, пенсії.
Таким чином, позовна вимога в частині виплати пенсії з компенсацією втрати частини доходів підлягає задоволенню (висновок узгоджується із правовою позицією викладеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 року у справі № 815/1226/18).
Тому, належним захистом порушених прав позивача буде зобов`язання Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області здійснити виплату пенсії позивача на визначений ним банківський рахунок № НОМЕР_1 , відкритий в АТ «АКЦЕНТ-БАНК», з урахуванням компенсації втрати частини доходів.
Щодо питання дискримінації відносно позивача суд зазначає таке.
Згідно п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06.09.2012 року №5207-VI прямою дискримінацією є ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Таке поводження за змістом пункту 2 частини 1 статті 1 цього ж Закону може полягати, в тому числі, в обмеженні у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі.
Суд вважає за необхідне зазначити, що однаковий підхід до визначення порядку призначення пенсії, переведення з одного на інший вид пенсії, поновлення раніше призначеної пенсії (в частині переліку необхідних документів, зокрема, щодо посвідчення особи заявника) відповідає принципу рівності та заборони дискримінації, передбаченого Конституцією України (ч. 2 ст. 24 Конституції України), Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 14) та КАС України (п. 7 ч. 2 ст. 2).
Прийняття територіальним органом Пенсійного фонду України рішення про відмову у призначенні пенсії, переведення з одного виду на інший або поновлення раніше призначеної пенсії само собою не може бути ознакою дискримінації або зловживання дискреційними повноваженнями, водночас, таке рішення може бути предметом перевірки під час розгляду справи адміністративним на відповідність критеріям, встановленим ч. 2 ст. 2 КАС України, а саме: чи прийняте таке судом рішення: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Як зазначено Конституційним Судом України в Рішенні від 12.04.2012 року № 9-рп/2012, рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (ст. ст. 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (ст. 14), Протоколі №12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (ст. 1), ратифікованих Україною та у Загальній декларації прав людини від 1948 року (ст. ст. 1, 2, 7). Гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод.
Суд звертає увагу на те, що у судах перебуває велика кількість адміністративних справ щодо порушення пенсійних прав громадян, як за позовами осіб які постійно проживають на території України, так і від громадян, які проживають за її межами.
Враховуючи, що Порядок виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.1999 року №1596, є загальним нормативно-правовим актом, що регулює механізм реалізації права на виплату пенсій на банківський рахунок, а його положення є однаковими для всіх осіб, незалежно від країни їхнього проживання.
Позивач не надав належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що саме до нього були застосовані норми Порядку виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.1999 року №1596 в спосіб, який унеможливив реалізацію права на пенсію, або що інші особи в аналогічній ситуації мали привілейоване становище.
У рішенні від 07.11.2013 року «Пічкур проти України» Європейський Суд з прав людини зауважив, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях. Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (п.п.48-49).
Таким чином, доводи про дискримінацію по відношенню до позивача, не знайшли свого підтвердження, відповідно, позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.
Стосовно позовних вимог в частині нарахування та виплатити позивачу майнової шкоди та моральної шкоди, суд зазначає наступне.
Зі змісту позовної заяви судом встановлено, що сума 422619,00 грн не є майновою шкодою, оскільки така сума визначена представником позивача, як різниця між розміром пенсії, який визначено органом Пенсійного фонду України та розміром пенсії, який, на думку, представника позивача має отримувати позивач.
Більш того, суд зазначає, що саме до повноважень відповідача віднесено питання визначення розміру пенсії.
Щодо позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди в розмірі 250000,00 грн, суд зазначає таке.
Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Порядок відшкодування моральної шкоди визначений у статті 23 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), відповідно до якої особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні.
Згідно із статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Пунктом 3Постанови Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховним Судом від 30.01.2018 року у справі № 804/2252/14, яка, в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України, враховується судом при розгляді цього спору.
За приписами п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.1995 року обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Разом з тим, позивачем не надано обґрунтованих пояснень щодо стягнення моральної шкоди, а також доказів погіршення його здоров`я внаслідок дій з боку відповідача (медичних довідок, висновків тощо).
Суд вказує на відсутність будь-яких допустимих та належних доказів того, що рішення, дії (бездіяльність) відповідача вплинули на стан здоров`я позивача та зумовили фізичні, душевні, психічні страждання останнього.
Доказів настання інших втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, які у розумінні ст. 23 ЦК України є підставою для відшкодування моральної шкоди, позивачем також не надано.
Для відшкодування шкоди обов`язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Суд звертає увагу на те, що позивачем не зазначено конкретних фактів, які б у системному зв`язку з рішеннями, діями (бездіяльністю) відповідачів утворювали підстави для стягнення з останніх моральної шкоди.
Таким чином, позивачем жодним чином не обґрунтовано підстав для стягнення моральної шкоди, не надано жодних доказів заподіяння йому або членам його сім`ї душевних страждань рішеннями, діями (бездіяльністю) відповідача, зокрема, доказів погіршення здоров`я або настання інших втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, що настали внаслідок незаконних дій або бездіяльності відповідача.
При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. Крім зазначеного, суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Суд вказує на те, що позивач жодним чином не обґрунтовує заявлений розмір моральної шкоди.
Разом з тим, саме по собі таке твердження позивача не є підставою для стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 250000,00 грн, оскільки позивачем доводиться, а судом оцінюється наявність та розмір такої шкоди в кожному окремому випадку.
Враховуючи те, що позивачем належним чином не доведені факти заподіяння відповідачем моральних чи фізичних страждань або втрат, наявності причинного зв`язку між шкодою і діянням відповідача та вини останніх в заподіянні позивачу страждань та втрат, а також не зазначено, з чого позивач виходив при оцінюванні заподіяної йому моральної шкоди, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову у частині позовних вимог про стягнення відшкодування за завдану моральну шкоду у сумі 250000,00 грн з відповідача.
Зазначений висновок суду відповідає позиції Верховного Суду, викладеній, зокрема, у постановах від 21.02.2020 року у справі № 363/3520/16-а, від 21.02.2020 року у справі №628/3028/16-а та від 15.04.2020 року у справі №815/63/18, яка в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України враховується судом при розгляді цієї справи.
Таким чином, суд зазначає, що позивачем не доведено тієї обставини, що йому було завдано моральну шкоду в сумі 250000,00 грн, у зв`язку з чим, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог в зазначеній частині.
Щодо встановлення судового контролю за виконанням рішення суду шляхом зобов`язання відповідача подати звіт про його виконання, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 382 КАС України суд, який розглянув адміністративну справу як суд першої інстанції і ухвалив судове рішення, за письмовою заявою особи, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб`єктом владних повноважень, або за власною ініціативою може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
В адміністративних справах з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту та пільг за письмовою заявою заявника суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати звіт про виконання судового рішення.
З аналізу викладених норм встановлено, що зобов`язання суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, а не його обов`язком.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Європейський Суд з прав людини звертав увагу, що судове та виконавче провадження є першою та другою стадіями у загальному провадженні (рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy). Таким чином, виконання рішення не відокремлюється від судового розгляду і провадження повинно розглядатися загалом (рішення у справі «Сіка проти Словаччини» (Sika v. Slovaki), №2132/02, пп. 24-27, від 13.06.2006 року, пп. 18 рішення «Ліпісвіцька проти України» №11944/05 від 12.05.2011 року).
Крім того, у рішеннях Європейського Суду з прав людини у справах «Бурдов проти Росії» від 07.05.2002 року, «Ромашов проти України» від 27.07.2004 року, «Шаренок проти України» від 22.02.2004 року зазначається, що право на судовий захист було б ілюзорним, якби правова система держави дозволяла щоб остаточне зобов`язальне рішення залишалося бездієвим на шкоду одній із сторін; виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має вважатися невід`ємною частиною судового процесу.
Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення у справі «Сокур проти України» (Sokur v. Ukraine), №29439/02, від 26.04.2005 року, та у справі «Крищук проти України» (Kryshchuk v. Ukraine), №1811/06, від 19.02.2009 року).
Аналіз зазначених рішень Європейського Суду з прав людини свідчить про те, що з метою забезпечення права особи на ефективний судовий захист в адміністративному судочинстві існує інститут судового контролю за виконанням судового рішення. Судовий контроль це спеціальний вид провадження в адміністративному судочинстві, відмінний від позовного, що має спеціальну мету та полягає не у вирішенні нового публічно-правового спору, а у перевірці всіх обставин, що перешкоджають виконанню такої постанови суду та відновленню порушених прав особи-позивача.
Згідно з ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
При цьому, суд звертає увагу, що відповідно до ч. 2 ст. 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.
Відповідно до ст. 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Отже, рішення суду, яке набрало законної сили є обов`язковим для учасників справи. Це забезпечується, в першу чергу, через примусове виконання судових рішень відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Судовий контроль у формі зобов`язання подати звіт, також є формою забезпечення виконання судових рішень.
Суд наголошує, що завершальною стадією судового провадження з примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) є виконавче провадження (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження»).
При цьому, у разі відсутності добровільного виконання судових рішень, приписами Закону України «Про виконавче провадження» врегульований порядок дій та заходів, що спрямовані на примусове виконання таких рішень.
Судом не встановлено того, що загальний порядок виконання судового рішення не дасть очікуваного результату, або що відповідач створюватиме перешкоди для його (рішення) виконання і позивачем не надано доказів на спростування зазначеної обставини.
Враховуючи викладене, суд не вбачає підстав для задоволення клопотання про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення у справі та зобов`язання відповідача подати суду звіт про виконання судового рішення у встановлений судом строк у цій справі.
Частиною 2 статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 1статті 6 КАС України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Відповідно до частини 1 статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно приписів частини 1статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
На підставі частини 2 статті 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 статті 77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З огляду на викладені вище обставини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є такими, що підлягають частковому задоволенню.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає таке.
Відповідно до частини третьої статті 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 9, 72-77, 139, 242-243, 245-246, 258, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
УХВАЛИВ:
Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Визнати протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, викладену в листі від 26.03.2025 року №14268-7273/М-01/8-0400/25, у виплаті ОСОБА_1 пенсії на визначений ним банківський рахунок.
Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області здійснити виплату ОСОБА_1 пенсії на визначений ним банківський рахунок № НОМЕР_1 , відкритий в АТ «АКЦЕНТ-БАНК», з урахуванням компенсації втрати частини доходів.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 484 (чотириста вісімдесят чотири) гривні 48 копійок.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя І.О. Лозицька
Судове рішення № 129293321, Дніпропетровський окружний адміністративний суд було прийнято 04.08.2025. Форма судочинства - Адміністративне, форма рішення - Рішення. На цій сторінці ви зможете знайти корисні відомості про це судове рішення. Ми забезпечуємо зручний та швидкий доступ до поточних судових рішень, щоб ви могли бути в курсі останніх судових прецедентів. Наша база даних включає повний спектр необхідної інформації, дозволяючи вам швидко знаходити корисні відомості.
Це рішення відноситься до справи № 160/14783/25. Компанії, які зазначені в тексті цього судового документа: