Рішення № 129252481, 01.08.2025, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 серпня 2025 року м. ПолтаваСправа № 440/7562/25

Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Удовіченка С.О., розглянув за правилами спрощеного позовного провадження без участі сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії.

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області в якому просить:

Визнати дії Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області по звільненню ОСОБА_1 24.04.2025 з посади начальника відділу обслуговування громадян №14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу" протиправними та такими, що грубо порушують законодавство про працю.

Скасувати наказ начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області Володимира Тараторіна від 24.04.2025 № 184-0 "Про звільнення ОСОБА_1 " про звільнення ОСОБА_1 24.04.2025 з посади начальника відділу обслуговування громадян №14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу".

Визнати недійсним запис № 31 від 24.04.2025 про звільнення за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу" у трудовій книжці НОМЕР_1 , що належить ОСОБА_1 .

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області поновити на роботі ОСОБА_1 на посаді начальника відділу обслуговування громадян №14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області зарахувати весь час вимушеного прогулу ОСОБА_1 , з дати незаконного звільнення по дату поновлення на посаді, до страхового стажу для призначення пенсії, оплати тимчасової непрацездатності, до стажу, що дає право на щорічну відпустку та до стажу державної служби.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області виплатити ОСОБА_1 заробітну плату за весь час вимушеного прогулу з дня незаконного відсторонення виходячи з розміру середньомісячної заробітної плати розрахованої у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 08.12.1995 №100 та обчисленої шляхом множення середньоденної заробітної плати на число календарних днів, з обов`язковою сплатою страхових внесків, податків та зборів за цей період.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області виплатити ОСОБА_1 заробітну плату за весь час вимушеного прогулу за затримку видачі копії наказу про звільнення з вини роботодавця виходячи з розміру середньомісячної заробітної плати розрахованої у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 08.12.1995 №100 та обчисленої шляхом множення середньоденної заробітної плати на число календарних днів, з обов`язковою сплатою страхових внесків, податків та зборів за цей період.

Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 180000 грн. моральної шкоди заподіяної незаконними діями Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі ОСОБА_1 на посаді начальника відділу обслуговування громадян №14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області та в частині виплати заробітної плати за весь час вимушеного прогулу з дня незаконного звільнення виходячи з розміру середньомісячної заробітної плати розрахованої у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 08.12.1995 №100 з обов`язковою сплатою страхових внесків, податків та зборів за цей період.

Встановити судовий контроль за виконанням рішення суду шляхом зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області подати до суду протягом 10 днів звіт про виконання судового рішення.

Покласти обов`язок покрити шкоду, заподіяну Головному управлінню Пенсійного фонду України в Полтавській області у зв`язку з оплатою часу вимушеного прогулу ОСОБА_1 на начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області Тараторіна Володимира Никандровича, винного в незаконному звільненні ОСОБА_1 .

В обгрунтування позовних вимог позивач зазначив, що наказ Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 24.04.2025 № 184-О "Про звільнення ОСОБА_1 ", який отримано 22.05.2025, винесено з грубим порушенням норм чинного законодавства про державну службу є таким, що грубо порушує Конституційні права та права державного службовця. Згідно статті 86 Закону № 889-VIII, державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом. Аналогічною підставою припинення трудового договору за КЗпП України є волевиявлення його сторін щодо звільнення за угодою (домовленістю) сторін (пункт 1 статті 36 КЗпП України). Верховний Суд у постанові від 05.12.2022 у справі №344/5357/21 (провадження №61-5225св22) вказав, що розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видання наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору. Пунктом 18 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.1992 №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Пленуму ВСУ від 01.04.1994 № 4, від 26.10.1995 № 18, від 25.05.1998 № 15) роз`яснено, що судам необхідно мати на увазі, що при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням), і перевіряти їх відповідність законові. Суд не вправі визнати звільнення правильним виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов`язували звільнення. Таким чином, у справах, в яких оспорюється незаконне звільнення, саме роботодавець повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю. Протягом 2024-2025 років відповідач систематично здійснював тривалі умисні дії які спрямовані на приниження моєї честі та гідності працівника, ділової репутації, у тому числі з метою примушення мене до припинення трудових прав та обов`язків у зв`язку з повідомленням мною про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень цього Закону як безпосередньо ОСОБА_2 начальнику Головного управління, так і до Пенсійного фонду України. У 2024 році проти позивача було порушено три дисциплінарних справи наказами відповідача від 02.01.2024 № 1-С, від 04.06.2024 № 6-С, від 04.06.2024 № 7-С. Всі ці дисциплінарні справи були порушені за сфабрикованими доказами й мали на меті притягнення позивача до дисциплінарним стягненням й як результат звільненню. По останній, з перелічених дисциплінарних справ позивача було незаконно, з порушенням строків, притягнуто до дисциплінарної відповідальності наказом відповідача від 11.04.2025 № 4-C, що вбачається навіть з тексту самого наказу щодо дати вчинення так званого порушення й дати притягнення до дисциплінарної відповідальності. Це сталося в квітні 2025 року після виходу на роботу після тривалого лікування. Керівництво відповідача, якому було відомо про стан здоров`я (інвалідність ІІ групи) та яке усвідомлювало, які наслідки для здоров`я можуть бути спричиненні постійним тиском на позивача систематично та умисно здійснювало незаконні дії по відношенню до позивача, що й призвело до двох інсультів прямо на робочому місці. 14.04.2025 під тиском керівництва відповідача, позивач звернулася із заявою про звільнення з 23.04.2025 за ініціативою роботодавця, також повідомила Пенсійний фонд України, що буде вимушена звільнитися в зв`язку з психологічним тиском та насиллям, накладених безпідставних дисциплінарних стягнень, депреміювань, висуванням необґрунтованих вибіркових претензій викривачу корупції, які не застосовуються до інших та про те, що ОСОБА_2 14.04.2025 було принижено честь та гідність державного службовця, порушено етику державного службовця та вказано на вади здоров`я, з погрозами звільнення. На день звільнення 24.04.2025 ні з письмовими заявами про звільнення за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу" (підписаними мною особисто), ні з аналогічними заявами в електронному вигляді, підписаними електронним цифровим підписом, до відповідача не зверталася. На момент видання наказу від 24.04.2025 № 184-О "Про звільнення ОСОБА_1 " звільнення з посади начальника відділу обслуговування громадян №14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу" та видачі трудової книжки тільки закінчила курс лікування наслідків чергового предінсультного стану й фізично не мала сил вступати в суперечку з кадровою службою Відповідача щодо наявності чи відсутності угоди між позивачем та ОСОБА_2 щодо звільнення відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу". З впевненістю стверджую, що на момент виникнення спірних правовідносин відповідачем не приймалося жодного розпорядчого акту стосовно порядку обміну документами між працівниками та роботодавцем, також жодне посилання на порядок обміну документами не внесено ні до трудових угод, ні до колективного договору, оскільки з такими документами не ознайомлювали під підпис та копії таких розпорядчих актів не надавалися й порядок надання наказу про звільнення в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Полтавській області врегульовано виключно нормами КЗпП України. Враховуючи вище викладене відповідач звільнив позивача за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу" не отримавши згоди на таке звільнення й в порушення норм статті 47 КЗпП України не надав в день звільнення належним чином завірену копію наказу про звільнення, надавши належним чином завірену копію наказу про звільнення лише після зусиль по його отриманню. Згідно зі статтею 237-1 КЗпП відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Першою умовою настання такої відповідальності є вина, адже вина роботодавця є не тільки обов`язковою суб`єктивною ознакою, а й важливою соціальною категорією, зміст якої визначають характер і тяжкість протиправного діяння роботодавця. Вина може розумітися як ставлення роботодавця до здійснюваного порушення трудових прав працівника, можливість оцінити відповідність своєї поведінки нормам трудового законодавства. Щодо першої умови, а саме вини, як ставлення роботодавця до здійснюваного порушення трудових прав працівника, можливість оцінити відповідність своєї поведінки нормам трудового законодавства зазначаю, що роботодавець ( ОСОБА_2 ) усвідомлював та мав можливість оцінити відповідність своїх дій нормам трудового законодавства. Другою умовою, за якої настає така відповідальність і, відповідно, обов`язок роботодавця відшкодувати моральну шкоду, є факт порушення роботодавцем законних трудових прав особи. Заподіяння моральної шкоди це наявність факту порушення трудових прав працівника, що призводить до негативних змін у його житті внаслідок усвідомлення факту їх порушення та викликає у нього душевні, психічні або фізичні страждання. При встановленні факту заподіяння моральної шкоди необхідно керуватися критеріями загальнолюдських цінностей: честь, гідність, авторитет, трудова репутація. Щодо другої умови: факти порушень трудових прав та конституційних прав, дискримінації ставлення до позивача фактично як людини другого сорту викладені раніше в тексті позову. Протиправні дії роботодавця призвели до фізичних страждань тобто негативних змін стану здоров`я (протягом 2024-2025 років в зв`язку з постійним тиском позивач була змушена проходити лікування в тому числі й лікування наслідків двох інсультів), постійного перебування у стані нервового стресу, постійний важкий головний біль, приниження мене в зв`язку з дискримінацією викликало розчарування, відчуття несправедливості, постійну тривогу. Третьою умовою, з якою пов`язане настання відповідальності у вигляді відшкодування моральної шкоди, є протиправність дій роботодавця. Так, на роботодавця покладається активний (вчинення певних дій, передбачених чинним трудовим законодавством) і пасивний обов`язок (не порушувати трудові права працівників). Протиправність діяння заподіювача моральної шкоди (роботодавця) полягає в невиконанні ним своїх обов`язків щодо забезпечення законних трудових прав працівника, а також у порушенні ним законних трудових прав працівника, якщо це порушення призводить до душевних, психічних або фізичних страждань останнього. Крім того, трудове законодавство містить норми, які надають учасникам трудових правовідносин можливість врегулювати свої відносини шляхом укладення трудового договору. А тому, протиправною можна вважати поведінку роботодавця, пов`язану з невиконанням ним юридичних обов`язків, передбачених трудовим законодавством чи умовами трудового договору.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 04.06.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрити провадження в адміністративній справі № 440/7562/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії. Розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

16.06.2025 до Полтавського окружного адміністративного суду надійшло клопотання Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про залишення позову без розгляду (т.1 а.с. 135-136).

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 18.07.2025 у задоволенні клопотання Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про залишення позову без розгляду у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії відмовлено.

У відзиві на позов Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області проти задоволення позовних вимог заперечувало. Зазначило, що до Головного управління 24.04.2025 надійшла заява позивача від 14.04.2024 (вхідний № 14601/8 від 24.04.2024, зареєстрований о 13 годині 55 хвилин), яку ОСОБА_1 було підписано за допомогою електронного підпису і подано 23.04.2025 через вебпортал Пенсійного фонду України за № ВЕБ-16001-Ф-С-25-074103 о 21 годині 24 хвилині. В цій заяві позивач просила про своє звільнення із займаної посади 23.04.2025 за пунктом 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України. Згідно із пунктом 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України однією із підстав припинення трудового договору є угода сторін. Про факт подання цієї заяви і своє волевиявлення на звільнення позивач зазначила і в повідомленні від 24.04.2025 через месенджер Viber. Через фактичне отримання заяви від 14.04.2025 після того, як зазначена працівником дата звільнення (23.04.2025) вже минула, а також враховуючи те, що займана ОСОБА_1 посада належить до посад державної служби, працівниками управління по роботі з персоналом Управління 24.04.2025 в телефонній розмові роз`яснено ОСОБА_1 про неможливість її звільнення за наявною заявою і необхідність оформлення заяви про звільнення відповідно до норм Закону № 889-VIII, яким регулюються відносини, що виникають у зв`язку із припиненням державної служби, якщо інше не передбачено законом. Аналогічну відповідь про результати розгляду отриманої 24.04.2025 заяви від 14.04.2025 було направлено на електронну пошту позивача листом від 25.04.2025 № 1600-0701-8/32198. Позивач, наполягаючи на своєму волевиявленні про звільнення за угодою сторін, власноручно написала заяву від 24.04.2024 про своє звільнення із займаної посади 24.04.2025 за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону № 889-VIII, яку в цей же день о 15 годині 45 хвилин надіслала за допомогою месенджера Viber. Такий спосіб передачі заяви обумовлювався обмеженими часовими рамками для оформлення звільнення і віддаленістю робочого місця ОСОБА_1 , оскільки згідно із Переліком посад працівників Управління, робочі місця яких розташовані поза його юридичною адресою (м. Полтава, вул. Гоголя, 34), затвердженим наказом від 14.01.2025 № 11-0, робоче місце начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян знаходиться за адресою: вул. Мазепи, 30, м. Полтава. Твердження позивача про те, що вона на день звільнення 24.04.2025 не зверталася із заявою про звільнення за угодою сторін саме 24.04.2025, не відповідають дійсності, оскільки така заява була оформлена нею власноручно у письмовій формі і надіслана у вигляді фотографії за допомогою засобу телекомунікаційного зв`язку Viber. Фактичне отримання 24.04.2025 о 15 годині 45 хвилин надісланої ОСОБА_1 заяви від 24.04.2025 через застосунок Viber підтверджується відміткою і підписом заступника начальника відділу кадрового адміністрування та організаційного розвитку управління по роботі з персоналом Управління ОСОБА_3 на роздруківці заяви. Чинне законодавство не обмежує працівника у способах комунікації із роботодавцем. Пропозиція (ініціатива) і сама згода сторін про припинення трудового договору за угодою сторін можуть бути викладені як в письмовій, так і в усній формі. Національне агентство з питань державної служби на сторінці у Facebook надало роз`яснення від 16.03.2022 де зазначило, що оскільки законодавство не містить визначених форм подання працівниками заяв, вони можуть бути складені в будь-якій формі, проте мають містити чітке, однозначне і зрозуміле волевиявлення заявника. Письмові заяви можуть подаватися в електронній формі з накладенням кваліфікованих електронних підписів, а також будь-якими засобами телекомунікаційного зв`язку (електронна пошта, WhatsApp, Telegram тощо) без накладення згаданих підписів. У такому випадку відповідну заяву, написану на папері й підписану заявником, доцільно сфотографувати і переслати уповноваженій особі органу. Факт того, що Управління і позивач дійшли взаємної домовленості про припинення державної служби ОСОБА_4 саме 24.04.2025 за угодою сторін підтверджується також резолюціями на роздруківці заяви, отриманої через месенджер Viber, виконаними 24.04.2025 ОСОБА_5 , начальником управління обслуговування громадян Головного управління (безпосереднім керівником ОСОБА_1 ), і Тараторіним В. Н., начальником Головного управління, (на час звільнення ОСОБА_6 ) Документальне оформлення домовленості між Головним управлінням і ОСОБА_1 про її звільнення за угодою сторін 24.04.2025 здійснене наказом від 24.04.2025 № 184-0, який було доведено до відома ОСОБА_1 наприкінці робочого дня 24.05.2025. Зокрема факт обізнаності ОСОБА_1 станом на 24.04.2025 щодо звільнення наказом від 24.04.2025 № 184-0 підтверджується її особистими підписами від 24.04.2025 у книзі обліку руху трудових книжок про отримання трудової книжки НОМЕР_1 і у акті приймання-передавання справ та майна, який оформлено згідно із ст. 89 Закону № 889 (копії додаються). Після ознайомлення із текстом наказу № 184-0 та письмовим повідомленням про нараховані і виплачені при звільненні суми ОСОБА_1 з невідомих причин відмовилася від підпису про ознайомлення, що зафіксовано актом від 24.04.2025. Також ОСОБА_1 категорично відмовилася надавати паперову форму заяви від 24.04.2025, хоча і не заявляла про її відкликання. Відмова ОСОБА_1 надати паперовий варіант заяви від 24.04.2025 про її звільнення за угодою сторін після фактичного оформлення такого звільнення наказом № 184-0 не є доказом відмови ОСОБА_1 від її волевиявлення щодо звільнення, а також неї доводить згоду Управління на анулювання попередньої домовленості щодо звільнення. Оскільки ознайомлення із наказом № 184-0, із письмовим повідомленням про нараховані | виплачені при звільненні суми, підписання акта приймання-передавання справ та майна, видача трудової книжки ОСОБА_1 здійснювалося у приміщенні Головного управління (вул. Гоголя, 34, м. Полтава) наприкінці робочого дня 24.04.2025, а про факт відмови ОСОБА_1 від підпису щодо ознайомлення із цими документами і від надання паперової форми заяви від 24.04.2025 стало відомо після 17 години 00 хвилин, тобто фактично після закінчення тривалості встановленого у Головному управлінні робочого дня, наказ № 184-0 був направлений о 17 годині 16 хвилин за допомогою месенджера Viber за телефонним номером та о 17 годині 29 хвилин за електронною поштою згідно із контактними даними ОСОБА_1 , зазначеними в особовій справі. Факт направлення підтверджується складеним 25.04.2025 протоколом доведення інформації або документів до відома державного службовця № 12 із додатками. Управління не визнає позовні вимоги ОСОБА_1 у частині стягнення моральної шкоди у розмірі 180000,00 грн та вважаємо їх безпідставними. Згідно частини першої статті 1167 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, які її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою статті 1167 ЦК України. Відповідно до наведеної норми підставою для відшкодування моральної шкоди є наявність так званого складу цивільного правопорушення (делікту), який включає в себе наступні елементи: наявність самої моральної шкоди; протиправні дії чи бездіяльність заподіювана шкоди, наявність причинно-наслідкового зв`язку між протиправними діями (бездіяльністю) та завданою шкодою. В залежності від змісту правовідносин необхідна також вина особи, яка заподіла шкоду. При цьому згідно зі статтею 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Такої ж думки дотримується Верховний Суд України, який в абзаці 2 пункту 5 постанови Пленуму від 31.05.1995 № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди зазначає, що обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Отже, при розгляді вимоги позивача про відшкодування завданої йому моральної шкоди судом можуть братися до уваги лише ті негативні наслідки немайнового характеру, які доведені позивачем під час розгляду даної справи. Так, відповідно до вищевказаних норм права позивач при розгляді справи повинен був довести: - факт наявності моральної шкоди; - факти протиправних діянь Управління; - наявність причинно-наслідкового зв`язку між протиправними діяннями Управління та завданою шкодою; - вина заподіювана шкоди. Але вказані обставини не були доведені позивачем, а доводи щодо спричинення моральної шкоди, викладені у позовній заяві, є безпідставними і нічим не доведеними як і визначений ним розмір шкоди, яка на думку позивача підлягає відшкодуванню (т.1 а.с. 183-193).

У відповіді на відзив позивач вказував на правомірність позовних вимог та безпідставність доводів відповідача (т.4 а.с. 83-85).

У запереченнях на відповідь на відзив відповідач вказував на правомірність наказу про звільнення (т.4 а.с. 102-103).

Статтею 258 КАС України визначено, що суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

За відсутності невирішених клопотань сторін про розгляд справи у відкритому судовому засіданні чи за правилами загального позовного провадження, зважаючи на достатність наданих сторонами доказів та повідомлених обставин, суд розглянув справу у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 прийнята до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області з 29.05.2007 (наказ від 29.05.2007 № 78-о) на посаду головного спеціаліста відділу з питань виплати пенсій військовослужбовцям та деяким іншим категоріям осіб, а з 03.05.2019 (наказ від 02.05.2019 № 81-ОС) обіймала посаду начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян, який до 15.10.2020 іменувався відділом обслуговування громадян Шевченківського району в м. Полтаві (сервісний центр) управління обслуговування громадян (т.3 а.с. 18, 147).

24.04.2025 в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Полтавській області за вх. №14601/8 надійшла заява ОСОБА_1 в якій остання просила звільнити її з займаної посади начальника відділу обслуговування громадян №14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян з 23.04.2025 відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України за ініціативою роботодавця (т.2 а.с. 36).

Наказом від 24.04.2025 № 184-0 "Про звільнення ОСОБА_1 " позивач звільнена з посади начальника відділу обслуговування громадян № 14 (сервісний центр) за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону № 889-VIII (т.1 а.с. 148).

Позивач не погоджуючись із діями відповідача щодо звільнення та наказом від 24.04.2025 №184-0 "Про звільнення ОСОБА_1 ", звернувся до суду.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Завданням адміністративного судочинства, згідно частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, є захист прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно - правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам та відповідним доводам сторін, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронат на служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 17 частина перша статті 4 КАС України).

Спеціальним Законом, який визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях є Закон України "Про державну службу" від 10.12.201 № 889-VIII.

Згідно з вимогами частини першої статті 3 Закону № 889-VIII цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Частинами першою, другою та третьою статті 5 Закону № 889-VIII передбачено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Положеннями пункту 3 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII передбачено, що державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону).

Згідно статті 86 Закону України "Про державну службу", державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом.

Аналогічною підставою припинення трудового договору за КЗпП України є волевиявлення його сторін щодо звільнення за угодою (домовленістю) сторін (пункт 1 стаття 36 КЗпП України).

Верховний Суд у постанові від 05.12.2022 у справі №344/5357/21 (провадження №61- 5225св22) вказав, що розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видання наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.

Як визначено пункт 2 Прикінцевих положень КЗпП України, під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".

Так, Указом Президента України від 24.04.2022 №64/2022 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб. Строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався та діє на теперішній час.

Згідно статті 1 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", цей Закон визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб`єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами (далі - працівники), у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану".

Відповідно до статті 7 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" у період дії воєнного стану порядок організації діловодства з питань трудових відносин, оформлення і ведення трудових книжок та архівного зберігання відповідних документів у районах активних бойових дій визначається роботодавцем самостійно, за умови забезпечення ведення достовірного обліку виконуваної працівником роботи та обліку витрат на оплату праці.

З огляду на вищевикладене, положення Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", які регулюють деякі аспекти трудових відносин інакше, ніж Кодекс законів про працю - мають пріоритетне застосування на період дії воєнного стану. Водночас, інші норми законодавства про працю, які не суперечать положенням Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" також можуть або повинні застосовуватися у відносинах між працівником та роботодавцем.

Відповідно до частини третьої статті 29 КЗпП України, ознайомлення працівників з наказами (розпорядженнями), повідомленнями, іншими документами роботодавця щодо їхніх прав та обов`язків допускається з використанням визначених у трудовому договорі засобів електронних комунікаційних мереж з накладенням удосконаленого електронного підпису або кваліфікованого електронного підпису. У трудовому договорі за згодою сторін можуть передбачатися альтернативні способи ознайомлення працівника, крім інформації, визначеної пунктом 4 частини першої цієї статті, що доводиться до відома працівників у порядку, встановленому цією статтею.

Згідно статті 5 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа.

Оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов`язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги" (стаття 7 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг").

Оскільки, законодавець не регламентує порядок персонального доведення інформації до працівника, доцільним є застосування аналогії закону в тотожних правовідносинах, виходячи з реалій воєнного стану в Україні.

Відповідно частини другої статті 7 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" у період дії воєнного стану сторони трудового договору можуть домовитися про альтернативні способи створення, пересилання і зберігання наказів (розпоряджень) роботодавця, повідомлень та інших документів з питань трудових відносин та про будь-який інший доступний спосіб електронної комунікації, який обрано за згодою між роботодавцем та працівником.

Крім того, в тотожних за змістом відносинах, законодавством України передбачено алгоритм доведення до працівників документів та інформації засобами електронного зв`язку.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 №1042 затверджено "Порядок фіксації доведення інформації або документів до відома державного службовця шляхом використання засобів телекомунікаційного зв`язку".

Порядок, зокрема, визначає процедуру фіксації доведення інформації або документів до відома працівника шляхом використання засобів телекомунікаційного зв`язку, зокрема, на його адресу електронної пошти чи за іншими контактними даними, які зазначені в його особовій справі. Факт доведення інформації або документів до відома державного службовця фіксується протоколом про доведення інформації або документів до відома державного службовця.

При цьому, згідно роз`яснень Національного агентства України з питань державної служби від 16.03.2022 щодо можливості і правильності оформлення та надсилання кадрових документів (заяв про надання відпусток, переведення, звільнення тощо) в електронному вигляді або різними засобами телекомунікаційного зв`язку зазначено, що кадрові документи (зокрема, заяви про надання відпусток, звільнення тощо) можуть бути складені в будь-якій формі, проте мають містити чітке, однозначне і зрозуміле волевиявлення заявника. Письмові заяви також можуть подаватись в електронній формі з накладенням кваліфікованих електронних підписів. У разі коли і електронні кваліфіковані підписи недоступні, такі заяви можуть бути надані в письмовій формі будь-якими засобами телекомунікаційного зв`язку (електронна пошта, WhatsApp, Telegram тощо) без накладання згаданих підписів.

У такому разі підтвердженням ознайомлення вважатиметься факт обміну відповідними електронними документами між роботодавцем та працівником, однак таке ознайомлення фіксується відповідним протоколом.

Таким чином, діюче станом на час спірних правовідносин законодавство не забороняло роботодавцю та працівнику поряд з традиційним поштовим зв`язком використовувати для персонального повідомлення засоби електронної комунікації.

Проте, процедура обміну документами має бути чітко врегульована відповідними актами підприємства, установи, організації.

Однак, відповідачем не надано відповідного затвердженого порядку щодо обміну інформацією в умовах воєнного стану, а в матеріалах справи відсутні жодні докази щодо погодження між сторонами можливості застосування вказаного альтернативного способу обміну кадровими документами.

Матеріали справи також не містять доказів складання роботодавцем документу (протоколу, акту тощо), який би фіксував факт надходження відповідної заяви працівника.

Більш того Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області листом від 13.05.2025 № 1600-0701-8/36909 повідомило ОСОБА_1 , що отримана через застосунок Viber з телефонного номеру заява від 24.04.2025 про звільнення не реєструвалася за допомогою електронної підсистеми "Документообіг", відомості про її відкликання відсутні. Але мало місце реєстрація Головним управлінням 24.04.2025 за вх. №14601/8 заяви від 23.04.2025 ВЕБ-16001-Ф-С-25-074103 про звільнення 23.04.2025 за пунктом 1 частини 1 Кодексу законів про працю України, про результати розгляду якої проінформовано в телефонній розмові 24.04.2025 і направлено на електронну пошту листом від 25.04.2025 №1600-0701-8/32198 (т. 1 а.с. 141-142).

Зі змісту листа Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 25.04.2025 №1600-0701-8/32198 (т.1 а.с. 147) слідує, що відповідач на звернення ОСОБА_1 від 23.04.2025 вх. №14601/8 повідомив, що відповідно до статті 5 Закону України від 10.12.2015 № 889-УІІІ "Про державну службу" відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються Законом України "Про державну службу", якщо інше не передбачено законом. А дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Зі змісту поданої заяви про звільнення від 14.04.2025, вбачається, що заявник бажає звільнитися за угодою сторін, відповідно до пункту 1 статті 36 Кодексу законів про працю України. Процедура звільнення з посади державної служби до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою статті 86 Закону, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом, врегульована частиною другої статті 86 Закону. Отже, при написанні заяви на звільнення за угодою сторін необхідно керуватися нормами частини другої статті 86 Закону, а не Кодексом законів про працю України.

З аналізу вищевикладеного, суд приходить до висновку, що розгляд заяви позивача від 14.04.2025 вх. №14601/8 фактично здійснений Головним управлінням Пенсійного фонду України в Полтавській області направленням листа від 25.04.2025 №1600-0701-8/32198.

У свою чергу наказ щодо звільнення ОСОБА_1 на підставі вищевказаної заяви не приймався, а позивача звільнено, як наполягає відповідач на підставі заяви з Viber (т.4 а.с. 89).

Однак, надані відповідачем скріншоти переписки через месенджер з позивачем, суд вважає такими, що не впливають на правомірність висновків суду, оскільки такий спосіб обмінну кадровими документами не погоджений між сторонами та не оформлений належний чином, а також не містить доказів волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видання наказу про звільнення.

Більш того позивач взагалі заперечує своє волевиявлення з подання такої заяви, що не спростовано відповідачем.

Пунктом 18 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.1992 року N9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Пленуму ВСУ від 01.04.1994 року № 4, від 26.10.1995 року № 18, від 25.05.1998 року № 15) роз`яснено, що судам необхідно мати на увазі, що при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням), і перевіряти їх відповідність законові. Суд не вправі визнати звільнення правильним виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов`язували звільнення.

Таким чином, у справах, в яких оспорюється незаконне звільнення, саме роботодавець повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.

Стосовно доводів відповідача, що факт обізнаності ОСОБА_1 станом на 24.04.2025 щодо звільнення наказом від 24.04.2025 № 184-0 підтверджується її особистими підписами від 24.04.2025 у книзі обліку руху трудових книжок про отримання трудової книжки НОМЕР_1 і у акті-приймання-передавання справ та майна, який оформлено згідно із статтею 89 Закону № 889, ніяким чином не може впливати на незгоду позивача з таким наказом.

Згідно частини другої статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Разом з тим, відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не доведено наявності встановлених законом підстав для звільнення позивача з посади та не додержано порядку звільнення позивача.

Проаналізувавши вищевикладені обставини, приймаючи до уваги те, що суб`єктом владних повноважень не доведено належними та допустимими доказами факт правомірності припинення перебування позивача на посаді, а оскаржуваний наказ прийнято без врахування всіх обставин і підстав звільнення, без дотримання принципу пропорційності, що має на меті досягнення балансу між публічним інтересом та індивідуальним інтересом особи, а також між цілями та засобами їх досягнення, суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог щодо визнання протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області по звільненню ОСОБА_1 24.04.2025 з посади начальника відділу обслуговування громадян №14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу" та визнання протиправним і скасування наказу начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області Володимира Тараторіна від 24.04.2025 № 184-0 "Про звільнення ОСОБА_1 " про звільнення ОСОБА_1 24.04.2025 з посади начальника відділу обслуговування громадян №14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу".

Згідно із частиною першою статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Згідно абзацу 2 пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.

Верховний Суд України у постанові від 28.10.2014 у справі №21-484а14 сформулював правову позицію, за якою встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Також, згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 01.08.2018 по справі №826/16311/16, закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Враховуючи встановлений судом факт незаконного звільнення позивача з посади, суд вважає, що позивач підлягає поновленню на попередньо займану посаду - начальника відділу обслуговування громадян №14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).

Відповідно до пункту 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці від 24.12.1999 №13" зазначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів.

Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Верховного Суду у постанові від 17.01.2024 у справі № 708/447/23, де ВС вказав, що виплата середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу законодавцем пов`язується з певним діянням роботодавця, наслідком яких стала неможливість належним чином реалізовувати працівником своє право на працю. За змістом статей 94, 116, 117 КЗпП та статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» середній заробіток за весь час вимушеного прогулу за своєю правовою природою є різновидом матеріальної відповідальності роботодавця перед працівником і не входить до структури заробітної плати. Вичерпний перелік підстав виплати працівникові середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу визначено статтями 235, 236 КЗпП і вони не підлягають розширеному тлумаченню. Отже, оплата вимушеного прогулу у встановлених вказаними статтями КЗпП випадках є мірою матеріальної відповідальності роботодавця за порушення права працівника на працю. Підставою матеріальної відповідальності роботодавця є трудове майнове правопорушення, тобто винне протиправне порушення роботодавцем своїх трудових обов`язків, внаслідок чого заподіюється майнова шкода працівникові.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 07.02.2024 у справі № 522/7990/17 вказав, що вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати.

Водночас, вимушений прогул це час, протягом якого працівник з вини роботодавця не мав змоги виконувати трудові функції. Вимушеності прогулу надають протиправні дії чи бездіяльність роботодавця, внаслідок яких працівник позбавляється права виконувати трудові обов`язки й отримувати за це заробітну плату. Тобто працівник не може вийти на роботу та реалізовувати належне йому право на працю й оплату праці через винні дії (бездіяльність) роботодавця (таке поняття дав Верховний Суд у постанові від 17.01.2024 у справі № 708/447/23).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року в справі №755/12623/19 (провадження №14-47цс21) сформувала висновок про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

Тобто в разі визнання звільнення незаконним і поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові у справі №826/6583/14 від 15.02.2019, суми коштів, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів. Крім того, справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів.

У матеріалах справи наявна довідка Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 09.06.2025 №61-Ф про середньоденну заробітну плату ОСОБА_1 , зі змісту якої суд встановив, що середньоденна заробітна плата позивача на день звільнення складала 1014,39 грн (т.1 а.с. 152).

Відповідно до кількості днів, що минули за час вимушеного прогулу позивача, стягненню на його користь підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25.04.2025 по день постановлення рішення суду у розмірі 110568,51 грн (сума вказана без утримання податку та інших обов`язкових платежів).

Окрім того, оскільки судом ухвалено рішення про поновлення позивача на посаді та стягнення на його користь заробітної плати за час вимушеного прогулу, суд вказує, що пунктами 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

А тому, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді начальника відділу обслуговування громадян №14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян з 15.04.2025 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць належить допустити до негайного виконання.

Щодо вимоги позивача визнати недійсним запис № 31 від 24.04.2025 про звільнення за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу" у трудовій книжці НОМЕР_1 , що належить ОСОБА_1 , суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 2.10 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників затвердженої 29.07.1993 №58 у розділі "Відомості про роботу", "Відомості про нагородження", "Відомості про заохочення" трудової книжки (вкладиша) закреслення раніше внесених неточних або неправильних записів не допускається. У разі необхідності, наприклад, зміни запису відомостей про роботу після зазначення відповідного порядкового номеру, дати внесення запису в графі 3 пишеться: "Запис за N таким-то недійсний". Прийнятий за такою-то професією (посадою) і у графі 4 повторюються дата і номер наказу (розпорядження) власника або уповноваженого ним органу, запис з якого неправильно внесений до трудової книжки. У такому ж порядку визнається недійсним запис про звільнення і переведення на іншу постійну роботу у разі незаконного звільнення або переведення, установленого органом, який розглядає трудові спори, і поновлення на попередній роботі або зміни формулювання причини звільнення. Наприклад, пишеться: "Запис за N таким-то є недійсним, поновлений на попередній роботі". При зміні формулювання причини звільнення пишеться: "Запис за N таким-то є недійсним" звільнений... і зазначається нове формулювання. У графі 4 в такому разі робиться посилання на наказ про поновлення на роботі або зміну формулювання причини звільнення.

Крім того, як зазначено судом вище, в разі незаконного звільнення працівника і поновлення його на попередній роботі запис про звільнення визнається недійсним, отже, стаж роботи працівника, який був незаконно звільнений, а потім поновлений на роботі, вважається безперервним, а тому підстави вважати, що весь час вимушеного прогулу ОСОБА_1 , з дати незаконного звільнення по дату поновлення на посаді не буде зарахований до страхового стажу для призначення пенсії, оплати тимчасової непрацездатності, до стажу, що дає право на щорічну відпустку та до стажу державної служби на даний час відсутні.

Щодо вимоги позивача зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області виплатити ОСОБА_1 заробітну плату за весь час вимушеного прогулу за затримку видачі копії наказу про звільнення з вини роботодавця виходячи з розміру середньомісячної заробітної плати розрахованої у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 08.12.1995 №100 та обчисленої шляхом множення середньоденної заробітної плати на число календарних днів, з обов`язковою сплатою страхових внесків, податків та зборів за цей період, суд зазначає, що згідно пункту 4.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників затвердженої 29.07.1993 №58 при затримці видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Більш того, права позивача відновлені скасуванням оскаржуваного наказу та стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Щодо вимоги позивача стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 180 000 грн. моральної шкоди заподіяної незаконними діями Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, суд зазначає наступне.

Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Як зазначено у пункті 2.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 № 4-рп/2012 право фізичних та юридичних осіб на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої внаслідок порушення їхніх прав, свобод та законних інтересів, має конституційно-правову природу і передбачено в статтях 32, 56, 62, 152 Основного Закону України.

Положеннями частини першої статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Нормами статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

За змістом статті 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (пункт 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (пункт 52). Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (пункт 55). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (пункт 56). У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу статті 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (частина друга статті 77 КАС України) (пункт 57).

У розвиток цих положень, у постанові від 27.11.2019 у справі №750/6330/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (пункт 51). З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб`єкта владних повноважень-відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем (пункт 54).

Вказані правові висновки підтримані також у постанові Верховного Суду від 02.04.2024 у справі №520/7071/21.

Таким чином, моральна шкода має бути обов`язково підтверджена належними та допустимими доказами заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру. Письмовими доказами на ствердження наявності моральної шкоди можуть бути, зокрема, медичні довідки про виникнення захворювання чи інше погіршення стану здоров`я у зв`язку з хвилюваннями, спричиненими посяганням на права потерпілого; висновки лікарів чи медичних комісій про ступінь втрати працездатності, про необхідність проведення хірургічної операції; довідки про відрахування з вузу тощо. У документі медичного характеру має бути зазначено, коли виникло захворювання, в результаті чого, чи могло воно стати наслідком психічних переживань через порушення конкретного права, мало місце погіршення загального стану чи сталося загострення хронічної хвороби у визначений період часу тощо.

У свою чергу, визначаючи розмір відшкодування, на що звернула Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.12.2020 у справі №752/17832/14-ц, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення. Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 31.08.2022 у справі № 306/701/20.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 17.01.2024 у справі №580/1015/21 дійшов висновку, що судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Тобто сам факт визнання протиправними дій/бездіяльності суб`єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема, пояснити в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв`язок з протиправними діями відповідача.

Водночас, аналіз чинного законодавства дає підстави для висновку, що інститут моральної шкоди має міжгалузевий характер, а тому особливості його застосування можуть встановлюватися галузевим законодавством.

У трудовому законодавстві право працівника на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням його трудових прав, визначено у статті 237-1 КЗпП України, відповідно до якої відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

За змістом указаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (статті 3, 4, 11, 31 ЦПК України).

Норми КЗпП України не містять будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин,

Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати (правова позиція Верховного Суду у постанові від 19.10.2023 справа № 200/12242/21).

Отже компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення, у зв`язку з чим її доведення також має значення і підлягає окремому доведенню.

Як на підтвердження завдання моральної шкоди позивачем надано консультативні висновки, виписки із медичної картки амбулаторного та фіскальні чеки (т.1 а.с. 73-128).

Як випливає із вищевказаних документів крайньою датою їх складення є 14.04.2025, у той час, як наказ про звільнення позивача датований 24.04.2025.

Відповідно до консультативного висновку від 14.04.2025 погіршення стану ОСОБА_1 виникло внаслідок перенесеного психо-емоційного навантаження на робочому місці, висновок експерта - наслідки повторних ішемічних інсультів (2023-2024 років), хворіє близько 3-х років.

Крім того, за результатами проведеного службового розслідування нещасного випадку, що стався 14.04.2025 складено акт від 09.05.2025, згідно якого комісією не встановлено зв`язку погіршення стану здоров`я ОСОБА_1 з впливом на неї шкідливих і небезпечних факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу, не виявлено наявності протипоказань за станом здоров`я виконувати дану роботу (т.4 а.с. 104-109).

Враховуючи вищевикладене, суд не знаходить підстав для задоволення вимог позивача в частині стягнення моральної шкоди.

В частині клопотання позивача про здійснення судового контролю, суд зазначає наступне.

Згідно з частиною першою статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який розглянув адміністративну справу як суд першої інстанції і ухвалив судове рішення, за письмовою заявою особи, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб`єктом владних повноважень, або за власною ініціативою може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Наведена норма процесуального закону не є імперативною та передбачає право суду на власний розсуд, виходячи з фактичних обставин справи, приймати рішення про необхідність чи недоцільність у зобов`язанні суб`єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення. Вирішуючи питання щодо встановлення судового контролю суд враховує надані позивачем докази, особливості покладених на суб`єкта владних повноважень обов`язків згідно з судовим рішенням та його можливості ці обов`язки виконати без достатніх зволікань.

У цій справі позивачем не обґрунтовано необхідність застосування заходів судового контролю, а у суду відсутні підстави вважати, що відповідач буде ухилятись від виконання судового рішення після набрання ним законної сили.

Стосовно вимоги позивача покласти обов`язок покрити шкоду, заподіяну Головному управлінню Пенсійного фонду України в Полтавській області у зв`язку з оплатою часу вимушеного прогулу ОСОБА_1 на начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області Тараторіна Володимира Никандровича, винного в незаконному звільненні ОСОБА_1 , суд зазначає, що дана вимога задоволенню не підлягає, оскільки позивач просить суд вирішити правовідносини, які не стосуються предмета розгляду даної справи.

Зважаючи на встановлені в ході судового розгляду фактичні обставини справи та враховуючи вищенаведені норми законодавства, якими урегульовано спірні відносини, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 2, 3, 5-10, 72-77, 90, 132, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, Полтавський окружний адміністративний суд, -

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області (вул. Гоголя, буд. 34, м. Полтава, Полтавська область, 36000, ідентифікаційний код 13967927) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області по звільненню ОСОБА_1 24.04.2025 з посади начальника відділу обслуговування громадян №14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу".

Визнати протиправним та скасувати наказ начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області Володимира Тараторіна від 24.04.2025 № 184-0 "Про звільнення ОСОБА_1 " про звільнення ОСОБА_1 24.04.2025 з посади начальника відділу обслуговування громадян №14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян за угодою сторін відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу".

Поновити на роботі ОСОБА_1 на посаді начальника відділу обслуговування громадян №14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області з 25.04.2025.

Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 25.04.2025 по день постановлення рішення в справі у розмірі 110568,51 грн (сума вказана без утримання податку та інших обов`язкових платежів).

Допустити рішення суду до негайного виконання в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу обслуговування громадян №14 (сервісний центр) управління обслуговування громадян з 25.04.2025 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць.

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя С.О. Удовіченко