Вирок № 129024859, 23.07.2025, Глибоцький районний суд Чернівецької області

Справа № 715/1190/25

Провадження № 1-кп/715/143/25

В ИР ОК

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23.07.2025 селище Глибока

Глибоцький районний суд Чернівецької області

у складі: головуючого судді ОСОБА_1

секретар судового засідання ОСОБА_2

за участю прокурора ОСОБА_3

захисника ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду кримінальне провадження № 12024262020003523 по обвинуваченню ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Йосипівка Тернопільського району Тернопільської області, жителя АДРЕСА_1 , громадянина України, одруженого, працюючого майстром колії 4-го розряду АТ «Укрзалізниця», з середньою освітою, раніше не судимого, у вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 332 КК України,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_5 , за попередньою змовою із невстановленою особою, матеріали щодо якої виділено в окреме провадження, діючи умисно, вчинив злочин, пов`язаний із незаконним переправленням осіб через державний кордон України.

У невстановлений в ході досудового розслідування час, однак не пізніше 20 лютого 2025 року невстановлена особа підшукала двох чоловіків призовного віку з числа громадян України, які бажали незаконно перетнути державний кордон України, а саме: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , жителя с. Козова, Тернопільського району, Тернопільської області, та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , жителя с. Козова, Тернопільського району, Тернопільської області. Того ж дня невстановлена особа в ході спілкування через мобільні додатки обумовила порядок незаконного переправлення через державний кордон України ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , після чого узгодив із ними оплату, яка становила 8000 доларів США для ОСОБА_6 та 6500 доларів США для ОСОБА_7 .

У визначений невстановленою особою день, а саме 22 лютого 2025 року ОСОБА_7 та ОСОБА_6 прибули до автобусної зупинки в межах населеного пункту с. Козова Тернопільської області, звідки вони повинні були рухатись до м. Тернопіль, та в подальшому до м. Чернівці, де до них підійшов громадянин ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та повідомив, що він також їде в м. Тернопіль і вони можуть проїхати з ним, на що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 погодились.

Цього ж дня близько 14 год., рухаючись на невстановленому транспортному засобі бежевого кольору під керуванням ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 повідомили невстановлену особу, яка організовувала їм переправлення через державний кордон, про те, що вони до м. Тернопіль доїхали із ОСОБА_5 , на що їм було повідомлено про те, що саме вказаний громадянин і є їх водієм до місця переправлення в межах Чернівецької області.

Пізніше, ОСОБА_5 повернувся до місця, де він залишив ОСОБА_6 та ОСОБА_7 в межах населеного пункту м. Тернопіль, та повідомив про те, що вони їдуть з ним і вони вирушили до Чернівецької області на транспортному засобі бежевого кольору під керуванням ОСОБА_5

22 лютого 2025 року близько 20 год. 00 хв. до м. Чернівці, де, за вказівкою невстановленої особи, розмістилися в квартирі по АДРЕСА_2 , яку винаймала невстановлена особа, яка організовувала незаконне переправлення осіб через держаний кордон, та очікували подальших вказівок. Близько 20 год. 30 хв. невстановлена особа зателефонувала по відеозв`язку громадянину ОСОБА_5 та провела інструктаж щодо переправлення ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , надала вказівки щодо їх подальших дій, надіслала точку на мапі місця висадки громадянином ОСОБА_5 ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , та точку на мапі місця перетину ОСОБА_6 та ОСОБА_7 в межах лісового масиву в одному з прикордонних населених пунктів.

23 лютого 2025 року близько 04 год. 30 хв. ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на транспортному засобі марки бежевого кольору під керуванням ОСОБА_5 почали рух в напрямку місця перетину державного кордону в межах Чернівецького району Чернівецької області.

В подальшому, ОСОБА_5 , діючи у відповідності до раніше розробленого плану із невстановленою особою провів інструктаж та надав поради ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , щодо незаконного переправлення через державний кордон України, при цьому усвідомлюючи, що передача йому коштів, за надані ним незаконні послуги щодо перевезення та супроводу останнього до визначеного місця, має відбутися після переправлення його через державний кордон України, здійснив зупинку в межах населеного пункту с. Біла Криниця Чернівецького району Чернівецької області, звідки останні, орієнтуючись на маршрут, прокладений невстановленою особою, почали рух в напрямку місця перетину державного кордону.

Близько 11 год. 20 хв. 23 лютого 2025 року в напрямку 810 прикордонного знаку у межах с. Біла Криниця Чернівецького району Чернівецької області громадян ОСОБА_6 , та ОСОБА_7 , було затримано на відстані 30 метрів від державного кордону прикордонним нарядом НОМЕР_1 прикордонного загону.

В судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_5 свою вину у вчиненні інкримінованого йому злочину визнав частково та пояснив, що він визнає всі обставини вчинення ним кримінального правопорушення, окрім корисливого мотиву, оскільки жодних котів він не отримував та не мав отримати.

Заслухавши пояснення обвинуваченого, дослідивши докази по справі суд приходить до наступних висновків.

Встановлено, що 24.02.2025 року зареєстровано кримінальне провадження № 12025262020000723 за ч.3 ст.332 КК України (витяг з ЄРДР т. 1 а.с. 1-2).

Органами досудового розслідування на підставі повідомлення про виявлення кримінального правопорушення 24.02.2025 року розпочато досудове розслідування за ч. 3 ст. 332 КК України. (т. 1 а.с. 9-11).

Протоколом про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_7 , встановлено, що він вчинив спробу незаконного перетину державного кордону України (т. 1 а.с. 13-14).

Протокол пред`явлення особи для впізнання свідку ОСОБА_7 , який вказав, що його віз ОСОБА_5 (т.1 а.с. 18-21).

Допит свідка ОСОБА_7 у судовому засіданні у порядку ст. 225 КПК України, який підтвердив порядок та обставини спроби незаконного перетину державного кордону України (т.1 а.с. 22-29)

Протоколом проведення слідчого експерименту із свідком ОСОБА_7 , в якому він виклав обставини спроби незаконного перетину державного кордону України (т.1 а.с. 30-34)

Протоколом про адміністративні правопорушення відносно ОСОБА_6 , встановлено, що він вчинив спробу незаконного перетину державного кордону України (т.1 а.с.36-37)

Протокол пред`явлення особи для впізнання свідку ОСОБА_6 , який вказав, що його віз ОСОБА_5 (т.1 а.с. 41-44).

Допит свідка ОСОБА_6 судовому засіданні у порядку ст. 225 КПК України, який підтвердив порядок та обставини спроби незаконного перетину державного кордону України (т.1 а.с. 44-50).

Протоколом проведення слідчого експерименту із свідком ОСОБА_6 , , в якому він виклав обставини спроби незаконного перетину державного кордону України (т.1 а.с. 51-56).

Протоколом огляду місця події і арешт авто ВАЗ 2106, під час якого зафіксовано обставини вчинення кримінального правопорушення (т.1 а.с. 147-159)

Отже, дослідивши всі вищенаведене докази по справі, суд приходить до висновку, що в діях обвинуваченого ОСОБА_5 є склад злочину, передбачений ч. 2 ч. 332 КК України, а саме, організація незаконного переправлення осіб через державний кордон України, сприяння їх вчиненню порадами, вказівками, наданням засобів, вчиненого щодо кількох осіб, за попередньою змовою групою осіб.

Жодних належних і допустимих доказів, які б доводили винуватість ОСОБА_5 у організації незаконного переправлення осіб через державний кордон України, за кваліфікуючою ознакою: вчинено з корисливих мотивів, суду не надано. Тому його дії слід перекваліфікувати з ч. 3 ст. 332 КК України на ч.2 ст. 332 КК України.

Аналізуючи досліджені докази, суд прийшов до висновку, що вони не є достатніми та переконливими доказами, для визнання винуватості ОСОБА_5 у вчинені інкримінованого йому правопорушення поза розумним сумнівом.

Так, стаття 94 КПК України передбачає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.

Відповідно до вимог ч. 1 ст.91 КПК України у кримінальному провадженні поряд з іншим підлягають доказуванню подія кримінального правопорушення - час, місце, спосіб та інші обставини його вчинення, а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення.

Обов`язок доказування, у тому числі винуватості особи, покладається на сторону обвинувачення.

Проте, надані суду докази не підтверджують, що ОСОБА_5 вчинив кримінальне правопорушення з корисливих мотивів.

Відповідно до ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Аналогічна правова конструкція закріплена й у ч. 4 ст. 17 КПК України. Зі змісту ч. 2 ст. 8 та ч. 5 ст. 9 КПК України випливає, що принцип верховенства права у кримінальному провадженні та кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Зі змісту рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бочаров проти України» (п. 45), суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про визнання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основних свобод та практику Європейського Суду з прав людини, як джерело права.

Відповідно до ст. 62 Конституції України, п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 29.06.1990 року «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку», всі сумніви щодо доведеності обвинувачення, якщо їх неможливо усунути, повинні тлумачитись на користь обвинуваченого.

Згідно ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при визначені його громадських прав має право на справедливий розгляд справи незалежним і неупередженим судом.

З наданих стороною обвинувачення доказів, суд не вбачає належних та достатніх доказів на підтвердження факту здійснення ОСОБА_5 злочинної діяльності з корисливих мотивів.

Пред`явлене обвинувачення ОСОБА_5 за ч.3 ст.332 КК України не містить допустимої інформації щодо вчинення злочину з корисливих мотивів, тобто таких фактів органом досудового розслідування не доведено.

Суд вважає, що надані стороною обвинувачення докази винуватості обвинуваченого ОСОБА_5 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 332 КК України, ґрунтуються на припущеннях, зібраними без урахування ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою закріплено право особи на справедливий суд, що передбачає обов`язок правоохоронних органів діяти з додержанням прав і основоположних свобод людини, не зважаючи на важливість мети, яка при цьому переслідується.

Відповідно до ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами передбаченими цим Кодексом.

Відповідно до ст. 92 КПК України, обов`язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, які підлягають доказуванню в кримінальному провадженні, покладається на слідчого, прокурора, які як сторона обвинувачення, здійснюють збирання доказів, у тому числі і шляхом проведення слідчих дій ( ч.2 ст. 93 КПК України).

Враховуючи практику Європейського суду з прав людини, висловлену у п. 60 Рішення у справі «Коробов проти України», яке набуло статусу остаточного, відповідно до якої Європейський суд з прав людини в черговий раз звертає увагу на те, що суд при оцінці доказів, як правило, застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), n. 161, Series А заява № 25). Проте, така доведеність може випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпції факту», вимоги норм ст. 62 Конституції України та ст. 17 КПК України, відповідно до яких обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях, усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачиться на її користь, суд приходить до переконання про недотримання стороною обвинувачення стандарту підтвердження доведеності винуватості ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення в частині наявності такої кваліфікуючої ознаки вчинення злочину, вчинення з корисливих мотивів.

За таких обставин, суд вважає, що органами досудового слідства не доведена винуватість обвинуваченого ОСОБА_5 у вчиненні ним злочину, передбаченого ч. 3 ст. 332 КК України, в частині кваліфікуючої ознаки: вчинення злочину з корисливих мотивів, у зв`язку з чим його слід перекваліфікувати на ч.2 ст. 332 КК України.

Так, вина ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованого йому злочині за ч.2 ст.332 КК України, повністю підтверджується дослідженими вищевказаними доказами.

Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд приймає до уваги роз`яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму ВСУ №7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

Суд враховує, що у Постанові від 10.07.2018 року (справа №148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.

У Постанові від 14.06.2018 року (справа №760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольовою владною діяльністю суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Крім того, ВС у Постанові від 09.10.2018 року (справа №756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Дискреційні повноваження суду, як вже було зазначено вище, визнаються і Європейським судом з прав людини.

Верховний Суд зауважив, що ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».

При призначенні покарання обвинуваченому ОСОБА_5 , суд, у відповідності до ст.65 КК України, враховує обставини справи, ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу обвинуваченого та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Обвинувачений ОСОБА_5 вчинив кримінальне правопорушення, яке згідно ст.12 КК України відноситься до категорії тяжких злочинів.

Обставинами, що пом`якшують покарання обвинуваченому ОСОБА_5 відповідно до ст.66 КК України є щире розкаяння, активне сприяння у розкритті злочину, повне та беззастережне визнання вини, його молодий вік, перебування на його утриманні матері-інваліда ІІ-ї групи внаслідок психічного розладу, його роль у вчиненні злочину групою осіб.

Обставин, що обтяжують покарання обвинуваченому ОСОБА_5 , відповідно до ст.67 КК України, не встановлено.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 року у справі № 1-33/2004 покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного; покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Правова держава, вважаючи покарання передусім виправним та превентивним засобом, має використовувати не надмірні, а лише необхідні і зумовлені метою заходи. Обмеження конституційних прав обвинуваченого повинно відповідати принципу пропорційності: інтереси забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та безпеки тощо можуть виправдати правові обмеження прав і свобод тільки в разі адекватності соціально обумовленим цілям.

Санкцією частини 2 статті 332 КК України визначено, що за дії, які передбачені в диспозиції вказаної статті, передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від п`яти до семи років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Відповідно до частини 1 статті 69 КК України за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання в Загальній частині цього Кодексу.

Згідно ч.2 цієї ж статті на підставах, передбачених у частині першій цієї статті, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу як обов`язкове, за винятком випадків призначення покарання за вчинення кримінального правопорушення, за яке передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Приписи статті 69 КК України про призначення винній особі більш м`якого покарання, ніж передбачено законом, є спеціальними і застосовуються у виключних випадках. Підставами для застосування цієї статті є встановлення не лише наявності кількох пом`якшуючих обставин, а й того факту, що їх наявність істотно знижує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.

Відповідно до висновку Верховного Суду від 27.04.2021 року у справі №712/4384/20 однією з обов`язкових умов для застосування до винної особи положень ст.69 КК України є наявність декількох (не менше двох) обставин, що пом`якшують покарання. Суди зобов`язані встановити не лише наявність, а й обґрунтувати, яким чином такі пом`якшуючі обставини істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.

Тобто для застосування судом положень статті 69 КК України повинні бути встановлені виключні обставини, що істотно знижують ступінь тяжкості саме вчиненого кримінального правопорушення. У кожному випадку факт зниження ступеня тяжкості кримінального правопорушення повинен оцінюватися судом з урахуванням індивідуальних особливостей конкретного кримінального провадження. Проте у будь-якому разі встановлені обставини, що пом`якшують покарання, мають настільки істотно знижувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції статті було б явно недоцільним і несправедливим.

Такий висновок зробив Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в Постанові від 27.04.2021 (справа № 712/4384/20, провадження №51-548км21).

Враховуючи те, що обвинувачений ОСОБА_5 під час кримінального провадження розповідав про обставини, які повністю викривають його та співучасників у вчиненому злочині, добровільно, своєю активною поведінкою сприяв розкриттю кримінального правопорушення та з`ясуванню обставин його вчинення, у вчиненому щиро розкаявся, дав критичну оцінку своїм злочинним діям, виказав готовність нести кримінальну відповідальність, внаслідок вчиненого злочину тяжких наслідків не настало, безкорисливий мотив вчинення злочину, його другорядну роль у вчиненні злочину групою осіб, а також особу обвинуваченого, який вперше притягується до кримінальної відповідальності, характеризується позитивно, має постійне місце проживання та роботи, не перебуває на спеціальному обліку у лікарів нарколога та психіатра, має на утриманні непрацездатну матір інваліда ІІ-ї групи внаслідок психічного розладу, суд приходить до висновку, що призначення обвинуваченому мінімального покарання в межах санкції ч.2 ст.332 КК України є недоцільним, у зв`язку з чим при призначенні покарання суд вважає за необхідне застосувати положення ч.1 ст. 69 КК України і призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

Дане покарання, на переконання суду, відповідатиме його меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним і пропорційним.

Таким чином, призначення обвинуваченому ОСОБА_5 покарання із застосуванням положення ст. 69 КК України є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових злочинів, і повністю відповідає вимогам статей 65 - 67 КК України.

Вказані обставини, в тому числі ступінь фактичної тяжкості вчиненого злочину та обставини його скоєння, його роль у вчиненому злочині, поведінка обвинуваченого після вчинення злочину, наявність декількох обставин, що пом`якшують покарання, із врахуванням даних про особу обвинуваченого, який на обліку у лікарів нарколога чи психіатра не перебуває, психічними розладами не страждає, має позитивні характеристики за місцем проживання та роботи, його молодий вік, у сукупності істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого.

Отже, обвинуваченому ОСОБА_5 слід призначити покарання у виді позбавлення волі з позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, яке належить відбувати реально, оскільки його виправлення та перевиховання без ізоляції від суспільства, на думку суду є неможливими і такий вид покарання є виправданим в аспекті визначеної законом мети покарання, і не тільки щодо виправлення та перевиховання обвинуваченого ОСОБА_5 , а й щодо превенції вчинення злочинів.

Долю речових доказів вирішити відповідно до ст. 100 КПК України.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 349, 368, 371, 374 КПК України, суд,-

У Х В А Л И В :

ОСОБА_5 визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.332 КК України і призначити йому покарання із застосуванням ст.69 КК України у виді позбавлення волі на строк 1 (один) рік і 6 (шість) місяців, з позбавленням права займатися діяльністю, пов`язаною із наданням логістичних послуг і перевезенням громадян у прикордонних районах та прикордонних зонах України строком на 3 (три) роки.

Запобіжний заді відносно ОСОБА_5 змінити із застави та тримання під вартою і взяти ОСОБА_5 під варту в залі суду негайно, а строк відбування покарання обраховувати йому з моменту взяття під варту, тобто з 23 липня 2025 року.

У строк відбуття покарання ОСОБА_5 врахувати строк перебування під вартою з 12 березня 2025 року по 17 березня 2025 року.

Грошові кошти у розмірі 120000 (сто двадцять тисяч) гривень, 00 копійок, що внесені ним на рахунок: UA548201720355279001000008745, одержувач коштів: ТУ ДСА України в Чернівецькій області, код ЄДРПОУ 26311401, банк: Держказначейська служба України, м. Київ, код банку отримувача: 820172, відповідно до квитанції № 2.105266709.1 від 13.03.2025 року згідно ухвали слідчого судді Глибоцького районного суду Чернівецької області від 12 березня 2025 року повернути заставодавцю ОСОБА_8 .

Речові докази: мобільний телефон «Айфон13» - залишити власнику; транспортний засіб марки «ВАЗ 2106» номерний знак « НОМЕР_2 » - повернути власнику.

На вирок суду може бути подано апеляцію до Чернівецького апеляційного суд через Глибоцький районний суд Чернівецької області протягом 30-ти діб з дня його проголошення всіма учасниками процесу, а обвинуваченим з часу отримання копії вироку.

Суддя: