Рішення № 128919268, 16.07.2025, Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

16 липня 2025 рокум. Ужгород№ 260/841/25

Закарпатський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Луцович М.М., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_2 про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити певні дії, в якому просить:

1) визнати дії військової частини НОМЕР_2 протиправними щодо не звільнення ОСОБА_1 від 02.10.2023 року;

2) зобов`язати військову частину НОМЕР_2 прийняти рішення (наказ) про звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі абзацу 4 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» (наявність у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років).

В обґрунтування своїх вимог позивач послався на те, що має право на звільнення з військової служби на підставі абз. 4 пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» (наявність трьох і більше дітей). Вказує, що відповідач листом від 13.10.2023 року повідомив про те, що є підстави для звільнення, однак для цього необхідно повернутися із самовільного залишення частини та знову подати рапорт на ім`я командира військової частини НОМЕР_2 . Таку відмову позивачем оскаржено до суду. 23.05.2024 року рішенням суду від 23.05.2024 у справі №260/170/24, позов позивача задоволено частково, а саме: суд застосував принцип дискреції та визнав дії військової частини протиправними та зобов`язав військову частину повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 про звільнення від 02.10.2023 року відповідно до вимог чинного законодавства. Військова частина розглянула повторно рапорт ОСОБА_1 про звільнення від 02.10.2023 року та відмовила у звільненні позивачу, у зв`язку з тим, що позивач не надав жодного документу, який підтверджує факт утримання ОСОБА_1 своїх неповнолітніх дітей. На переконання позивача, такі дії відповідача порушують його право на звільнення з військової служби, тому звернувся до суду з даним позовом.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2025 року відкрито провадження в адміністративній справі та визначено, що розгляд справи буде проводитись за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому заперечив щодо позовних вимог у повному обсязі. Вказав, що відповідно до доповіді командира військової частини НОМЕР_2 від 04.04.2023 року солдат ОСОБА_1 03.04.2023 року безпідставно, без будь-яких поважних причин самовільно залишив розташування військової частини НОМЕР_2 у пункті постійної дислокації військової частини АДРЕСА_2 . За вищевказаним фактом самовільного залишення розташування військової частини НОМЕР_2 було проведено службове розслідування, за результатами якого виявлені ознаки кримінального правопорушення передбаченого частиною 5 статтею 407 Кримінального кодексу України, а саме: самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем, а також нез`явлення його вчасно на службу без поважних причин, вчинені в бойовій обстановці, а так само ті самі дії тривалістю понад три доби, вчинені в умовах воєнного стану. У зв`язку з вищевикладеним, командиром військової частини НОМЕР_2 скеровано повідомлення про вчинення вищевказаним військовослужбовцем кримінального правопорушення передбаченого частиною 5 статтею 407 Кримінального кодексу України, за наслідками якого слідчим 6 слідчого відділу (з дислокацією у м. Ужгород) Територіального управління Державного Бюро розслідувань (м. Львів) 18.05.2023 внесені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань №62023140160000198 за частиною 5 статті 407 Кримінального кодексу України. Звернув увагу, що станом на момент подачі позивачем позовної заяви (05.02.2025), останній не прибув до розташування військової частини НОМЕР_2 та являється особою, яка самовільно залишила розташування військової частини. Стверджує, що наведені обставини унеможливлюють прийняти рішення про звільнення позивача з військової служби. Крім того, відповідач вважає, що позивач не довів факту утримання своїх чотирьох дітей. З огляду на викладене, просив відмовити у задоволенні позовної заяви повністю.

Представником позивача подана відповідь на відзив, в якій вказала, що перебування позивача у СЗЧ було досліджено Закарпатським окружним адміністративним судом у справі № 260/170/24, в якій суд вказав, що перебування позивача в СЗЧ не є підставою, щоб не звільнити особу зі служби. Крім того, враховуючи, що позивач у шлюбі, не позбавлений батьківських прав, а його дружина в свою чергу не подавала заяву про видачу судового наказу, позовної заяви про стягнення з позивача аліментів, це вказує на те, що позивач належним чином утримує своїх дітей.

Відповідачем подано заперечення на відповідь на відзив, в якому наголосив, що Закарпатським окружним адміністративним судом у справі №260/170/24 не було досліджено обставини того, що якщо військовослужбовець перебуває в СЗЧ, то він не може звільнитися, адже предметом даного спору був факт неналежного розгляду рапорту військовою частиною НОМЕР_2 про звільнення ОСОБА_1 .. Суд зазначив, що факт перебування військовослужбовця в СЗЧ не є підставою для нерозгляду поданого рапорту. Повторив, що на даний час позивач відсутній на службі, місце його знаходження невідоме. Зазначене унеможливлює прийняти рішення про звільнення.

Відповідно до положень ч.5 ст.262, ч.1 ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.

Суд зазначає, що судове рішення у справі, постановлене у письмовому провадженні, складено у повному обсязі відповідно до ч.4 ст.243 КАС України, з врахуванням положень ст.263 КАС України.

Згідно з ч.5 ст.250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Розглянувши матеріали та з`ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив наступне.

Судом встановлено, що позивач - ОСОБА_1 з 31.10.2022 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 .

02.10.2023 року позивач звернувся до відповідача із рапортом про звільнення з лав ЗСУ на підставі абз. 4 пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу». Вказаний рапорт подано засобами поштового зв`язку.

Відповідач листом від 13.10.2023 року повідомив ОСОБА_1 про те, що є підстави для його звільнення відповідно до наданого рапорту та додатків до нього. Проте, з метою звільнення з військової служби, останньому необхідно повернутися до пункту постійної дислокації військової частини НОМЕР_2 та подати рапорт встановленим порядком.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 травня 2024 року у справі №260/170/24, яке набрало законної сили 18 листопада 2024 року, частково задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії: 1) визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_2 щодо нерозгляду у належний спосіб рапорту про звільнення ОСОБА_1 ; 2) зобов`язано військову частину НОМЕР_2 повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 про звільнення від 02.10.2023 року разом з додатками відповідно до вимог Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та прийняти рішення по суті, з врахуванням висновків суду; 3) в задоволенні решті позовних вимог відмовлено.

На виконання рішення суду від 23 травня 2024 року у справі №260/170/24 відповідач прийняв рішення про відмову у звільненні з військової служби, яке оформлене листом №3362 від 19.11.2024, у зв`язку з неподанням доказів на підтвердження факту утримання ОСОБА_1 своїх дітей.

Вважаючи відмову відповідача у звільненні позивача з військової служби за сімейними обставинами протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України від 12 травня 2015 року № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану», Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб та оголошено загальну мобілізацію, яка проводиться на всій території України протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом.

На момент розгляду адміністративної справи правовий режим воєнного стану в Україні продовжено та не скасовано, а відповідно під час розгляду справи застосуванню підлягає законодавство, що регулює порядок звільнення з військової служби в умовах воєнного стану.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-ХІІ в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), частиною 1 статті 1 якого передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Частиною 3 статті 1 Закону №2232-ХІІ передбачено, що військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом (частина 5 статті 1 Закону №2232-ХІІ).

Так, підстави для звільнення військовослужбовців з військової служби передбачено статтею 26 Закону №2232-ХІІ, підпунктом «г» пункту 2 частини 4 якої встановлено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах: під час дії воєнного стану: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Відповідно до частини 12 статті 26 Закону №2232-ХІІ, військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах: під час дії воєнного стану: перебування на утриманні у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці (абзац 5 пункт 3 частина 12 статті 26 Закону №2232-ХІІ).

Так, керуючись нормами чинного законодавства позивач 02.10.2023 подав рапорт про звільнення до командира військової частини НОМЕР_2 .

Відповідач листом від 13.10.2023 року повідомив ОСОБА_1 про те, що є підстави для його звільнення відповідно до наданого рапорту та додатків до нього. Проте, з метою звільнення з військової служби, останньому необхідно повернутися до пункту постійної дислокації військової частини НОМЕР_2 та подати рапорт встановленим порядком.

Як встановлено судом, рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 травня 2024 року у справі №260/170/24, яке набрало законної сили 18 листопада 2024 року, частково задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії: 1) визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_2 щодо нерозгляду у належний спосіб рапорту про звільнення ОСОБА_1 ; 2) зобов`язано військову частину НОМЕР_2 повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 про звільнення від 02.10.2023 року разом з додатками відповідно до вимог Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та прийняти рішення по суті, з врахуванням висновків суду; 3) в задоволенні решті позовних вимог відмовлено.

На виконання рішення суду від 23 травня 2024 року у справі №260/170/24 відповідач прийняв рішення про відмову у звільненні з військової служби, яке оформлене листом №3362 від 19.11.2024, у зв`язку з неподанням доказів на підтвердження факту утримання ОСОБА_1 своїх дітей.

Отже, предметом доказування в цій справі є доведеність факту перебування на утриманні позивача трьох і більше дітей віком до 18 років та, як наслідок, наявність підстав для звільнення з військової служби під час воєнного стану.

З матеріалів справи вбачається, що позивач є батьком чотирьох неповнолітніх дітей:

- ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 (в графі «Батьки» зазначено батько ОСОБА_1 , мати ОСОБА_3 );

- ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 (в графі «Батьки» зазначено батько ОСОБА_1 , мати ОСОБА_3 );

- ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_6 (в графі «Батьки» зазначено батько ОСОБА_1 , мати ОСОБА_3 );

- ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_7 (в графі «Батьки» зазначено батько ОСОБА_1 , мати ОСОБА_3 ).

Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 та ОСОБА_6 з 04.10.2014 року перебувають у шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_8 від 04.10.2014.

Згідно витягів з реєстру територіальної громади №2025/001705423, №2025/001705427, №2025/001705426, №2025/001705424, №2025/001706545 позивач та його діти ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , проживають за адресою АДРЕСА_3 .

Так, надані до позову та до рапорту документи підтверджують те, що позивач є батьком чотирьох дітей до 18 років.

Суд зазначає, що частини 3 статті 11 Закону України від 26.04.2001 року № 2402-ІІІ «Про охорону дитинства» (далі - Закон № 2402-ІІІ) встановлено, що батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

При цьому, Законом №2232-ХІІ не визначено поняття «утримання дітей», проте такі правовідносини є предметом регулювання Сімейного кодексу України.

Відповідно до положень статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною 5 статті 157 цього Кодексу.

За приписами статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті.

Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Загальний порядок здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов`язків закріплено у статтях 14, 15 СК України.

Так, сімейні права є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі.

У той же час, сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов`язок особистого немайнового характеру припиняється у зв`язку з неможливістю його виконання. Майновий обов`язок недієздатної особи за її рахунок виконує опікун. Якщо в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або іншої поважної причини особа не може виконувати сімейного обов`язку, вона не вважається такою, що ухиляється від його виконання. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, встановлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Статтею 141 СК України, передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відмова батьків від дитини є не правозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом (стаття 155 СК України).

Батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (стаття 180 СК України).

У випадку невиконання батьками обов`язку утримувати неповнолітню дитину добровільно, аліменти можуть стягуватися за рішенням суду. При злісному ухиленні батьків від сплати аліментів вони підлягають притягненню до кримінальної відповідальності, відповідно до статті 164 Кримінального кодексу України.

Отже, у батьків дитини зберігається обов`язок утримання своєї дитини з моменту її народження до досягнення нею повноліття, при чому такий обов`язок не залежить від факту зареєстрованого шлюбу між батьками, факту спільного проживання, визнання батьків недієздатними, тощо, а припиняється лише фактом смерті батьків.

Частинами 1-3 статті 181 Сімейного кодексу України встановлено, що способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Таким чином, на позивача як батька дітей, ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 згідно з чинним законодавством покладено обов`язок утримувати своїх дітей.

Судом встановлено та відповідачем не спростовано, що у позивача заборгованість зі сплати аліментів на користь дітей відсутня.

Відповідно до частини 2 статті 188 СК України батьки можуть бути звільнені від обов`язку утримувати дитину тільки за рішенням суду. Якщо дитина перестала отримувати дохід або її дохід зменшився, заінтересована особа має право звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів.

При цьому, матеріали адміністративної справи не містять рішення суду, згідно з яким позивача звільнено від обов`язку утримувати своїх дітей.

З урахуванням викладеного, суд доходить висновку, що обставини перебування на утриманні позивача чотирьох дітей віком до 18 років знайшли своє підтвердження під час розгляду справи.

За наведеного, суд вважає, що відмова Військової частини НОМЕР_2 у звільненні ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», з підстав наведених у листі №3362 від 19.11.2024, є протиправною.

Що ж стосується посилань відповідача, наведених у відзиві на позов, щодо самовільного залишення позивачем військової частини, наявністю досудового розслідування №62023140160000198 за частиною 5 статті 407 Кримінального кодексу України, зупиненням військової служби ОСОБА_1 , а також неможливістю у зв`язку з цим звільнити позивача, суд вказує наступне.

Як вбачається із рішення військової частини НОМЕР_2 , оформленого листом №3362 від 19.11.2024, про відмову позивачу у звільненні з військової служби, підставою для відмови слугували обставини непідтвердження факту утримання неповнолітніх дітей позивача.

При цьому довідково відповідачем було вказано, що ОСОБА_1 являється особою, яка самовільно залишила військову частину НОМЕР_2 , його місцезнаходження невідоме, у зв`язку із чим неможливо встановити, що дійсно рапорт про звільнення з військової служби написаний ОСОБА_1 та чи справді є волевиявленням позивача щодо звільнення його з військової служби.

Суд звертає увагу, що в межах адміністративної справи №260/170/24 суд зазначив про те, що хоч чинне законодавство прямо не передбачає такий спосіб звернення з рапортом, як направлення його поштою, однак і не містить заборони щодо цього. Суд вказав на необхідності розгляду по суті поданого позивачем рапорту від 02.10.2023 щодо звільнення його з військової служби.

При розгляді відповідачем поданого позивачем рапорту від 02.10.2023 на виконання судового рішення від 23.05.2024 у справі №260/170/24, єдиною підставою для відмови ОСОБА_1 у звільненні з військової служби слугувало те, що позивач не підтвердив жодними доказами факт утримання своїх неповнолітніх дітей. При цьому про самовільне залишення позивачем військової частини НОМЕР_2 як підставу для відмови у звільненні з військової служби відповідачем не вказано.

Суд погоджується з відповідачем, що у межах адміністративної справи судом не було досліджено обставини звільнення з військової служби особи, яка самовільно залишила частину, а тільки суд вказав, що такі обставини не є підставою для нерозгляду по суті поданого рапорту. Разом з цим, у межах даної адміністративної справи суд також позбавлений можливості надати оцінку таким обставинам, з огляду на те, що такі не були покладені в основу оскаржуваної відмови відповідача.

За таких обставин, суд не надає оцінку твердженням відповідача про самовільне залишення позивачем військової частини, з огляду на те, що вказані мотиви не були підставою для відмови позивачу у звільненні з військової служби. В свою чергу, вирішуючи спори, суд повинен досліджувати правомірність рішення суб`єкта владних повноважень на момент його прийняття та не може обґрунтовувати юридичну правомірність таких актів в контексті обставин, що не були підставою їх прийняття. Рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях і домислах.

Що стосується позовної вимоги про зобов`язання відповідача звільнити позивача з військової служби, то суд вказує, що відповідно до норм чинного законодавства, прийняття рішення за рапортом належить до повноважень відповідача, у зв`язку з чим суд не може перебирати на себе функцію державного органу та вирішувати по суті рапорт.

Системний аналіз положень статті 2 КАС України в кореспонденції з приписами статті 6 Конституції України, якою закріплений принцип розподілу державної влади, дає можливість дійти висновку, що суд не може перебирати на себе функцій суб`єкта владних повноважень в реалізації відповідних управлінських функцій і вирішенні питань, віднесених до компетенції такого суб`єкта.

Отже, враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позовна вимога про зобов`язання відповідача вчинити дії по звільненню військовослужбовця з військової служби виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому не підлягає задоволенню.

Водночас, згідно частини першої статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. Так, при розгляді справи було б неприйнятно враховувати право на ефективний засіб захисту, а саме, запобігання порушенню або припиненню порушення з боку суб`єкта владних повноважень, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту.

Обираючи належний та ефективний спосіб захисту порушеного права позивача, враховуючи положення статей 9, 245 КАС України, суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача повторно розглянути поданий позивачем рапорт від 02.10.2023, із врахуванням висновків суду викладених у даному рішенні.

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та наданих сторонами доказів, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог та, відповідно, наявність правових підстав для задоволення позову частково, із зазначених у рішенні підстав.

Щодо встановлення судового контролю за виконанням судового рішення в адміністративній справі, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

З аналізу вказаної норми вбачається, що встановлення судового контролю за виконанням судового рішення суб`єктом владних повноважень - відповідачем у справі, є правом, а не обов`язком суду. Отже, судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах є саме диспозитивним правом суду, яке може використовуватись в залежності від наявності об`єктивних обставин та обґрунтованих сумнівів на користь ймовірного невиконання рішення суду відповідачем, що підтверджені належними та допустимими доказами.

У якості обставин, що можуть свідчити про невиконання рішення суду відповідачем суб`єктом владних повноважень потрібно розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

Зазначивши у прохальній частині позовної заяви про зобов`язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення позивач не навів аргументованих доводів та не надав доказів того, що дане рішення суду буде відповідачем не виконане, у зв`язку з чим своєчасно у межах розумних строків не будуть поновлені його права. Тому, дана вимога позивача не підлягає задоволенню

Питання про розподіл судових витрат за приписами статті 139 КАС України суд не вирішує, оскільки позивач згідно статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору та не надавав суду доказів понесення інших видів судових витрат.

Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_2 щодо відмови, оформленої листом №3362 від 19.11.2024, ОСОБА_1 у звільненні з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» за сімейними обставинами у зв`язку з перебуванням на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_2 повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 02.10.2023 року про звільнення з військової служби з урахуванням висновків суду, наведених у даному рішенні.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

СуддяМ.М. Луцович