Рішення № 128826086, 14.07.2025, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 липня 2025 року № 320/31380/25

Суддя Київського окружного адміністративного суду Леонтович А.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом Державної судової адміністрації України

до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України

про визнання протиправною та скасування постанови від 22.04.25 № НОМЕР_1,

в с т а н о в и в :

I. Зміст позовних вимог

До Київського окружного адміністративного суду звернулась Державна судова адміністрація України з позовом до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, в якому просить суд:

- визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про накладання штрафу від 22.04.2025 ВП № НОМЕР_1.

II. Позиція позивача та заперечення відповідача

У обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що постанова державного виконавця від 22 квітня 2025 року № ВП НОМЕР_1 про накладення штрафу є протиправною, оскільки рішення Черкаського окружного адміністративного суду у справі № 580/4796/24 не може бути виконано у спосіб, визначений виконавчим документом. ДСА України посилається на відсутність достатніх бюджетних призначень за програмою 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів», неможливість здійснення перерозподілу коштів у межах програми, а також обмеження на ініціювання зміни способу виконання рішення. На думку позивача, ці обставини свідчать про об`єктивну неможливість виконання рішення та відсутність вини боржника, що виключає застосування санкції у вигляді штрафу.

Відповідач заперечує проти позову, вказуючи, що рішення суду залишалося невиконаним упродовж значного часу, а доводи ДСА України не підтверджують наявності поважних причин. На переконання відповідача, державний виконавець діяв у межах повноважень, передбачених статтями 63, 75 Закону України «Про виконавче провадження», та вжив достатніх заходів для перевірки виконання рішення і з`ясування причин його невиконання. Відсутність належних доказів активних дій з боку боржника, на думку відповідача, свідчить про наявність підстав для застосування штрафних санкцій.

III. Процесуальні дії у справі

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 01.07.2025 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання на 14.07.2025.

14.07.2025 р. у судове засідання прибув відповідач, позивач не з`явився, явку свого представника не забезпечив, про дату, час і місце розгляду справи був повідомлений належним чином. Від представника відповідача надійшло клопотання про подальший розгляд справи у письмовому провадженні.

Згідно з ч. 1 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Відповідно до ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Згідно з ч. 4 ст.287 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця вирішується судом протягом десяти днів після відкриття провадження у справі.

Враховуючи строки розгляду справи, передбачені ч. 4 ст. 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд на місці ухвалив клопотання представника позивача задовольнити подальший розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження за наявними матеріалами у справі.

IV. Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини

10 січня 2025 року Черкаським окружним адміністративним судом ухвалено рішення у справі №?580/4796/24, яким зобов`язано Державну судову адміністрацію України забезпечити Територіальне управління ДСА України у Черкаській області бюджетними асигнуваннями для здійснення видатків з виплати суддівської винагороди ОСОБА_1 , судді Канівського міськрайонного суду Черкаської області, за період з 01 квітня по 30 квітня 2024 року.

На підставі зазначеного рішення 10 січня 2025 року видано виконавчий лист, який надійшов на виконання до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. 4 лютого 2025 року державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження НОМЕР_2, якою боржнику встановлено десятиденний строк для добровільного виконання рішення. Копію постанови направлено через електронний кабінет у підсистемі «Електронний суд».

Оскільки протягом встановленого строку інформація про виконання рішення до виконавця не надходила, 20 березня 2025 року державним виконавцем направлено боржнику вимогу щодо виконання рішення та надання інформації про його виконання. У відповідь Державна судова адміністрація України листом від 10 квітня 2025 року повідомила, що зазначене рішення може бути виконано виключно шляхом безспірного списання коштів органами Казначейства в межах бюджетної програми 0501150, однак обсяги передбачених асигнувань є недостатніми, а їх перерозподіл неможливий.

22 квітня 2025 року державним виконавцем винесено постанову про накладення штрафу у виконавчому провадженні НОМЕР_2 на підставі частини першої статті 75 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку з невиконанням судового рішення без поважних причин. Цією ж постановою боржника попереджено про кримінальну відповідальність та встановлено новий строк для виконання рішення.

Вважаючи такі дії державного виконавця протиправними, Державна судова адміністрація України звернулася до суду з відповідним адміністративним позовом.

V. Норми права, які застосував суд

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 55 Конституції України передбачає, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Статтею 129-1 Конституції України визначено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

Згідно стаття 129-1 суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII (Далі - Закон № 1404-VIII) та Інструкція з примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 (далі - Інструкція).

У відповідності до вимог ст. 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно зі статтею 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюється Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Згідно ч. 1 ст. 13 Закону №1404-VIII під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

За правилами ч. 1ст. 26 Закону №1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа.

Статтями 63, 75 Закону № 1404-VIII встановлено порядок виконання рішень, за якими боржник зобов`язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. Так, у відповідності до вимог даних статей Закону, за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів та попередження про кримінальну відповідальність. У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин, виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

Згідно ч. 1 ст. 75 Закону № 1404-VIII у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов`язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу у розмірі 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, на боржника- юридичну особу- 300 неоподаткованих мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання.

У відповідності до ч. 2 ст. 75 Закону № 1404-VIII у разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення.

Відповідно до частини 1 статті 5 Закону №1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів.

Згідно з частиною 1 статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Пунктом 16 частини третьої статті 18 Закону №1404-VIII передбачено право виконавця під час здійснення виконавчого провадження накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом.

VI. Оцінка суду

Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, а також прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За змістом частини першої статті 77 КАС України, кожна сторона зобов`язана довести обставини, на яких ґрунтуються її вимоги або заперечення. Отже, у справі про оскарження дій державного виконавця саме на позивача покладається обов`язок доведення того, яким чином його права або законні інтереси були порушені під час вчинення дій примусового характеру.

Згідно зі статтею 19 Конституції України, органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.

Умови та порядок примусового виконання судових рішень визначаються Законом України «Про виконавче провадження», який є спеціальним нормативним актом у цій сфері.

Відповідно до статті 1 зазначеного Закону, виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження і полягає в сукупності дій, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що здійснюються органами та посадовими особами у межах і в спосіб, визначені законом.

Як передбачено частиною третьою статті 13 Закону, державний виконавець під час здійснення виконавчого провадження приймає рішення та вчиняє виконавчі дії шляхом винесення постанов, складення актів, надання розпоряджень, вимог, внесення подань тощо - у межах, встановлених законом.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону, державний виконавець зобов`язаний неупереджено, ефективно, своєчасно та в повному обсязі вчиняти виконавчі дії, передбачені цим Законом.

Як встановлено частиною першою статті 5 цього ж Закону, примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців), а у визначених випадках - на приватних виконавців.

Таким чином, законодавство визначає не лише межі повноважень державного виконавця, а й обов`язок вчиняти конкретні дії для забезпечення виконання судових рішень, зокрема - у спосіб та порядку, передбачених виконавчим документом та нормами Закону.

На виконанні у Відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України перебував виконавчий лист № 580/4796/24, виданий 10 січня 2025 року Черкаським окружним адміністративним судом на підставі рішення у справі № 580/4796/24. Зазначеним рішенням зобов`язано Державну судову адміністрацію України забезпечити Територіальне управління ДСА України у Черкаській області бюджетними асигнуваннями для здійснення видатків з виплати суддівської винагороди судді Канівського міськрайонного суду Черкаської області ОСОБА_1 за період з 01 квітня по 30 квітня 2024 року.

Керуючись положеннями статей 3, 4, 24- 27 Закону України «Про виконавче провадження», 4 лютого 2025 року державний виконавець виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № ВП НОМЕР_1. У зазначеній постанові боржнику було встановлено десятиденний строк для добровільного виконання рішення суду. Копію постанови, відповідно до частини другої статті 28 Закону, надіслано до електронного кабінету боржника в підсистемі «Електронний суд» ЄСІТС.

Оскільки станом на 20 березня 2025 року інформація про виконання рішення суду до органу державної виконавчої служби не надходила, того ж дня державний виконавець направив на адресу боржника вимогу про його виконання у 7-денний строк із зобов`язанням надати підтвердження виконання або пояснення щодо причин невиконання.

Листом від 10 квітня 2025 року № 10-7039/25 ДСА України повідомила державного виконавця про неможливість виконати рішення суду у спосіб, визначений виконавчим документом. Свою позицію позивач обґрунтовував тим, що рішення вказаної категорії повинні виконуватись у порядку, встановленому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845. У листі також зазначалося, що виконання судових рішень на користь суддів здійснюється за рахунок коштів бюджетної програми 0501150, головним розпорядником якої є ДСА України, в межах затверджених асигнувань на відповідний бюджетний період.

Законом України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» за бюджетною програмою 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів, працівників апаратів судів та працівників органів і установ системи правосуддя» передбачено видатки в розмірі 10,0 млн грн, які підлягають розподілу між відповідними установами та органами системи правосуддя.

Відповідно до затвердженого 13 січня 2025 року кошторису, Територіальному управлінню Державної судової адміністрації України в Черкаській області за цією програмою передбачено бюджетні призначення у сумі 23,8 тис. грн. Водночас у листі ДСА України зазначено, що загальний рівень забезпечення фінансових потреб органів системи правосуддя на 2025 рік за відповідним напрямком становить лише 0,6%.

Разом з тим, надана інформація не містить відомостей про те, чи передбачені кошти саме для виплати суддівської винагороди ОСОБА_1 . Відсутність такої конкретизації, на думку суду, ускладнює перевірку об`єктивних підстав для невиконання рішення суду та не свідчить про вжиття боржником достатніх заходів для його виконання.

Натомість, вказані пояснення позивача мають загальний характер, зосереджені на загальній ситуації з недофінансуванням відповідної бюджетної програми, не містять підтверджень фактичного перерозподілу коштів, подання бюджетного запиту на рівні Вищої ради правосуддя чи звернення до суду з питань зміни способу виконання рішення.

З огляду на вищевикладене, державний виконавець, діючи в межах повноважень, передбачених статтею 63 Закону України «Про виконавче провадження», у зв`язку з невиконанням рішення суду без поважних причин, 22 квітня 2025 року виніс постанову про накладення штрафу на боржника - ДСА України. У зазначеній постанові також визначено новий строк для виконання та попередження про кримінальну відповідальність.

Відповідно до статті 75 цього ж Закону, у разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин, державний виконавець має повноваження накласти штраф у подвійному розмірі та звернутись із повідомленням до органів досудового розслідування.

Суд зазначає, Закон України «Про виконавче провадження» прямо передбачає повноваження державного виконавця на винесення постанови про накладення штрафу у разі невиконання боржником судового рішення. Застосування такого заходу є формою юридичної відповідальності та спрямоване на забезпечення реального виконання судових актів - як кінцевої мети виконавчого провадження, що є завершальною стадією судового розгляду.

При цьому поважними причинами невиконання судового рішення можуть бути визнані лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волі боржника, пов`язані з істотними перешкодами або труднощами, що унеможливлюють виконання у визначений строк. Такі обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами.

З матеріалів справи убачається, що станом на 22 квітня 2025 року судове рішення у справі № 580/4796/24 не було виконано. Боржник не надав державному виконавцю ані доказів повного чи часткового виконання, ані підтвердження наявності поважних причин, що об`єктивно унеможливили виконання. У зв`язку з цим державним виконавцем на підставі статей 63, 75 Закону України «Про виконавче провадження» постановою від 22.04.2025 № ВП НОМЕР_1 на Державну судову адміністрацію України накладено штраф у розмірі 5100 грн. Постановою встановлено новий строк для виконання рішення - 10 робочих днів, зобов`язано повідомити виконавця про його виконання, а також винесено попередження про відповідальність за ст. 75 Закону та за ст. 382 Кримінального кодексу України за умисне невиконання судового рішення.

28 травня 2025 року, у зв`язку з повторним невиконанням рішення без поважних причин, державним виконавцем винесено другу постанову у тому ж виконавчому провадженні № ВП НОМЕР_1, якою на боржника накладено штраф у подвійному розмірі - 10200 грн.

Крім того, 4 червня 2025 року, керуючись вимогами статей 63, 75 Закону України «Про виконавче провадження» та статтею 382 КК України, державний виконавець направив повідомлення до Слідчого управління ГУ Національної поліції у м. Києві про можливе вчинення боржником кримінального правопорушення, передбаченого статтею 382 КК України. Копії відповідного повідомлення було надіслано сторонам для відома.

Суд вважає за необхідне констатувати, що у разі вирішення питання щодо накладення штрафу державний виконавець зобов`язаний перевірити дві ключові обставини:

- факт виконання чи невиконання рішення суду;

- у випадку невиконання - встановити, чи були поважні причини для такого невиконання.

Лише за умови встановлення відсутності поважних причин державний виконавець має право винести постанову про накладення штрафу на боржника. Цей обов`язок випливає з положень статей 63 і 75 Закону України «Про виконавче провадження» та узгоджується зі змістом статті 18 цього ж Закону, яка передбачає, що державний виконавець реалізує свої повноваження шляхом вчинення виконавчих дій, а сторони виконавчого провадження повинні належно виконувати покладені на них обов`язки.

Таким чином, постанова про накладення штрафу може бути винесена виключно за наявності факту невиконання судового рішення без наявності об`єктивно обґрунтованих перешкод для його виконання, тобто за умови, коли боржник мав реальну можливість виконати рішення, але не зробив цього.

До поважних причин, у розумінні наведених норм, можуть бути віднесені лише ті обставини, які не залежать від волевиявлення боржника та є такими, що унеможливили або істотно ускладнили виконання рішення у встановлений строк. Наявність таких обставин має бути належним чином підтверджена.

Ця правова позиція узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду, зокрема з висновками, викладеними у постановах від 10.09.2019 у справі № 0840/3476/18, від 19.09.2019 у справі № 686/22631/17 та від 07.11.2019 у справі № 420/70/19, де суд підкреслив, що наявність поважних причин повинна бути доведена боржником та мати характер об`єктивних перешкод.

У справі, що розглядається, обґрунтовуючи існування поважних причин, позивач посилається на положення частини другої статті 6 Закону України «Про виконавче провадження», згідно з якою рішення про стягнення коштів з державних органів виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Крім того, позивач стверджує, що порядок виконання судових рішень, адресованих державним органам або бюджетним установам, врегульовано Законом України від 05.06.2012 № 4901-IV «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845. За твердженням позивача, зазначене свідчить про те, що виконання рішення може здійснюватись лише у спосіб, визначений цими спеціальними актами, а отже - не може бути реалізовано без залучення органів Казначейства та відповідних бюджетних призначень.

Суд бере до уваги, що відповідно до статті 3 Закону України № 4901-IV «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», виконання судових рішень про стягнення коштів з державних органів здійснюється Державною казначейською службою України в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків відповідного органу. У разі відсутності таких призначень - виконання провадиться за рахунок коштів, передбачених спеціальною бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Абзац десятий пункту 25 Порядку № 845 встановлює, що у разі наявності у боржника або у головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання судових рішень, безспірне списання коштів здійснюється лише за рахунок такої бюджетної програми. Виконання рішень, ухвалених на користь суддів, відповідно до цього положення, має здійснюватися за рахунок бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів, працівників апаратів судів та працівників органів і установ системи правосуддя», головним розпорядником якої є ДСА України.

На переконання позивача, саме зазначені законодавчі приписи виключають можливість іншого способу виконання рішення Черкаського окружного адміністративного суду у справі № 580/4796/24, зокрема - за рахунок коштів, не передбачених цією програмою або без відповідного фінансування Казначейською службою. Відтак, ДСА України вважає, що мала об`єктивні перешкоди до виконання рішення.

На підтвердження вжиття заходів, спрямованих на створення фінансових передумов для виконання судового рішення, позивач надав листи від 03.02.2025 № 11-2404/25 та від 06.03.2025 № 11-4566/25, адресовані Комітету Верховної Ради України з питань бюджету. У зазначених зверненнях містилися пропозиції щодо внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» у частині збільшення видатків за програмою 0501150 на суми 1495,2 млн грн та 1503,6 млн грн відповідно.

На підставі вищевикладеного ДСА України листом від 10.04.2025 № 10-7039/25 повідомила державного виконавця про об`єктивну неможливість виконати рішення суду у спосіб, визначений виконавчим документом. У тому ж листі висловлено прохання не вживати заходів примусового впливу, зокрема - не накладати штраф.

Однак державний виконавець, здійснивши оцінку наведених обставин, не визнав їх такими, що свідчать про відсутність вини боржника або про наявність об`єктивно непереборних перешкод для виконання рішення, й дійшов висновку про наявність підстав для застосування заходів відповідальності відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження».

Суд вважає за необхідне врахувати також обставини, що згідно з пунктом 1 Положення про Державну судову адміністрацію України, затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя від 17.01.2019 № 141/0/15-19, Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень, установлених законом, та підзвітна Вищій раді правосуддя у визначених межах.

Пункт 2 Положення передбачає, що метою діяльності ДСА України є створення належних умов функціонування судів і діяльності суддів, зокрема шляхом фінансового забезпечення. Серед основних завдань ДСА України (підпункт 1 пункту 5 Положення) прямо визначено її обов`язок здійснювати фінансування судової системи в межах компетенції. Для реалізації цих завдань ДСА України, зокрема, формує бюджетні запити (підпункт 3 пункту 6 Положення).

Згідно з пунктом 17 частини 1 статті 13 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», Вища рада правосуддя затверджує нормативи фінансового забезпечення судів за поданням ДСА України. Водночас, як вбачається з матеріалів справи, позивач не надав доказів звернення з відповідним бюджетним запитом до Вищої ради правосуддя щодо фінансування суддівської винагороди, що підлягала виплаті відповідно до рішення суду.

Крім того, рішенням Ради суддів України від 09.12.2024 № 47 ДСА України було рекомендовано вжити додаткових заходів із фінансового забезпечення судової системи, з огляду на наявність прогнозованого перехідного залишку спеціального фонду державного бюджету у розмірі близько 1,9 млрд грн. У рішенні підкреслено, що такі залишки можуть бути спрямовані на першочергові потреби, зокрема - на погашення заборгованості, у тому числі й щодо суддівської винагороди.

Аналогічна позиція щодо відповідальності ДСА України як головного розпорядника бюджетних коштів викладена у постанові Верховного Суду від 09.06.2022 у справі № 280/136/21. Суд зазначив, що саме ДСА України, як орган, відповідальний за визначення обсягу видатків та їх розподіл між розпорядниками нижчого рівня, повинна вживати заходів щодо належного та своєчасного фінансування виплат, у тому числі суддівської винагороди. В інших постановах (зокрема, від 23.06.2021 у справі № 520/13014/2020 та від 05.08.2021 у справі № 160/6089/20) Верховний Суд дійшов висновку, що головний розпорядник бюджетних коштів несе відповідальність за невиплату суддівської винагороди, навіть якщо причиною є обмеженість фінансування.

При цьому, як убачається з резолютивної частини рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 10.01.2025 у справі № 580/4796/24, ДСА України зобов`язано забезпечити бюджетними асигнуваннями територіальний підрозділ - для здійснення видатків з виплати суддівської винагороди. Рішення не містить прямої вказівки на джерело фінансування, зокрема - на конкретну бюджетну програму, а отже, відсутність коштів за одним із напрямків фінансування не є достатньою підставою для невиконання рішення суду.

Водночас, адміністративне рішення не створює нових правовідносин, а спрямоване на поновлення порушеного права у межах вже існуючих зобов`язань. Тому ДСА України була зобов`язана організувати належне виконання рішення, зокрема - вжити заходів для забезпечення бюджетних асигнувань, а за наявності обставин, що істотно ускладнювали виконання, звернутися до суду з відповідною заявою, як це передбачено статтею 378 КАС України.

Однак, як встановлено судом, позивач не звертався з такою заявою, не повідомив державного виконавця про фактичний початок виконання судового рішення у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, та не надав підтвердження вжиття конкретних заходів для забезпечення фінансування суддівської винагороди в межах провадження, у якому була винесена оскаржувана постанова.

Аналіз матеріалів справи дає підстави суду вважати, що у сукупності встановлені обставини свідчать, що правовою підставою для винесення державним виконавцем постанови про накладення штрафу у межах виконавчого провадження є факт невиконання судового рішення у встановлений строк без поважних причин. Застосування відповідного заходу реагування передбачене законом як обов`язок, а не право державного виконавця, та має на меті забезпечення реалізації мети виконавчого провадження - фактичне виконання судового рішення.

Європейський суд з прав людини у своїй усталеній практиці (зокрема у справах «Піалопулос та інші проти Греції», «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Горнсбі проти Греції») неодноразово наголошував, що державні органи, належним чином повідомлені про існування судового рішення, зобов`язані вжити всіх належних заходів для його виконання. Особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна додатково ініціювати виконавчі дії чи нести відповідальність за бездіяльність держави. У разі ж, якщо державні органи ухиляються від виконання, гарантії, передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, втрачають зміст.

У рішеннях ЄСПЛ у справах «Шмалько проти України», «Іммобільяре Саффі проти Італії», «Сук проти України» також підкреслено, що невиконання судового рішення не може бути виправдано недоліками бюджетного чи адміністративного регулювання. Держава не має права посилатись на відсутність коштів як на підставу невиконання судового рішення.

З огляду на викладене, на момент винесення постанови державного виконавця від 22.04.2025 № ВП НОМЕР_1, судове рішення залишалося невиконаним, підстави для зупинення або закінчення виконавчого провадження були відсутні. Отже, дії державного виконавця щодо накладення штрафу були правомірними та здійсненими в межах повноважень, передбачених законом.

Підхід, відповідно до якого накладення штрафу в разі невиконання рішення є формою юридичної відповідальності, відображений також у постанові Верховного Суду від 16.04.2020 у справі № 826/14754/17, де суд зазначив:

«Застосування такого заходу реагування як винесення постанови про накладення штрафу є обов`язком державного виконавця і націлено на забезпечення реалізації мети виконавчого провадження. Позивач у строк, установлений для добровільного виконання, рішення не виконав, тому відповідач мав усі правові підстави для накладення штрафу, діючи у спосіб, передбачений законом».

Крім того, відповідно до частини другої статті 6 Закону України «Про виконавче провадження», рішення про стягнення коштів з державних органів виконується органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. Проте це не звільняє державні органи від обов`язку вжити належних заходів для ініціювання такого виконання, зокрема подати відповідний бюджетний запит, звернутися до суду щодо зміни способу виконання рішення або обґрунтовано повідомити державного виконавця про неможливість виконання.

Згідно з пунктом 6 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13.12.2010, судам слід ураховувати, що постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу є формами відповідальності за невиконання рішення, що зобов`язує боржника вчинити певні дії.

Таким чином, штраф, накладений постановою державного виконавця від 22.04.2025 № ВП НОМЕР_1, є юридичною відповідальністю боржника за невиконання судового рішення. Скасування цієї постанови фактично означало б визнання допустимості бездіяльності суб`єкта владних повноважень у частині виконання рішень суду, що суперечить принципу верховенства права та рішенню, яке набрало законної сили.

З огляду на викладене, суд вважає, що постанова державного виконавця винесена відповідно до чинного законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування або визнання протиправною.

Відтак, позовні вимоги є необгрунтованими.

VІI. Висновок суду

Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78цього Кодексу.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.

VIІI. Розподіл судових витрат

Оскільки, в задоволенні позову відмовлено і відповідачем не надано доказів понесення судових витрат, пов`язаних із залученням свідків та проведенням експертиз, судові витрати присудженню не підлягають.

Керуючись ст. ст. 6-10, 14, 72-77, 90, 132, 159, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

в и р і ш и в:

У задоволенні адміністративного позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя Леонтович А.М.