Рішення № 128822034, 07.07.2025, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа №:755/2229/25

Провадження №: 2/755/3539/25

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" липня 2025 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі:

головуючої судді Яровенко Н.О.

при секретарі Гриценко О.І.

з участю сторін:

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Святошинської районної м. Києві державної адміністрації, ІНФОРМАЦІЯ_1 про виконання батьками обов`язків з виховання та утримання дитини,

в с т а н о в и в:

Позивач звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 , треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Святошинської районної м. Києві державної адміністрації, ІНФОРМАЦІЯ_1 про виконання батьками обов`язків з виховання та утримання дитини посилаючись на те, що позивач перебував в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 . У шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народився син, ОСОБА_4 . 27.10.2023 року Солом`янським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (м. Київ) внесено актовий запис про розірвання шлюбу. Син, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з січня 2022 року фактично проживає разом з батьком. Матеріальне забезпечення, виховання та належні умови проживання для дитини здійснюється позивачем самостійно. Здоров`ям дитини батько також займається самостійно. При цьому мати жодної участі у матеріальному забезпеченні, розвитку дитини та її вихованні тривалий час не приймає. Відповідач ніколи не надавала матеріальної допомоги на утримання спільної дитини, яка постійно потребує нормального харчування, придбання одягу, лікування, витрат на навчання, соціальний розвиток тощо. Відповідач також повністю усунулася від спілкування з дитиною та не цікавиться її фізичним чи психічним станом. Оскільки відповідач зовсім не бере участі у фінансовому забезпеченні спільної дитини, всі витрати, пов`язані із утриманням сина, здійснюються виключно позивачем. Крім того, за відомостями, отриманими під час останнього спілкування, відповідач не має постійного стабільного доходу та не виявляє бажання надавати будь-яку фінансову допомогу на утримання дитини. Протягом усього часу позивач неодноразово намагався встановити контакт із відповідачкою, спонукаючи її приділяти увагу дитині, спілкуватися з сином, проводити спільний час, допомагати у навчанні та брати участь у важливих питаннях, таких як медичні огляди чи материнська підтримка. Однак ці спроби залишилися безрезультатними, оскільки відповідачка часто ігнорує звернення позивача або демонструє повну байдужість. Всупереч таким вимогам закону відповідач, який проживає окремо від малолітньої дитини, матеріально їй не допомагає. Як зазначено вище, дитина проживає разом з позивачем та належним чином без жодної участі відповідача забезпечена житловими умовами. Позивач повністю забезпечує дитині належні умови для її проживання, виховання та гармонійного розвитку. Незважаючи на значні витрати, пов`язані із забезпеченням гідного рівня життя для малолітньої дитини, позивач усвідомлює свій обов`язок і має твердий намір і надалі гарантувати дитині належний рівень матеріального забезпечення. Водночас, держава надає певний захист і пільги особам, які самостійно утримують дітей, що може стати додатковою підтримкою позивачу у процесі виховання сина. З огляду на те, що позивач є єдиною особою, яка безперервно опікується дитиною, його присутність поруч із сином є необхідною. Особливо це актуально в умовах воєнного стану в Україні. Позивач, як особа призовного віку, зобов`язаний надати документ, передбачений для військовозобов`язаних, з метою отримання відстрочки від призову на військову службу. Таким документом є рішення суду, яке підтверджує, що позивач самостійно виховує та утримує дитину, що передбачено статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отже, ОСОБА_1 фактично самостійно займається утриманням та вихованням свого син, починаючи з січня 2022 року, через існування (настання) обставин, відповідно до яких мати повністю усунулась від виконання усіх своїх материнських обов`язків, що свідчить про умисне ухилення від виконання цих обов`язків та реалізації прав з даного приводу. Дитині комфортно проживати з батьком. Дитина отримує все необхідне для задоволення своїх потреб та всебічного розвитку. Однак для забезпечення належного виконання батьківських обов`язків позивачу необхідно отримати можливість реалізації повноцінного опікування над дитиною та відповідний захист з боку держави. Це дозволить йому скористатися пільгами, наданими державними органами та установами, забезпечити вільне пересування територією України та за її межами, а також отримати додаткові соціальні гарантії на робочому місці, зокрема право на додаткову відпустку. Позивачеві стало відомо, що відповідач покинула територію України, наразі перебуває за кордоном, займається влаштуванням особистого життя і не має наміру повертатись до України. Водночас, під час розгляду справи №755/18850/23 Дніпровським районним судом м. Києва встановлено, що матір`ю ОСОБА_3 було подано до соціальної служби письмові пояснення про те, що з моменту їх роздільного проживання з чоловіком вона не має можливості брати участь у вихованні та утриманні сина, перебуває за кордоном. Важливо відмітити, що у вищезгаданому рішенні зазначено, що відповідач фактично визнала всі обставини, наведеними позивачем, зокрема щодо самостійного виховання дитини батьком, який забезпечує належні умови проживання та матеріальне утримання дитини. Відповідач визнала відсутність своєї участі у вихованні та утриманні дитини. Також під час розгляду справи не було виявлено жодних фактів, що свідчили б про створення перешкод чи обмежень з боку позивача для спілкування матері з дитиною. З огляду на вищезазначене т^ надані сторонами в справі докази, Дніпровський районний суд м. Києва у своєму рішенні повністю задовольнив позов ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини разом із батьком. Очевидно, прояв такої безвідповідальності та байдужості щодо життя та здоров`я власної дитини зі сторони матері не залишає жодних підстав для твердження щодо участі відповідача у вихованні та утриманні дитини.

Ухвалою судді Дніпровського районного суду м.Києва від 19.02.2025 року відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом ) сторін.

Ухвалою Дніпровського районного суду м.Києва від 04.03.2025 року виправлено описку в ухвалі від 19.02.2025 року в частині порядку розгляду справи, а саме постановлено проводи розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Дніпровського районного суду м.Києва від 14.04.2025 року закрито підготовче провадження.

В судовому засідання позивач та його представник позов підтримали та просять суд визнати, що ОСОБА_3 неналежно виконує обов`язки з виховання та утримання дитини, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , починаючи з січня 2022 року; визнати, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує дитину - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , починаючи з січня 2022 року, без участі матері - ОСОБА_3 .

В судове засідання відповідач жодного разу не з`явилась, про день, час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином. Кореспонденція, що надіслана на адресу відповідача провернулася до суду із зазначенням причин повернення «за закінченням терміну зберігання».

Верховний Суд у постанові від 18 березня 2021 року у справі № 911/3142/19 сформував правовий висновок про те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 913/879/17, від 21 травня 2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15 червня 2020 року у справі № 24/260-23/52-б).

Треті особи в судове засідання не з`явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином.

Суд, вислухавши пояснення позивача, його представника, допитавши свідків, вивчивши матеріали справи, дослідивши письмові докази, оцінивши докази кожен окремо та в їх сукупності, повно, об`єктивно та всебічно з`ясувавши обставини справи, приходить до наступного висновку.

Перевіряючи обставини справи, судом встановлено, що 14.09.2013 року сторони уклали шлюб, який зареєстрований у Відділі державної реєстрації актів цивільного стану Солом`янського районного управління юстиції у м.Києві, актовий запис № 1907.

Від шлюбу у сторін народився син - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 29.01.2019 року, виданого Святошинським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції і місті Києві.

Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 19.09.2023 року шлюб між сторонами розірвано.

Рішенням Дніпровського районного суду м.Києва від 01.03.2024 року по цивільній справі №755/18850/23, визначено місце проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з батьком ОСОБА_1 . Рішення набрало законної сили 01.04.2024 року.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_5 , яка матір`ю позивача, пояснила, що починаючи з моменту одруження відповідач фактично знаходилась на повному утримання свого чоловіка. В 2019 році народився онук та з цього часу в родини почалися негаразди. Приблизно з кінці 2021 року - початку 2022 року відповідач залишила дитину позивачу. З цього часу дитина знаходиться на утриманні позивача. З кінця 2023 року перебуває у Польщі та має наміри повернутися до України.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_6 , який є другом приблизно 10 років, пояснив, що стосунки позивача та відповідача почали псуватися приблизно в 2021- 2022 роках. Коли у 2022 році він приїхав на день народження дитини, відповідача він не бачив. Позивач повідомив йому, що вони розійшлись. Наразі йому невідомо де перебуває відповідач. Останній раз особисто бачив позивача 27.01.2022 року.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Звертаючись до суду із позовом позивач просить визнати відповідача, що неналежно виконує обов`язки з виховання та утримання дитини починаючи з січня 2022 року та одночасно визнати, що позивач самостійно виховує та утримує дитину починаючи з січня 2022 року. Заявлені вимоги, пов`язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу - батька, який самостійно виховує дитину з метою в подальшому отримати відстрочку від мобілізації на підставі ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно із ч.6 ст.12 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров`я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов`язків відповідно до закону.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.3 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 р., в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

У відповідності до вимог ст.18 Конвенції про права дитини, батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Конвенція про права дитини в п.3 ст.9 закріпила принцип, за яким держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України).

Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної

реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.

За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Зазначена норма свідчить про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один із батьків проживає окремо від дитини, на підставі цього договору він має здійснювати батьківські права та виконувати обов`язки, що очевидно полягає у вчиненні визначених договором певних дій, необхідних для виховання дитини, а не у повній відмові від них.

Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.

При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).

Так, у силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов`язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України).

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.

Згідно із частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов`язок особистого немайнового характеру припиняється у зв`язку з неможливістю його виконання.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Спір щодо участі у вихованні дитини тим з батьків, який проживає окремо від неї, відповідно до ст.158 СК України вирішується органом опіки та піклування за заявою матері, батька дитини. Тоді орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Рішення про це орган опіки та піклування постановляє на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших обставин, що мають істотне значення. Це рішення органу опіки та піклування є обов`язковим до виконання.

І лише у тому випадку, коли той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод. Тоді суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування, що встановлено у ст.159 СК України.

Відповідно до ч.1 ст.157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті, в якій зазначено, що той із батьків, з яким за рішенням суду визначено або висновком органів опіки та піклування підтверджено місце проживання дитини, крім того з батьків, до якого застосовуються заходи примусового виконання рішення про встановлення побачення з дитиною та про усунення перешкод у побаченні з дитиною, самостійно вирішує питання тимчасового виїзду за межі України на строк, що не перевищує одного місяця.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

У даній справі, позивач просить визнати, що відповідач неналежно виконує обов`язки з виховання та утримання дитини, проте в судовому засідання заявив, що не має наміру позбавляти відповідача батьківських прав, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року по справі № 201/5972/22.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п. 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18).

В судовому засіданні достовірно встановлено, що надані позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дитини.

Посилання позивача на той факт, що відповідачка проживає окремо, не заслуговують на увагу, оскільки вказаний факт не звільняє відповідачку, як матір, від обов`язку виховання та утримання її сина, а тому дані докази не можуть бути підставою для задоволення позову. Щодо показів свідка ОСОБА_6 , то суд їх не приймає до уваги з огляду на те, що свідок останній раз особисто бачив позивача лише 27.01.2022 року. Щодо показів свідка ОСОБА_5 , то суд відноситься до них критично, оскільки свідок є матір`ю позивача, отже особою зацікавленою, проживає в Україні, та зазначила, що позивач проживає у Польщі.

На підставі цього, вимога про визнання відповідача такою, що неналежно виконує обов`язки з виховання та утримання дитини та визнання позивача таким, що самостійно виховує та утримує дитину є необґрунтованою.

Утримання та виховання дітей батьком є законним його обов`язком та не потребує встановлення судом з тією метою, про яку зазначив позивач.

Позивач ототожнює поняття «одинока матір» та «одинокий батько», однак такі твердження є помилковими, оскільки підставою для отримання статусу одинокої матері є відсутність запису про укладення шлюбу або наявність свідоцтва про розірвання шлюбу, під час народження дитини.

Батько дитини може набути такого статусу у разі позбавлення матері батьківський прав чи у разі її смерті.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Крім того, апеляційний суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція) встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у справі Chahal v. the United Kingdom (заява №22414/93, пункт 145, рішення від 15 листопада 1996 року) вказав, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань (див. рішення у справі Vilvarajah and Others v. the United Kingdom; заяви №№13163/87, 13164/87, 13165/87, 13447/87, 13448/87 52854/99, пункт 122, від 30 жовтня 1991 року).

Також ЄСПЛ неодноразово зазначав (справа Afanasyev v. Ukraine, заява №38722/02, пункт 75, рішення від 5 квітня 2005 року), що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасники мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення у справі Aydin v. Turkey від 25 вересня 1997 року п. 103 та рішення у справі Kaya v. Turkey від 19 лютого 1998 року, пункт 106).

Отже, застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду. Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною 1 статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

З огляду на викладене суд констатує у даній справі вимоги позивача не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав позивача, а є лише підставою для вирішення інших позовних вимог, іншої справи.

Обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19, від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18.

Окрім того, суд звертає увагу, що Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.

За правилами п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

В силу ч. 5 ст. 22 вказаного Закону призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов`язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов`язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов`язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).

Таким чином, розгляд позову ОСОБА_1 про виконання батьками обов`язків з виховання та утримання дитини, в свою чергу, свідчить про можливий спір щодо наявності чи відсутності підстав для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, вплине на обсяг прав та обов`язків територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Відповідно до ч. 2 ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Святошинської районної м. Києві державної адміністрації, ІНФОРМАЦІЯ_1 про виконання батьками обов`язків з виховання та утримання дитини.

Питання щодо судових витрат суд вирішує на підставі положень ст.141 ЦПК України і в зв`язку з відмовою у задоволенні позову судові витрати не підлягають стягненню з відповідача.

На підставі викладеного, керуючись ст. 4, 76, 77, 81, 89, 141, 259, 263-265 ЦПК України суд, -

у х в а л и в:

В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Святошинської районної м. Києві державної адміністрації, ІНФОРМАЦІЯ_1 про виконання батьками обов`язків з виховання та утримання дитини відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Дані сторін:

Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ;

Відповідач: ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_2 ;

Третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Святошинської районної м. Києві державної адміністрації, ЄДРПОУ 37498740, адреса місцезнаходження: м. Київ, вулиця Гната Юри, 9 кім.422;

Третя особа: ІНФОРМАЦІЯ_1 , ЄДРПОУ НОМЕР_4 , адреса місцезнаходження: АДРЕСА_3 .

Повний текст рішення складено 14.07.2025 року.

Суддя Н.О.Яровенко