Рішення № 128815312, 01.05.2025, Господарський суд Київської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" травня 2025 р. Справа № 911/5262/15

Господарський суд Київської області у складі судді Бацуци В. М.

при секретарі судового засідання Панченко К. О.

за участю представників учасників справи:

від прокуратури: не з`явились;

від відповідача-1: не з`явились;

від відповідача-2: не з`явились;

від відповідача-3: не з`явились;

розглянувши матеріали справи

за позовом Першого заступника прокурора Київської області, м. Київ

до:

1) Ірпінської міської ради, м. Ірпінь;

2) Комунального підприємства „Ірпіньжитлоінвестбуд", м. Ірпінь;

3) Приватного підприємства „Білдгрупменеджмент", м. Ірпінь;

про визнання недійсними рішень, визнання недійсними договору оренди земельної ділянки та договору суборенди земельної ділянки

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Перший заступник прокурора Київської області звернувся в Господарський суд Київської області із позовом до Ірпінської міської ради, КП „Ірпіньжитлоінвестбуд", ПП „Б.Г.М." про: 1) визнання недійсним рішення Ірпінської міської ради за № 2496-36-IV від 06.09.2012 р. „Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення в оренду КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" земельної ділянки площею 1, 5 га, за адресою: м. Ірпінь, вул. Чехова, 27, для будівництва багатоповерхової забудови"; 2) визнання недійсним рішення Ірпінської міської ради за № 2497-З6-1V від 06.09.2012 р. „Про надання дозволу КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" на передачу земельної ділянки площею 1, 5 га, за адресою: м. Ірпінь, вул. Чехова, 27, в суборенду ПП „Білдгрупменеджмент", для будівництва багатоповерхової забудови"; 3) визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 1, 5 га з кадастровим номером 3210900000:01:066:0013, укладеного 24.09.2012 р. між Ірпінською міською радою та КП „Ірпіньжитлоінвестбуд", строком на 5 років, який зареєстровано відділом Держкомзему м. Ірпінь Київської області у Державному реєстрі земель за № 321090004999946 від 24.09.2012 р.; 4) визнання недійсним договору суборенди земельної ділянки площею 1, 5 га з кадастровим номером 3210900000:01:066:0013, укладеного 25.10.2012 р. між КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" та ПП „Білдгрупменеджмент", строком на 5 років, який зареєстровано відділом Держкомзему м. Ірпінь Київської області у Державному реєстрі земель за № 3210900000010660013401 від 25.10.2012 р.

Позовні вимоги обґрунтовані прокурором тим, що рішення № 2496-36-IV від 06.09.2012 р. „Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення в оренду КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" земельної ділянки площею 1, 5 га, за адресою: м. Ірпінь, вул. Чехова, 27, для будівництва багатоповерхової забудови" та рішення № 2497-36-VІ від 06.09.2012 р. „Про надання дозволу КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" на передачу земельної ділянки площею 1, 5 га, за адресою: м. Ірпінь, вул. Чехова, 27, в суборенду ПП „Білдгрупменеджмент", для будівництва багатоповерхової забудови" Ірпінської міської ради були прийняті, а на їх підставі договір оренди земельної ділянки площею від 24.09.2012 р. між Ірпінською міською радою та КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" та договір суборенди земельної ділянки від 25.10.2012 р. між КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" та ПП „Білдгрупменеджмент" були укладені всупереч положенням Цивільного кодексу України, Лісового кодексу України, Земельного кодексу України, Закону України „Про оренду землі", іншим нормативно-правовим актам.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 14.12.2015 р. порушено провадження у справі № 911/5262/15 за позовом Першого заступника прокурора Київської області до Ірпінської міської ради, КП „Ірпіньжитлоінвестбуд", ПП „Б.Г.М." про визнання недійсними рішень, визнання недійсними договору оренди земельної ділянки та договору суборенди земельної ділянки і призначено її розгляд у судовому засіданні за участю представників учасників процесу на 20.01.2016 р.

20.01.2016 р. за наслідками судового засідання судом винесено ухвалу, якою відкладено розгляд справи на 03.02.2016 р.

03.02.2016 р. перед судовим засіданням до канцелярії суду від позивача надійшли додаткові пояснення № 05/2-16 від 03.02.2016 р., що долучені судом до матеріалів справи.

03.02.2016 р. за наслідками судового засідання судом винесено ухвалу, якою відкладено розгляд справи на 17.02.2016 р.

09.02.2016 р. до канцелярії суду від відповідача-2 надійшли заперечення № 10/2 від 04.02.2016 р. проти позовної заяви, у яких він просить суд відмовити позивачу у задоволенні позову повністю.

17.02.2016 р. перед судовим засіданням до канцелярії суду від відповідача-1 надійшов відзив № 01-2-/507 від 17.02.2016 р. на позов, у якому він просить суд відмовити позивачу у задоволенні позову повністю.

17.02.2016 р. перед судовим засіданням до канцелярії суду від Громадської організації „Всеукраїнське об`єднання Впливова громада" надійшла заява б/н від 17.02.2016 р. про вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, у якій Громадська організація „Всеукраїнське об`єднання Впливова громада" просить суд допустити її до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, обґрунтовуючи тим, що рішення у даній справі вплине на права та законні інтереси членів Організації та мешканців м. Ірпінь.

17.02.2016 р. у судовому засіданні за наслідками розгляду вищевказаної заяви Громадської організації „Всеукраїнське об`єднання Впливова громада" про вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, після вирішення судом даного питання судом було відмовлено в його задоволенні за безпідставністю і необґрунтованістю, про що було винесено відповідну ухвалу Господарського суду Київської області від 17.02.2016 р.

17.02.2016 р. за наслідками судового засідання судом винесено ухвалу, якою відкладено розгляд справи на 02.03.2016 р.

02.03.2016 р. перед судовим засіданням до канцелярії суду від відповідача-3 надійшов відзив б/н від 02.03.2016 р. на позов, у якому він просить суд відмовити позивачу у задоволенні позову повністю, у тому числі, у зв`язку із пропущенням строків позовної давності.

02.03.2016 р. перед судовим засіданням до канцелярії суду від відповідача-1 надійшли додаткові письмові пояснення б/н від 02.03.2016 р., що долучені судом до матеріалів справи, та заява б/н від 02.03.2016 р. про застосування строку позовної давності, у якій він просить суд застосувати строки позовної давності та відмовити позивачу у задоволенні позову повністю.

02.03.2016 р. за наслідками судового засідання судом винесено ухвалу, якою відкладено розгляд справи на 23.03.2016 р.

23.03.2016 р. перед судовим засіданням до канцелярії суду від позивача надійшли заперечення б/н б/д на заяву про застосування строків позовної давності, що долучені судом до матеріалів справи.

23.03.2016 р. перед судовим засіданням до канцелярії суду від відповідача-1 надійшли додаткові письмові пояснення № 01-20/895 від 23.03.2016 р., що долучені судом до матеріалів справи, та заява № 01-20/894 від 23.03.2016 р. про застосування строку позовної давності, у якій він просить суд застосувати строки позовної давності та відмовити позивачу у задоволенні позову повністю.

23.03.2016 р. перед судовим засіданням до канцелярії суду від відповідача-3 надійшла заява б/н від 23.03.2016 р. про долучення документів із доданими до неї документами на виконання вимог суду, що долучені судом до матеріалів справи.

23.03.2016 р. за наслідками судового засідання судом винесено ухвалу, якою відкладено розгляд справи на 07.04.2016 р.

07.04.2016 р. перед судовим засіданням до канцелярії суду від позивача надійшов лист б/н б/д із доданими до нього документами на виконання вимог суду, що долучені судом до матеріалів справи.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 07.04.2016 р. зупинено провадження у справі № 911/5262/15 до набрання законної сили рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 29.03.2016 р. у пов`язаній з нею справі № 367/762/15-ц за позовом Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, КП „Бучанське управління житлово-комунального господарства Бучанської міської ради" до Ірпінської міської ради, ОСОБА_1 та інших про визнання недійсними рішення, державного акту на право власності на землю, витребування з чужого незаконного володіння та визнання права власності на земельну ділянку.

19.12.2016 р. до канцелярії суду від позивача надійшло клопотання № 05/2-1771вих16 від 16.12.2016 р. про поновлення провадження у справі, у якому він повідомив суд, про те, що на даний час обставини, що зумовили зупинення провадження у справі усунуті, що рішенням апеляційного суду Київської області від 30.08.2016 р. у справі № 367/762/15-ц скасовано рішення Ірпінського міського суду Київської області від 29.03.2016 р. та ухвалено нове, яким відмовлено в задоволенні позову Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, КП „Бучанське управління житлово-комунального господарства Бучанської міської ради" до Ірпінської міської ради, ОСОБА_1 та інших про визнання недійсними рішення, державного акту на право власності на землю, витребування з чужого незаконного володіння та визнання права власності на земельну ділянку.

19.12.2016 р. до канцелярії суду від позивача надійшла заява № 05/1-1771вих16 від 16.12.2016 р. про забезпечення позову, у якій він просить суд вжити заходи до забезпечення позову, а саме заборонити КП „Ірпіньжитлоінвестбуд", ПП „Білдгрупменеджмент" чи будь-яким КП „Ірпіньжитлоінвестбуд", ПП „Білдгрупменеджмент" іншим особам вчиняти будь-які дії щодо проведення будівельних робіт на земельній ділянці площею 1, 5 га з кадастровим номером 3210900000:01:066:0013, що розташована за адресою: м. Ірпінь, вул. Чехова, 27.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 10.01.2017 р. поновлено провадження у справі № 911/5262/15 за позовом Першого заступника прокурора Київської області до Ірпінської міської ради, КП „Ірпіньжитлоінвестбуд", ПП „Б.Г.М." про визнання недійсними рішень, визнання недійсними договору оренди земельної ділянки та договору суборенди земельної ділянки і призначено її розгляд у судовому засіданні за участю представників учасників процесу на 01.02.2017 р.

01.02.2017 р. за наслідками судового засідання судом винесено ухвалу, якою відкладено розгляд справи на 15.02.2017 р.

14.02.2017 р. до канцелярії суду від відповідача-3 надійшли доповнення б/н від 14.02.2017 р. до відзиву на позовну заяву, що долучені судом до матеріалів справи.

15.02.2017 р. перед судовим засіданням до канцелярії суду від відповідача-3 надійшли додаткові пояснення б/н від 15.02.2017 р. щодо застосування строків позовної давності, що долучені судом до матеріалів справи.

15.02.2017 р. за наслідками судового засідання судом винесено ухвалу, якою відкладено розгляд справи на 01.03.2017 р.

01.03.2017 р. перед судовим засіданням до канцелярії суду від відповідача-3 надійшов лист б/н від 01.03.2017 р. із доданими до нього документами на виконання вимог суду, що долучені судом до матеріалів справи.

01.03.2017 р. за наслідками судового засідання судом винесено ухвалу, якою відкладено розгляд справи на 22.03.2017 р.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 22.03.2017 р. відмовлено у задоволенні заяви № 05/1-1771вих16 від 16.12.2016 р. Першого заступника прокурора Київської області про забезпечення позову, а також зупинено провадження у справі № 911/5262/15 до остаточного вирішення Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ у касаційному порядку пов`язаної з нею справи № 367/762/15-ц (№ 6-25906ск16) за позовом Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, КП „Бучанське управління житлово-комунального господарства Бучанської міської ради" до Ірпінської міської ради, ОСОБА_1 та інших про визнання недійсними рішення, державного акту на право власності на землю, витребування з чужого незаконного володіння та визнання права власності на земельну ділянку.

13.02.2025 р. до канцелярії суду від Київської обласної прокуратури надійшло клопотання № 15/1-102вих25 від 04.02.2025 р., у якому прокурор повідомив про усунення обставин що викликали зупинення провадження у справі та просив суд поновити провадження у справі № 911/5262/15 за позовом прокуратури Київської області Ірпінської міської ради, КП „Ірпіньжитлоінвестбуд", ПП „Б.Г.М." про визнання недійсними рішень, визнання недійсними договору оренди земельної ділянки та договору суборенди земельної ділянки.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 19.02.2025 р. поновлено провадження у справі № 911/5262/15 за позовом Першого заступника прокурора Київської області до Ірпінської міської ради, КП „Ірпіньжитлоінвестбуд", ПП „Б.Г.М." про визнання недійсними рішень, визнання недійсними договору оренди земельної ділянки та договору суборенди земельної ділянки і призначено її розгляд у судовому засіданні із викликом та за участю представників учасників справи на 12.03.2025 р.

12.03.2025 р. за наслідками судового засідання судом винесено ухвалу, якою відкладено його проведення на 02.04.2025 р.

02.04.2025 р. за наслідками судового засідання судом винесено ухвалу, якою відкладено його проведення на 23.04.2025 р.

23.04.2025 р. за наслідками судового засідання судом винесено ухвалу, якою відкладено його проведення на 01.05.2025 р.

30.04.2025 р. через систему "Електронний суд" до суду від відповідача-1 надійшла заява б/н від 30.04.2025 р. про відкладення розгляду справи.

01.05.2025 р. за наслідками розгляду заяви б/н від 30.04.2025 р. про відкладення розгляду справи, судом було відмовлено в її задоволенні за безпідставністю та необґрунтованістю.

01.05.2025 р. прокурор, представник відповідача-1, представник відповідача-2, представник відповідача-3 у судове засідання не з`явились, про судове засідання були повідомлені належним чином.

За наслідками судового засідання судом оголошено вступну і резолютивну частини рішення у даній справі.

Заслухавши пояснення представників учасників справи, дослідивши наявні у матеріалах справи докази, суд -

ВСТАНОВИВ:

Рішення Ірпінської міської ради № 2443-35-VI від 14.08.2012 р. "Про надання дозволу КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1,500 га в орендне користування під багатоповерхове житлове будівництво в м. Ірпінь, вул. Чехова, 27" вирішено надати дозвіл КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1, 50 га в оренду строком на 5 років під багатоповерхове житлове будівництво в м. Ірпінь, вул. Чехова, 27.

Рішення Ірпінської міської ради № 2496-36-VI від 06.09.2012 р. "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" під багатоповерхове житлове будівництво в м. Ірпінь, вул. Чехова, 27" вирішено затвердити КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1,5 га. по вул. Чехова, 27 в м. Ірпінь; надати КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" земельну ділянку, зазначену в п.1. цього рішення в оренду строком на 5 років з правом передачі в суборенду без зміни цільового призначення багатоповерхове житлове будівництво.

06.09.2012 р. між відповідачем-1 (надалі - Орендодавець) та відповідачем-2 (надалі - Орендар) було укладено договір оренди земельної ділянка по м. Ірпінь, згідно з п. 1 якого Орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянці на підставі рішення тридцять шостої сесії шостого скликання Ірпінської міської ради № 2496-36-VI від « 06» вересня 2012 року під багатоповерхове житлове будівництво, яка знаходиться в м. Ірпінь, вул. Чехова, 27 (надалі - Договір № 1).

Пунктом 2., 8. Договору № 1 визначено, що в оренду передається земельна ділянка загальною площею 1,5000 га, у тому числі: 1,500 м2 - землі житлової забудови (п. 2).

8. Договір укладено на 5 (п`ять) років з 06.09.2012 р. по 06.09.2017 р. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 60 (шістдесят) днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію.

06.09.2012 р. між відповідачем-1 та відповідачем-2 було підписано акт прийому-передачі земельної ділянки, згідно з яким Ірпінська міська рада передала, а Комунальне підприємство „Ірпіньжитлоінвестбуд" прийняло в тимчасове користування на умовах оренди терміном на 5 (п`ять) років, земельну ділянку загальною площею 1,5000 га, надану під багатоповерхове житлове будівництво, яка знаходиться за адресою: м. Ірпінь, вул. Чехова, 27, згідно рішення сесії шостого скликання Ірпінської міської ради № 2496-36-VI від « 06» вересня 2012 року.

Рішення Ірпінської міської ради № 2497-36-VI від 06.09.2012 р. "Про надання дозволу КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" на передачу земельної ділянки в суборенду ПП „Білдгрупменеджмент" під багатоповерхове житлове будівництво" вирішено надати дозвіл КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" на передачу в суборенду Приватному підприємству „Білдгрупменеджмент" земельної ділянки площею 1,500 га., що розташована в м. Ірпінь по вул. Чєхова, 27 строком на 5 років без зміни її цільового призначення.

25.10.2012 р. між відповідачем-2 (надалі - Орендар) та відповідачем-3 (надалі - Суборендар) було укладено договір суборенди земельної ділянки, згідно з п. 1 якого Орендар надає, а суборендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку на підставі рішення сесії шостого скликання Ірпінської міської ради № 2497-36-VI від « 06» вересня 2012 року під багатоповерхове житлове будівництво, яка знаходиться в м. Ірпінь, вул. Чєхова, 27 (надалі - Договір № 2).

Пунктами 2., 7 Договору визначено, що об`єктом суборенди є земельна ділянка, що передається в суборенду загальною площею 1,500 га, у тому числі: 15000 м2 - землі житлової забудови (п. 2).

7. Договір укладено на 5 (п`ять) років з 06.09.2012 р. по 06.09.2017 р. Після закінчення строку договору суборендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі суборендар повинен не пізніше ніж за 90 (дев`яносто) днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендаря про намір продовжити його дію.

06.09.2012 р. між відповідачем-2 та відповідачем-3 було підписано акт прийому-передачі земельної ділянки, згідно з яким Комунальне підприємство „Ірпіньжитлоінвестбуд" передало, а Приватне підприємство „Білдгрупменеджмент" прийняло в тимчасове користування на умовах оренди терміном на 5 (п`ять) років, земельну ділянку загальною площею 1,5000 га, надану під багатоповерхове житлове будівництво, яка знаходиться за адресою: м. Ірпінь, вул. Чехова, 27, згідно рішення сесії шостого скликання Ірпінської міської ради № 2497-36-VI від « 06» вересня 2012 року.

01.02.2013 р. між відповідачем-2 та відповідачем-3 було підписано додаткову угоду № 1 про внесення змін до договору суборенди земельної ділянки № 3210900000010660013401 від 25.10.2012 р.

01.02.2013 р. між відповідачем-2 та відповідачем-3 було підписано додаткову угоду № 2 про внесення змін до договору суборенди земельної ділянки № 3210900000010660013401 від 25.10.2012 р.

Як було зазначено вище, прокурор у позовній заяві просить суд визнати недійсним рішення Ірпінської міської ради за № 2496-36-IV від 06.09.2012 р. „Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення в оренду КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" земельної ділянки площею 1, 5 га, за адресою: м. Ірпінь, вул. Чехова, 27, для будівництва багатоповерхової забудови"; визнати недійсним рішення Ірпінської міської ради за № 2497-З6-1V від 06.09.2012 р. „Про надання дозволу КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" на передачу земельної ділянки площею 1, 5 га, за адресою: м. Ірпінь, вул. Чехова, 27, в суборенду ПП „Білдгрупменеджмент", для будівництва багатоповерхової забудови"; визнати недійсним договору оренди земельної ділянки площею 1, 5 га з кадастровим номером 3210900000:01:066:0013, укладеного 24.09.2012 р. між Ірпінською міською радою та КП „Ірпіньжитлоінвестбуд", строком на 5 років, який зареєстровано відділом Держкомзему м. Ірпінь Київської області у Державному реєстрі земель за № 321090004999946 від 24.09.2012 р.; визнати недійсним договору суборенди земельної ділянки площею 1, 5 га з кадастровим номером 3210900000:01:066:0013, укладеного 25.10.2012 р. між КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" та ПП „Білдгрупменеджмент", строком на 5 років, який зареєстровано відділом Держкомзему м. Ірпінь Київської області у Державному реєстрі земель за № 3210900000010660013401 від 25.10.2012 р.

З приводу вказаних позовних вимог прокурора в інтересах позивача суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно з ст. 1 Лісового кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) ліс - тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав`яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов`язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місце розташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі,

рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

Лісова ділянка - ділянка лісового фонду України з визначеними межами, виділена відповідно до цього Кодексу для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів без вилучення її у землекористувача або власника землі.

Лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо). До не вкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками,

лісовими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами

і дренажними системами.

Земельна лісова ділянка - земельна ділянка лісового фонду України з визначеними межами, яка надається або вилучається у землекористувача чи власника земельної ділянки для ведення лісового господарства або інших суспільних потреб відповідно до земельного законодавства.

Відповідно до ст. 5 цього ж кодексу (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства.

Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Згідно з ст. 8 цього ж кодексу (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності.

Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Відповідно до ст. 9 цього ж кодексу (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.

У комунальній власності можуть перебувати й інші ліси, набуті або віднесені до об`єктів комунальної власності в установленому законом порядку.

Право комунальної власності на ліси реалізується територіальними громадами безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

Положеннями ст. 16 цього ж кодексу (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин)

Згідно з ст. 17 цього ж кодексу (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) у постійне користування ліси на землях державної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, іншим державним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи.

У постійне користування ліси на землях комунальної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи.

Ліси надаються в постійне користування на підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, прийнятого в межах їх повноважень за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища.

Право постійного користування лісами посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.

Пунктом 5 Прикінцевих положень цього ж кодексу (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) передбачено, що до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Згідно з ст. 55 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

2. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті:

а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів;

в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках;

Відповідно до ст. 56 цього ж кодексу (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

2. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

3. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення.

Статтею 57 цього ж кодексу (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) передбачено, що земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.

2. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Статтею 93 цього ж кодексу (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

2. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

3. Не підлягають передачі в оренду земельні ділянки, штучно створені у межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об`єктів, або на земельних ділянках дна водних об`єктів.

4. Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою - не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років.

5. Право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, а також передаватися у заставу, спадщину, вноситися до статутного капіталу власником земельної ділянки - на строк до 50 років, крім випадків, визначених законом.

6. Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).

7. Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

8. Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються законом.

9. У разі створення індустріального парку на землях державної чи комунальної власності земельна ділянка надається в оренду на строк не менше 30 років.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 116 цього ж кодексу (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу.

2. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до частин 1-3 ст. 124 цього ж кодексу (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

2. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

3. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

Згідно з ст. 125 цього ж кодексу (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно із частинами 1-2 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 цього ж кодексу юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Згідно з ч. 3 ст. 45 цього ж кодексу позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені положеннями ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України.

Зазначені приписи узгоджуються із процесуальними нормами ст. 5 Господарського процесуального України за змістом якої здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Спосіб захисту порушеного права обумовлюється нормою матеріального права, яка регулює ті чи інші правовідносини між сторонами спору.

Отже, позивач, формулюючи позовні вимоги, повинен відштовхуватись від тих наданих йому законом прав, які були об`єктивно порушені відповідачем і позов повинен бути направлений на припинення цих правопорушень та на відновлення порушеного права.

Таким чином, право вибору способу захисту порушеного права належить позивачу, а суд наділений компетенцією перевірити відповідність обраного способу захисту змісту порушеного права. При цьому, обраний спосіб захисту не лише повинен бути встановлений договором або законом, але і бути ефективним засобом захисту, таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Відповідно до ч. 1 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Отже, вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Стаття 53 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Відповідно до частини четвертої статті 53 цього ж кодексу прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Розглядаючи справу, суд має з?ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19.

Як вбачається із матеріалів справи, а саме із позовної заяви, предметом позову і спору у даній справі є вимоги прокурора до відповідачів про 1) визнання недійсним рішення Ірпінської міської ради за № 2496-36-IV від 06.09.2012 р. „Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення в оренду КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" земельної ділянки площею 1, 5 га, за адресою: м. Ірпінь, вул. Чехова, 27, для будівництва багатоповерхової забудови"; 2) визнання недійсним рішення Ірпінської міської ради за № 2497-З6-1V від 06.09.2012 р. „Про надання дозволу КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" на передачу земельної ділянки площею 1, 5 га, за адресою: м. Ірпінь, вул. Чехова, 27, в суборенду ПП „Білдгрупменеджмент", для будівництва багатоповерхової забудови"; 3) визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 1, 5 га з кадастровим номером 3210900000:01:066:0013, укладеного 24.09.2012 р. між Ірпінською міською радою та КП „Ірпіньжитлоінвестбуд", строком на 5 років, який зареєстровано відділом Держкомзему м. Ірпінь Київської області у Державному реєстрі земель за № 321090004999946 від 24.09.2012 р.; 4) визнання недійсним договору суборенди земельної ділянки площею 1, 5 га з кадастровим номером 3210900000:01:066:0013, укладеного 25.10.2012 р. між КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" та ПП „Білдгрупменеджмент", строком на 5 років, який зареєстровано відділом Держкомзему м. Ірпінь Київської області у Державному реєстрі земель за № 3210900000010660013401 від 25.10.2012 р.

Позов у цій справі поданий прокурором у зв`язку з незаконним, на думку прокурора (що набував статусу позивача у даній справі), переданням в оренду КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" та суборенду ПП „Б.Г.М." земельної ділянки площею 1, 5 га з кадастровим номером 3210900000:01:066:0013, оскільки спірна земельна ділянка відповідно до проекту організації і розвитку лісового господарства Бучанського комунального лісового господарства 1978-1979 років, а також плану лісонасаджень та карти-схеми Бучанського комунального лісового господарства від 1988 року належить до земель лісового фонду та перебуває в державній власності.

Як було зазначено вище та встановлено судом у процесі розгляду справи, 23.12.2015 р. суб`єктом державної реєстрації прав - державним реєстратором реєстраційної служби Ірпінського міського управління юстиції Київської області Максюком Дмитром Вікторовичем на підставі договору оренди земельної ділянки площею 1, 5 га з кадастровим номером 3210900000:01:066:0013, укладеного 24.09.2012 р. між Ірпінською міською радою та КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" та договору суборенди земельної ділянки площею 1, 5 га з кадастровим номером 3210900000:01:066:0013, укладеного 25.10.2012 р. між КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" та ПП „Білдгрупменеджмент", було проведено державну реєстрацію за КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" права оренди земельної ділянки площею 1, 5 га з кадастровим номером 3210900000:01:066:0013 та за ПП „Б.Г.М." права суборенди земельної ділянки площею 1, 5 га з кадастровим номером 3210900000:01:066:0013 строком до 06.09.2017 р., що підтверджується витягом № 50672788 від 23.12.2015 р. з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, витягом № НВ-3203390852014 від 02.10.2014 р. з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, наявними в матеріалах справи.

Відповідно до ст. 386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

2. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

3. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Положеннями ст. 387 цього ж кодексу передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 388 цього ж кодексу передбачено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

2. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо:

1) воно було продане або передане у власність у порядку, встановленому для виконання судових рішень;

2) воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна.

3. Держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті, також не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо:

1) з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років;

2) з дати передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років.

Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, передбаченого цією частиною.

Дія положень цієї частини не поширюється на випадки, якщо майно на момент вибуття з володіння держави або територіальної громади належало:

а) до об`єктів критичної інфраструктури;

б) до об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави;

в) до об`єктів та земель оборони;

г) до об`єктів або територій природно-заповідного фонду, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів (територій) на момент вибуття з володіння;

ґ) до гідротехнічних споруд, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів на момент вибуття з володіння;

д) до пам`яток культурної спадщини, які не підлягали приватизації.

4. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Статтею 391 цього ж кодексу передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

2. Якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 23.11.2021 р. у справі № 359/3373/16-ц виснувала наступне:

51. Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95 с18); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, пункт 70); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18, пункт 80); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 96); від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 45) та інших. Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. За змістом наведених постанов та виходячи з обставин, встановлених у цих справах, зазначені висновки не застосовуються щодо заволодіння замкненими природними водоймами загальною площею до 3 гектарів, оскільки такі водойми можуть надаватися у власність приватним особам (стаття 59 ЗК України).

52. Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452 цс 18, пункт 71), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473 цс 18, пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 97), від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 46) та інші).

53. Водночас володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності. Так, відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності. Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України. Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.

54. Відповідно до частини п`ятої статті 1 ЛК України лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо). До не вкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками, лісовими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами і дренажними системами.

55. Отже, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою.

56. Тому Велика Палата Верховного Суду підтверджує свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності. Такий висновок випливає з постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18), на яку посилається Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, постанов Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, розділ 1.5.4).

57. Вирішуючи питання про відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 04 лютого 2020 року у справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, № 911/3897/17 та від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3449/17, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.

58. У цих постановах Верховний Суд, переглядаючи справу про витребування з незаконного володіння земельних ділянок лісогосподарського призначення, зробив висновок, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на які поширюється чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями), є неможливим.

59. Водночас, як зазначено вище, заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі, жодних умов не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема, неправомірного) земельною ділянкою.

60. Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181 цс 18, пункти 43, 89) і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 372/1684/14-ц).

61. Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19, пункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18, пункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13)). Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (buchbesitz (нім. - книжкове володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 70)).

62. З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі ТОВ, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

63. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

64. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

65. З огляду на викладене володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна.

66. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні.

67. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у наведених вище постановах помилково ототожнив заволодіння громадянами та юридичними особами землями та перехід до них права володіння цими землями. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що володіння як фактичний стан слід відрізняти від права володіння. Зокрема, права володіння, користування та розпоряджання майном належать власнику майна (частина перша статті 317 ЦК України), незалежно від того, є він фактичним володільцем чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість така особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем такого майна, але не набуває права володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може.

68. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 04 лютого 2020 року по справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, 911/3897/17 та від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3449/17 про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями означає перехід до них права володіння цими землями, та про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями лісогосподарського призначення є неможливим.

69. У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 лютого 2020 року по справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, 911/3897/17 та від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3449/17 також сформульований висновок про те, що зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положень ЗК України та ЛК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади; у такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

70. Велика Палата Верховного Суду погоджується з цим висновком по суті попри його неналежне обґрунтування у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду. У зазначеному висновку йдеться не про державну реєстрацію права власності за порушником (яке і розглядається як фактичне заволодіння), а про вчинення фізичних дій щодо земельної ділянки - її зайняття (яке не є заволодінням). Відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. У таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов). Тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від наведеного висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду.

71. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що вона вже викладала подібні за змістом висновки у своїй постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19). У пункті 7.27 цієї постанови зазначено: «Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок». Водночас використання у першому реченні слів «(тимчасовим володільцем)» може справляти хибне враження, ніби зайняття земельної ділянки може означати заволодіння (хоч би і тимчасове) цією ділянкою порушником, за яким не зареєстроване право власності, що не відповідало би принципу реєстраційного посвідчення володіння; тому зазначені слова є зайвими. Крім того, за змістом статті 391 ЦК України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не права володіння (яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень); тому слово «права» у першому реченні є зайвим. З метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду відступає від наведеного висновку шляхом уточнення, виклавши його перше речення так: зайняття земельних ділянок, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками.

72. Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Зокрема, в пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

73. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що у разі коли вона відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43)). Тобто відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), означає відступлення від аналогічних висновків, сформульованих раніше в інших постановах Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати).

(6) Щодо позовних вимог про:

- визнання недійсними рішень Сільради від 24 лютого 2004 року № 153.77-16-XXIV, № 153.78-16-XXIV, № 153.79-16-XXIV, № 153.80-16-XXIV, № 153.81-16-XXIV, № 153.82-16-XXIV, № 153.83-16-XXIV, № 153.84-16-XXIV, № 153.85-16-XXIV, № 153.86-16-XXIV, № 153.87?16?XXIV;

- визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, видані фізичним особам;

- визнання недійсними рішень нотаріуса та Служби про державну реєстрацію за фізичними особами права власності на земельні ділянки

143. Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

144. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

145. Позов у цій справі поданий прокурором в інтересах держави у зв`язку з незаконним, на думку позивача, заволодінням земельними ділянками державної власності, зокрема, фізичними особами - відповідачами.

146. Велика Палата Верховного Суду знов нагадує, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256 цс 18, пункти 95-98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86, 115), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункти 63, 74) та інших.

147. Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). І такі вимоги позивачем пред`явлені (див. наступний розділ цієї постанови).

148. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших.

149. Звідси випливає, що зазначеніву цьому розділі позовні вимоги не відповідають належному способу захисту.

150. Так, для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86)). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19)).

151. Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 94)).

152. Відповідно до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом, записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Відповідно до цієї статті в чинній редакції за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав. Таким чином, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту.

153. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29)). У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку у своїй постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18, пункт 5.17), де зазначалося про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу.

154. З огляду на викладене , під час розгляду справи за позовною вимогою про застосування належного способу захисту (зокрема у спорі за віндикаційним позовом) відмова в позові з тих мотивів, що державний акт, рішення про державну реєстрацію, відомості чи запис про державну реєстрацію права на майно не визнані недійсними, або що вони не оскаржені, відповідні позовні вимоги не пред`явлені, не допускається.

155. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76).

156. Отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в позові в частині зазначених у цьому розділі позовних вимог, але з інших підстав.

Таким чином, прокурор, здійснюючи захист інтересів держави, усвідомлюючи, що право власності на спірну земельну ділянку зареєстроване за відповідачем-1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та який в процесі здійснення ним фактичного володіння спірною земельною ділянкою передав її в оренду відповідачу-2, який в подальшому передав дану земельну ділянку в суборенду відповідачу-3, стверджуючи про приналежність спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, що перебуває у державній власності, мав звернутися до суду саме із віндикаційним позовом, тобто із позовом про витребування спірної земельної ділянки за правилами ст. ст. 387, 388 Цивільного кодексу України, оскільки сформульовані прокурором позовні вимоги про 1) визнання недійсним рішення Ірпінської міської ради за № 2496-36-IV від 06.09.2012 р. „Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення в оренду КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" земельної ділянки площею 1, 5 га, за адресою: м. Ірпінь, вул. Чехова, 27, для будівництва багатоповерхової забудови"; 2) визнання недійсним рішення Ірпінської міської ради за № 2497-З6-1V від 06.09.2012 р. „Про надання дозволу КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" на передачу земельної ділянки площею 1, 5 га, за адресою: м. Ірпінь, вул. Чехова, 27, в суборенду ПП „Білдгрупменеджмент", для будівництва багатоповерхової забудови"; 3) визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 1, 5 га з кадастровим номером 3210900000:01:066:0013, укладеного 24.09.2012 р. між Ірпінською міською радою та КП „Ірпіньжитлоінвестбуд", строком на 5 років, який зареєстровано відділом Держкомзему м. Ірпінь Київської області у Державному реєстрі земель за № 321090004999946 від 24.09.2012 р.; 4) визнання недійсним договору суборенди земельної ділянки площею 1, 5 га з кадастровим номером 3210900000:01:066:0013, укладеного 25.10.2012 р. між КП „Ірпіньжитлоінвестбуд" та ПП „Білдгрупменеджмент", строком на 5 років, який зареєстровано відділом Держкомзему м. Ірпінь Київської області у Державному реєстрі земель за № 3210900000010660013401 від 25.10.2012 р. не відповідають належності способу захисту та є неефективними, тобто такими, задоволення яких не призведе до захисту порушеного права та законних інтересів держави.

Як було зазначено вище, обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Отже, враховуючи все вищезазначене, суд дійшов висновку про те, що обраний прокурором спосіб захисту у спірних правовідносин порушеного права та законних інтересів держави не є належним, а тому суд не знаходить підстав для задоволення позову.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, обставини справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та незаконними, а тому не вбачає підстав для задоволення позову.

Судові витрати відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 123, 129, 191, 233, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Відмовити у задоволенні позову повністю.

2. Судові витрати покласти на позивача.

3. Рішення набирає законної сили після закінчення строку на його апеляційне оскарження, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення може бути оскаржено протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання апеляційної скарги до Північного апеляційного господарського суду.

Суддя В.М.Бацуца

Повний текст рішення складено і підписано

14 липня 2025 р.