Рішення № 128789636, 17.02.2025, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 лютого 2025 рокуСправа №160/32648/24

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Луговської Г.В. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовними вимогами ОСОБА_1 до Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№89)», про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправними дій, стягнення моральної шкоди та упущеної вигоди,

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№89)» (далі ДУ «ДВК (№89)», відповідач), яка полягає у позбавленні позивача реалізації права на працю, бути працевлаштованим та отримувати заробітну плату за виконану роботу (упущену вигоду);

- стягнути з відповідача за порушення права на працю та бути працевлаштованим на користь позивача завдану моральну шкоду в розмірі 288 000 (двісті вісімдесят вісім тисяч) гривень та упущену вигоду в розмірі 288 000 (двісті вісімдесят вісім тисяч) гривень;

- визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у позбавленні позивача реалізації права на працю, бути працевлаштованим та отримувати заробітну плату за виконану роботу що призвело до позбавлення позивача можливості виплатити присуджену вироком компенсацію потерпілим за завдану моральну шкоду у сумі 50 000 (п`ятдесят тисяч) гривень, а також реалізовувати право і обов`язок довести адміністрації та соціуму через суд своє виправлення та перевиховання з прагненням бути корисним суспільству;

- стягнути з відповідача за порушення права на оплачувану працю на користь позивача упущену позивачем вигоду в розмірі 288 000 (двісті вісімдесят вісім тисяч) гривень;

- визнати протиправною дію відповідача, яка полягала у змушені жебракувати позивача з метою отримання від рідних та знайомих у посилках речей першої необхідності та засобів гігієни при повній бездіяльності з боку Відповідача щодо забезпечення позивача речами першої потреби та засобами гігієни;

- стягнути з відповідача за завдану моральну шкоду, яка була завдана відповідачем приниженням гідності позивача змушенням його жебракувати (з метою отримання від рідних та знайомих у посилках речей першої необхідності та засобів гігієни для реалізації свого права та обов`язку мати охайний вигляд) на користь позивача в розмірі 288 000 (двісті вісімдесят вісім тисяч) гривень.

В обґрунтування позову зазначено, що вироком Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15.04.2002р. позивача засуджено до довічного позбавлення волі.

Позивач вказує, що за результатом засідання комісії Департамента з питань виконання кримінальних покарань у Дніпропетровській області з питань розподілу, направлення та переведення засуджених до позбавлення волі, згідно протоколу №23 від 25.07.2003, було прийнято рішення про призначення подальшого тримання засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 у ВК максимального рівня безпеки (у приміщеннях камерного типу). І з 30.07.2003р. до 25.12.2023 він відбував покарання в Державній установі «Дніпровська виправна колонія (№89)». На момент звернення до суду позивач відбуває покарання в Державній установі «Вільнянська установа виконання покарань (№11)».

Позивач стверджує, що протиправність дій та бездіяльність відповідача полягає у порушенні його прав відповідно до ст.43 Конституції України, а саме: його звернення про забезпечення права на працю та надання йому роботи з метою мати заробіток коштів для забезпечення собі гідного життя, залишились без задоволення.

Позивач зазначає, що своєю працею прагнув довести адміністрації установи та суспільству своє виправлення та зміни образу життя і готовність бути корисним суспільству.

Позивач наполягає, що працівники відповідача неодноразово запитували його згоду працювати і він завжди таку згоду надавав, але жодного разу йому не було надано можливості працювати та заробляти собі на гідне життя, виплачувати присуджену вироком моральну шкоду та довести своє виправлення.

Позивач стверджує, що при відвідуванні його у камері №13 СМРБ ДУ «ДВК (№89)» у червні і серпні 2023 та 12.12.2023 при здійсненні робочих візитів заступник начальника ПС МУ з ПВКП МУЮ полковник внутрішньої служби І.Боброва приймала від нього скарги на бездіяльність працівників адміністрації ДУ «ДВК (№89)», яка полягала у незабезпеченні та не наданні можливості бути працевлаштованим, отримати можливість реалізації права на працю та отримувати заробітну платню.

Позивач також стверджує, що зазначена посадова особа надавала розпорядження іншим посадовим особам відповідача розглянути питання про організацію процесу забезпечення засуджених працею та надати засудженому ОСОБА_1 можливість отримати оплачувану роботу.

Але позивач вважає, що посадові особи відповідача не виконали розпорядження.

У зв`язку з чим позивач вважає, що йому спричинена моральна шкода, у тому числі, упущена вигода.

За таких обставин позивач звернувся до суду з відповідним позовом за захистом своїх прав, свобод та інтересів.

Ухвалою суду позовну заяву прийнято до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання. Відповідачу запропоновано у разі невизнання адміністративного позову надати відзив.

Засобами електронного зв`язку через підсистему «Електронний суд» від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, за змістом якого заперечує проти заявлених позовних вимог, просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. В обґрунтування заперечень, відповідач зазначає наступне.

За період відбування покарання засуджений до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 , характеризується негативно:

-заохочень не має;

-стягнень має 50;

-виконує вимоги режиму відбування покарання тільки під контролем та не став на шлях виправлення;

-створював конфліктні ситуації з іншими засудженими;

-зберігав заборонені предмети для користування засудженими;

-у взаємовідносинах з іншими засудженими конфліктно підтримував взаємовідносини переважно із засудженими негативної спрямованості.

На виконання наказу ДДУПВП №28 від 12.02.2004 року в державній установі «Дніпровська виправна колонія (№89)» функціонує сектор максимального рівня безпеки.Згідно наказу державної установи «Дніпровська виправна колонія (№89)» від 25.09.2024 року № 335/ОД-24 планове наповнення дільниці для тримання чоловіків, засуджених до позбавлення волі складає 26 осіб, з урахуванням дотримання вимог ст.115 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі КВК України) норми житлової площі на одного засудженого.

В грудні 2023 року відбувало покарання 32 особи (без урахування двох засуджених, які тимчасово вибули з установи для проходження лікування). З метою уникнення перенаповнення максимального рівня безпеки з відбуванням покарання у приміщеннях камерного типу державної установи «Дніпровська виправна колонія (№ 89)» керівництвом було прийнято рішення розглянути на комісії установи матеріали на 4 засуджених до довічного позбавлення волі, які відповідно до місця мешкання до засудження або місця мешкання їх родичів мали можливість відбувати покарання в державній установі «Вільнянська установа виконання покарань (№ 11)».

З метою виконання вказівок Міністерства юстиції України та приведення структурних дільниць установи до вимог статті 115 КВК України, забезпечення необхідних житлово-побутових умов, що відповідають правилам санітарії та гігієни, з урахуванням наявних площ житлових приміщень сектору максимального рівня безпеки та листа погодження Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції від 05.08.2024 року № 8742/5-2024 було встановлено планове наповнення сектору максимального рівня безпеки 26 осіб.

Але, фактичне наповнення сектору на даний час складає 27 засуджених, які утримуються в 13 камерах, також (5 камер використовуються для тримання засуджених на певний строк (тюремне ув`язнення), 6 камер використовуються для тримання засуджених в ДІЗО (ПКТ), карцері, ОК, 1 камера (медична камера), 1 камера переобладнана під кімнату для надання засудженим телефонних розмов та користування глобальною мережею Інтернет) у зв`язку з тим, що значна кількість секторів максимального рівня безпеки знаходяться з 2014 року на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей, а з 2022 року у зв`язку з бойовими діями країни агресора РФ, на території України склалася складна ситуація із розміщенням засуджених в інших секторах максимального рівня безпеки.

На підставі чого, вирішити питання щодо зменшення кількості засуджених у секторі максимального рівня безпеки установи, шляхом переведення їх до інших установ виконання покарань на даний час не має можливості.Тому, для забезпечення засуджених до довічного позбавлення волі права на працю передбаченого у статті 151 частини 3 «Засуджені до довічного позбавлення волі залучаються до праці тільки на території колонії з урахуванням вимог тримання їх у приміщеннях камерного типу» в секторі максимального рівня безпеки є необхідність створення робочої камери, шляхом переобладнання одного з жилих приміщень камерного типу на робочу камеру, але на даний час установа не має змоги це зробити по незалежним причинам, у зв`язку з відсутністю вільних місць у секторах максимального рівня безпеки для чоловіків, які засуджені до довічного позбавлення волі.

Проте, відповідач зазначає, що вживає усіх можливих заходів з метою усунення вказаного недоліку.

Щодо твердження позивача про візити заступника начальника ПС МУ з ПВКП МУЮ полковник внутрішньої служби Бобрової І.Ю., відповідач зазначає, що в установі здійснюється контроль та нагляд з боку керівництва міжрегіонального управління, з метою дотримання виконання вимог КВК України, Конституції України та інших Законів, указів Президента України та постанов Верховної Ради України.

Відповідач стверджує, що жодного разу позивач не звертався з письмовою заявою до керівництва установи, щодо його працевлаштування. Тільки в бесідах стверджував, що має бажання працювати, але згідно характеристики наданої начальником сектору максимального рівнів безпеки підполковником внутрішньої служби Нацевичем О. це не відповідає дійсності.

Так, заступник начальника міжрегіонального управління полковник внутрішньої служби ОСОБА_2 неоднорозово здійснювала перевірку установи та вела прийом засуджених по особистим питанням. Після того, як здійснюється перевірка установи контролюючими органами, робиться запис в журналі №15-29 зауважень та пропозицій державної установи «Дніпровська виправна колонія (№89)», але зауважень з приводу цього не було вказано та ніяких вказівок, щодо працевлаштування позивача від міжрегіонального управління не надходило.

Щодо твердження позивача про відсутність необхідних речей для нормального життя та засобів гігієни, відповідач пояснює, що на осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, поширюються права і обов`язки засуджених до позбавлення волі, передбачені статтею 107 КВК України.

Також, відповідач стверджує, що в установі дотримуються в повному обсязі норми статті 115 Кримінально-виконавчого кодексу України, яка визначає матеріально-побутове забезпечення засуджених до позбавлення волі.

Так, частина перша цієї статті встановлює, що особам, які відбувають покарання у виправних і виховних колоніях, створюються необхідні житлово-побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Засуджені, як правило, тримаються в приміщеннях блочного типу. Норма жилої площі на одного засудженого не може бути менш як чотири квадратні метри, а у лікувальних закладах при виправних колоніях, у виправних колоніях, призначених для тримання і лікування хворих на туберкульоз, у стаціонарі п`яти квадратних метрів. (Частина перша статті 115 із змінами, внесеними згідно із Законом №1828-VI від 21.01.2010).

Відповідно до ч.2 ст.115 КВК України, засудженим надається індивідуальне спальне місце і постільні речі. Вони забезпечуються одягом, білизною і взуттям за сезоном з урахуванням статі і кліматичних умов, а в лікувальних закладах спеціальним одягом і взуттям.

Норми харчування осіб, позбавлених волі, встановлюються Кабінетом Міністрів України (ч.5 ст.115 КВК України).

З посиланням на ст.ст.23, 1167 Цивільного кодексу України та п.п.3-5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.95 № 4, відповідач заперечує проти стягнення моральної шкоди.

Паперова копія відзиву на позов, яка надійшла до суду, повністю ідентична електронній формі відзиву.

Від позивача засобами електронного зв`язку надійшла відповідь на відзив, за змістом якої заперечує проти тверджень відповідача.

Вивчивши матеріали справи, оцінивши наведені сторонами доводи, суд виходить з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що засуджений до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 в місцях позбавлення волі знаходиться з 26.08.2001 року.

За результатом засідання комісії Департамента з питань виконання кримінальних покарань у Дніпропетровській області з питань розподілу, направлення та переведення засуджених до позбавлення волі, згідно протоколу №23 від 25.07.2003, було прийнято рішення про призначення подальшого тримання засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 у ВК максимального рівня безпеки (у приміщеннях камерного типу).

В державну установу «Дніпровська виправна колонія (№89)» прибув 30.07.2003 року для відбування покарання в приміщенні камерного типу сектору максимального рівня безпеки, 25.12.2023 року був етапований до державної установи «Вільнянська установа виконання покарань (№ 11)» для подальшого відбування покарання.

За період відбування покарання засуджений до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 , характеризується негативно, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями характеристики на засудженого до довічного позбавлення волі від 30.12.2024 та довідки про заохочення та стягнення засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 від 30.12.2024

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 40 Конституції України встановлено, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмі звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових та службових осіб цих органів, що зобов`язані розглунити звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Згідно з частиною другою статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно ст.244 КАС України під час ухвалення рішення суд, зокрема вирішує:

- чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

- чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

- яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин;

- чи слід позов задовольнити або в позові відмовити.

Згідно частин 1 та 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтується її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

З урахуванням принципу змагальності, диспозитивності та офіційного з`ясування всіх обставин у справі (ст.9 КАС України), положення Кодексу адміністративного судочинства України передбачають не лише обов`язок суб`єкта владних повноважень (відповідача у справі) щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності (ч.2 ст.77 КАС України), але й обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення (ч.1 ст.77 КАС України).

Відповідно до ч.3 ст.90 КАС України, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ст.1 КВК України, кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов`язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.

Відповідно до ст.1 КВК України, кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов`язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.

Статтею 2 КВК України визначено, що кримінально-виконавче законодавство України складається з цього Кодексу, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно зі ст. 3 КВК України, до засуджених, які відбувають покарання на території України, застосовується кримінально-виконавче законодавство України.

Порядок і умови виконання та відбування покарань визначаються та забезпечуються відповідно до законодавства, яке діє на час виконання та відбування кримінального покарання.

Держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.

Засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.

Правовий статус засуджених визначається законами України, а також цим Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання (ч. 1, 2, 4 ст. 7 КВК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 107 КВК України, засуджені зобов`язані дотримуватися норм, які визначають порядок і умови відбування покарання, розпорядок дня колонії, правомірних взаємовідносин з іншими засудженими, персоналом колонії та іншими особами.

Матеріально-побутове забезпечення засуджених до позбавлення волі визначає стаття 115 Кримінально-виконавчого кодексу України.

Так, частина перша цієї статті встановлює, що особам, які відбувають покарання у виправних і виховних колоніях, створюються необхідні житлово-побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Засуджені, як правило, тримаються в приміщеннях блочного типу. Норма жилої площі на одного засудженого не може бути менш як чотири квадратні метри, а у лікувальних закладах при виправних колоніях, у виправних колоніях, призначених для тримання і лікування хворих на туберкульоз, у стаціонарі п`яти квадратних метрів.

Відповідно до ч.2 ст.115 КВК України, засудженим надається індивідуальне спальне місце і постільні речі. Вони забезпечуються одягом, білизною і взуттям за сезоном з урахуванням статі і кліматичних умов, а в лікувальних закладах спеціальним одягом і взуттям.

Норми харчування осіб, позбавлених волі, встановлюються Кабінетом Міністрів України (ч.5 ст.115 КВК України).

Порядок і умови виконання та відбування покарання у виді довічного позбавлення волі визначені ст.151 КВК України.

На осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, поширюються права і обов`язки засуджених до позбавлення волі, передбачені статтею 107 цього Кодексу (ч.2 ст.151 КВК України).

Засуджені до довічного позбавлення волі залучаються до праці тільки на території колонії з урахуванням вимог тримання їх у приміщеннях камерного типу (ч.3 ст.151 КВК України).

З приводу дотримання відповідачем норм ч.3 ст.151 КВК України, суд приймає пояснення останнього, що для забезпечення засуджених до довічного позбавлення волі права на працю в секторі максимального рівня безпеки є необхідність створення робочої камери, шляхом переобладнання одного з жилих приміщень камерного типу на робочу камеру, але на даний час установа не має змоги це зробити по незалежним причинам, у зв`язку з відсутністю вільних місць у секторах максимального рівня безпеки для чоловіків, які засуджені до довічного позбавлення волі.

Згідно доводів та доказів відповідача, в грудні 2023 року відбувало покарання 32 особи (без урахування двох засуджених, які тимчасово вибули з установи для проходження лікування). З метою уникнення перенаповнення максимального рівня безпеки з відбуванням покарання у приміщеннях камерного типу ДУ «ДВК (№ 89)», відповідачем прийнято рішення розглянути на комісії установи матеріали на 4 засуджених до довічного позбавлення волі, які відповідно до місця мешкання до засудження або місця мешкання їх родичів мали можливість відбувати покарання в державній установі «Вільнянська установа виконання покарань (№ 11)».

Доказом цього є етапування 25.12.2023 року позивача до державної установи «Вільнянська установа виконання покарань (№ 11)» для подальшого відбування покарання.

З метою виконання вказівок Міністерства юстиції України та приведення структурних дільниць установи до вимог статті 115 КВК України, забезпечення необхідних житлово-побутових умов, що відповідають правилам санітарії та гігієни, з урахуванням наявних площ житлових приміщень сектору максимального рівня безпеки та листа погодження Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції від 05.08.2024 року № 8742/5-2024, відповідачем було встановлено планове наповнення сектору максимального рівня безпеки 26 осіб.

Але, фактичне наповнення сектору на час розгляду справи складає 27 засуджених, які утримуються в 13 камерах, також (5 камер використовуються для тримання засуджених на певний строк (тюремне ув`язнення), 6 камер використовуються для тримання засуджених в ДІЗО (ПКТ), карцері, ОК, 1 камера (медична камера), 1 камера переобладнана під кімнату для надання засудженим телефонних розмов та користування глобальною мережею Інтернет) у зв`язку з тим, що значна кількість секторів максимального рівня безпеки знаходяться з 2014 року на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей, а з 2022 року у зв`язку з бойовими діями країни агресора РФ, на території України склалася складна ситуація із розміщенням засуджених в інших секторах максимального рівня безпеки.

При розгляді спору, суд приймає пояснення відповідача щодо вирішення питання стосовно зменшення кількості засуджених у секторі максимального рівня безпеки установи, шляхом переведення їх до інших установ виконання покарань на час розгляду справи не має можливості, проте, відповідач вживає усіх можливих заходів з метою усунення вказаного недоліку.

Приписами ст.27 Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" визначено, безпосередній контроль за діяльністю органів, установ виконання покарань та слідчих ізоляторів здійснюють центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальні органи управління.

В ході розгляду справи судом встановлено, що після перевірки установи відповідача контролюючими органами, в журналі №15-29 зауважень та пропозицій ДУ «ДВК (№89)» фіксується відповідний запис.

Відповідач не заперечує неодноразові перевірки установи та прийом засуджених по особистим питанням заступником начальника міжрегіонального управління полковником внутрішньої служби Бобровою І.Ю., але наголошує на відсутності зауважень та вказівок щодо працевлаштування позивача.

Також, відповідач наголошує, що позивач жодного разу не звертався з письмовою заявою до керівництва установи, щодо його працевлаштування. Тільки в бесідах стверджував, що має бажання працювати, але згідно характеристики наданої начальником сектору максимального рівнів безпеки підполковником внутрішньої служби Нацевичем О. це не відповідає дійсності.

Викладене підтверджується наявними в матеріалах справи копіями характеристики на засудженого до довічного позбавлення волі і довідки про заохочення та стягнення засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 від 30.12.2024

Всупереч ст.ст.9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України, позивачем не доведено зворотного, відповідних доказів суду не надано, матеріали справи не містять.

Разом з тим, суд не залишає поза увагою клопотання відповідача про залишення позову без розгляду з огляду на пропуск позивачем строку звернення до суду, оскільки в тексті позовної заяви ОСОБА_1 зазначено: «включно до 25.12.2023 року відповідач своєю бездіяльністю позбавляв позивача права на працевлаштування, яке гарантовано статтею 43 Конституції України.» Відповідач вважає, що про порушення права, яке стало підставою для звернення до суду з позовом, позивачу було відомо ще у 2003 році, до 25.12.2023 року. В той же час, з позовною заявою позивач звернувся до суду 09.12.2024, що свідчить про пропуск ним строку звернення до суду.

При цьому, суд враховує обмеження позивача, викликані умовами життя при відбуванні покарання засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 , а тому вважає причини пропуску строку звернення до суду поважними.

З огляду на вищевикладене, вимоги та доводи позивача не знайшли підтвердження в ході розгляду справи.

Відтак, вимоги щодо стягнення моральної шкоди та упущеної вигоди розгляду не підлягають.

У задоволенні позову належить відмовити.

Відповідно до п.17 ч.1 ст.5 Закону України Про судовий збір ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях.

Керуючись ст.ст.9, 72-77, 90, 139, 241-246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

УХВАЛИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної установи «Дніпровська виправна колонія (№89)», про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправними дій, стягнення моральної шкоди та упущеної вигоди відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Г. В. Луговська