Рішення № 128693575, 07.07.2025, Овідіопольський районний суд Одеської області

Справа № 509/7076/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 липня 2025 року с-ще Овідіополь

Овідіопольський районний суд Одеської області у складі:

головуючого судді Панасенка Є.М.,

за участі секретаря судового засідання Осадченко С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну справу №509/7076/24 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору Комунальне підприємство «МОЛОДІЖНЕ -2», про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації за місцем проживання,

ВСТАНОВИВ:

Позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просить визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням, квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , - який зареєстрований у квартирі з 02 грудня 2003 року.

Позивачка, посилається на те, що вона являється наймачем квартири АДРЕСА_2 на підставі ордеру №1767. На теперішній час за даною адресою зареєстровано чотири особи:

- ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований з 02.12.2003 року (відповідач);

- ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована з 02.12.2003 року;

- ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований з 21.03.2000 року;

- ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрована з 21.03.2000 року (позивач).

Однак, відповідач ОСОБА_2 за вказаною адресою не проживає, будь-яких витрат на утримання квартири не несе, в квартирі не з`являється, речей відповідача в квартирі немає. Позивач вимушена нести тягар утримання квартири та сплачувати рахунки за житлово-комунальні послуги, у зв`язку з чим змушена вернутись з даним позовом до суду.

Відповідач багато років не проживає за вказаною адресою, не веде нарівні із позивачем спільне господарство, будь-яких поважних причин, які б перешкоджали відповідачу користуватись спірною квартирою, немає та не було, що, відповідно, порушує право позивача, як відповідального квартиронаймача, яка одноособово несе тягар матеріального утримання спірного нерухомого майна.

13.12.2024 року відкрито провадження у справі та в порядку ст.ст. 274, 279 ЦПК України призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

20.03.2025 року ухвалою судді Овідіопольського районного суду Одеської області клопотання представника позивачки - адвоката Котика Максима Федоровича про витребування інформації - задоволено. Витребувано від Адміністрації Державної прикордонної служби України (01601,м.Київ,вул Володимирська,буд 26) інформацію, про перетинання державного кордону України за період з 01 січня 2015 року по 01 грудня 2022 року: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

06.05.2025 року до суду надійшло клопотання представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Котика М.Ф., про долучення в якості доказу акту перевірки квартири АДРЕСА_2 , складеного 05.05.2025 року за №393 депутатом Великодолинської селищної ради.

Позивачка в судове засідання не з`явилася, про дату, час та місце судового розгляду повідомлялася належним чином, причини неявки суду повідомила, надіславши до суду свою письмову заяву по суті справи, в якій повністю підтримала свій позов, який просила задовольнити та проханням про слухання справи за її відсутності.

Відповідач в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце судового засідання повідомлявся належним чином, у відповідності до вимог ст.ст. 130, 131 ЦПК України, за останньою відомою судові адресою їхнього місця проживання, зареєстрованого у встановленому законом порядку.

Представник третьої особи без самостійних вимог на предмет спору Комунальне підприємство «МОЛОДІЖНЕ -2» в судове засідання не з`явився по невідомим судом причинам, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази, суд приходить до таких висновків.

Відповідно наданої інформації Великодолинською селищною радою Одеської області за вих.№03-20/3121-24 від 31.10.2024 року щодо зареєстрованих осіб за адресою: АДРЕСА_1 : ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований з 02.12.2003 року, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована з 02.12.2003 року, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрована з 21.03.2000 року, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований з 21.03.2000 року.

Відповідно до ордеру №1767, виданий на ім`я ОСОБА_1 , сім`я якої складається з трьох осіб, у тому числі ОСОБА_4 (син) та ОСОБА_5 (син). Ордер виданий, на підставі рішення житлової комісії військової частини НОМЕР_1 від 30.12.1999 року, командиром військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_6 .

Згідно заяви, ОСОБА_3 , зареєстрованої приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу за №31 від 11.02.2019 року, повідомила, про те що не бажає використовувати надане право на приватизацію житла, квартири АДРЕСА_2 .

Відповідно до наданої Комунальним підприємством «МОЛОДІЖНЕ-2» Великодолинської селищної ради довідки №78 від 25.04.2024 року, право власності на квартиру АДРЕСА_3 , на ім`я ОСОБА_1 станом на 31.12.2012 року не зареєтроване.

Згідно акту перевірки квартири за адресою: АДРЕСА_1 , за №393 від 05 травня 2025 року, складеного депутатом Великодолиснької селищної ради, за участі мешканців: ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , встановлено наступне: будинок АДРЕСА_4 належить Великодолинській селищній раді, відповідальним квартиронаймачем є ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ; в квартирі зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 ; в даній квартирі зареєстровані та проживають ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .. Також, в даній квартирі зареєстровані, але не проживають: ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 .. Даним актом, за твердженням сусідів: ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - не проживають за даною адресою на протязі 15 років.

Відповідно листа за №509/7076/24/3469/2025 від 20.03.2025 року наданого Головним центром обробки спеціальної інформації Державної Прикордонної служби про перетин державного кордону України, в?їзду на тимчасово окуповану територію України або виїзду з такою щодо громадян ОСОБА_3 та ОСОБА_2 надали наступну інформацію. ОСОБА_3 через пункт пропуску Каланчак (тимчасовий пункт пропуску через адміністративний кордон України з анексованим РФ АР Кримом) заїхала на територію України з території анексованого Криму 19.11.2017 року, а 27.11.2017 повернулась назад на тимчасово окуповану територію, надалі 12.03.2018 року заїхала на територію України, а 05.04.2018 знов повернулась на тимчасово окуповану територію, потім 13.05.2018 пішки перетнула КПВВ Каланчак, а 28.08.2018 року повернулась на окуповану територію, - останній раз ОСОБА_3 заїхала на територію України 26.11.2018 року, а виїхала 28.02.2019 року. Водночас, листом повідомляється, що інформації стосовно іншого громадянина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в Базі даних немає, адже зберігання даних інформації з персональними даними осіб впродовж 10 років здійснюється з 08.11.2017 року.

Відповідно судового наказу Овідіопольського районного суду Одеської області за №509/1857/25 від 22.04.2025 року стягнуто з боржника ОСОБА_1 ,, РНОКПП: НОМЕР_2 (зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 ),на користь стягувача Комунального підприємства «Великодолинське» (код ЄДРПОУ 37645142), заборгованість за оплату житлово-комунальних послуг в загальному розмірі 35389 грн. 92 коп., з якого також вбачається, що нарахування за деякі спожиті комунальні послуги здійснюється з урахуванням кількості зареєстрованих осіб.

Згідно наданої позивачкою письмової заяви по суті справи, позивач ОСОБА_1 посилається на те, що все своє життя проживала у АДРЕСА_4 , - з грудня 1999 року на підставі нового ордеру №1767, - вселилася в квартиру АДРЕСА_5 , де і проживає по сьогоднішній день. В 2003 році в квартиру зареєстровано місце проживання ОСОБА_3 та відповідача, - ОСОБА_9 . Усі разом проживали за вказаною адресою біля 10 років, а з 2013 року ОСОБА_10 , разом з матір`ю, забрали усі речі та виїхали з будинку АДРЕСА_4 та стали проживати окремо. Після того, як в 2013 році вони виїхали разом з відповідачем, - більше позивач їх не бачила. Єдиний раз коли зустрілася з ОСОБА_3 , - було 11.02.2019 року у кабінеті приватного нотаріуса, що збігається з часом перебування ОСОБА_11 на території України відповідно листа за №509/7076/24/3469/2025 від 20.03.2025 року наданого Головним центром обробки спеціальної інформації Державної Прикордонної служби та підтверджується заявою зареєстрованою приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу за №31 від 11.02.2019 року. З 2013 року оплата на утримання квартири повністю здійснюється позивачкою, відповідач та ОСОБА_3 , участі в цьому не приймають. Спілкування з ОСОБА_12 та ОСОБА_13 позивач не має, теперішнє місце знаходження їй не відоме. На протязі всього часу відсутності відповідача будь-яких перешкод в користуванні майном з боку позивача по відношенню до ОСОБА_2 не здійснювала.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно із статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного та сімйного життя, до свого житла та кореспонденції.

Згідно зі статтею 379 ЦК України, житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено.

Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту першого статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, п. 47).

У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до положень статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно із частиною першою статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до положень частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

За змістом частини другої статті 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Згідно із статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.

Відповідно до пункту 50 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2022 року № 265 (далі - Порядок) зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється на підставі:

1) заяви про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), поданої особою або її законним представником (представником) за формою згідно з додатком 5;

2) рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою (у такому випадку адміністративний збір не сплачується);

3) свідоцтва про смерть або відомостей про державну реєстрацію смерті з Державного реєстру актів цивільного стану. У таких випадках датою зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання особи є дата видачі свідоцтва про смерть або дата здійснення актового запису про смерть особи;

4) повідомлення територіального органу або підрозділу ДМС із зазначенням відповідних реквізитів паспортного документа померлої особи або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку;

5) заяви власника житла про зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) за формою.

Згідно пункту 61 Порядку у разі звернення до органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг) разом із заявою власника житла про зняття особи (осіб) із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) власник житла подає:

1) документ, що посвідчує особу (у разі особистого звернення);

2) документ, що підтверджує право власності на житло, в якому задекларовано/зареєстровано місце проживання (перебування) особи (осіб), що знімається.

У пункті 34 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» зазначено, що, оскільки право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпорядження майном, якого ніхто не може бути позбавлений, крім випадків, передбачених законом (стаття 41 Конституції України, статті 316 - 319 ЦК України), то власник на підставі статті 391 ЦК України не може бути визнаний таким, що втратив право користування своїм майном, зокрема жилим приміщенням або виселений із нього, оскільки це не відповідає характеру спірних правовідносин, й такі вимоги регулюються, зокрема, статтями 71, 72, 109, 110, 116 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР).

Згідно із постановою Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК України, статті 3 і 4 ЦПК України).

В роз`ясненнях, викладених у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» зазначено, що суди мають звертати особливу увагу, зокрема, на те, що у позовній заяві повинні не лише міститися позовні вимоги, а й бути викладені обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і зазначені докази, що підтверджують кожну обставину.

Судом встановлено, та не заперечувалося сторонами, що квартира АДРЕСА_2 , не приватизована, тобто відноситься до громадського житлового фонду, квартира перебуває у користуванні позивача.

Враховуючи суб`єкти даних правовідносин та правові підстави позову, під час розгляду вказаного спору підлягають застосуванню положення ЖК Української РСР.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно зі статтею 58 ЖК Української РСР на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.

Згідно із статтею 61 ЖК Української РСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Одна з особливостей найму житла полягає, зокрема, у тому, що наймач має право тимчасового володіння (detentio) ним. Право володіння (possessio) житлом залишається в його власника, який не втрачає це право навіть тоді, коли інша особа використовує таке майно протиправно.

Статтею 63 ЖК Української РСР передбачено, що предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок.

При цьому, відповідно до частин першої, другої статті 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Стаття 71 ЖК Української РСР установлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. Так, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Пункт 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» передбачає необхідність точного додержання норм Житлового кодексу України, маючи на увазі, що правильний розгляд житлових спорів є гарантією реального здійснення конституційного права громадян на житло, захисту прав і охоронюваних законом їх інтересів.

В пунктах 10, 11 постанови роз`яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.

В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Вичерпного переліку поважних причин житлове законодавства не встановлює, в зв`язку з чим вказане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи.

Таким чином, під час вирішення питання про втрату членом сім`ї наймача права на користування жилим приміщенням з`ясуванню підлягають термін його відсутності та поважність причин такої відсутності.

Отже, саме на позивача закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад строки встановлені статтею 71 ЖК Української РСР у жилому приміщенні без поважних причин.

Відповідно до положень статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У постанові Верховного Суду України від 24 січня 2024 року у справі № 489/2101/23 зазначено, що «позивачами надано належні та допустимі докази на підтвердження відсутності відповідача у спірній квартирі понад встановлені законом строки, вказані обставини підтверджуються у тому числі актом, складеним сусідами позивачів, відповідно до якого особа не проживає у спірній квартирі з 2012 року. Відповідач не довів поважності причин відсутності у спірній квартирі понад строки, встановлені законом».

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, виходячи зі змісту частини другої статті 78 ЦПК України та відповідно до вимог статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідачем під час розгляду справи не було надано доказів поважності пропуску строку за час якого за ним зберігається право користування житловим приміщенням, встановленого у статті 71 ЖК Української РСР.

Також відповідачем не було надано належних та допустимих доказів чинення йому перешкод у користуванні квартирою зі сторони позивача та доказів неможливості проживання у квартирі.

Слід зауважити, що Верховний Суд під час касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23 серпня 2016 року у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Згідно правового висновку ВС у справі №6-1166цс15, відсутність за місцем проживання в гуртожитку більше 6 місяців наймача або членів його сім`ї призводить до втрати права користування житлом, а на спірні правовідносини поширюються положення статей 71, 72 ЖК УРСР.

Згідно правової позиції ВС у справі №182/6536/13-ц, у спорі про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, початок відліку часу відсутності її у цьому житлі визначається від дня, коли вона залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності.

Відповідно правової позиції Верховного Суду у справі №200/17337/17, - з урахуванням положень статті 55 Конституції України, статей 15, 16 ЦК України, статей 64, 65, 71, 72 ЖК Української РСР Верховний Суд констатував, що особа, яка на законних підставах вселилися в жиле приміщення як член сім`ї наймача та зареєстрована у ньому, набула рівного права із наймачем на користування цим приміщенням, несе тягар його утримання, така особа має право на звернення до суду захистом своїх прав, зокрема і з позовом про визнання іншої особи (зокрема й наймача) такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Згідно правової позиції ВС у справі №161/20415/19, слід ураховувати, що доказуванню у цьому разі підлягають обставини, які свідчать про обрання особою іншого постійного місця проживання. На підтвердження вибуття особи до іншого постійного місця проживання суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресування кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

За таких даних позивачем доведено, а відповідачем не спростовано, що він не проживає в квартирі з 2013 року, що в свою чергу є підставою для визнання його таким, що втратив право на користування житловим приміщенням, яке належить до комунальної власності та може бути передано в приватну власність мешканцям квартири, які постійно проживають та на законних підставах користуються нею.

Згідно п. 50 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою КМУ від 07 лютого 2022 року № 265 зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою (у такому випадку адміністративний збір не сплачується).

З урахуванням викладеного, оцінюючи належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа що не заявляє самостійних вимог на предмет спору Комунальне підприємство «МОЛОДІЖНЕ -2», про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, підлягають задоволенню.

У зв`язку з тим, що позивач не заявляє вимог про стягнення з відповідача на його користь судових витрат, суд, керуючись принципом диспозитивності цивільного судочинства, закріпленим у статті 13 ЦПК України, не вирішує питання про розподіл судових витрат згідно статті 141 ЦПК України.

На підставі викладеного, керуючись статтями 19, 41, 55 Конституції України, статтями 6, 16, 182, 317, 319, 383, 386 ЦК України, статтями 9, 58, 61, 63, 64, 71, 72, 107, 150, 156 ЖК України, статтями 12, 13, 76-81, 82, 89, 229, 258, 259, 263-265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України, суд -

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа що не заявляє самостійних вимог на предмет спору Комунальне підприємство «МОЛОДІЖНЕ -2» про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації за місцем проживання, - задовольнити.

Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення суду може бути оскаржено шляхом подачі апеляційної скарги до Одеського апеляційного суду безпосередньо або через Овідіопольський районний суд Одеської області протягом тридцяти днів з дня його складення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Є.М. Панасенко