Єдиний державний реєстр судових рішень
КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
30 червня 2025 року м. Київ справа №320/12002/21
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Жука Р.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного (письмового) провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Держгеокадастру у Київській області
про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні,
ВСТАНОВИВ:
І. Зміст позовних вимог.
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Держгеокадастру у Київській області, в якому просить суд:
- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.01.2020 по 16.12.2020, що визначається у сумі 46989,79 грн;
- стягнути з відповідача на користь позивача компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати (індексація заробітної плати) за період з 12.04.2012 (звільнення з роботи) по 16.12.2020 включно (виплата розрахункових коштів) у сумі 3697,83 грн.
ІІ. Виклад позиції позивача та заперечень відповідача.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що постановою Київського окружного адміністративного суду від 18.10.2011 у справі №2а-2499/11/1070 позивача поновлено на роботі та стягнуто середній заробіток та моральну шкоду. Наказом ГУ Держкомзему у Київській області від 04.01.2011 позивача було поновлено на роботі. Водночас, до 21.03.2018 було невиконаним рішення в частині зобов`язання ГУ Держкомзему у Київській області виплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу. Позивач, посилаючись на судові рішення у справах №№ 810/6035/15, 810/1092/17, 810/1996/18, зазначає про відсутність підстав для доведення встановлених ними обставин.
Позивач зазначає, що 21.03.2018 на його картковий рахунок надійшли кошти із зазначенням про їх надіслання у порядку виконання постанови №2а-2499/11/1070 від 18.10.2011. Проте, вважаючи, що означене рішення виконано відповідачем не у повному обсязі, позивач звернувся до суду з відповідним позовом. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 20.04.2020 у справі №320/377/20 з відповідача було стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу за вересень та жовтень 2011 року у сумі 8593,04 грн. Означені кошти надійшли на рахунок позивача 16.12.2020, що, на його думку, свідчить про повний розрахунок з позивачем саме 16.12.2020.
На думку позивача з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за затримку розрахунку за період з 04.01.2020 по 16.12.2020.
Відповідачем подано до суду відзив на позовну заяву, в якому, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, зазначив, що позивач хибно вважає, що ГУ Держгеокадастру повинне сплатити йому середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 04.01.2020 по 16.12.2020, оскільки є незрозумілим визначений позивачем період.
Відповідач припускає, що даний відрізок часу позивач починає обраховувати з дати підписання позовної заяви 03.01.2020, яку було прийнято до провадження ухвалою суду від 20.01.2020 (справа №320/377/20), предметом розгляду в якій був спір щодо здійсненого розміру виплат на виконання рішення суду та обчислення фактичного остаточного розрахунку. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 29.04.2020, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06.10.2020, з відповідача стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу за вересень та жовтень 2011 року у сумі 8 593,04 грн та середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 31.03.2018 по 03.01.2020 у сумі 87 884,67 грн. Означені кошти були перераховані позивачці 16.12.2020.
Крім того, відповідач зазначив, що в резолютивній частині означеного судового рішення було визначено розмір заробітку за час вимушеного прогулу за вересень та жовтень 2011 року у сумі 8 593,04 грн та стягнуто середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 21.03.2018 по 03.01.2020 у сумі 87 884,67 грн.
ІІІ. Заяви (клопотання) учасників справи інші процесуальні дії у справі.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 22.11.2021 відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 11.01.2022 у задоволенні клопотання відповідача про розгляд справи з проведенням судового засідання з повідомленням (викликом) сторін - відмовлено.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано на розгляд судді Київського окружного адміністративного суду Жуку Р.В.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 14.11.2023 року адміністративну справу прийнято до провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
13.12.2024 року до суду надійшов відзив на позовну заяву.
Разом з відзивом на позовну заяву відповідачем подано клопотання про розгляд справи у судовому засіданні.
Розглянувши вказану заяву, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного).
Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
Виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах:
1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом;
2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності;
4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»;
6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.
Умови, за яких суд має право розглядати справи у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом.
Для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо:
1) прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище;
2) оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію;
3) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг;
4) припинення за зверненням суб`єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців у випадках, визначених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців;
5) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо в`їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію;
6) оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
7) стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб`єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження;
8) типові справи;
9) оскарження нормативно-правових актів, які відтворюють зміст або прийняті на виконання нормативно-правового акта, визнаного судом протиправним і нечинним повністю або в окремій його частині;
10) інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження;
11) перебування іноземців або осіб без громадянства на території України.
Отже, частиною четвертою вищевказаної статті імперативно визначено категорії справ, які підлягають розгляду виключно за правилами загального позовного провадження.
Із положеннями наведеної правової норми процесуального закону перекликаються й приписи частини четвертої статті 257 КАС України, яка відносить справи в аналогічних спорах до переліку справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.
Частина ж друга статті 257 КАС України визначає, що за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Частиною третьою цієї ж статті передбачено, що при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Предметом позову у даній справі є стягнення з відповідача середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні.
Оскільки дана справа не віднесена до імперативно визначеного переліку справ, які підлягають розгляду виключно за правилами загального позовного провадження, процесуальні перешкоди для розгляду цієї справи за правилами спрощеного позовного провадження відсутні.
Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 27.07.2021 у справі №340/1901/20, від 28.07.2021 у справі №160/6740/20, від 22.07.2021 у справі №460/6542/20, від 29.07.2021 у справі №340/1727/20, від 05.08.2021 у справі №200/5490/20-а, від 23.06.2021 у справі №520/13014/2020 та багатьох інших.
Також суд зазначає, що оцінити значення справи для сторін і значний суспільний інтерес має суд в рамках конкретних правовідносин, з яких виник спір. Це означає, що вказані підстави (для розгляду справи за правилами загального позовного провадження) повинні мати своєрідне конкретизоване пояснення у вимірі певної справи; посилання на ці підстави безвідносно до конкретних фактичних підстав не достатньо для того, щоб вимагати розгляду справи за правилами загального позовного провадження.
Такий правовий висновок викладено Верховним Судом в численних постановах, зокрема, від 26 травня 2022 року у справі №640/594/20, від 22 жовтня 2021 року у справі № 200/6491/20-а, від 07 жовтня 2021 року у справі № 640/23517/20, від 05 жовтня 2021 року у справі № 640/23385/20, від 05 серпня 2021 року у справі № 200/5490/20-а, від 22 липня 2021 року у справі № 460/6542/20, від 23 червня 2021 року у справі № 520/13014/2020 тощо.
При цьому суд зауважує, що лише посилання на наявність у учасника процесу бажання щодо здійснення розгляду справи за правилами загального, а не спрощеного, позовного провадження не є достатньою підставою для задоволення відповідного клопотання, оскільки характер спірних правовідносин та предмет доказування не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи, як і не вимагають обов`язкового розгляду справи саме за правилами загального позовного провадження лише з урахуванням викладеного волевиявлення учасника процесу про це. У протилежному випадку суди б мусили розглядати в обов`язковому порядку у судових засіданнях за правилами загального позовного провадження усі справи, в яких учасником процесу повідомлено про особливу важливість для нього такої справи, що зводило б нанівець власну оцінку судом обставин справи через призму необхідності чи доцільності проведення судового засідання, та нівелювало б практичну ефективність інституту спрощеного провадження в принципі. В умовах надмірного навантаження судів справами такий алгоритм дій явно б не сприяв процесуальній економії. Обставини даної справи, на переконання суду, не потребують для встановлення об`єктивної істини ані обов`язкового проведення судового засідання, ані здійснення трансформації форми адміністративного судочинства зі спрощеного у загальне позовне провадження, оскільки повний та всебічний розгляд справи є загальною процесуальною вимогою для кожного судового провадження, незалежно від його форми або того, проводиться судове засідання у справі чи ні. Крім того, суд зауважує, що розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання не позбавляє учасника процесу можливості надати будь-які докази чи письмові документи чи надати пояснення, виклавши їх у письмовій формі.
Також суд зазначає, що практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 8 грудня 1983 року у справі Ахеп v. Germany, заява №8273/78, рішення від 25.04.2002 року VarelaAssalinocontrelePortugal, заява №64336/01). Так, y випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник (не в одній із зазначених справ) не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.
При цьому, положення КАС України гарантують права учасників справи безпосередньо знайомитись з матеріалами справи, зокрема і з аргументами іншої сторони та інших учасників та реагувати на ці аргументи відповідно до процесуального законодавства.
З урахуванням викладеного, суд не вбачає підстав для задоволення клопотання відповідача.
Інших заяв чи клопотань по суті справи учасниками справи до суду не подано.
Частиною п`ятою статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Згідно частини другої статті 262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п`ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
З урахуванням викладеного, керуючись положеннями частини другої статті 262 КАС України наявні підстави для розгляду справи в порядку письмового провадження.
ІV. Обставини встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.
Розглянувши подані сторонами документи, з`ясувавши зміст спірних правовідносин з урахуванням доказів судом встановлені відповідні обставини.
Постановою Київського окружного адміністративного суду від 18.10.2011 у справі №2а-2499/11/1070, залишеній без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду, позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Держкомзему у Київській області від 10.03.2011 № 67-к про звільнення ОСОБА_1 з посади провідного спеціаліста відділу організації, планування та аналізу інспекторської діяльності управління державної інспекції з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держкомзему у Київській області.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді провідного спеціаліста відділу організації, планування та аналізу інспекторської діяльності управління державної інспекції з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держкомзему у Київській області.
Зобов`язано Головне управління Держкомзему у Київській області здійснити розрахунок та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Стягнуто з Головного управління Держкомзему у Київській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за один місяць у сумі 3461,07 грн.
Звернуто постанову до негайного виконання в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді провідного спеціаліста відділу організації, планування та аналізу інспекторської діяльності управління державної інспекції з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держкомзему у Київській області та стягнення з Головного управління Держкомзему у Київській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за один місяць у сумі 3461,07 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постановою Київського окружного адміністративного суду від 01.03.2016 у справі №810/6035/15, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 08.06.2016, адміністративний позов задоволено.
Стягнуто з ГУ Держгеокадастру на користь ОСОБА_1 [середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні] 185 010,10 грн.
Постановою Київського окружного адміністративного суду від 26.06.2017 у справі №810/1092/17, залишеною без змін ухвалою від 01.11.2017 та постановою Верховного Суду від 22.06.20218, адміністративний позов задоволено частково.
Стягнуто з Головного управління Держгеокадастру у Київській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.01.2016 по 15.03.2017 у розмірі 59 179,61 грн.
Стягнуто з Головного управління Держгеокадастру у Київській області на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати у розмірі 29616,72 грн.
В решті позовних вимог відмовлено.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 25.06.2018 у справі №810/1996/18 адміністративний позов задоволено.
Стягнуто з Головного управління Держгеокадастру у Київській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з 16 березня 2017 року по 21 березня 2018 року в сумі 49545,72 грн.
Стягнуто з Головного управління Держгеокадастру у Київській області на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати (індексація заробітної плати) за період з 16 березня 2017 року по 21 березня 2018 року у сумі 23776,04 грн.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 11.12.2018 апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Київській області - задоволено частково.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 25.06.2018 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення з Головного управління Держгеокадастру у Київській області на користь ОСОБА_1 компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати (індексація заробітної плати) за період з 16 березня 2017 року по 21 березня 2018 року, у сумі 23776 (двадцять три тисячі сімсот сімдесят шість) грн. 04 коп. - скасовано та постановлено нову в цій частині, якою позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Київській області про стягнення компенсації втрати частини заробітної плати, у зв`язку з порушенням строків її виплати - задоволено частково.
Стягнуто з Головного управління Держгеокадастру у Київській області на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати (індексація заробітної плати) за період з 16 березня 2017 року по 21 березня 2018 року в розмірі 2 478,96 грн.
В іншій частині рішення залишено без змін.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 29.04.2020 у справі №П/320/377/20, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06.10.2020, адміністративний позов задоволено частково.
Стягнуто з Головного управління Держгеокадастру у Київській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за вересень та жовтень 2011 року у сумі 8593,04 грн.
Стягнуто з Головного управління Держгеокадастру у Київській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 21.03.2018 по 03.01.2020, що визначається у сумі 87884,67 грн.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Довідкою АТ «КБ «Приватбанк» від 19.08.2021 підтверджено нарахування позивачу 16.12.2020 8593,04 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 87884,67 грн середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні.
Звертаючись до суду з позовом у цій справі, позивач стверджує, що оскільки належні при звільнені суми не були виплачені йому своєчасно під час звільнення, відповідач зобов`язаний виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України.
V. Оцінка суду.
Надаючи правову оцінку обґрунтованості аргументам, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України (далі по тексту також - КЗпП України, в редакції, чинній на момент звільнення позивача зі служби та виключення зі списків особового складу) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР 88952400) підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у вищевказаній постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР 88952400) зазначила, що у своєму рішенні від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України» Європейський суд з прав людини не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (рішення у справі «Waite and Kennedy v. Germany»), заява № 26083/94, пункт 54, ЄСПЛ 1999-I).
Відповідно за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15.09.2015 ,провадження № 21-1765а15).
Аналогічний правовий висновок було викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі №810/451/17 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР 89819874), а також Верховним Судом у постанові від 12.08.2020 у справі №400/3365/19 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР 90927063).
Відповідно до частин п`ятої та шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Отже, правовий висновок Верховного Суду та його Великої Палати, викладений у вищевказаних постановах, є обов`язковим для всіх суб`єктів владних повноважень, у тому числі для відповідача, а також підлягає обов`язковому врахуванню судом при вирішенні цієї справи.
Пленум Верховного Суду України у пункті 21 постанови від 24.12.1999 №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» зазначив, що при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100. Цей нормативний акт не застосовується лише тоді, коли середня заробітна плата визначається для відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров`я, та призначення пенсії.
Відповідно до пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів(годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством,- на число календарних днів за цей період.
Відповідно до довідки ГУ Держгеокадастру без номеру та без дати, заробітна плата ОСОБА_1 у грудні 2011 року склала 1534,17 грн за 22 робочих дні, у січні 2012 року 2791,18 грн за 20 робочих днів. Таким чином розмір середньоденної заробітної плати позивача складає 102,98 грн.
Виходячи із заявлених позовних вимог, кількість днів, за які здійснюється відшкодування середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні у період з 04.01.2020 по 16.12.2020 (фактичний день здійснення виплати) складає 239.
Відповідно, розмір відшкодування за несвоєчасний розрахунок при звільненні позивача, обчислений відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, за період з 04.01.2020 по 16.12.2020 дорівнює 24 612,22 грн (102,98 грн * 239 днів).
Натомість суд зауважує, що Велика Палата Верховного Суду у вищевказаній постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСРП 87952206) зазначила, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.
Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на таке.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Так, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Аналогічний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР 88952400), а також Верховним Судом у постанові від 12.08.2020 у справі №400/3365/19 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР 90927063).
Згідно з частиною п`ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
При цьому Велика Палата Верховного Суду у пункті 94.5 вищевказаної постанови від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСРП 87952206) зазначила, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 - 2015 року можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.
При застосуванні до обставин цієї справи критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, суд враховує таке:
- позивач звернувся до суду з цим позовом 28.09.2021, тобто більш ніж через 10 років після звільнення з посади;
- відповідач заперечував проти права позивача на отримання виплати заборгованості по заробітній платі, а тому факт порушення цього права та сума відповідної виплати були встановлені лише під час судового розгляду;
- сума заборгованості по заробітній платі (8 593,04 грн), є у майже 3 рази меншою ніж визначена сума середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні (24 612,22 грн).
Надаючи приблизну оцінку розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, суд зазначає, що згідно з даними, які розміщені на офіційному веб-сайті Національного банку України за адресою: «https://bank.gov.ua/ua/statistic/sector-financial/data-sector-financial», середньозважена ставка в річному обчисленні за новими кредитами резидентам є такою:
- січні 2020 року 14,9%
- у лютому 2020 року 14,8%
- у березні 2020 року 15,6%
- у квітні 2020 року 14,4 %
- у травні 2020 року 13,7%
- у червні 2020 року 13,1 %
- у липні 2020 року 12,6 %
- у серпні 2020 року 12,2%;
- у вересні 2020 року 11,9%;
- у жовтні 2020 року 11,5%;
- у листопаді 2020 року 12,0%;
- у грудні 2020 року 11,9%
Отже, ймовірний розмір майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, за період з 04.01.2020 по 16.12.2020 дорівнює 743 грн та складається з таких сум:
- у січні 2020 року 66,47 грн (8593,04 грн (розмір заборгованості перед позивачкою із заробітної плати, недоотриманої при звільненні) х 14,9 % (середньозважена ставка за кредитами в річному обчисленні за січень 2020 року) : 366 дн. х 19 дн. (кількість днів прострочення у січні 2020 року));
- у лютому 2020 року 69,50 грн (8593,04 грн х 14,8% : 366 * 20;
- у березні 2020 року 76,91 грн (8593,04 грн х 15,6% : 366 х 21);
- у квітні 2020 року 71,00 грн (8593,04 грн х 14,4% : 366 х 21);
- у травні 2020 року 61,11 грн (8593,04 грн х 13,7% : 366 х 19);
- у червні 2020 року 61,51 грн (8593,04 грн х 13,1% : 366 х 20);
- у липні 2020 року 68,04 грн (8593,04 грн х 12,6% : 366 х 23);
- у серпні 2020 року 57,29 грн (8593,04 грн х 12,2% : 366 х 20);
- у вересні 2020 року 61,47 грн (8593,04 грн х 11,9% : 366 х 22);
- у жовтні 2020 року 57,00 грн (8593,04 грн х 11,5% : 366 х 21);
- у листопаді 2020 року 59,17 грн (8593,04 грн х 12,0% : 366 х 21);
- у грудні 2020 року 33,53 грн (8593,04 грн х 11,9% : 366 х 12).
За таких обставин, враховуючи вищенаведені правові позиції Великої Палати Верхового Суду, з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат за період з 04.01.2020 по 16.12.2020 у сумі 743,00 грн.
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов`язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов`язкових платежів. Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду 08.11.2018 у справі №805/1008/16-а.
Щодо позовних вимог позивачки в частині компенсації втрати грошових доходів, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 1 Закону України від 19.10.2000 № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» (далі по тексту також Закон №2050-ІІІ) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Статтею 2 Закону №2050-ІІІ визначено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника (абзаци 2, 5, 6, 7, 8 частини 2 статті 2 Закону №2050-ІІІ).
Згідно зі статтею 3 Закону №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Статтею 4 Закону України №2050-ІІІ визначено, що виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Пунктом 2 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159 (далі Порядок №159) передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Відповідно до пункту 4 Порядку №159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Суд зазначає, що згідно з наведеним нормативним регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж виплачений, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням.
Відтак, саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.
При цьому слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер та спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Так, у статті 3 Закону №2050-ІІІ та у пункті 4 Порядку №159 є формулювання, що сума компенсації обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць.
Це означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
З аналізу норм Закону №2050-ІІІ і Порядку №159 слідує, що підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов:
1) нарахування громадянину належних йому доходів, а саме заробітної плати (грошове забезпечення), пенсії, соціальних виплат, стипендії;
2) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата);
3) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання);
4) затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців;
5) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги.
При цьому, як вже зазначено, основною умовою для виплати позивачу, передбаченої статтею 2 Закону №2050-ІІІ, компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів і компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Таким чином, за наявності визначених Законом №2050-ІІІ умов, присуджена за рішенням суду сума підлягає компенсації у тому ж самому порядку, якщо ці умови настали у зв`язку з несвоєчасним виконанням рішення суду.
З наведеного слідує, що коли суми нараховуються за рішенням суду, то підстава для виплати компенсації виникає у зв`язку з несвоєчасним виконанням рішення суду.
Враховуючи наведене, суд зауважує, що визначальними обставинами для виплати компенсації є дати нарахування та фактичної виплати вказаних доходів, оскільки основною умовою для виплати громадянину компенсації, передбаченої статтею 2 Закону №2050-ІІІ, є порушення встановлених строків саме виплати нарахованих доходів.
За таких обставин, суд вважає, що право на компенсацію позивач набуває після набрання законної сили цим судовим рішенням та у разі несвоєчасної виплати відповідачем сум доходу, які стягнуто на підставі цього рішення.
Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 означеного Закону №2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Вказане узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 22.06.2018 у справі №810/1092/17 та від 13.01.2020 у справі №803/203/17, від 15.10.2020 у справі №240/11882/19, від 29.04.2021 у справі №240/6583/20.
Крім того, Верховний Суд у своїх постановах від 19.05.2022 у справі №200/3859/21, від 24.01.2023 у справі №200/10176/19-а дійшов висновку, що основними умовами для виплати суми компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати є: порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів та виплата нарахованих доходів. При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.
Відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З матеріалів справи вбачається, що рішення Київського окружного адміністративного суду міста Києва від 18.10.2011 у справі №2а-2499/11/1070 набрало законної сили 12.04.2012.
Таким чином, саме з 13.04.2012 (наступний день після набрання законної сили рішенням суду) у відповідача виник обов`язок щодо нарахування та виплати позивачу компенсації втрати частини грошових доходів, яка мала бути виплачена при остаточному розрахунку під час звільнення позивача з військової служби.
Однак, виплату позивачу остаточну заборгованість із заробітної плати на виконання означеного рішення суду відповідачем проведено лише 16.12.2020.
Таким чином, відповідач зобов`язаний нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів відповідно до Закону №2050-ІІІ та Порядку №159.
Отже, бездіяльність відповідача щодо нарахування та виплати позивачу компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати на виконання рішення суду, що набрало законної сили є протиправною.
З урахуванням викладеного, суд робить висновок, що позивач має право на виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на виконання рішення суду від 18.10.2011 у справі №2а-2499/11/1070 з 13.04.2012 (наступний день після набрання законної сили рішенням суду) по 16.12.2020 (день фактичної остаточної виплати заборгованості), а не з 12.04.2012, як просить позивач.
Водночас така компенсація відповідачем не виплачена.
Отже, належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача буде зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини грошових доходів за вказаний період у зв`язку з порушенням термінів виплати позивачу заборгованості по заробітній платі.
При цьому належним способом захисту порушеного права є саме зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів, а не стягнення її з відповідача, враховуючи, що така компенсація не була нарахована йому відповідачем.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не надав суду доказів на підтвердження правомірності своїх дій.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення адміністративного позову.
VI. Судові витрати.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, підстави для вирішення питання щодо судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 132, 139, 143, 242-246, 255, 260-263, 287, 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
ВИРІШИВ:
Адміністративний позов задовольнити частково.
Стягнути з Головного управління Держгеокадастру у Київській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.01.2020 по 16.12.2020 включно у розмірі 743,00 грн з відрахуванням податків, зборів та інших обов`язкових платежів.
Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Київській області (03115, м. Київ, вул. Серпова, 3/14, код ЄДРПОУ 39817550) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) компенсацію втрати частини доходу, у зв`язку із порушенням строку виплати заборгованості із заробітної плати за період з 13.04.2012 по 16.12.2020.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Копію рішення надіслати учасникам справи.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Жук Р.В.
Судове рішення № 128574555, Київський окружний адміністративний суд було прийнято 30.06.2025. Форма судочинства - Адміністративне, форма рішення - Рішення. На цій сторінці ви зможете знайти необхідні дані про це судове рішення. Ми надаємо зручний та швидкий доступ до поточних судових рішень, щоб ви могли бути в курсі останніх судових прецедентів. Наша база даних включає повний спектр необхідної інформації, дозволяючи вам легко знаходити необхідні дані.
Це рішення відноситься до справи № 320/12002/21. Юридичні особи, які зазначені в тексті цього судового документа: