Рішення № 128343525, 11.06.2025, Печерський районний суд міста Києва

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/66074/21-ц

пр. 2-1639/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 червня 2025 року Печерський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді: Соколова О.М.,

за участю секретаря судового засідання: Колесник А.Є.,

позивача: ОСОБА_1 ,

представника відповідача: Євглевської О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві у режимі відеоконференції в порядку загального позовного провадження цивільну справу № 757/66074/21-ц за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Міністерства юстиції України, третя особа: Державна казначейська служба України про відшкодування моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

До Печерського районного суду м. Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі- позивач, ОСОБА_1 ) до Держави Україна в особі Міністерства юстиції України, третя особа: Державна казначейська служба України про відшкодування моральної шкоди.

Звертаючись до суду із даним позовом, позивач стверджує, що шкоду йому заподіяно нібито незаконною бездіяльністю Держави Україна, зокрема в особі Верховної Ради України, щодо врегулювання окремих питань відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі. У зв`язку з цим позивач, посилаючись на статті 19, 55, 56, 129 Конституції України, статтю 1174 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), просить стягнути з Держави Україна 1 000 000,00 грн.

Позивач вказує на те, що він з 23.04.2004 року позбавлений потенційної можливості умовно-дострокового звільнення від покарання у вигляді довічного позбавлення волі, присудженого за вчинення особливо тяжких злочинів. На думку позивача, факт неможливості умовно-дострокового звільнення від покарання у вигляді довічного позбавлення волі не суперечив чинним на той час законодавчим актам, але фактично заподіяв йому моральну шкоду

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 16.12.2021 року позов ОСОБА_1 , залишено без руху.

18.07.2022 року на виконання ухвали Печерського районного суду м. Києва від 16.12.2021 року позивачем усунуто вказані недоліки.

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 21.07.2022 року відкрито провадження у справі за правилами позовного (загального) провадження.

23.08.2022 року на адресу суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, зі змісту якого вбачається, що відповідач протии позовних вимог заперечує. Вказує, що позивач не довів доказово факту завдання немайнових встрат, спричинених моральними та фізичними стражданнями, не наддав доказів того, що дії органу представництва (Міністерства юстиції в особі Уповноваженого) є протиправними (незаконними), не наддав доказів того, що моральна шкода, якої він начебто зазнав, була спричинена сааме внаслідок дій чи бездіяльністю органу представництва (Міністерства юстиції в особі Уповноваженого), не наддав жодних доказів або будь-яких інших обгрунтувань розміру нібито заподіяної йому моральної шкоди, окрім власної суб`єктивної оцінки. На підставі викладеного, просила відмовити у задоволенні позову.

30.06.2023 року на адресу суду від представника третьої особи надійшли письмові пояснення. Казначейство вважає, що позивач обґрунтовує свої вимоги винятково оціночними судженнями та не надає ані доказів заподіювання йому шкоди, ані фактичного підтвердження цього факту у встановленому законодавством порядку. Вважає, що позивач не має права на відшкодування шкоди, оскільки незаконність дій та рішень відповідача не встановлена належним чином (не доведена).

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 22.10.2024 року закрито підготовче провадження у справі та призначено розгляд справи по суті.

У судовому засіданні позивач вимоги позову підтримав, просив задовольнити.

У судовому засіданні представник відповідача заперечувала проти позовних вимог, просила відмовити у задоволенні позовних вимог.

Представник третьої особа у судове засідання не з`явився, третя особа про час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином. У письмових поясненнях просив розгляд справи здійснювати у відсутність Казначейства.

Відповідно до п.1 ч. 3 ст. 223 ЦПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

За наведених обставин, суд, приходить до висновку про розгляд справи у відсутність представника третьої особи, на підставі наявних в ній доказів.

Суд заслухавши сторону позивача, сторону відповідача, дослідивши письмові докази по справі, дійшов наступного висновку.

Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 , засуджений Апеляційним судом Черкаської області від 24.03.2004 року № 1-4/2004, до довічного позбавлення волі, з конфіскацією всього особистого майна, яке відбуває в Державній установі «Роменська виправна колонія № 56» з 04.05.2005 року.

11.03.2021 року Європейським судом було ухвалено остаточне рішення у справі «Дембо та інші прати України» (заява № 2778/18 та 46 інших), у якому констатовано порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з тим, що законодавство не передбачає можливості для засуджених до довічного позбавлення волі задоволення їхніх клопотань про перегляд покарань у виді довічного позбавлення волі. У цьому рішенні Європейський суд об`єднав справу ОСОБА_1 за заявою № 41730/18 та 46 інших заяв.

У вказаному рішенні Європейським судом не було констатовано інших порушень положень Конвенції, зокрема щодо довготривалого катування, нелюдського поводження та позбавлення доступу до правосуддя, про які позивач зазначає у своїй позовній заяві.

Констатуючи у рішенні «Дембо та інші проти України» порушення статті З Конвенції, Європейський суд посилався на рішення у справі «Петухов проти України (№2)», у якому Європейський суд, посилаючись на статтю 46 Конвенції, звернув увагу на існування в Україні системної проблеми відсутності законодавчо передбаченої можливості засуджених до довічного позбавлення волі задоволення їх клопотань про перегляд покарань у виді довічного позбавлення волі.

Для належного виконання цього рішення від держави-відповідача вимагатиметься впровадження реформи системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі. Механізм такого перегляду повинен гарантувати перевірку у кожному конкретному випадку, чи обґрунтовано триваюче тримання під вартою законними пенологічними підставами, та має надавати засудженим до довічного позбавлення волі можливість передбачиш з певним ступенем точності, що їм треба зробити, аби було розглянуто питання щодо їх звільнення, та за яких умов це можливо, відповідно до стандартів, розроблених практикою Європейського суду.

З метою координації виконання вказаного рішення Європейського суду про його ухвалення органом представництва (Міністерством юстиції в особі Уповноваженого) було повідомлено Офіс Президента України, Комітет Верховної Ради України з питань правової політики, Комітет Верховної Ради України з питань правоохоронної діяльності та органи судової влади з проханням взяти до уваги та врахувати висновки Європейського суду у цій справі, а також довести їх до відома працівників.

Крім того,судовим розглядом встановлено, що на виконання пункту «а» частини першої статті 7 та пункту «а» частини першої статті 11 Закону України органом представництва (Міністерством юстиції в особі Уповноваженого) було повідомлено ОСОБА_1 про ухвалене Європейським судом рішення у справі «Дембо та інші проти України», а також роз`яснено його право порушити провадження про перегляд справи та/або про його право на відновлення провадження відповідно до чинного законодавства.

Встановлено, що Європейський суд не присудив виплату відшкодування заявникам у вказаному рішенні Європейського суду та зазначив, що встановлення порушення само по собі становить справедливу сатисфакцію.

З метою вжиття заходів загального характеру на виконання рішення Європейського суду у справі «Петухов проти України (№ 2)» Міністерством юстиції України було розроблено проєкти Законів України «Про внесення змін до деяких законодавча актів щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини», зареєстрований у Верховній Раді України № 4048, та «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини», зареєстрований у Верховній Раді Україні № 4049.

Відповідно до п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (далі - постанова Пленуму) під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Згідно п.5 зазначеної постанови Пленуму обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди; протиправність діяння її заподіювача; наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача; вини останнього в її заподіянні.

Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Так,судовим розглядом встановлено, що відповідно до довідки за підписом начальника державної установи «Романська виправна колонія №56» Фурси О.Ю. та начальника медичної частини ОСОБА_2 . 03.02.2011 року ОСОБА_1 , було встановлено діагноз: гіпертонічна нейроциркуляторна дистонія.

Разом з тим, ОСОБА_1 не довів доказово факту завдання немайнових втрат, спричинених моральними та фізичними стражданнями, не надав доказів того, що дії органу представництва (Міністерства юстиції в особі Уповноваженого) є протиправними (незаконними).

У позовній заяві зазначається, що довготривалістю перебування в умовах дискримінації, катування та нелюдського поводження порушило нормальний хід життя позивача, що призвело до постійної нервової напруги і відчаю і посилило його душевні страждання, що безумовно не сприяло покращенню стану його здоров`я.

Проте, ОСОБА_1 не надав доказів того, що моральна шкода, якої він начебто зазнав, була спричинена саме внаслідок дій чи бездіяльністю органу представництва (Міністерства юстиції в особі Уповноваженого).

Вище викладено докази здійснення органом представництва (Міністерством юстиції в особі Уповноваженого) у повному обсязі координації виконання рішення Європейського суду у справі «Дембо та інші проти України», з яких вбачається відсутність бездіяльності органу представництва (Міністерства юстиції в особі Уповноваженого).

У п.3 згаданої Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» визначено, що суд повинен з`ясувати в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить.

Разом з тим, ОСОБА_1 не надав жодних доказів або будь-яких інших обґрунтувань розміру нібито заподіяної йому моральної шкоди, окрім власної суб`єктивної оцінки, як позивач зазначає у своїй позовній заяві.

Відповідно до частин першої, другої статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Статтею 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» передбачена аналогічна норма про те, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність , але не раніше дня його ухвалення.

Акти Конституційного Суду України є правовими актами, приймаються спеціально уповноваженим органом, з дотриманням встановлених форми і процедури, і є обов`язковими до виконання на території України.

Проте, акти Конституційного Суду України не регулюють суспільні відносини, оскільки до повноважень Конституційного Суду України не входить нормотворчість. Акти Конституційного Суду конкретизують законодавство, здійснюють тлумачення положень Конституції.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Це означає, що за загальним правилом норма права діє стосовно відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто, до певних юридичних фактів застосовується той нормативно правовий акт, під час дії якого вони настали.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів висловлював Конституційний Суд України.

Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно правовим актом.

З позовної заяви вбачається, що призначення позивачеві покарання у вигляді довічного позбавлення волі відбулось до прийняття рішення Конституційного Суду України від 16.09.2021 № 6-р (ІІ)2021.

Отже, до прийняття Конституційним Судом України вказаного рішення, зокрема станом на час виникнення спірних відносин, особливості відбуття покарання у вигляді довічного позбавлення волі регулювались відповідного чинного на той момент законодавства, тобто положень статей 81, 82 КК України.

Враховуючи вищевикладене, позивач не має законного права вимагати стягнення шкоди за неможливість умовно-дострокового звільнення від покарання у вигляді довічного позбавлення волі, оскільки в рішенні Конституційного Суду України передбачено, що вказана норма втрачає чинність з моменту ухвалення рішення.

Відповідно до частини третьої статті 152 Конституції України, матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку. Норми частини третьої статті 152 Конституції України не є нормами прямої дії і мають відсилочний характер, що передбачає наявність законодавчо врегульованого порядку та механізму, який би регулював відносини щодо відшкодування шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними. Таким чином, умови та порядок відшкодування шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними мають визначатись спеціальним законом, який станом на сьогоднішній день не прийнятий , , а до прийняття такого закону відшкодування державою шкоди відповідно до частини третьої статті 152 Конституції України на підставі загальних правил здійснюватися не може. Отже, оскільки на сьогодні механізм відшкодування шкоди, завданої актами та діями, що визнані неконституційними, законом не врегульований, тобто у Позивача відсутні правові підстави для заявлення вимог про стягнення такої шкоди.

Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

На підставі вказаної норми права, відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.

Постановами Верховного Суду, зокрема, від 29.08.2018 у справі № 686/16161/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 641/2328/17, від 22.03.2018 у справі № 638/13100/14-ц, від 23.1.2019 у справі № 308/1990/16-ц висловлено правову позицію про неможливість відшкодування шкоди у разі відсутності судового рішення визнання протиправними рішень, дій або бездіяльності про державного органу чи конкретної посадової (службової) особи державного органу (заподіювача шкоди).

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності є, як правило, відповідне судове рішення, що набрало законної сили.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).

Застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі.

За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу,Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини,на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом.

Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Утім, позивач не надав жодних належних та допустимих доказів незаконності дій чи рішень судів або інших державних органів.

Слід зазначити, що необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є доведені (підтверджені) факти неправомірних дій цього органу чи його посадових чи службових осіб.

При цьому, факт неправомірності (незаконності) прийняття рішення, вчинення дії чи бездіяльності органу влади, що призвели до завдання шкоди, повинен бути встановлений у передбаченому законом порядку, тобто повинен підтверджуватись відповідним рішенням, ухвалою, постановою, вироком суду, яке має значення для справи про відшкодування шкоди.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові, що зокрема, має місце у даній справі.

Аналіз наведених вище норм законодавства та фактично встановлені обставини у справі вказують на те, що підстави для задоволення позову, відсутні.

На підставі викладеного, суд приходить до висновку що позов є безпідставним, а тому у його задоволенні потрібно відмовити.

Пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Питання про розподіл судових витрат суд вирішує відповідно до вимог ст.141 ЦПК України, а тому оскільки у задоволенні позову відмовлено, при цьому, позивач звільнений від сплати судового збору, питання про відшкодування судового збору не підлягає вирішенню та покладається на рахунок держави.

Керуючись ст.ст.55,56,58, 152 Конституції України, ст.ст. 2, 15, 22,1166, 1173, 1175 ЦК України, ст. ст.1-23,76-81, 89, 95, 131, 141, 258-259, 263-265, 279, 352, 354, 355 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Міністерства юстиції України, третя особа: Державна казначейська служба України про відшкодування моральної шкоди - залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення, безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст судового рішення складено 20.06.2025 року.

Суддя О.М. Соколов