Рішення № 128100584, 05.06.2025, Господарський суд Чернігівської області

РІШЕННЯ

Іменем України

05 червня 2025 року м. Чернігівсправа № 927/58/25

Господарський суд Чернігівської області у складі судді Моцьора В.В., за участю секретаря судового засідання Гринчук О.К., розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу

за позовом: Чернігівської обласної прокуратури,

код ЄДРПОУ 02910114

вул. Князя Чорного, 9, м. Чернігів, 14000;

в інтересах держави в особі:

позивача: Любецької селищної ради

код ЄДРПОУ 04412478

вул. Добринінська, 60, смт. Любеч, Чернігівського району, 15041

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Штиль»

код ЄДРПОУ 02800584

вул. Нестеренко, 12, смт. Любеч, Чернігівського району, 15041

про визнання недійсним державного акту на право постійного користування та скасування речових прав на нерухоме майно

За участю представників сторін:

прокуратури: Оліфір А.В.

позивач: не прибув

відповідач: Страшний М.М., Шерепо Ю.Г.

Чернігівською обласною прокуратурою подано позов в інтересах держави в особі Любецької селищної ради до Товариства з обмеженою відповідальністю Штиль про:

- визнання недійсним державного акту на право постійного користування серії Б № 044210, виданий у 1981 році рибколгоспу ім. 14 років жовтня сел. Любеч (рибколхозу им. 14 лет октября п. Любеч) щодо передачі рибколгоспу ім. 14 років жовтня сел. Любеч (рибколхозу им. 14 лет октября п. Любеч) у безстрокове та безплатне користування 89 гектарів землі для будівництва ставкового господарства (прудового хазяйства), зареєстрований у Книзі записів державних актів за № 35.

- скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права Товариства з обмеженою відповідальністю Штиль постійного користування на земельну ділянку площею 89 га з кадастровим номером 7424456000:05:001:0059 (індексний номер запису 68477978 від 17.07.2023, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2766260574244).

Дії суду щодо розгляду справи.

Ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 03.02.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 27.02.2025, встановлено учасникам справи строк для подачі заяв по суті справи.

24.02.2025 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому заявлено клопотання про поновлення строку для подання відзиву на позовну заяву.

Клопотання обґрунтоване тим, що керівнику підприємства в кінці грудня 2024 року проведено хірургічну операцію, після якої останній був позбавлений можливості самостійно рухатись і звернувся за юридичною допомогою лише 19.02.2025.

Відповідно до частини восьмої статті 165 ГПК України відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дозволить Відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи - отримати відзив не пізніше першого підготовчого засідання у справі.

Ухвалою суду від 03.02.2025, зокрема, встановлено відповідачу строк, а саме не пізніше 15 календарних днів з дня вручення даної ухвали відповідно до ст. 165 Господарського процесуального кодексу України надати відзив на позовну заяву та докази, які підтверджують викладені у відзиві обставини.

Ухвала суду про відкриття провадження у справі доставлена до електронного кабінету відповідача 03.02.2025 о 13:12, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа. Відтак, відповідач мав право подати відзив на позов у строк до 18.02.2025 включно.

Натомість, відзив на позов подано відповідачем до суду лише 24.02.2025, тобто з пропущенням встановленого судом строку для його подання.

Відповідно до ч. 1 ст. 118 Господарського процесуального кодексу України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.

Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 119 ГПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Вирішення питання щодо поновлення строку, відповідно до частини першої статті 119 ГПК України, перебуває в межах дискреційних повноважень суду, який за заявою сторони чи зі своєї ініціативи може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк, крім випадків, передбачених Господарським процесуальним кодексом України.

Частиною четвертою статті 119 ГПК України передбачено, що одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подані заява, скарга, документи тощо), стосовно якої пропущено строк.

Вирішуючи питання про поновлення або продовження процесуальних строків, суд має враховувати зміст заяви (клопотання) учасника та вчинених ним дій, уникаючи як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2018 у справі № 904/5995/16.

Відповідно до частини четвертої статті 11 ГПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи «Серявін та інші проти України», «Пронін проти України», «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на наведені у відзиві обставини, беручи до уваги те, що відповідач одночасно із клопотанням про поновлення строку подав відзив на позовну заяву, з метою недопущення порушення права на доступ до правосуддя, враховуючи норми статей 7, 13 ГПК України, а також завдання та основні засади (принципи) господарського судочинства, визначені статтею 2 ГПК України, суд дійшов висновку про наявність підстав для поновлення відповідачу пропущеного строку для подання відзиву на позовну заяву.

Суд задовольнив клопотання відповідача про поновлення строку для надання відзиву на позов, поновив відповідачу пропущений строк для подання відзиву на позов та долучив його до матеріалів справи. Спір вирішується з його урахуванням.

27.02.2025 суд задовольнив усне клопотання прокурора про відкладення підготовчого засідання та постановив протокольну ухвалу про продовження строку підготовчого провадження на 30 днів та відкладення підготовчого засідання на 02.04.2025.

05.03.2025 від прокуратури надійшла відповідь на відзив, яка долучена судом до матеріалів справи. Спір вирішується з її урахуванням.

02.04.2025 суд постановив протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 08.05.2025.

08.05.2025 суд постановив протокольну ухвалу про оголошення перерви в судовому засіданні до 14.05.2025.

13.05.2025 прокуратурою продано до суду додаткові пояснення по справі, які долучено судом до матеріалів справи.

14.05.2025 суд постановив протокольну ухвалу про оголошення перерви в судовому засіданні до 04.06.2025.

04.06.2025 суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення.

05.06.2025 суд проголосив скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення.

Позиції учасників справи.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що реєстрація за ТОВ «Штиль» речового права на земельну ділянку з кадастровим номером 7424456000:05:001:0059 площею 89 га на праві постійного користування на підставі Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою від 21.05.1981 серії Б № 044210 є такою, що здійснена з порушенням вимог законодавства.

З моменту державної реєстрації договору від 22.10.2001 на право тимчасового користування землею (у тому числі на умовах оренди) ТОВ «Штиль» земельною ділянкою площею 89,46 га, тобто з 12.11.2001, у спосіб та з дотриманням вимог законодавства (в редакції, чинній на час укладення договору на право тимчасового користування землею) відбулось переоформлення права постійного користування на строкове право користування земельною ділянкою за договором від 22.10.2001, тобто офіційне визнання і підтвердження державою факту виникнення у ТОВ «Штиль» права користування вказаною земельною ділянкою на умовах, що передбачені договором від 22.10.2001.

Відповідач виконував умови договору від 22.10.2001, підтверджував своє право на користування відповідною земельною ділянкою на підставі договору від 22.10.2001 у судах та в інших державних органах понад 20 років, не повернувши державний акт на право постійного користування, як цього вимагали приписи діючого на той час законодавства, що унеможливило «погашення» акта у встановленому законом порядку. Базуючись виключно на наявності Державного акту на право постійного користування, достеменно знаючи про наявність іншого правовстановлюючого документу, що складений після видачі державного акту за добровільної участі ТОВ «Штиль» чим фактично свідомо змінено правовий режим землекористування з постійного на орендне, все ж ініціював внесення до державного реєстру речових прав та кадастру даних про право, якого юридично вже не існує. Відтак, реєстрацію за ТОВ «Штиль» права постійного користування на земельну ділянку здійснено з порушенням вимог законодавства.

Оскільки записи у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно внесені саме на підставі спірного державного акта, рішення державного реєстратора Ріпкинської селищної ради Крюкової С.С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з індексним номером 68477978 від 17.07.2023 підлягає скасуванню з одночасним припиненням ТОВ «Штиль» речових прав на земельну ділянку площею 89 га з кадастровим номером 7424456000:05:001:0059 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2766260574244).

Відповідач у відзиві на позовну заяву проти задоволення вимог заперечує у повному обсязі вважаючи, що у прокурора відсутні підстави для здійснення представництва інтересів держави в особі Любецької селищної ради, оскільки її права як власника спірної земельної ділянки ніяким чином не порушені.

Також відповідач зазначає, що відповідно до рішення Любецької селищної ради від 22.08.2023 були внесені зміни до Договору про право тимчасового користування землею ( в тому числі на умовах оренди), від 22.10.2001, якими виключено 89 га, яка належать ТОВ «ШТИЛЬ» на праві постійного користування згідно державного акту, 0,46 га залишилось у довгостроковому користуванні. Будь-яких запитів, рішень чи інших дій відносно повернення акту на право постійного користування до ТОВ «ШТИЛЬ» не надходило, акт є чинним і підстави для його визнання недійсним відсутні.

У відповіді на відзив та поясненнях по справі прокурор посилається на правомірність його звернення до суду із позовом в інтересах держави в особі Любецької селищної ради щодо захисту прав власності на земельну ділянку, на якій знаходиться об`єкт водного фонду, та наголошує на здійсненні реєстрації за ТОВ «ШТИЛЬ» права постійного користування на земельну ділянку з порушенням вимог законодавства.

Обставини справи встановлені судом.

Товариство з обмеженою відповідальністю „Штиль зареєстровано в якості суб`єкта господарювання розпорядженням Ріпкинської районної державної адміністрації від 26.06.2000 № 256, про що у Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб підприємців внесені відомості за № 10551200000000110.

Згідно п. п. І.5, ІІ.2 Статуту даного товариства, затвердженого у новій редакції загальними зборами учасників (протокол від 26.11.2009 № 24), товариство створюється в процесі реорганізації та є правонаступником колективного риболовецького колгоспу імені 14-річчя Жовтня. Основними видами діяльності товариства є вилов, переробка, реалізація риби, рибопродукції з водойм України та інших водойм; виробництво сільськогосподарської продукції, її переробка; заготівля всіх видів сільськогосподарської продукції (рослинної і тваринницької), її реалізація.

Рішенням виконавчого комітету Ріпкинської районної ради народних депутатів від 24.02.1981 № 66 „Про відведення земельної ділянки під будівництво нагульного ставу рибколгоспу імені 14 років Жовтня, с. Любеч із земель держземзапасу відведено земельну ділянку рибколгоспу імені 14 років Жовтня для будівництва нагульного ставу площею 89,0 га: за рахунок випасів 45 га і боліт 44 га із земель держземзапасу.

На підставі даного рішення рибколгоспу імені 14 років Жовтня був виданий державний акт на право користування землею, який був зареєстрований в Книзі записів державних актів на право користування землею за № 35.

Як було зазначено вище, в 2000 році рибколгосп імені 14 років Жовтня був реорганізований у ТОВ „Штиль.

В серпні 2000 року ТОВ „Штиль звернулося до Ріпкинського районного відділу земельних ресурсів із заявою про видачу державного акту на право користування земельними ділянками на яких знаходяться виробнича база в смт. Любеч та ставкове господарство біля р. Дніпро.

Рішенням виконавчого комітету Любецької селищної ради від 18.10.2001 № 106 „Про видачу договору на право тимчасового користування землею, ТОВ „Штиль видано договір на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) строком на 50 років, на земельну ділянку площею 89,46 га в смт. Любеч для ведення рибного господарства та для розміщення і експлуатації основних і допоміжних будівель та споруд.

На підставі даного рішення земельнокадастровим бюро при районному відділі земельних ресурсів була виготовлена технічна документація по видачі договору на право тимчасового користування землею ТОВ „Штиль.

22.10.2001 між Любецькою селищною радою та ТОВ „Штиль був укладений договір на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди).

Згідно п. п. 1.1, 1.2 даного договору, Любецька селищна рада надала, а ТОВ „Штиль прийняло в довгострокове користування земельну ділянку загальною площею 89,46 га, згідно з планом землекористування, що додається. Земельна ділянка надається на умовах довгострокового користування земельною ділянкою строком на 50 років для ведення рибного господарства, розміщення і експлуатації основних та допоміжних будівель і споруд.

12.11.2001 цей договір був зареєстрований в книзі записів договорів на право тимчасового користування землею за № 65.

Як вбачається із плану тимчасового землекористування, ТОВ „Штиль було передано у користування фактично 3 земельні ділянки:

- 0,36 га для розміщення і експлуатації основних та допоміжних будівель і споруд (промзона) в межах смт. Любеч;

- 0,10 га для розміщення і експлуатації основних та допоміжних будівель і споруд (будинок рибалки) за межами смт. Любеч;

- 89,00 га для ведення рибного господарства (ставок) за межами смт. Любеч.

21.06.2023 ТОВ «Штиль» звернулося до Любецької селищної ради з заявою про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної документації в натурі (на місцевості), яка перебуває в постійному користуванні згідно Державного акту на право користування землею від 1981 року серія Б № 044210.

Рішенням Любецької селищної ради від 28.06.2023 надано дозвіл ТОВ «Штиль» на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для іншого сільськогосподарського призначення (для будівництва ставкового господарства), яка перебуває в постійному користуванні згідно Державного акту на право користування землею від 1981 року серія Б № 044210. Площа земельної ділянки 89,0000 га, яка знаходиться за адресою: Чернігівська область, Чернігівський район, смт. Любеч, на території Любецької селищної ради Чернігівського району Чернігівської області (за межами населеного пункту смт Любеч).

ФОП Строгим В.В. виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) яка перебуває в постійному користуванні ТОВ «Штиль» загальною площею 89,0000 га для іншого сільськогосподарського призначення (для будівництва ставкового господарства), Чернігівський район, Любецька селищна рада, за межами населеного пункту смт Любеч.

На підставі виготовленої технічної документації із землеустрою до Державного земельного кадастру внесено відомості про реєстрацію вказаної земельної ділянки з присвоєнням їй кадастрового номеру 7424456000:05:001:0059 та відомості про користувача.

12.07.2023, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 68477978 від 17.07.2023, зареєстровано право постійного користування ТОВ «Штиль» земельною ділянкою площею 89,0000 га кадастровий номер 7424456000:05:001:0059 (номер запису про інше речове право 51019879).

07.08.2023 ТОВ «Штиль» звернулось до Любецької селищної ради із заявою, в якій просило прийняти рішення щодо внесення змін до договору на право тимчасового користування землею (у тому числі на умовах оренди), укладеного 22.10.2001 та зареєстрованого в книзі записів договорів за № 65, та зменшити площу, яка перебуває в користуванні ТОВ «Штиль» на 89 га, так як ця земельна ділянка використовується згідно державного акту Б № 044210 та належить підприємству на праві постійного користування.

Рішенням Любецької селищної ради від 22.08.2023 внесено зміни до п.1.1 Договору та викладено його в наступній редакції. « п.1.1 Любецька селищна рада на підставі рішення від 18.10.2001 надає, а ТОВ «Штиль» приймає у дострокове користування земельну ділянку площею 0,46 га».

10.11.2023 між Любецькою селищною радою та ТОВ «Штиль» укладено додаткову угоду до Договору про право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), від 22.10.2001, якою, зокрема, внесено зміни до п.1.1. в редакції, зазначеній у рішенні Любецькою селищної ради від 22.08.2023.

Оцінка суду.

Щодо підстав представництва інтересів держави прокурором в даній справі.

Статтею 1 Закону України Про прокуратуру встановлено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі Ф.В. проти Франції (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, пункт 27).

Водночас, існує категорія справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі Менчинська проти Російської Федерації (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі):

Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави.

При цьому ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує - наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України, щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах, не може тлумачитися розширено.

Відтак прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України Про прокуратуру.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України Про прокуратуру прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття інтерес держави.

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття інтереси держави висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття інтереси держави має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України Про прокуратуру.

Таким чином, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15, від 08.02.2019 у справі № 915/20/18).

Прокурор зазначає, що необхідність пред`явлення даного позову зумовлена потребою у відновленні порушених прав, охорони землі як національного багатства, а також забезпечення рівності всіх учасників цивільних правовідносин при набутті у користування землі комунальної власності, дотримання вимог законодавства при реєстрації речового права на неї.

Земельна ділянка, яка є предметом позову у справі, відноситься до земель водного фонду, та ТОВ «Штиль» під час реєстрації речового права на неї вжито заходів, спрямованих на протиправну реєстрацію права постійного користування на неї.

За таких обставин, на думку прокурора, «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокуратури до суду є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого питання законності при оформленні прав на землю, набутті прав користування землею приватними суб`єктами господарювання та відновленні становища, яке існувало до порушення права власності територіальної громади на об`єкт водного фонду.

Відповідно до ч. 3 статті 23 Закону України Про прокуратуру прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Згідно з ч. 4, 7 ст. 23 Закону України Про прокуратуру прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України Про прокуратуру, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України Про прокуратуру, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Частина четверта статті 23 Закону України Про прокуратуру передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі 912/2385/18.

Як вбачається з матеріалів позовної заяви, останню прокурором подано в особі Любецької селищної ради.

Власником спірної земельної ділянки є Любецька селищна рада.

Відповідно до ч.1 ст. 122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Статтею 18-1 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.

Відтак, у даному випадку, орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення захисту інтересів власника є Любецька селищна рада.

Прокурор зазначає, що за наявності достатніх відомостей про існування договору від 22.10.2001 Любецькою селищною радою без його урахування 28.06.2023 прийнято рішення про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для іншого сільськогосподарського призначення (для будівництва ставкового господарства), яка перебуває в постійному користуванні згідно Державного акту на право користування землею від 1981 року серія Б № 044210.

05.12.2024 прокуратурою до Любецької селищної ради направлено листа №12-1219ВИХ-24, щодо вжиття заходів реагування, спрямованих на скасування державної реєстрації речового права ТОВ «Штиль» на земельну ділянку площею 89 га, зареєстрованого на підставі Державного акту на право користування землею від 1981 року серія Б № 044210, та повернення відповідної ділянки у розпорядження органу місцевого самоврядування, у тому числі шляхом звернення з відповідною позовною заявою до суду.

У відповіді від 20.12.2024 Любецька селищна рада повідомила, що не зверталася до суду з приводу обставин порушених у листі від 05.12.2024.

Відтак позивач особисто підтвердив нездійснення жодних дій, спрямованих на звернення до суду з відповідним позовом.

Отже, підставою реалізації прокурором представницьких функцій стала усвідомлена пасивна поведінка позивача, який є компетентним органом у спірних правовідносинах, і у разі виявлення порушень законодавства має право звернутись до суду щодо захисту порушених інтересів, однак цього не зробив і не збирається робити.

Зважаючи на викладене та виходячи із предмету і підстав позову, сформульованих прокурором, суд доходить висновку, що він правильно визначив Любецьку селищну раду позивачем, оскільки він є компетентним органом, втім не звернувся до суду з позовом з метою захисту порушених інтересів держави.

У порядку ст. 23 Закону України Про прокуратуру прокурор повідомив позивача про намір подати позов в інтересах держави в особі Любецької селищної ради про визнання недійсним державного акту на право постійного користування та скасування речових прав на нерухоме майно.

За таких обставин у їх сукупності, суд дійшов висновку про доведення з боку прокурора бездіяльності Любецької селищної ради, як підстави для звернення органу прокуратури до суду за захистом інтересів держави та про наявність підстав для звернення прокурора з цим позовом до суду.

Щодо вимоги прокурора про визнання недійсним державного акту на право постійного користування та скасування речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України, кожен має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За приписами частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частинами 1 та 2 статті 116 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно з частиною 1 статті 123 Земельного кодексу України, надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Стаття 155 Земельного кодексу України визначає відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок.

В силу частини 1 статті 155 Земельного кодексу України, у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Відповідно до роз`яснень, викладених у абзаці 2 пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ", виходячи з положень статей 8, 124 Конституції, статей 26, 30, 87 - 90, 97, 100, 102, 118, 123, 128, 143-146, 149, 151, 153-158, 161, 210, 212 ЗК України, глав 27, 33, 34 ЦК України, статті 15 ЦПК України, статті 12 ГПК України судам підсудні справи за заявами, зокрема, з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10.08.2018 у справі № 362/884/16-ц зроблено висновок, що «визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, ефективним та окремим способом захисту та поновлення порушених прав у судовому порядку. Вказана правова позиція неодноразово висловлювалась Верховним Судом України, зокрема у постанові від 20.04.2016 № 6-2824цс15 та у постанові від 01.07.2015 у справі № 6-319цс15.

Так, у постанові Верховного Суду України від 20.04.2016 у справі № 6-2824цс15 зроблено висновок, що «оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, то у спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку».

Відповідно до статей 152, 155 Земельного кодексу України, захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку. Землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

У Рішенні від 16.04.2009 № 7-рп/2009 Конституційний Суд України вказав, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є «гарантією стабільності суспільних відносин» між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення. Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.

Разом із тим, рішення та акти органу місцевого самоврядування можуть бути оскаржені в інший спосіб.

Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55, ст. 124 Конституції України.

Відповідно до частини 1 статті 393 Цивільного кодексу України, правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Таким чином, визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Судом встановлено, що рішенням виконавчого комітету Ріпкинської районної ради народних депутатів від 24.02.1981 № 66 „Про відведення земельної ділянки під будівництво нагульного ставу рибколгоспу імені 14 років Жовтня, с. Любеч із земель держземзапасу рибколгоспу імені 14 років Жовтня відведено земельну ділянку для будівництва нагульного ставу площею 89,0 га та видано Державний акт на право користування землею серії Б № 044210, який був зареєстрований в Книзі записів державних актів на право користування землею за № 35.

На час видачі Державного акту на право постійного користування землею серії Б № 044210, враховуючи принцип дії законодавчих актів у часі, встановлений ст. 58 Конституції України, був чинний Земельний кодекс Української РСР від 08.07.1970 №2874-VII, який втратив чинність 15.03.1991.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 у справі № 1-7/99 (справа про зворотну дію в часу законів та інших нормативно-правових актів) надання зворотної дії в часі нормативно-правовими актами може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

З огляду на викладене, до спірних правовідносин сторін в даній справі застосовуються приписи норм Земельного кодексу Української РСР від 08.07.1970 №2874-VII, в редакції яка діяла на час видання спірного Державного акту 21.05.1981.

Згідно зі ст. 10 ЗК Української РСР районні ради народних депутатів, їх виконавчі комітети в межах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими законодавчими актами, на території району вирішують відповідно до статей 16, 54 цього Кодексу питання про надання землі в користування, видають землекористувачам документи на право користування землею.

Відповідно до ст.14 ЗК Української РСР колгоспам, радгоспам, іншим державним, кооперативним, громадським підприємствам, організаціям, установам і громадянам СРСР земля надається в безплатне користування.

Земля, яку займають колгоспи, закріплюється за ними в безстрокове користування (ст.15 ЗК Української РСР).

Надання земельних ділянок в користування врегульовано ст. 16 ЗК Української РСР, в якій зокрема зазначено, що надання земельних ділянок у користування здійснюється в порядку відведення. Відведення земельних ділянок провадиться на підставі постанови Ради Міністрів УРСР або рішення виконавчих комітетів обласної, районної, міської, селищної і сільської Рад народних депутатів в порядку, встановлюваному законодавством Союзу РСР і Української РСР. У постановах або рішеннях про надання земельних ділянок вказується мета, для якої вони надаються, і основні умови користування землею.

Статтею 20 ЗК Української РСР передбачено, що відповідно до Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчується державними актами на право користування землею. Форми актів встановлюються Радою Міністрів СРСР.

Згідно з п. 2.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 № 6 «Про деякі питання практики розгляду справу у спорах, що виникають із земельних відносин» державні акти про право власності або право постійного користування на земельну ділянку є документами, що посвідчують відповідне право і видаються на підставі рішень Кабінету Міністрів України, обласних, районних, Київської і Севастопольської міських, селищних, сільських рад, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. У спорах, пов`язаних з правом власності або постійного користування земельними ділянками, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти про право власності чи постійного користування.

Разом з тим господарським судам слід враховувати, що право, посвідчене державними актами, є похідним від відповідного рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність чи в користування, а тому з огляду на приписи частини першої статті 16 ЦК України та статті 152 ЗК України захист прав осіб на земельні ділянки не може здійснюватися лише шляхом визнання відповідного державного акта недійсним, якщо рішення, на підставі якого видано цей державний акт, не визнано недійсним у встановленому порядку.

Судом враховано, що право, посвідчене Державним актом на право користування землею серії Б № 044210, є похідним від рішення виконавчого комітету Ріпкинської районної ради народних депутатів від 24.02.1981 № 66 „Про відведення земельної ділянки під будівництво нагульного ставу рибколгоспу імені 14 років Жовтня, с. Любеч із земель держземзапасу.

У даному випадку прокурором не надано доказів того, що рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого видано спірний державний акт, визнавалось недійсним у встановленому порядку.

З матеріалів справи вбачається, що після реорганізації в 2000 році рибколгоспу імені 14 років Жовтня в ТОВ „Штиль, за заявою останнього про видачу державного акту на право користування земельними ділянками на яких знаходяться виробнича база в смт. Любеч та ставкове господарство біля р. Дніпро, виконком Любецької селищної ради ухвалив рішенням від 18.10.2001 № 106 „Про видачу договору на право тимчасового користування землею та 22.10.2001 між Любецькою селищною радою та ТОВ „Штиль був укладений договір на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) на земельну ділянку площею 89,46 га в смт. Любеч для ведення рибного господарства та для розміщення і експлуатації основних і допоміжних будівель та споруд.

Прокурор у позові зазначає, що з моменту державної реєстрації договору від 22.10.2001 на право тимчасового користування землею (у тому числі на умовах оренди) ТОВ «Штиль» земельною ділянкою площею 89,46 га, тобто з 12.11.2001, відбулось переоформлення права постійного користування на строкове право користування земельною ділянкою за договором від 22.10.2001, тобто офіційне визнання і підтвердження державою факту виникнення у ТОВ «Штиль» права користування вказаною земельною ділянкою на умовах, що передбачені договором від 22.10.2001.

ТОВ «Штиль» добровільно уклав договір на право тимчасового користування землею (в тому силі на умовах оренди), а тому право постійного користування ТОВ «Штиль» припинилось, однак не повернув державний акт на право постійного користування, як цього вимагали приписи діючого на той час законодавства, що унеможливило «погашення» акта у встановленому законом порядку, виконував умови такого договору, підтверджував своє право на користування відповідною земельною ділянкою на підставі договору від 22.10.2001 у судах та в інших державних органах понад 20 років.

З огляду на вищевказане суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 5 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18.12.1990 № 562-ХІІ „Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування.

Виходячи зі змісту договору від 22.10.2001, земельна ділянка була передана ТОВ „Штиль у тимчасове довгострокове користування. Таким чином, між сторонами договору виникли відносини щодо тимчасового довгострокового користування земельною ділянкою як самостійного виду землекористування.

Факт виникнення між сторонами договору від 22.10.2001 відносин щодо тимчасового довгострокового користування земельною ділянкою, як самостійного виду землекористування, передбаченого Земельним кодексом України 1990 року, встановлено у рішеннях Господарського суду Чернігівської області від 11.11.2010 у справі №18/18 та від 20.09.2022 у справі №927/258/22. Вказані судові рішення набрали законної сили.

Крім того, судом в рішенні від 11.11.2010 у справі №18/18 встановлено, що рішення виконкому Любецької селищної ради від 18.10.2001 № 106 „Про видачу договору на право тимчасового користування землею повністю відповідає чинному на той час земельному законодавству і підстав для його скасування не вбачається. Укладений між Любецькою селищною радою та ТОВ „Штиль договір від 22.10.2001 відповідає формі, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 № 197.

Судом у рішенні від 20.09.2022 у справі №927/258/22 враховано, що 25.10.2001 прийнято та введено у дію з 01.01.2002 чинний Земельний кодекс України, а Земельний кодекс України у редакції від 13.03.1992 втратив чинність. На відміну від попереднього кодексу чинний Земельний кодекс України не передбачає можливості набуття та здійснення такого права на землю як право тимчасового довгострокового користування землею, а містить положення про набуття та здійснення права оренди землі.

Водночас пунктом 7 розділу X «Перехідні положення» чинного Земельного кодексу України встановлено, що громадяни та юридичні особи, які одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Отже, оскільки договір на право тимчасового користування землею було укладено 22.10.2001 строком на 50 років, то на час введення у дію чинного Земельного кодексу України договір не втратив чинності, у зв`язку з чим відповідач зберіг право тимчасового довгострокового користування землею, що виникло на підставі укладеного із Любецькою селищною радою договору.

Частиною 2 ст. 13 Закону України Про судоустрій і статус суддів передбачено, що обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч. 4 т.75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Водночас, рішенням Конституційного суду України від 22.09.2005 року №5-рп/2005 було визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту 6 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення; пункту 6 Постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 року N 563-ХІІ з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.

Положення пункту 6 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України та пункту 6 Постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу», визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Рішення Конституційного Суду України є обов`язковим до виконання на території України.

Отже, якщо право постійного користування виникло в суб`єкта господарювання до 01.01.2002 (дня набрання чинності діючим ЗК України), після цієї дати воно продовжує зберігатися.

Крім того, Законом України "Про Державний земельний кадастр" (чинний з 01.01.2013) встановлено, що документи, якими було посвідчено право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, видані до набрання чинності цим Законом, є дійсними.

Отже, укладенням ТОВ «Штиль» договору на право тимчасового користування землею (в тому силі на умовах оренди) не може бути підставою для визнання недійсним Державного акту на право користування землею серії Б № 044210, оскільки як зазначалось вище підставами для визнання недійсним акту може бути невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.

Крім того, статтею 141 ЗК України передбачено підстави припинення користування земельною ділянкою, зокрема добровільна відмова від права користування земельною ділянкою, вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених Земельним кодексом України, тощо.

Матеріали справи не містять доказів наявності добровільної відмови від права користування земельною ділянкою відповідача або вилучення земельної ділянки.

Обов`язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Стаття 124 Конституції України, ст.ст. 15,16 ЦК України та ст. 20 ГК України передбачають, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а також право на судовий захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб, в тому числі суб`єктів господарювання. Такі ж положення містяться у ст. 4 ГПК України.

Юридична наука та судова практика розмежовують поняття права на звернення до суду з позовом за захистом порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів на право пред`явлення позову у процесуальному значенні і право на пред`явлення позову в матеріальному значенні.

Право на звернення до суду з позовом у процесуальному значенні передбачає, що кожна особа, яка вважає, що її права або охоронювані законом інтереси порушуються, має право звернутись до суду з позовом про захист цих прав та інтересів, і суд, з урахуванням підвідомчості, не має права відмовити у прийнятті цього позову до розгляду.

Матеріальне право на позов передбачає дійсну, тобто реальну існуючу наявність порушення прав або охоронюваних законом інтересів, тобто наявність матеріально-правового інтересу особи, що звернулась до суду з позовом. При цьому, при наявності такого порушення суд повинен задовольнити позов, тобто захистити ці права, а при відсутності таких порушень підстави задоволення позову відсутні тобто в позові необхідно відмовити.

Таким чином, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за захистом, є обов`язковими; обов`язком прокурора або позивача, відповідно до ст. 74 ГПК України є доведення (підтвердження) в установленому законом порядку наявності факту порушення або оспорювання його прав та інтересів.

Разом з тим, як свідчить правовий аналіз матеріалів справи, прокурор не зазначив чим порушились саме права держави при видачі Державного акту на право користування землею серії Б № 044210.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного прокурором або позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Згідно з ст. 22 ЗК України право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Пунктом 1.7. Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), затв. наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 квітня 1993 року № 28, передбачено, що на земельні ділянки, якими користуються громадяни, підприємства, установи, організації та садівницькі товариства, державні акти виготовляються після визначення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) і складання плану земельної ділянки.

Відповідно до абзацу 1 частини другої, абзацу 1 частини третьої статті 123 ЗК України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Таким чином юридичній особі надано право на одержання земельної ділянки у користування, однак розглянути це питання та прийняти відповідне рішення в строки, встановлені законом, зобов`язаний відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.12.2010 у справі № 40/3.

Відповідно до статті 141 Земельного кодексу України підставами припинення права є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій, крім перетворення державних підприємств у випадках, визначених статтею 120-1 цього Кодексу; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини; ж) передача приватному партнеру, концесіонеру нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває в користуванні державного або комунального підприємства та є об`єктом державно-приватного партнерства або об`єктом концесії; з) припинення права користування надрами у разі закінчення встановленого спеціальним дозволом на користування надрами строку користування надрами (у разі передачі земельної ділянки державної, комунальної власності користувачу надр для здійснення діяльності з користування надрами); и) невиконання акціонерним товариством, товариством з обмеженою відповідальністю, 100 відсотків акцій (часток) у статутному капіталі якого належать державі, яке утворилося шляхом перетворення державного підприємства, вимог, визначених статтею 120-1 цього Кодексу.

Право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 цього Кодексу, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 ЗК України, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою. Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 ЗК України. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 923/466/17.

Відтак, для оформлення у встановленому порядку права користування на частину земельної ділянки, Товариство має звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які в свою чергу мають право прийняти рішення про позбавлення підприємства права постійного землекористування за актом лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 ЗК України.

Судом встановлено, що 21.06.2023 ТОВ «Штиль» звернулося до Любецької селищної ради з заявою про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної документації в натурі (на місцевості), яка перебуває в постійному користуванні згідно Державного акту на право користування землею від 1981 року серія Б № 044210.

Рішенням Любецької селищної ради від 28.06.2023 надано дозвіл ТОВ «Штиль» на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для іншого сільськогосподарського призначення (для будівництва ставкового господарства), яка перебуває в постійному користуванні згідно Державного акту на право користування землею від 1981 року серія Б № 044210. Площа земельної ділянки 89,0000 га, яка знаходиться за адресою: Чернігівська область, Чернігівський район, смт. Любеч, на території Любецької селищної ради Чернігівського району Чернігівської області (за межами населеного пункту смт Любеч).

ФОП Строгим В.В. виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) яка перебуває в постійному користуванні ТОВ «Штиль» загальною площею 89,0000 га для іншого сільськогосподарського призначення (для будівництва ставкового господарства), Чернігівський район, Любецька селищна рада, за межами населеного пункту смт Любеч.

На підставі виготовленої технічної документації із землеустрою до Державного земельного кадастру внесено відомості про реєстрацію вказаної земельної ділянки з присвоєнням їй кадастрового номеру 7424456000:05:001:0059 та відомості про користувача.

12.07.2023, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 68477978 від 17.07.2023, зареєстровано право постійного користування ТОВ «Штиль» земельною ділянкою площею 89,0000 га кадастровий номер 7424456000:05:001:0059 (номер запису про інше речове право 51019879).

Крім того, судом встановлено, що 07.08.2023 ТОВ «Штиль» звернулось до Любецької селищної ради із заявою, в якій просило прийняти рішення щодо внесення змін до договору на право тимчасового користування землею (у тому числі на умовах оренди), укладеного 22.10.2001 та зареєстрованого в книзі записів договорів за № 65, та зменшити площу, яка перебуває в користуванні ТОВ «Штиль» на 89 га, так як ця земельна ділянка використовується згідно державного акту Б № 044210 та належить підприємству на праві постійного користування.

Рішенням Любецької селищної ради від 22.08.2023 внесено зміни до п.1.1 Договору та викладено його в наступній редакції: « п.1.1 Любецька селищна рада на підставі рішення від 18.10.2001 надає, а ТОВ «Штиль» приймає у дострокове користування земельну ділянку площею 0,46 га».

10.11.2023 між Любецькою селищною радою та ТОВ «Штиль» укладено додаткову угоду до Договору про право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), від 22.10.2001, якою, зокрема, внесено зміни до п.1.1. в редакції, зазначеній у рішенні Любецькою селищної ради від 22.08.2023.

Таким чином, на даний час у постійному користуванні ТОВ «Штиль» знаходиться земельна ділянка 89 га на підставі Державного акту на право постійного користування землею серії Б № 044210, а також у тимчасовому користуванні у ТОВ «Штиль» знаходиться земельна ділянка 0,49 га на підставі Договору про право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) від 22.10.2001.

З огляду на зазначене, суд доходить висновку, що позовні вимоги про визнання недійсним Державного акту на право користування землею серії Б № 044210 не доведені відповідними доказами, необґрунтовані та не підлягають задоволенню.

Враховуючи, що у задоволенні позовної вимоги прокурора про визнання недійсним Державного акту на право користування землею серії Б № 044210 судом відмовлено, похідна від неї позовна вимога про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права ТОВ Штиль постійного користування на земельну ділянку площею 89 га з кадастровим номером 7424456000:05:001:0059 (індексний номер запису 68477978 від 17.07.2023, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2766260574244) є безпідставною та такою, що задоволенню не підлягає.

Доказів протилежного прокурором та позивачем під час судового розгляду справи не надано, доводи відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, прокурором та позивачем не спростовано.

З урахуванням викладеного вище у задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі.

Висновки суду.

Згідно зі ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України: доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили (ст. 86 ГПК України).

Отже, беручи до уваги вищенаведені обставини справи та положення чинного законодавства у сукупності, суд доходить висновку про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарський процесуальний кодекс України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу ретельно досліджені судом, проте є такими, що не спростовують наведених висновків суду.

Щодо судових витрат.

Згідно положень пункту 2 частини 1 статті 129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи відмову судом у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, судовий збір у сумі 6056,00 грн покладається на Чернігівську обласну прокуратуру.

Керуючись ст.73, 74, 76, 77, 79, 86, 129, 233, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

УХВАЛИВ:

У позові відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили у строки, встановлені ст.241 Господарського процесуального кодексу України.

Рішення може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду у строки визначені ст. 256 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення складено та підписано 13.06.2025.

Повідомити учасників справи про можливість одержання інформації по справі у Єдиному державному реєстрі судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/.

Суддя В.В. Моцьор