Рішення № 127938406, 28.05.2025, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 травня 2025 рокусправа № 380/18756/22

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

головуючої судді: Кисильової О.Й.,

за участю:

секретаря судового засідання - Хмелика І.А.,

представника позивача Максимова А.О.,

представника відповідача Баліцького О.Й.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянина Узбекистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

в с т а н о в и в:

26.12.2022 ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної міграційної служби України (далі відповідач, ДМС України), за участю третьої особи Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі третя особа), у якій просив:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №153-22 від 28.11.2022 про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що ОСОБА_1 є громадянином Узбекистану та з серпня 2016 року перебуває на території України.

Позивач неодноразово звертався до органу міграційної служби із заявами про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та отримував відмову.

15.03.2018 позивач повторно звернувся до відповідача із заявою про визнання біженцем, за результатами розгляду якої ДМС України 25.10.2022 підготувала висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який слугував підставою для прийняття рішення № 153-22 від 28.11.2022.

Позивач вважає спірне рішення протиправним, оскільки таке прийняте відповідачем без урахування всіх істотних обставин.

Стверджував, що належить до партії "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі", сповідує іслам та має об`єктивні причини побоюватися кримінального переслідування та систематичного порушення прав людини у випадку повернення до Узбекистану в зв`язку з членством у цій організації.

Наголошував, що надав відповідачу та третій особі належні та достатні докази на підтвердження обставин, наведених у його заяві-анкеті, які містяться в матеріалах особової справи, але такі докази не були взяті ДМС України до уваги при прийнятті спірного рішення.

Також зауважував, що при винесенні оскаржуваного рішення відповідач не врахував актуальну інформацію по країні походження заявника.

Із наведених підстав просив скасувати рішення ДМС України № 153-22 від 28.11.2022 та визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У відзиві на позовну заяву ДМС України заперечувала проти задоволення позову, зазначивши, що із проаналізованої загальнодоступної та відкритої інформації щодо партії "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" відповідач дійшов висновку про безпідставність доводів позивача про переслідування в Узбекистані осіб, які сповідують іслам. Така інформація підтверджує, що уряд країни походження позивача всіляко підтримує права громадян на віросповідання.

Згідно із матеріалами особової справи ОСОБА_1 проти нього в Узбекистані порушена кримінальна справа, проте не через переслідування за політичні чи релігійні погляди, навіть не за членство в партії "Хізб ут-Тахрір", а через членство в інших заборонених у цій країні організаціях. Відповідно до інформації, що є у вільному доступі в мережі Інтернет, члени цих організацій займалися вербування людей, зокрема, молоді для участі в екстремістських діяннях.

Наголошував, що переслідування позивача пов`язане із свідомим порушенням ним чинного законодавства країни громадянської належності (причетність до діяльності забороненої організації), а його небажання повертатися до країни громадянської належності є спробою уникнення відповідальності за вчинення протиправних дій.

На переконання відповідача, позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, відтак, відсутні підстави для набуття ОСОБА_1 статусу біженця відповідно п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Повернення позивача до країни походження не вважатиметься таким, що може порушувати статтю 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Із наведених підстав, просив відмовити у задоволенні позову.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 02.05.2023 визнане протиправним та скасоване рішення Державної міграційної служби України № 153-22 від 28.11.2022 про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано Державну міграційну служби України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Узбекистану ОСОБА_1 .

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28.09.2023 скасоване рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02.05.2023. Прийнята нова постанова, якою у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 23.09.2024 скасовані рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02.05.2023 та постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28.09.2023 у справі № 380/18756/22. Справа № 380/18756/22 направлена на новий розгляд до Львівського окружного адміністративного суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.10.2024 справа № 380/18756/22 передана на розгляд судді Кисильовій О.Й.

Ухвалою від 11.10.2024 адміністративна справа прийнята до провадження за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначене на 07.11.2024 о 14:00 год.

Після надходження справи № 380/18756/22 до суду на новий розгляд, 04.11.2024 ДМС України подало додаткові пояснення з урахуванням висновків суду касаційної інстанції, викладених у постанові від 23.09.2024, в яких відповідач заперечує проти задоволення позову, з огляду на таке.

Зі слів ОСОБА_1 в Узбекистані він переслідується компетентними державними органами країни громадянської належності за релігійною ознакою, у зв`язку з чим у 2006 році та у 2010 році безперешкодно виїхав з Узбекистану, а після майже 6-річного безпечного легального проживання на території РФ на підставі тимчасової реєстрації був заарештований на вимогу узбецької сторони про екстрадицію у зв`язку з порушення стосовно нього кримінальних справ на території Узбекистану.

Російська Федерація не встановила законних підстав для видачі його до країни громадянської належності і звільнила з місць позбавлення волі.

Під час перебування у слідчому ізоляторі у зв`язку з екстрадиційним арештом ОСОБА_1 у 2011 звернувся до компетентних органів РФ за міжнародним захистом та отримав тимчасовий захист, перебуваючи в якому упродовж 6 років, у 2016 році залишив територію РФ через "зацікавленість" його особою представників спецслужб РФ. У подальшому позивач нелегально перетнув державний кордон України поза пунктом пропуску і упродовж 2 років незаконно перебував на території України.

Відповідно з матеріалами екстрадиційної перевірки, наданими Львівською обласною прокуратурою (лист від 31.08.2022 № 14/3-3325-18), в Узбекистані заявник обвинувачується у скоєнні злочину, передбаченого частини третьої статті 159 (зазіхання на конституційний лад Республіки Узбекистан); частиною першої статті 242 (організація злочинного угрупування), підпунктів "а", "в" частини третьої статті 244 (виготовлення, зберігання, поширення або демонстрація матеріалів, які містять загрозу суспільній безпеці та суспільному порядку), частини першої статті 244 (створення, керівництво, участь в релігійних екстримістських, сепаратиських, фундаменталіських або інших заборонених організаціях) КК Республіки Узбекистан (належність до діяльності "жамаату " (осередку) релігійноекстримістської організації "Джихадисти" релігійно-екстримістського руху "Джихадисти", пов`язаного з терористичною організацією "Ісламський рух Туркменистану", що діє на територіях північного Пакистану та півдня Афганістану).

В Узбекистані позивач не належав до ісламістської партії "Хізб утТахрір аль-Ісламі", але проживаючи в РФ у 2011 році свідомо, незважаючи на заборону діяльності цієї організації в РФ з 2003 року, став її членом.

Будь-яке документальне підтвердження переслідування позивача з боку компетентних органів РФ через належність до "Хізб ут- Тахрір аль-Ісламі" не підтверджено. За інформацією Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України (ДЗНД СБУ) заявник через своє оточення в Україні намагається вести пропагандистську роботу, спрямовану на популяризацію радикальних ідей ісламістського фундаменталізму та ваххабізму та має зв`язки із числа прихильників міжнародних терористичних організацій.

На думку ДЗНД СБУ, з огляду на факти надання позивачем та сприяння членам міжнародних терористичних організацій, можливість проведення терористичної та іншої протиправної діяльності на території України, перебування позивача на території України становить потенційну загрозу її національній безпеці.

Відповідач зауважує, що ісламістська партія "Хізб ут- Тахрір аль-Ісламі", членом якої є позивач, визнана терористичною та заборонена не лише в ряді країн СНГ та окремих країнах Близького Сходу, але й в деяких країнах з розвиненою демократією (ФРН) через пропаганду насильства, виправдання нападів терористів-смертників тощо, існують серйозні підстави для виключення заявника з категорії біженців, як це поняття тлумачить Конвенція про статус біженців: біженець - це жертва несправедливості, а не особа, яка ховається від правосуддя.

Згідно з актуальною інформацією авторитетних міжнародних правозахисних організацій (Human Rights Watch, Amnesty International), Комісії США з міжнародної релігійної свободи (USCIRF незалежного консультативний орган уряду США), незалежних журналістських розслідувань тощо, на території Узбекистану та РФ відбуваються систематичні порушення прав та свобод громадян цих країн, зокрема, у релігійній сфері. Разом з тим, посилання під час розгляду заяв шукачів захисту на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в Узбекистані та Російській Федерації не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності заявнику буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у тлумаченні статті 15 Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС від 13.12.2011 № 2011/95/ЕС.

Щодо реєстрації "Хізб ут- Тахрір Аль Ісламі" в Україні та заборони її діяльності, відповідач зазначив, що згідно із листом ДЗНД СБУ, організація "Хізб ут- Тахрір Аль Ісламі" не має реєстрації в Україні як політична партія, а тому не має вважатися політичною партією, яка здійснює законну політичну діяльність у нашій державі, відповідно до вимог статті 2 Закону України "Про політичні партії в Україні", а також не зареєстрована як громадське об`єднання, створене відповідно до вимог Закону України "Про громадські об`єднання", тобто, діє на території України незаконно.

"Хізб ут-Тахрір аль Ісламі" під назвами "Партія Ісламського відродження", "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі", "Хізб ут-Тахрір", "Хізб-утТахрір аль Ісламі", "Хіфс", "Islamic Salvation Party" визнана екстремістською або терористичною не тільки в Російській Федерації, а й у ряді азійських країн СНД.

При цьому, невідповідність діяльності "Хізб ут-Тахрір аль Ісламі" Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнана Європейським судом з прав людини. Зокрема, Європейський Суд з прав людини своїм рішенням № 31098/08 від 12.06.2012 у справі "Хізб ут- Тахрір та інші проти Німеччини" визнав законним та обґрунтованим рішення німецького уряду щодо заборони діяльності організації "Хізб ут-Тахрір аль Ісламі", у зв`язку із пропагандою цією організацією насильства, виправдання нападів терористів-смертників, заперечення права на існування Держави Ізраїль, закликів щодо його насильницького знищення, вигнання та вбивства її мешканців.

Також відповідач наголошує, що за інформацією ДЗНД СБУ перебування на території України іноземних громадян, які підтримують діяльність організації "Хізб ут- Тахрір аль Ісламі", пов`язану із вчиненням умисних дій з метою зміни меж території або державного кордону України, створюють загрозу життєво важливим інтересам України, відтак, ДМС та її територіальні органи не можуть нехтувати аргументованою позицією СБУ щодо недоцільності надання захисту в Україні іноземцям - членам "Хізб ут-Тахрір".

З урахуванням викладеного, а також обставин, зазначених позивачем, та ситуації в Україні відповідач вважає, що підстави для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у ОСОБА_1 відсутні.

Щодо вимог позивача про зобов`язання ДМС прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідач зазначив, що законодавець передбачив обов`язок суду зобов`язати суб`єкта владних повноважень до правомірної поведінки, а не до вирішення питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.

Адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.

Наведені вище обставини, на переконання відповідача, є підставою для відмови у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Протокольною ухвалою від 07.11.2024 підготовче засідання відкладене на 10.12.2024 о 14:00 год.

Ухвалою від 10.12.2024 підготовче засідання відкладене на 09.01.2025 о 14:00 год.

09.01.2025 представник ОСОБА_1 подав до суду додаткові пояснення щодо позовних вимог, з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 23.09.2024, в яких зазначив таке.

ОСОБА_1 є громадянином Узбекистану та перебуває на території України з 2016 року.

У заяві до Головного управління ДМС України у Львівській області позивач зазначив, що не може повернутися до країни свого походження через переслідування за політичну діяльність та релігійні погляди. Вказав про свою належність до партії "Хізб ут Тахрір аль Ісламі" та сповідування релігії іслам, та зауважив, що побоюється кримінального переслідування в Узбекистані у зв`язку з членством в організації Хізб ут Тахрір аль Ісламі. Ситуація з політичними та релігійними переслідуваннями в Узбекистані кожен день погіршується і це підтверджується інформацією про країну походження.

Щодо діяльності політичної партії "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі", членом якої є позивач, то характер, мета та цілі діяльності даної організації вже були неодноразово досліджені судами в аналогічних справах. Зокрема, судовими рішеннями, шо набрали законну силу, встановлено, що така є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами "халіф". Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського способу життя. Своїм завданням "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможлива розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Провідні правозахисні організації світу, зокрема "Amnesty International", визнавали членів цієї партії, засуджених до ув`язнення у країнах СНД, політичними в`язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" в цих країнах.

Єдиною країною, де "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" заборонена як "терористична організація" є Росія (рішення Верховного Суду РФ від 14.02.2003 № ГКПИ 03-116).

Водночас, "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями № 1267 (1999), № 1989 (2011) та № 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, "Аль-Каїді" та пов`язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями. "Хізб ут- Тахрір аль-Ісламі" не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США. Інформація з відкритих незалежних джерел, зокрема, Комітету Ради Безпеки ООН та Державного департаменту США, не відносить діяльність "Хізб ут-Тахрір аль- Ісламі" до терористичної та/або екстремістської.

Наголошує, що наведене вище дає підстави характеризувати "Хізб ут-Тахрір аль- Ісламі" як не пов`язану з тероризмом ісламську релігійно-політичну організацію, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення. В Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність вищевказаної партії на території України.

Також позивач зауважує, що з моменту початку повномасштабного вторгнення рф на суверенну територію України цілі та методи організації, до якої належить ОСОБА_1 , не змінились, організація не становить жодної загрози територіальному устрою України, члени організації не приймають жодної участі по підтримці країни-агресора, в справі не містяться жодні прямі чи непрямі докази, які б підтверджували вчинення членами "Хізб ут-Тахрір аль- Ісламі" в Україні злочинів чи адміністративних правопорушень. Інформація по країні-походження - Узбекистан, міститься у загальнодоступних засобах масової інформації, зокрема, зокрема доповіді Humans right watch, Amnesty International та інших.

Як видно з інформації по країні походження, взятої з незалежних джерел в Узбекистані широко практикуються переслідування за ознакою віросповідання, зокрема, за сповідування ісламу. Дана інформація була подана до ДМС України, але не була жодним чином досліджена та взята до уваги при винесенні оскаржуваного рішення, що є грубим порушенням норм законодавства.

Відтак, на переконання позивача, при прийнятті спірного рішення відповідач формально підійшов до оцінки інформації по країні-походження позивача, не вчинивши всі дії, передбачені чинним законодавством, для об`єктивного дослідження та встановлення обставин існування загрози політичних переслідувань ОСОБА_1 та систематичного порушення його прав, що є підставою для задоволення позову.

Протокольною ухвалою від 09.01.2025 у підготовчому засіданні оголошена перерва до 06.02.2025 о 14:00 год.

Ухвалою від 06.02.2025 закрите підготовче провадження. Справа призначена до судового розгляду по суті 05.03.202 о 14:00 год.

Протокольною ухвалою від 05.03.2025 у судовому засіданні оголошена перерва до 02.04.2025 о 11:30 год.

Протокольною ухвалою від 02.04.2025 у судовому засіданні оголошена перерва до 05.05.2025 о 14:30 год.

Протокольною ухвалою від 05.05.2025 у судовому засіданні оголошена перерва до 19.05.2025 о 11:00 год.

Представник позивача у судовому засіданні 19.05.2025 просив позовні вимоги задовольнити повністю з підстав, викладених у позовній заяві та додаткових поясненнях від 09.01.2025.

Представник відповідача у судовому засіданні 19.05.2025 просив відмовити у задоволенні позову з підстав, викладених у відзиві та додаткових поясненнях від 04.11.2024

У судовому засіданні 19.05.2025 суд оголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення.

У судовому засіданні 28.05.2025 суд оголосив вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши наявні у справі документи, з`ясувавши фактичні обставини справи, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду спору по суті, проаналізувавши норми законодавства які регулюють спірні відносини та їх застосування сторонами, суд встановив наступні обставини.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Узбекистану, народився в місті Андіжан, Республіки Узбекистан, за національністю узбек, віросповідання іслам, місце останнього постійного перебування до прибуття в Україну м. Казань (Татарстан, РФ). На територію України прибув 13.08.2016.

Із пояснень ОСОБА_1 , наявних у заявах анкетах, на територію України потрапив нелегально, тобто поза визначеними пунктами пропуску через державний кордон.

26.08.2016 ОСОБА_1 звернувся до Головного управління ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом Головного управління ДМС в Одеській області від 07.09.2016 № 171 ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів.

Позивач звернувся до суду із позовом про визнання незаконним наказу Головного управління ДМС в Одеській області від 07.09.2016 № 171.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 28.02.2017 у справі №815/4645/16, залишеного без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 12.09.2017 ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову.

30.10.2017 ОСОБА_1 повторно звернувся Головного управління ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, отримавши відмову у наданні такого статусу.

15.03.2018 ОСОБА_1 звернувся до Головного управління ДМС у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом Головного управління ДМС у Львівській області від 04.04.2018 № 88 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а наказом від 04.04.2018 № 89 відмовлено його дружині ОСОБА_2 .

10.04.2018 позивач та його дружина подали до Державної міграційної служби України скаргу на накази Головного управління ДМС у Львівській області від 04.04.2018 № 88 та №89.

02.08.2018 рішеннями № 76-18 та № 77-18 ДМС України відхилила скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення територіального органу ДМС України про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

ОСОБА_1 разом із дружиною ОСОБА_2 оскаржили до Львівського окружного адміністративного суду рішення ДМС України від 02.08.2018 № 76-18 та № 77-18.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 20.05.2019 у справі №1340/ 5152/18 ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02.09.2020 скасоване рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20.05.2019 у справі №1340/5152/18. Позов задоволений частково. Зобов`язано Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області повторно розглянути заяви від 15.03.2018 щодо визнання громадян ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.

На виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02.09.2020 Головне управління ДМС у Львівській області повторно розглянуло заяву ОСОБА_1 від 15.03.2018, за результатами розгляду якої 22.01.2020 підготувало Висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

21.02.2020 ДМС України прийняло рішення № 33-20 про відмову у задоволенні заяви позивача на підставі відсутності умов, передбачених пунктами 1 і 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 17.12.2020 у справі №380/2960/20, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 18.03.2021, скасоване рішення ДМС України № 33-20 від 21.02.2020 та зобов`язано Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянина Узбекистану ОСОБА_1 від 15.03.2018 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На підставу наказу Головного управління ДМС у Львівській області від 16.04.2021 №73 здійснений повторний розгляд заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішення ДМС України № 33-20 від 21.02.2020.

04.05.2021 за результатами проведеної із громадянином Узбекистану ОСОБА_1 співбесіди, Головне управління ДМС у Львівській області склало протокол співбесіди у справі № 2018LV0017.

22.07.2021 Головне управління ДМС у Львівській області склало Висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у якому зазначено про те, що на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 17.12.2020 у справі № 380/2960/20 за результатами повторного розгляду особової справи № 2018LV0017 позивача, який 15.03.2018 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, установлено, що в обставинах справи заявника відсутні підстави для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до умов, передбачених пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" .

30.08.2021 ДМС України прийняла рішення № 287-21 про відмову громадянину Республіки Узбекистану ОСОБА_1 у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 08.04.2022 у справі №380/18111/21, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29.06.2022, скасовано рішення ДМС України від 30.08.2021 № 287-21. Зобов`язано ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Узбекистану ОСОБА_1 від 15.03.2018 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні від 17.12.2020 у справі № 380/2960/20.

19.07.2022 ДМС України прийняла рішення № 15-22, яким зобов`язала Головне управління ДМС у Львівській області повторно розглянути заяву громадянина Узбекистану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні від 17.12.2020 у справі № 380/2960/20.

16.08.2022 за результатами проведеної із громадянином Узбекистану ОСОБА_1 співбесіди, Головне управління ДМС у Львівській області склало протокол співбесіди № 1 у справі № 2018 LV 0017.

25.10.2022 Головне управління ДМС у Львівській області за результатами повторного розгляду матеріалів особової справи № 2018 LV 0017 громадянина Узбекистану ОСОБА_1 , який 15.03.2018 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту склало Висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі Висновок від 25.10.2022), в якому зазначено, що на підставі рішення ДМС України від 19.07.2022 № 15-22, прийнятого на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 08.04.2022 у справі № 380/18111/21 установило, що в обставинах справи заявника відсутні підстави для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до умов, передбачених пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

28.11.2022 ДМС України прийняла рішення № 153-22 про відмову громадянину Узбекистану ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язку із відсутністю умов, передбачених пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Вважаючи рішення відповідача від 28.11.2022 № 153-22 таким, що порушує його права, позивач звернувся до суду із цим позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд враховує наступні обставини та застосовує такі правові норми.

Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.

Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 № 3671-VI (далі Закон № 3671-VI).

За визначенням п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Як передбачено у ч. 5 ст. 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні (абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону № 3671-VI).

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Згідно із ч. 6 ст. 8 Закону 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Частиною 11 ст. 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За правилами ч. 5 ст. 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону № 3671-VI особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана, зокрема, подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідний орган ДМС приймає рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення такого питання, лише у випадках, визначених Законом № 3671-VI.

Небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.

Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі Керівництво) передбачає, що знання умов країни походження прохача якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із пунктом 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року "Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту" обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) у разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані у першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі УВКБ ООН) у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Так, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

Побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Разом з тим, статтею 9 Конвенції про статус біженців установлено, що ніщо в цій Конвенції не позбавляє Договірну Державу права під час війни або за інших надзвичайних і виняткових обставин вживати тимчасових заходів, які вона вважає необхідними в інтересах державної безпеки, щодо тієї чи іншої окремої особи, ще до того, як ця Договірна Держава з`ясує, що ця особа дійсно є біженцем і що подальше застосування цих заходів щодо неї є необхідним в інтересах державної безпеки.

Скасовуючи рішення суду першої та апеляційної інстанцій, суд касаційної інстанції у постанові від 23.09.2024 зазначив, що:

"…118. Разом з тим, як вбачається із матеріалів справи, оскаржуване рішення ДМС України від 28 листопада 2022 року № 153-22 (том 2, а.с.64) прийнято на підставі Висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі Висновок) від 25 жовтня 2022 року (том 2, а. с. 65-70).

119. У тексті Висновку указано, що відповідачем, окрім матеріалів особової справи позивача, проаналізовано:

- рішення Львівського окружного адміністративного суду від 08 квітня 2022 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2022 року у справі №380/18111/21;

- листи Департаменту захисту національної державності СБУ (далі ДЗНД СБУ) від 11 липня 2018 року № 5/2/1-13005 та від 27 жовтня 2017 року № 5/2/1-21078 щодо діяльності "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" в Україні та лист Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБО України від 25 вересня 2019 року №428;

- актуальну інформацію по країні походження (зокрема, за 2021-2022 роки), позиції організацій ООН, компетентних державних органів країн світу із розвиненою демократією, рішення Європейського Суду з прав людини у справах "Касимуханов і Сайбаталлов проти Росії" (Kasymakhunov and Saybatalov v. Russia, № 26261/05 і 26377/06) та "Хізб ут-Тахрір і інші проти Німеччини" (Hizb ut-Tahrir and others v. Germany, № 31098/08).

120. Зокрема, відповідач, з посиланням на позицію ДЗНБ СБУ, зазначив, що заявник серед свого оточення в Україні намагається вести пропагандистську роботу, спрямовану на популяризацію радикальних ідей ісламістського фундаменталізму та ваххабізму; має зв`язки з числа прихильників міжнародних терористичних організацій, а тому, з огляду на можливість проведення терористичної та іншої протиправною діяльності на території України, перебування заявника в Україні становить потенційну загрозу національній безпеці.

121. У Висновку указано, що ураховуючи, що ісламістська партія Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі, членом якої є заявник, визнана терористичною та заборонена не лише в ряді країн СНД та окремих країнах Близького Сходу, але й в деяких країнах з розвинутою демократією (Німеччина) через пропаганду насильства, виправдання нападів терористів-смертників тощо, існують серйозні підстави для виключення заявника з категорії біженців, як це поняття тлумачить Конвенція про статус біженців: біженець це жертва несправедливості, а не особа, яка ховається від правосуддя.

122. Констатовано, що посилання під час розгляду заяви шукача захисту на загальну інформацію щодо стану дотримання прав людини в Узбекистані та Російській Федерації не може само по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності заявнику буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у тлумаченні статті 15 Директиви № 2011/95/ЕС.

123. Відповідач зазначив, що на думку ЄСПЛ [у зазначених вище рішеннях] Хізб ут-Тахрір не є виключно мирною організацією, що пропонує зміни в конституційній структурі держав, наприклад, введення різних правових систем для різних віруючих несумісні з принципами демократичного суспільства, а сама організація відмовляється від участі у демократичному процесі для досягнення влади. Указав, що "… діяльність Хізб ут-Тахрір не обмежується в галузі розвитку релігійного поклоніння або дотримання вимог Ісламу в приватному житті. Вони виходять за межі індивідуальної совісті та торкаються організації та діяльності суспільства в цілому. Хізб ут-Тахрір явно намагається нав`язати кожному власне бачення релігійних символів та концепції суспільства, заснованої на релігійних приписах…".

124. З урахуванням викладеного та інформації ДЗНД СБУ, відповідач дійшов висновку про наявність підстав вважати, що заявник, як член Хізб ут-Тахрір, відповідно до параграфа 3 статті 12 та параграфа 2 статті 17 Директиви № 2011/95/ЕС, підпадає під дію виключення з числа біженців та осіб, які потребують додаткового захисту як особа, яка підбурює до здійснення злочинів чи діянь, передбачених параграфом 2 статті 17, параграфом 1 статті 17 цієї Директиви, або іншим чином бере в них участь (в обставинах справи заявника пропаганда радикальних ідей ісламістського фундаменталізму та ваххабізму).

125. Також відповідач, посилаючись на позицію ДЗНД СБУ та Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБО України, указав, що організація Хізб ут-Тахрір аль Ісламі не має реєстрації в Україні як політична партія або громадське об`єднання. Зазначив, що посилання на відсутність заборони Організації в Україні під час розгляду заяв шукачів захисту членів та прихильників цієї організації на їх користь є недоречним, оскільки відповідно до вимог статті 21 Закону України "Про політичні партії в Україні" та статті 28 Закону України "Про громадські об`єднання", рішення про заборону зазначених організацій приймається виключно до політичних партій та громадських об`єднань, що були зареєстровані в Україні відповідно до чинного законодавства. Окреме судове рішення про заборону об`єднань, які діють незаконно, не може бути прийнято.

126. Відповідач, з урахуванням позиції Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБО України, вважав, що проголошений і активно підтримуваний представниками міжнародної ісламської політичної партії Хізб ут-Тахрір спосіб досягнення поставленої мети у вигляді встановлення ісламської держави Халіфат, безпосередньо загрожує безпеці України, посягає на її державний суверенітет та територіальну цілісність, розпалює міжконфесійну ворожнечу між мусульманським та немусульманським населенням України, що може призвести до виникнення конфліктів у сфері міжетнічних і міжконфесійних відносин, радикалізації та проявів екстремізму в діяльності певних релігійних громад, а також до проявів сепаратизму в південних та інших регіонах України.

127. У висновку указано, що статтею 9 Конвенції про статус біженців визначено: "Ніщо в цій Конвенції не позбавляє Договірну Державу права під час війни або за інших надзвичайних і виняткових обставин вживати тимчасових заходів, які вона вважає необхідними в інтересах державної безпеки, щодо тієї чи іншої окремої особи, ще до того, як ця Договірна Держава з`ясує, що ця особа дійсно є біженцем і що подальше застосування цих заходів щодо неї є необхідним в інтересах державної безпеки".

128. З урахуванням викладеного, а також обставин, зазначених позивачем, та ситуації в Україні, відповідач дійшов висновку, що визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є недоречним.

129. Так, у зв`язку із повномасштабним вторгненням в Україну військ Російської Федерації, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, який затверджено Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, дія якого неодноразово продовжувалась та триває до сьогодні.

130. Колегія суддів зауважує, що судами попередніх інстанцій не надано оцінки підставам для відмови у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначеним у Висновку від 25 жовтня 2022 року (том 2, а.с. 65-70).

131. Зокрема, не проаналізовано вмотивованість такої відмови у контексті поточної безпекової ситуації в Україні та з урахуванням статті 9 Конвенції про статус біженців; не надано оцінки виправданості відмови ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки України в умовах воєнного стану, та її [відмови] обґрунтованості стосовно конкретно позивача…".

Відповідно до ч. 5 ст. 353 КАС України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Відтак, здійснюючи новий розгляд справи, суд враховує висновки суду касаційної інстанції, викладені у постанові від 23.09.2024.

Як передбачено ч. 5 ст. 10 Закону № 3671-VI рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту чи про відмову у наданні такого статусу приймає центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців Державна міграційна служба України.

Таке рішення має бути прийняте за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Варто відмітити, що Висновок від 25.10.2022 складений Головним управлінням ДМС України у Львівській області за результатами повторного розгляду матеріалів особової справи № 2018 LV 0017 громадянина Узбекистану ОСОБА_1 , який 15.03.2018 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення ДМС України від 19.07.2022 № 15-22, прийнятого на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 08.04.2022 у справі № 380/18111/21.

У свою чергу, рішенням ДМС України від 19.07.2022 № 15-22 зобов`язано Головне управління ДМС у Львівській області повторно розглянути заяву громадянина Узбекистану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні від 17.12.2020 у справі № 380/2960/20.

Зі змісту Висновку від 25.10.2022 слідує, що при вирішенні питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, Головне управлінням ДМС України у Львівській області, крім матеріалів особової справи № 2018 LV 0017 проаналізовано: рішення суду від 08.04.2022 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29.06.2022 у справі № 380/18111/21; листи Департаменту захисту національної державності СБУ від 27.10.2017 № 5/2/1-21078 та від 11.07.2018 № 5/2/1-13005 щодо діяльності "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" в Україні та лист Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБО України від 25.09.2019 № 428; актуальну інформацію по країні походження (зокрема, за 2021-2022 роки), позиції організацій ООН, компетентних державних органів країн світу із розвиненою демократією, рішення Європейського Суду з прав людини у справах "Касимуханов і Сайбаталлов проти Росії" (Kasymakhunov and Saybatalov v. Russia, № 26261/05 і 26377/06) та "Хізб ут-Тахрір і інші проти Німеччини" (Hizb ut-Tahrir and others v. Germany, № 31098/08).

Отже, Висновок від 25.10.2022 складений третьою особою на підставі матеріалів особової справи позивача, а також листів ДЗНД СБУ, датованих 27.10.2017 та 11.07.2018, листа Міжвідомчого науково-дослідного центру при РНБО від 25.09.2019, з урахуванням рішень судів у справі № 380/18111/21, у той час, як у рішенням ДМС України від 19.07.2022 № 15-22 зазначено, що заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем слід розглянути з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні від 17.12.2020 у справі № 380/2960/20.

Тобто, жодних обставин, які виникли упродовж 2022 року, та які б на час складання Висновку надавали відповідачу підстави стверджувати про те, що позивач, як член ісламістської партії Хізб ут-Тахрір, є особою, яка підбурює до здійснення злочинів чи діянь, передбачених параграфом 2 статті 17, параграфом 1 статті 17 Директиви № 2011/95/ЕС, або іншим чином бере в них участь, Висновок від 25.10.2022 не містить.

Відповідач не спростовує тих обставин, що Висновок від 25.10.2022 складений на підставі тих самих документів, які були підставою для прийняття ДМС України рішення 30.08.2021 № 287-21, яке скасоване судом у справі № 380/18111/21.

Натомість у рішенні від 28.11.2022 № 153-22, відповідач, повторно надаючи оцінку тим самим обставинам та матеріалам, дійшов висновку про здійснення ОСОБА_1 на території України діяльності, яка підпадає під дію виключення з числа біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, зокрема, підбурення до здійснення злочинів чи діянь (пропаганда радикальних ідей ісламістського фундаменталізму та ваххабізму).

Жодних доказів зазначеним доводам відповідач суду не надав, як і не надав доказів, яким чином перебування ОСОБА_1 на території України становить загрозу національній безпеці, громадському порядку та здоров`ю населення України в умовах воєнного стану.

Надаючи оцінку виправданості відмови ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки України в умовах воєнного стану, та її [відмови] обґрунтованості щодо конкретно позивача, суд враховує таке.

Матеріали справи містять лист УСБУ у Львівській області від 01.05.2023 № 62/5/9-1880, зі змісту якого слідує, що з урахуванням висновку Міжвідомчого науково-дослідного центру при РНБО України (без дати), спосіб досягнення членами та прихильниками "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" мети у вигляді встановлення ісламської держави Халіфат безпосередньо загрожує безпеці України, посягає на її державний суверенітет, територіальну цілісність та може призвести до радикальних проявів терористичного чи екстремістського характеру. Додаттково встановлено, що станом на 01.05.2023 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 знаходиться в розшуку згідно обліків Генерального Секретаріату Міжнародної організації кримінальної поліції Інтерпол від 09.09.2022 (країна ініціатор розшуку ОСОБА_4 ), як член розповсюдження матеріалів, що порушують національну безпеку держави. З урахуванням викладеного, діяльність та перебування на території України ОСОБА_1 становить загрозу національній безпеці, громадському порядку та здоров`ю населення України, відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" ОСОБА_5 не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також матеріали справи містять лист УСБУ у Львівській області від 29.08.2023 №62/5/9-3516, в якому зазначено, що станом на 03.07.2023 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 знаходиться в розшуку згідно обліків Генерального Секретаріату Міжнародної організації кримінальної поліції Інтерпол від 09.09.2022 з метою арешту (країна ініціатор розшуку Республіка Узбекистан), тип злочину: член міжнародної терористичної організації (виготовлення та розповсюдження матеріалів, що порушують національну безпеку держави). Розшук дійсний до 09.09.2027. З огляду на викладене, діяльність та перебування на території України ОСОБА_1 становить загрозу національній безпеці, громадському порядку та здоров`ю населення України, відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" Й. Бахадіров не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд наголошує, що зазначені у листах УСБУ у Львівській області від 01.05.2023 №62/5/9-1880 та від 29.08.2023 № 62/5/9-3516 обставини щодо становлення загрози національній безпеці, громадському порядку та здоров`ю населення України з боку діяльності та перебування на території України ОСОБА_1 залишилися поза межами дослідження ДМС України та їм не надано жодної оцінки, оскільки рішення № 153-22 прийняте відповідачем 28.11.2022.

Варто відмітити, що матеріали справи містять лист Генерального секретаріату Інтерполу від 11.10.2024 вих. № LА/88732-2682 (том 5 а.с. 178) про те, що станом на 11.10.2024 щодо запит ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , не було видано оповіщення про оголошення в міжнародний розшук або циркулярного оповіщення Інтерполу, а також відповідь Комісії з контролю файлів Інтерполу від 17.10.2024 вих. № ССF/131/R1600.23 (том 5 а.с. 182) на запит ОСОБА_1 від 09.11.2023, зі змісту якого слідує, що станом на 17.10.2024 щодо позивача не було видано оповіщення про оголошення в міжнародний розшук або циркулярного оповіщення Інтерполу.

Відповідно до п. 6. 10 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказ Міністерства внутрішніх справ України 07.09.2011 № 649, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884 (далі Правила № 649), у випадку отримання рішення ДМС щодо повторного розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнятого на виконання рішення суду, яке набрало законної сили, територіальний орган ДМС протягом семи робочих днів оформлює наказ про повторний розгляд заяви.

Процедура повторного розгляду заяви здійснюється виключно з урахуванням висновків суду, що стали підставою для скасування рішення ДМС.

Разом з цим, пунктами 6.1. та 6.2 Правила № 649 передбачено, що у разі надходження до Державної міграційної служби України особової справи заявника та письмового висновку територіального органу ДМС протягом місяця здійснюються всебічне вивчення та оцінка всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Під час здійснення заходів, передбачених пунктом 6.1 цього розділу, Державна міграційна служба України має право:

а) вимагати подання додаткової інформації від територіального органу ДМС, який здійснював розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

б) з метою уточнення відомостей, що містяться у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або документів, які знаходяться в особовій справі заявника, отримувати додаткову інформацію, яка може мати суттєве значення для прийняття обґрунтованого рішення за заявою;

в) звертатись з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів;

г) повертати справу на доопрацювання до територіального органу ДМС, який здійснював розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за умови наявності недостатніх відомостей для розгляду справи і прийняття обґрунтованого та неупередженого рішення, неналежного оформлення особової справи.

Із наведеного слідує, що відповідач, отримавши заяву позивача, зобов`язаний оцінити заяву останнього, застосовуючи, при цьому, індивідуальний підхід та обов`язково вивчає особисті дані й обставини заявника, включаючи інформацію про те, що чи становить він загрозу національній безпеці держави, в якій просить захисту, в умовах воєнного стану, незважаючи на обмеження щодо розгляду такої заяви, встановлені у п. 6.10 Правил № 649.

Вказані обставини повинні бути предметом дослідження ДМС України у контексті поточної безпекової ситуації в Україні, як органу, до компетенції якого належить вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Натомість ні Висновок від 25.10.2022, ні рішення від 28.11.2022 № 153-22 таких обставин не містять.

Суд погоджується із доводами позивача, що відповідачем не надано жодних належних доказів, які б підтверджували вчинення членами "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі", в тому числі позивачем, в Україні злочинів чи адміністративних правопорушень під час дії воєнного стану.

У силу приписів ч. 5 ст. 10 Закону № 3671-VI рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту чи про відмову у наданні такого статусу має бути прийняте за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності чи відсутності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд наголошує, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин щодо позивача, який, за твердженням відповідача, відповідно до параграфа 3 статті 12 та параграфа 2 статті 17 Директиви № 2011/95/ЕС, підпадає під дію виключення з числа біженців та осіб, які потребують додаткового захисту як особа, яка підбурює до здійснення злочинів чи діянь, призвело до прийняття неправомірного рішення про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відтак, суд дійшов висновку про скасування рішення від 28.11.2022 № 153-22, як такого, що прийняте без дотримання критеріїв, передбачених ч. 2 ст. 2 КАС України.

Позивач просить зобов`язати ДМС України визнати громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Втім, суд наголошує, що вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту чи про відмову у наданні такого статусу належить до виключної компетенції ДМС України та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.

Беручи до уваги викладене вище, суд вважає, що ефективним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву громадянина Узбекистану ОСОБА_1 від 15.03.2018 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийняти рішення відповідно до вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 № 3671-VI, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

При вирішенні спорів щодо правомірності рішень чи дій суб`єкта владних повноважень, необхідно враховувати, що відповідно до вимог ст. 77 КАС України обов`язок доведення відповідних обставин у спорах між особою та суб`єктом владних повноважень покладається на суб`єкта владних повноважень.

Відповідач належними та допустимими доказами не довів правомірність оспорюваного рішення.

З огляду на викладене вище, суд частково задовольняє позовні вимоги ОСОБА_1 .

Керуючись ст. ст. 9, 14, 73-78, 90, 242-246, 250, 255, 262, 287 КАС України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 28.11.2022 № 153-22 про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язати Державну міграційну службу України (ЄДРПОУ 37508470) повторно розглянути заяву громадянина Узбекистану ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) від 15.03.2018 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийняти рішення відповідно до вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 № 3671-VI, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо вона не була подана у встановлений строк. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Повний текст рішення виготовлений та підписаний 06 червня 2025 року.

СуддяКисильова Ольга Йосипівна