Рішення № 127931618, 05.06.2025, Погребищенський районний суд Вінницької області

Справа № 143/944/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.06.2025 року м.Погребище

Погребищенський районний суд Вінницької області в складі:

головуючого - судді Сича С.М.,

з участю секретаря Левченко М.О.,

розглянувши в порядку загального позовного провадження в приміщенні суду в місті Погребище Вінницької області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Погребищенської міської ради Вінницького району Вінницької області про визнання дійсним договору купівлі продажу квартири та визнання права власності на квартиру, -

встановив:

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Погребищенської міської ради Вінницького району Вінницької області про визнання дійсним договору купівлі продажу квартири та визнання права власності на квартиру.

Позов мотивовано тим, що 01.06.1998 року між нею, як покупцем, та ОСОБА_2 , як продавцем, було укладено у простій письмовій формі шляхом складання розписки договір купівлі продажу квартири АДРЕСА_1 .

Зі змісту розписки слідує, що сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору купівлі продажу.

За умовами цього договору позивачка повністю сплатила ОСОБА_2 вартість квартири в сумі 5000 грн. 00 коп. та остання передала їй ключ від квартири та допустила до володіння та користування квартирою.

Одночасно зі складенням вищезазначеної розписки ОСОБА_2 зобов`язувалася упродовж місяця підготувати необхідні документи для нотаріального посвідчення цього договору купівлі продажу квартири.

Проте, після цього ОСОБА_2 почала ухилятися від виконання своїх зобов`язань щодо нотаріального посвідчення договору, що унеможливило оформлення права власності позивачки на вказану квартиру.

У подальшому ОСОБА_2 захворіла, переїхала на постійне місце проживання в м.Харків, де невдовзі померла.

За таких обставин, з метою захисту своїх майнових прав, вона змушена звернутися із цим позовом до суду.

Посилаючись на наведені обставини, просить:

-визнати дійсним договір купівлі продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 01.06.1998 року між нею та ОСОБА_2 ;

-визнати за нею право власності на вказану квартиру.

Ухвалою судді від 16.10.2023 року відкрито провадження у справі та її розгляд визначено проводити за правилами загального позовного провадження (а.с.21, 22).

Допитана в судовому засіданні як свідок в порядку ст..234 ЦПК України позивачка ОСОБА_1 підтримала позов та підтвердила викладені у ньому обставини. Зокрема, повідомила, що 01.06.1998 року між нею, як покупцем, та ОСОБА_2 , як продавцем, було укладено у простій письмовій формі шляхом складання розписки договір купівлі продажу вказаної квартири. Під час складання розписки були присутні свідки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , однак на даний час вони не проживають у селищі Погребище Друге, а тому не можуть бути допитані як свідки, оскільки їй не відоме їх місце проживання. Втім при складанні розписки та передачі коштів був ще присутній ОСОБА_5 , а тому просить допитати його як свідка. За умовами договору вона повністю сплатила ОСОБА_2 вартість квартири в сумі 5000 грн. 00 коп. та остання передала їй ключ та допустила до володіння та користування квартирою. Підписуючи розписку, ОСОБА_2 зобов`язувалася упродовж місяця підготувати необхідні документи для нотаріального посвідчення цього договору купівлі продажу квартири, але після цього вона почала ухилятися від виконання своїх зобов`язань щодо нотаріального посвідчення договору,мотивуючи цетим,що застаном здоров`явона немає можливостіз`явитися донотаріуса. У подальшому ОСОБА_2 захворіла, переїхала на постійне місце проживання в м.Харків, де невдовзі померла.

Допитаний в судовому засідання як свідок ОСОБА_5 повідомив, що здається у 1998 році, точного часу він не пам`ятає, ОСОБА_1 , яка є його знайомою, запросила його бути присутнім при оформленні купівлі продажу квартири, що розташована по АДРЕСА_2 . Він пам`ятає, що в його присутності ОСОБА_1 передала власниці квартири кошти в сумі здається 5000 грн. 00 коп. прізвище та ім`я власниці квартири він не пам`ятає. Також була складена якась розписка, однак хто її писав та хто в ній розписувався він не пам`ятає. Крім того, зауважив, що при складанні розписки були присутні ще двоє осіб, проте він їх також не пам`ятає. Власниця квартири передала ОСОБА_1 ключі від квартири, а також якісь документи на неї.

Представник Погребищенської міської ради Дзюба О.О. при вирішення спору покладається на розсуд суду.

З`ясувавши позиції сторін та дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 13.04.1995 року, зареєстрованого у Вінницькому ООБТІ 26.04.1995 року за №8, квартира АДРЕСА_1 належала на праві приватної власності ОСОБА_2 (а.с.8, а.і.с. 27).

Згідно із довідкою старости Очеретянського старостинського округу виконавчого комітету Погребищенської міської ради Лісніченко С.В. від 18.01.2023 року №7 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно погосподарської книги №2 за 1996 2000 роки дійсно проживала одиноко за адресою: квартира АДРЕСА_1 (а.с.8).

Аналогічні відомості відображені у довідці Погребищенського міського голови Волинського С. від 23.01.2023 року №1258/104 (а.с.9).

Згідно із розпискою від 01.06.1998 року, яка містить підписи ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ОСОБА_1 передала ОСОБА_2 гроші за продану їй квартиру АДРЕСА_1 в сумі 5000 грн. 00 коп. ОСОБА_2 зобов`язується зібрати документи на квартиру для оформлення купчої у нотаріуса протягом одного місяця (а.с.7).

Згідно із технічним паспортом на квартиру АДРЕСА_1 від 10.07.2023 року вказана квартира складається із коридору, чотирьох житлових кімнат, кухні, кладової, балкона, загальна площа квартири становить 56,7 кв.м., житлова площа 40,7 кв.м. (а.с.10).

Згідно із актовим записом про смерть №204 від 26.06.1998 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , померла ІНФОРМАЦІЯ_2 в Первомайському районі Харківської області (а.с.60).

Відповідно до інформаційної довідки зі Спадкового реєстру №76567224 від 11.04.2024 року спадкова справа після смерті ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , не заводилася (а.с.72).

Вирішуючи по суті позовну вимогу про визнання дійсним договору купівлі продажу квартири, суд виходить із того, що якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (частина третястатті 5 ЦК України).

За загальним правилом, дія актів цивільного законодавства в часі має футороспективний характер, тобто спрямована на майбутнє. У зв`язку з чим законодавець передбачає, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року в справі №671/22/19 (провадження № 61-9511сво19)).

В статті 47 ЦК УРСР (чинного станом на 1998 рік) визначено, що нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другоюстатті 48 цього Кодексу. Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною.

Недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей (частина першастатті 48 ЦК УРСР).

Угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення (частина першастатті 59 ЦК УРСР).

Договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів (стаття 227 ЦК УРСР).

Устатті 227 ЦК УРСРнотаріальне посвідчення угод було обов`язкове лише у випадках укладення договору купівлі-продажу жилого будинку. ВЦК УРСРне передбачалося обов`язку нотаріально посвідчувати договір купівлі-продажу квартири, у тому числі у випадку укладення договору, стороною якого є фізична особа (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29 березня 2018 року в справі № 904/4573/16, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 вересня 2019 року в справі № 903/729/16, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 183/900/17, постанову Верховного Судуу складіОб`єднаноїпалати Касаційногоцивільного судувід25березня 2024року усправі № 36/6023/20).

Аналіз положень статті 47 ЦК УРСР дає підстави для висновку, що визнання угоди дійсною (конвалідація)допускається тільки для тих угод, для яких недотримання письмової форми пов`язується саме з відсутністю нотаріального посвідчення і це зумовлює їх недійсність.

Зважаючи на те, що вЦК УРСРне передбачалося обов`язку нотаріально посвідчувати договір купівлі-продажу квартири, то підстав для задоволення позовної вимоги про визнання дійсним договору купівлі продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного 01.06.1998 року між позивачкою та ОСОБА_2 немає.

Разом із тим, у пунктах 40, 41 постанови Великої палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц обумовлено, що за результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача.Натомість,встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

З урахуванням принципу розумності, очевидно, що позов про визнання дійсною угоди на підставі статті 47 ЦК УРСР є способом захисту цивільних прав та інтересів учасників приватних відносин. Рішення суду про визнання угоди дійсною при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення угоди «зцілює» таку ваду як відсутність нотаріального посвідчення угоди.

Водночас, обов`язковими умовами для визнання такої угоди дійсною є: встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення угоди; втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити угоди.

Із наведеного випливає, що належними сторонами (позивачем та відповідачем) у спорі про визнання дійсною угоди на підставі статті 47 ЦК УРСР можуть бути виключно її сторони, а у даному випадку покупець та продавець квартири.

Отже, Погребищенська міська рада не є належним відповідачем за вимогою про визнання дійсним договору купівлі продажу квартири, що також є самостійною та безумовною підставою для відмови в позові у цій частині.

З огляду на викладене, позовна вимога про визнання дійсним договору купівлі продажу квартири задоволенню не підлягає. Визначаючись із позовною вимогою про визнання за позивачкою права власності на квартиру, суд ураховує, що за змістом статті 41 ЦК УРСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори).

В силу пункту другого частини першої статті 44 ЦК УРСР повинні укладатись у письмовій формі угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та інших угод, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР.

В статті 153 ЦК УРСР обумовлено, що договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини другої статті 154 ЦК УРСР якщо згідно з законом або угодою сторін договір повинен бути укладений в письмовій формі, він може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає.

За частиною першою статті 128 ЦК УРСР право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

В статті 224 ЦК УРСР визначено, що за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 225 ЦК УРСР право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.

В статті 228 ЦК УРСР передбачено, що продаж майна провадиться за цінами, що встановлюються за погодженням сторін, якщо інше не передбачено законодавчими актами.

В частині першій статті 76 ЦПК України унормовано, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 була власником квартири, а отже їй належало право її продажу.

За змістом розписки від 01.06.1998 року, яка містить підписи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , слідує, що сторони урегулювали такі істотні умови договору купівлі продажу, як його предмет та ціну. При цьому ОСОБА_1 виконала свої зобов`язання за договором, позаяк передала ОСОБА_2 гроші за продану їй квартиру в сумі 5000 грн. 00 коп.

Отже, означена розписка становить договір купівлі продажу квартири в розумінні приписів статей 41, 154, 224 ЦК УРСР.

При цьому суд відзначає, що відповідачем не спростовано тієї обставини, що підпис у розписці належить саме ОСОБА_2 .

Згідно із частиною третьоюстатті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

У пунктах 46, 47 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судувід 28 червня 2023 року у справі № 539/5295/21 сформульовано правовий висновок, який зводиться до того, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття такого права з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає. Суть державної реєстрації прав - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, які вже мали місце на підставі рішень відповідних органів, договорів чи інших правовстановлюючих документів, шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру прав, а не безпосереднє створення таких фактів зазначеними записами.

Із показів позивачки та свідка ОСОБА_5 слід дійти висновку, що ОСОБА_2 передала ОСОБА_1 предмет договору (квартиру), оскільки віддала їй ключ від неї, що свідчить про виникнення у останньої права власності на цей об`єкт нерухомого майна в аспекті положень статті 128 ЦК УРСР.

Згідно зі ст.1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном" (пункт 98 рішення ЄСПЛ щодо прийнятності заяви у справі "Броньовські проти Польщі", заява N 31443/96; пункт 22 рішення ЄСПЛ від 10 березня 2011 року у справі "Сук проти України", заява N 10972/05; пункт 74 рішення ЄСПЛ "Фон Мальтцан та інші проти Німеччини" від 02 березня 2005 року, заяви N 71916/01, 71917/01 та 10260/02).

ЄСПЛ у рішеннях у справах «Амюр проти Франції» «Колишній король Греції та інші проти Греції», «Малама проти Греції», «Украша-Тюмень проти України», «Спорронг та Льонрот проти Швеції» вказав, що втручання в право на мирне володіння майном повинно бути здійснено з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи. Має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються та метою, якої прагнуть досягти через вжиття таких заходів.

Крім того, у відповідності до усталеної практики ЄСПЛ в контексті вищевказаних положень володіння майном повинно бути законним (рішення ЄСПЛ у справі «Іатрідіс проти Греції» від 25.03.1999). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення ЄСПЛ у справі «Антіш проти Франції» від 22.09.1994, «Кушоглу проти Болгарії» від 10.05.2007).

Водночас, будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі ст.1 Протоколу №1 Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (рішення ЄСПЛ у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції» від 23.09.1982) Таким чином, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (рішення у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986).

У п. 38 рішення по справі «Ісмайлов проти Росії» від 16.10.2008 ЄСПЛ встановив, що для того, щоб втручання вважалося пропорційним воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити «особистий і надмірний тягар для особи».

Аналогічна правова позиція відображена ЄСПЛ як у справі «Бакланов проти Росії», так і в справі «Фрізен проти Росії», в яких Суд зазначив, що досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було свавільним, тобто для того, щоб втручання вважалося пропорційним воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити «особистий і надмірний тягар» для особи.

Відповідно до ст. ст.55,124 Конституції Українитаст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободкожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 19.05.2020 року у справі №916/1608/18 (провадження №12-135гс19).

Звертаючись із позовом в суд, ОСОБА_1 фактично покликалася на те, що, будучи покупцем об`єкту нерухомості, вона позбавлена можливості оформити своє право власності в установленому законом порядку.

За загальним правилом власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності, зокрема, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою.

Суб`єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.

Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Отже, виходячи із усталеної судової практики, спосіб захисту у виді визнання права власності є застосовним, ефективним та належним не тільки у тому разі, якщо позивач не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб, а й у випадку необхідності отримати правовстановлюючі документи, а відтак і підтвердити існуюче у нього право власності з огляду на відсутність можливості оформити таке право власності в позасудовому порядку.

Відповідно до частини першої статті 27 Закону України«Про державнуреєстрацію речовихправ нанерухоме майнота їхобтяжень» державнареєстрація прававласності таінших речовихправ проводитьсяна підставі: 1)укладеного вустановленому закономпорядку договору,предметом якогоє нерухомемайно,об`єкт незавершеногобудівництва абомайбутній об`єктнерухомості,речові правана якіпідлягають державнійреєстрації,чи йогодубліката; 2)свідоцтва проправо власностіна часткуу спільномумайні подружжяу разісмерті одногоз подружжя,виданого нотаріусомабо консульськоюустановою України,чи йогодубліката; 3)свідоцтва проправо наспадщину,виданого нотаріусомабо консульськоюустановою України,чи йогодубліката; 4)виданого нотаріусомсвідоцтва пропридбання майназ прилюднихторгів (аукціонів)та свідоцтвапро придбаннямайна зприлюдних торгів(аукціонів),якщо прилюдніторги (аукціони)не відбулися,чи їхдублікатів; 5)свідоцтва проправо власності,виданого органомприватизації наймачамжитлових приміщеньу державномута комунальномужитловому фонді,чи йогодубліката; 6)свідоцтва проправо власностіна нерухомемайно,виданого до1січня 2013року органоммісцевого самоврядуванняабо місцевоюдержавною адміністрацією,чи йогодубліката; 7)рішення прозакріплення нерухомогомайна направі оперативногоуправління чигосподарського відання,прийнятого власникомнерухомого майначи особою,уповноваженою управлятитаким майном; 8)державного актана правоприватної власностіна землю,державного актана правовласності наземлю,державного актана правовласності наземельну ділянкуабо державногоакта направо постійногокористування землею,виданих до1січня 2013року; 9)судового рішення,що набралозаконної сили,щодо набуття,зміни абоприпинення прававласності таінших речовихправ нанерухоме майно,об`єкт незавершеногобудівництва,майбутній об`єктнерухомості; 10)ухвали судупро затвердження(визнання)мирової угоди; 11)заповіту,яким установленосервітут нанерухоме майно; 12)рішення уповноваженогозаконом органудержавної владипро поверненняоб`єкта нерухомогомайна релігійнійорганізації; 13)рішення власникамайна,уповноваженого ниморгану пропередачу об`єктанерухомого майна,об`єкта незавершеногобудівництва,майбутнього об`єктанерухомості здержавної укомунальну власністьчи зкомунальної удержавну власністьабо зприватної удержавну чикомунальну власність; 13-1)договору,яким встановлюєтьсядовірча власністьна нерухомемайно,об`єкт незавершеногобудівництва,майбутній об`єктнерухомості,та актаприймання-передачінерухомого майна,яке єоб`єктом довірчоївласності; 13-2) актів приймання-передачі нерухомого майна, об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості неплатоспроможного банку перехідному банку, що створюється відповідно достатті 42Закону України"Просистему гарантуваннявкладів фізичнихосіб"; 13-3)договору пропередачу страховогопортфеля; 14) інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.

Складена між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розписка хоча і є за своїм сутнісним змістом договором купівлі продажу, однак прямо не входить до переліку підстав здійснення державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Відтак, суд погоджується із аргументами позивачки про те, що на даний час вона позбавлена можливості оформити своє право власності в установленому законом порядку, що, на думку суду, слугує достатньою підставою для захисту її майнових прав в судовому порядку.

Вирішуючи питання про те, чи є Погребищенська міська рада належним відповідачем за вимогою про визнання права власності на квартиру, суд ураховує, що в силу положення пункту п`ятого частини першої статті 555 ЦК УРСР спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави, якщо ні один із спадкоємців не прийняв спадщини.

У матеріалах справи відсутні відомості про те, що будь хто із спадкоємців прийняв спадщину після смерті ОСОБА_2 .

За змістомстаті 4ЖК Українижилі будинки,а такожжилі приміщенняв іншихбудівлях,що знаходятьсяна територіїУкраїни,утворюють житловийфонд. Житловий фонд включає, зокрема, жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд).

Відповідно достатті 5ЖК Українидержавний житловийфонд перебуваєу віданнімісцевих рад(житловийфонд місцевихРад)та увіданні міністерств,державних комітетіві відомств(відомчийжитловий фонд). Відповідно до законодавства України будинки відомчого житлового фонду в містах і селищах міського типу підлягають поступовій передачі до відання місцевих рад у порядку і в строки, що визначаються Кабінетом Міністрів України.

В частині другій статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

Системний аналіз наведених норм законодавства у поєднанні зі встановленими судом обставинами розглядуваної справи дозволяє дійти висновку, що саме Поребищенська міська рада може мати законний інтерес щодо згаданої квартири, як орган місцевого самоврядування, якому належить право відання державним житловим фондом у межах Погребищенської міської територіальної громади, а отже вона є належним відповідачем за позовною вимогою про визнання права власності на квартиру.

Суд констатує, що хоча Погребищенська міська рада і не заперечує право власності позивачки на квартиру, однак об`єктивно і не визнає такого її права, оскільки представник відповідача при вирішенні спору покладається на розсуд суду, що опосередковано вказує на наявність достатніх правових підстав для судового захисту невизнаного майнового права ОСОБА_1 .

Підсумовуючи викладене, суд в контексті надання оцінки правильності обраного позивачкою способу захисту у спірних правовідносинах виходить із того, що визнання за ОСОБА_1 права власності на квартиру є належним та ефективним способом захисту її невизнаного права, котрий концептуально відповідатиме як змісту відповідного права та інтересу останньої, так іхарактеру йогоневизнання, а також сприятиме усуненню правової невизначеності щодо долі предмета позову між сторонами.

З огляду на викладене, позовна вимога про визнання за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_1 підлягає задоволенню.

Керуючись ст.ст. 2, 5, 10, 12, 13, 133, 141, 206, 247, 258, 259, 263-265, 354, 355 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Погребищенської міської ради Вінницького району Вінницької області про визнання дійсним договору купівлі продажу квартири та визнання права власності на квартиру задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Вінницького апеляційного суду через Погребищенський районний суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Сторони по справі:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_3 .

Відповідач: Погребищенська міська рада Вінницької області (вул. Богдана Хмельницького, 110, м. Погребище, Вінницький район, Вінницька область, 22200), код ЄДРПОУ 03772654.

Повне судове рішення складено 06.06.2025 року.

Суддя