Рішення № 127885499, 28.05.2025, Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/12287/24-Е

Провадження № 2/522/2116/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 травня 2025 рокуПриморський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого - судді Абухіна Р.Д.,

за участю секретаря судового засідання Кріцької Д.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданнів порядку загального позовногопровадженняцивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «КОНСАЛТ СОЛЮШЕНС», треті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про захист прав споживача та визнання договору недійним,

ВСТАНОВИВ:

До суду звернувся позивач з позовною заявою, в якій просив визнати недійсним кредитний договір №05/02/2008/840-К/211, укладений 20 лютого 2008 р. між Відкритим акціонерним товариством Комерційний банк «Надра» та ОСОБА_1 .

В обґрунтування позову Позивач зазначив, що 20 лютого 2008 р. між ВАТ КБ «Надра» та ним було укладено кредитний договір №05/02/2008/840-К/211, згідно якого Банк надає Позичальнику у тимчасове користування грошові кошти у сумі 72278,00 дол. США. Позивач вважає, що даний кредитний договір є недійсним, оскільки під час його укладення було порушено норми Закону України «Про захист прав споживачів». Окрім того Позивач стверджує, що підписант з боку кредитора не був уповноважений на підписання кредитного договору та програма кредитування не була донесена до відома Позичальника. Також як на підставу недійсності кредитного договору Позивач посилається на той факт, що договір купівлі-продажу нерухомого майна, яке стало предметом забезпечення за кредитним договором, було визнано недійсними.

Учасники справи в судове засідання не з`явились, про день, місце та час розгляду справи були повідомлені належним чином.

Представник відповідача ТОВ «Консалт Солюшенс» звернувся з заявою про розгляд справи за його відсутності, проти задоволення позовних вимог заперечував, наполягав на відмові у їх задоволенні. Відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому представник заперечував проти заявлених позовних вимог, просив відмовити в повному обсязі.

Інші учасники справи про причини неявки суд не повідомили.

У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, відповідно до ч.2ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлене наступне.

Судом було встановлено, що 20 лютого 2008 р. між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №05/02/2008/840-К/211, згідно якого ВАТ КБ «Надра» надав ОСОБА_1 у тимчасове користування грошові кошти у сумі 72278,00 дол. США.

Відповідно до п.1.2 Кредитного договору цільовим використанням Кредиту є проведення розрахунків по договору купівлі-продажу від 20.02.2008, що укладений між Позичальником та ОСОБА_4 , згідно якого Позичальник придбав у власність нерухоме майно земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123783500:01:002:0158, загальною площею 0,062 га. В подальшому цю земельну ділянку було передано в іпотеку ПАТ «КБ «Надра», як предмет забезпечення за кредитним договором №05/02/2008/840-К/211.

24 квітня 2020 року між ПАТ «КБ «НАДРА» та ТОВ «Консалт Солюшенс» було укладено договір № GL3N216954_ПВ_188 про відступлення прав вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Антиповою І.В. та зареєстрованим в реєстрі за № 125. За змістом пункту 1 даного договору банк відступив ТОВ «Консалт Солюшенс» права вимоги до позичальників, та/або заставодавців, та/або поручителів, зазначених у Додатку 1 до Договору), за кредитними договорами, договорами поруки та договорами застави згідно реєстру у додатку № 1 до Договору. На виконання умов Договору, ТОВ «Консалт Солюшенс» сплатило ПАТ «КБ «НАДРА» кошти у розмірі 8868842,93 гривень без ПДВ, що підтверджується платіжним дорученням № 94 від 22.04.2020 року. За змістом пункту 2 Договору Новий кредитор в день укладення цього Договору набув усі права кредитора за Основними договорами, включаючи: право вимагати належного виконання Боржниками зобов`язань за Основними договорами, сплати Боржниками грошових коштів, сплати процентів, право вимагати сплати неустойок, пеней, штрафів, передбачених Основними договорами, право вимагати передачі предметів забезпечення в рахунок виконання зобов`язань, права, що випливають із судових справ, виконавчих проваджень, право отримання коштів від реалізації заставного майна за Основними договорами тощо.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Мотивуючи свої позовні вимоги позивач посилається на Закон України «Про захист прав споживачів».

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 24.01.2020 у справі №495/7910/13 статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів»передбачено, що договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов`язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов`язується повернути їх разом з нарахованими відсотками, при цьому споживач має право протягом чотирнадцяти календарних днів відкликати свою згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин, перебіг цього строку розпочинається з моменту передачі споживачеві примірника укладеного договору.

ЗастосуванняЗакону України «Про захист прав споживачів»до спорів, що виникають з кредитних правовідносин, можливе в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи відсоткової ставки, валютні ризики, процедуру виконання умов договору тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають кредитні правовідносини, тому до спорів щодо виконання кредитного договору цей Закон не застосовується, оскільки застосуванню підлягає спеціальне законодавство в системі кредитування.

Щодо посилання Позивача на видачу кредиту у іноземній валюті суд прийшов до наступного висновку.

Відповідно до ч.3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Згідно ч. 2 ст. 198 ГК України грошові зобов`язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб`єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов`язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Законодавчими актами, що встановлюють право банку здійснювати операції в іноземній валюті, є: Закон України «Про банки і банківську діяльність», Декрет КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Закон України «Про Національний банк України». Зазначені нормативні акти визначають, що банк має право здійснювати свою діяльність на підставі виданої Національним Банком України ліцензії.

Відповідно до ч. 2 ст. 334 Господарського кодексу України, банки - це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб. Фінансове посередництво здійснюється банками у формі банківських операцій, і їх основними видами є депозитні, розрахункові, кредитні, факторингові та лізингові операції.

23 серпня 2002 р. Національним банком України видано ВАТ «КБ «Надра» банківську ліцензію № 21 на право здійснювати банківські операції, в тому числі щодо розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, та письмовій Дозвіл № 21-2 від 04 листопада 2005р. на право здійснювати операції з валютними цінностями.

Відповідно до ч. 3 ст. 14 ГК України ліцензія - це документ державного зразка, який засвідчує право суб`єкта господарювання на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов`язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом. Законом України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії, банківська ліцензія надається Національним банком України (ст. 19). Відповідно до ст. 47 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати операції з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик. Частиною 1 ст. 49 цього Закону розміщення залучених коштів від свого імені визнається кредитною операцією. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» коштами є гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Таким чином, відповідно до положень Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк на підставі банківської ліцензії має право здійснювати кредитування в іноземній валюті.

Відповідно до пункту 1 листа Національного банку України від 04.10.2006 № 41-216/1800-10430 «Про перелік банків, які мають банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій, у тому числі з валютними цінностями» Відкрите акціонерне товариство Комерційний Банк «Надра» входить до списку банків, які отримали банківську ліцензію та письмовий дозвіл Національного банку України на здійснення валютних операцій.

Таким чином суд приходить до висновку, що банк мав право здійснювати операції з іноземною валютою, у тому числі операції з надання кредитів в іноземній валюті на підставі отриманої від Національного банку банківської ліцензії та дозволу на здійснення валютних операцій, а тому вираження в іноземній валюті грошового зобов`язання за Кредитним договором відповідає вимогам законодавства.

Аналогічної позиції дотримано в п. 10 Постанови № 5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» та неодноразово зазначалась у постановах Верховного Суду.

Що ж стосується курсової різниці, на яку посилається Позивач, суд вважає за необхідне взяти до уваги, що 21 листопада 2011 року було опубліковано інформаційний лист Вищого господарського суду України за №01-06/1624/2011, в якому він підкреслив, що зміна економічної ситуації і коливання курсу валют не можуть бути підставою для розірвання кредитного договору або для невиконання зобов`язань за кредитним договором.

Також в постанові Верховного Суду України від 23.05.2011 р. по справі №53/325/09 зазначено, що чинним законодавством України не закріплена стабільність курсу гривні до іноземних валют. Враховуючи це при укладенні договорів про кредитування саме в доларах США, тим самим беручи на себе зобов`язання повернути кредитні кошти в цій валюті, позивач був обізнаний, що курс національної валюти України до долара США не є незмінним і зміна цього курсу, можливо, відбудеться, а тому повинен був передбачити і врахувати підвищення валютного ризику за кредитним договором. Вказану позицію також дотримано в постанові Верховного Суду від 31.03.2021 у справі №697/381/15-ц.

Крім того, зі змісту статей 1046, 1054 ЦК України випливає, що відповідальність за валютні ризики лежить саме на позичальнику. Враховуючи це та укладаючи кредитний договір на тривалий строк, позичальник свідомо прийняв на себе ризик зміни курсу української гривні до долара США.

При збільшенні офіційного курсу гривні до іноземної валюти різниця курсу, тобто переоцінка обліковується на доходи, зменшення офіційного курсу навпроти зменшує доходи банку. Отже перерахування заборгованості не по курсу НБУ, на теперішній час, а по курсу НБУ на час отримання кредиту призведе до зменшення фінансового результату банку в торгівлі валютою, відповідно зменшаться валові доходи банку, що призведе до зменшення податку на прибуток, та як наслідок кошти податку на прибуток не надійдуть до Державного бюджету у повному обсязі, що є неприпустимим і ставить під загрозу виконання Банком своїх депозитних обов`язків.

В даному випадку на момент укладання договору кожна із сторін в однаковій мірі несла валютні ризики відповідно до умов, передбачених договором. Зміна обставин стосовно курсу долара по відношенню до гривні була зумовлена однаковим для сторін причинами. Банк свої зобов`язання по договору виконав належним чином та у повному обсязі надав кредитні кошти, а позичальник отримав те на що розраховував кошти на придбання нерухомості та тривалий час виконував взяті на себе обов`язки, а тому співвідношення майнових інтересів сторін при виконанні договору не порушується. Отже зміна обставин, на які посилається Позивач ніяким чином не пов`язана з умовами виконання договору.

З огляду на те, що банк розміщує залучені кошти на власний ризик, то в кредитних договорах передбачено умови повернення кредитних коштів в тій валюті, що і кредит. Такі умови дозволяють банку належним чином виконувати свої обов`язки перед вкладниками у відповідності до умов чинного законодавства.

Тобто під час надання та користування кредитними коштами умови кредитного договору були цілком справедливими, жодним чином не дискримінували Позивача та відповідали чинному законодавству у повному обсязі.

Також відповідно до п.16 Постанови №5 Пленуму вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних відносин» саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору з огляду на істотну зміну обставин, оскільки зазначене стосується обох сторін договору, й позичальник при належній завбачливості міг виходячи з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті.

Суд також дійшов висновку, що твердження Позивача про необізнаність з істотними умовами кредитного договору суперечить матеріалам справи та чинному законодавству.

Відповідно до ст.627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору полягає передусім у вільному вияві волі сторін на вступ у договірні відносини, а отже і у вільному визначені сторонами умов договору.

Як встановлено судом, на момент укладення кредитного договору між ВАТ КБ «Надра» та Позивачем волевиявлення учасників договору було виражено вільно, без жодного тиску з боку контрагента або інших осіб, і відповідало їх внутрішній волі.

Договір підписувався після досягнення сторонами згоди, щодо усіх істотних умов, документ укладався за взаємною згодою. Вказане підтверджується анкетою-заявою Клієнта на оформлення Кредитного пакету «Житлові рішення», з якої вбачається, що Позивач був ознайомлений з умовами кредитування, про що свідчить його підпис на вказаній заяві. Вказана анкета-заява містить у собі також погодження Позивача з програмою кредитування «Нове житло», яку він обрав серед 6 наявних програм, умови якої також відображені і в самому кредитному договорі.

На момент укладення договору Позивача влаштовували всі пункти, про що свідчить його підпис на кожній сторінці кредитного договору.

Разом з тим жодним нормативно-правовим актом не передбачена необхідність у окремому письмовому ознайомленні Позичальника з програмою кредитування.

За вимогами ст. 638 ЦК України якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, договір є укладеним. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однією із сторін, повинна бути досягнута згода.

Якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями статей 207, 640 ЦК України та уклали кредитний договір, в якому передбачили усі істотні умови, то вони мають виконуватись і вважаються такими, що момент досягнення домовленості настав.

Відповідно до положень ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Таким чином, діє принцип правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2- 383/2010.

Натомість Позивачем не надано жодного доказу на спростування презумпції правомірності правочину, зокрема Позивачем не спростовано, що під час укладення договору про надання споживчого кредиту він діяв свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодився з його умовами, визначивши при цьому характер правочину і всі його істотні умови, а також отримав кредитні кошти і протягом певного часу виконував умови кредитного договору.

Відповідно достатті 3 ЦК Українипринципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьоїстатті 509 цього Кодексу.

Отже, законодавець, навівши у текстіЦК Українизазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них. Ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів, а з метою ухилення від виконання зобов`язань, є неприпустимим (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

На підставі вищевикладеного суд приходить до висновку, що Кредитний договір підписаний обома сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов, позивач під час укладання договору не заявляв додаткових вимог щодо умов договору та в подальшому частково виконував їх, договір містить інформацію щодо умов кредитування: строк кредитування, процентну ставку за користування кредитом, строки сплати платежів, мету, для реалізації якої споживчий кредит може бути витрачений, а також права та обов`язки сторін, порядок розрахунків, відповідальність за порушення зобов`язань. Про усі умови кредитування Позивач був повідомлений. Сторони виконували свої обов`язки по договору - банк видав суму кредиту, а позичальник отримав вказану суму кредиту, певний час виконував умови кредитного договору, як виконання положень вчиненого правочину.

Разом з тим з матеріалів позовної заяви та доказів, наявних в матеріалах справи не вбачається, що Позивачем оспорює чи не визнає факт видачі йому кредитних коштів.

Також суд критично ставиться до твердження Позивача на неуповноваженість представника ПАТ КБ «Надра» на підписання кредитного договору.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 6 ст.81 ЦПК України передбачено, що доказування не може грунтуватись на припущеннях.

Також в ч.4 ст.83 ЦПК України закріплено, що якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

На підтвердження своїх посилань щодо неуповноваженості представника ПАТ КБ «Надра» на підписання кредитного договору Позивачем не надано жодного доказу та не наведено жодного аргументу, з якого б вбачалась достовірність цього факту. Також до позовної заяви не долучено жодного доказу в підтвердження вчиненням Позивачем усіх залежних від нього дій, спрямованих на отримання таких доказів. А тому дане твердження Позивача не може братись до уваги судом під час винесення рішення.

Суд також не погоджується з твердженням Позивача, що визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки є підставою для визнання недійсним кредитного договору.

Відповідно до юридичного трактування правові відносини це юридичний зв`язок між учасниками відносин, який регулюєтьсянормами праваі характеризується наявністю суб`єктивних (персональних) прав та обов`язків.

Так, судом встановлено з матеріалів справи, що цільовим використанням кредиту за оспорюваним кредитним договором, було проведення розрахунків по договору купівлі-продажу від 20.02.2008, що уклалений між Позивачем та ОСОБА_5 , згідно з яким Позивач придбав у власність земельну ділянку, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . В подальшому рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області було визнано недійсним вищевказаний договір купівлі-продажу.

Однак, ПАТ КБ «Надра» жодного відношення до вказаного договору купівлі-продажу немає, стороною даного договору не був. Нерухоме майно, на придбання якого Позивач брав кредитні кошти у ПАТ КБ «Надра», обиралось ним самостійно, без будь-якого впливу зі сторони Кредитора, а тому Позивач самостійно несе відповідальність за наслідки визнання недійсним вищевказаного договору купівлі-продажу.

Таким чином суд приходить до висновку, що дана підстава не має жодного відношення до відносин, які виникли між Позивачем та Відповідачем, у зв`язку з укладенням оспорюваного кредитного договору та не може враховуватись судом під час винесення рішення.

Щодо заявленої ТОВ «Консалт Солюшенс» вимоги про застосування наслідків спливу строків позовної давності суд прийшов до наступних висновків.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, що передбаченост. 256 ЦК України.

Відповідно дост. 257 ЦК Українизагальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленимистаттями 253-255 цього Кодексу, що передбаченостаттею 260 ЦК України.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четвертастатті 267 ЦК України).

Визначення початку відліку позовної давності міститься устатті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, пред`явлених позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності.

Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду.

Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Такі правові висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року в справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18), від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), постанові Верховного Суду від 08 січня 2025 року в справі № 143/41/22 (провадження № 61-8389св23).

Отже, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положеннястатті 267 ЦК Україниі вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Враховуючи наведене, суд не застосовує наслідки спливу строків позовної давності.

Відповідно до ст.81ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України.

Згідно ст.13ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом, у передбачених ЦПК України випадках.

Згідно Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), у якому, серед іншого, звертається увага, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

За таких обставин суд приходить до висновку, що підстав для задоволення позовних вимог не встановлено і в задоволенні позовних вимог слід відмовити у повному обсязі.

Керуючись ст. ст.4, 12, 81, 89, 133, 134, 137, 258-259, 263-265, 273 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволені позову ОСОБА_1 до ТОВ «КОНСАЛТ СОЛЮШЕНС», треті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про захист прав споживача та визнання договору недійним відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення суду складено 03.06.2025.

Суддя Р. Д. Абухін

28.05.25