Рішення № 127822558, 03.06.2025, Святошинський районний суд міста Києва

СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ун. № 759/24464/24

пр. № 2-о/759/113/25

03 червня 2025 року Святошинський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді П`ятничук І.В.,

при секретарі Кульбовської В.В.,

за участю заявника ОСОБА_1 ,

представника заявника ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в залі судових засідань цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_3 , Служба у справах дітей та сім`ї Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини,

ВСТАНОВИВ:

15.11.2024 року до Святошинського районного суду м. Києва звернувся представник заявника ОСОБА_2 який діє в інтересах ОСОБА_1 із заявою в порядку окремого провадження про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, якою просить суд встановити факт що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В обґрунтування заяви зазначив, що 02.11.2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб, про що свідчить актовий запис № 2528 Відділу реєстрації актів цивільного стану Чернігівського міського управління юстиції. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 23.09.2024 року у цивільній справі № 759/13482/24 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було розірвано.

Від шлюбу подружжя має неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_1 , виданим 24.02.2009 року Відділом реєстрації актів цивільного стану по м. Коломия Коломийського міськрайонного управління юстиції Івано-Франківської області.

Після повномасштабного вторгнення російської федерації в березні 2022 року ОСОБА_3 разом з сином ОСОБА_4 виїхали за межі території України до республіки Німеччина. Однак, 14.08.2022 року син заявника ОСОБА_4 повернувся в Україну і з цього часу разом проживає з батьком, з матір`ю не спілкується.

Зазначив, що ОСОБА_3 залишилась проживати у республіці Німеччина та не має наміру повертатись в Україну.

З часу повернення на територію України ОСОБА_4 постійно проживає з батьком - ОСОБА_1 , який здійснює його виховання, піклування, догляд та утримання.

З огляду на вищевикладене, заявник звернувся до суду із заявою про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 22.11.2024 року відкрито провадження у даній справі в порядку окремого провадження.

В судовому засіданні заявник та його представник підтримали заяву, просили її задовольнити, посилаючись на обставини викладені у заяві.

В судове засідання заінтересована особа ОСОБА_3 не з`явилась, про день, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, направила до суду заяву, якою не заперечує проти задоволення заяви про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.

В судове засідання представник ССД Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, направив до суду заяву, якою просить розгляд справи провести за відсутності представника служби та постановити рішення на користь та в інтересах неповнолітньої дитини.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши думку заявника та його представника, оцінивши надані докази, суд вважає заявлені вимоги не обґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

З матеріалів справи вбачається, що у ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_1 , виданим 24.02.2009 року Відділом реєстрації актів цивільного стану по м. Коломия Коломийського міськрайонного управління юстиції Івано-Франківської області (а.с. 6).

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 23.09.2024 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстрований 02.11.2007 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Чернігівського міського управління юстиції, актовий запис № 2528 розірвано (а.с. 7-10).

Згідно довідки про реєстрацію місця проживання особи Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Святошинської РДА, ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 20).

Згідно інформації про задеклароване/зареєстроване місце проживання особи Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Святошинської РДА, ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_3 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 29).

Відповідно до характеристики ліцею № 196 м. Києва, ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 є учнем 10 класу ліцею № 196 м. Києва, батько приділяють належну увагу вихованню сина, бере активну участь у батьківських зборах, слідкує за успішністю та поведінкою сина (а.с. 14).

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно з ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Статті 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Частинами першою та другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 27.03.2019 у справі №569/7589/17 зробила правовий висновок, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто, від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Питання регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (ст. 1 СК України).

Згідно з ч. 1 ст. 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені статтями 150-151 СК України.

За приписами ч. 2 ст. 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Згідно з ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.

Отже, при встановленні факту самостійного виховання дитини батьком фактично встановлюється юридичний факт, в силу якого обсяг прав матері обмежується або припиняється, тобто вона може бути позбавлена батьківських прав щодо дитини на підставі п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України.

У поданій заяві заявник зазначає, що неповнолітній син ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 проживає разом із ним, знаходиться на його утриманні і самостійному вихованні, тобто фактично при задоволенні даної заяви можна буде дійти висновку, що мати дитини ОСОБА_3 ухиляється від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини, що не є предметом даної цивільної справи.

Як суд вже зазначав, в силу ст. 141 СК України, розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, а заявник не надав суду доказів, що в питанні виховання чи утримання малолітніх дітей, матір умисно ухиляється від виконання цих обов`язків чи реалізації прав з даного приводу.

Розірвання шлюбу між заявником та матір`ю дитини - ОСОБА_3 23.09.2024 року не доводить факту відсутності участі матері у вихованні неповнолітнього сина.

Також, суд зазначає, що Сімейним кодексом України встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі (ч.1 ст. 14, ч.1 ст. 15 СК України).

Згідно з ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров`я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов`язків відповідно до закону.

Разом з тим, в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), котрі мають бути підтверджені виключно цивільно-правовими актами (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім), та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються, та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

Надані заявником документи, в тому числі характеристика з ліцею № 196 м. Києва підтверджують лише факт того, що дитина навчається у школі, а також свідчить, що заявник, як батько бере активну участь у його навчанні: цікавиться навчанням, відвідує батьківські збори, забезпечує дитину необхідним для навчання приладдям.

Та обставина, що мати - ОСОБА_3 не відвідувала школу та не цікавилася навчанням дитини, не свідчить про той факт, що мати не бере жодної участі у вихованні, навчанні та матеріальному забезпеченні дитини.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини (позиція Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 201/5972/22).

Також, у постанові від 22.09.2022 р. в справі № 462/5368/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що захист цивільних прав та інтересів не досягається встановленням юридичних фактів. Таке встановлення є елементом оцінки обставин справи й обґрунтованості вимог. Тому воно не зумовить попередження порушення або відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного права чи інтересу.

Таким чином, враховуюче вищенаведене суд вбачає, що заявник не надав суду доказів, що в питанні виховання чи утримання неповнолітнього сина матір умисно ухиляється від виконання цих обов`язків чи реалізації прав з даного приводу.

Суд зазначає, що поданою заявою заявник фактично намагається юридично закріпити за собою статус одинокого батька, при цьому не позбавляючи матір дітей батьківських прав та не застосовуючи до неї жодного іншого виду відповідальності за ухилення від своїх обов`язків матері, при цьому будь-яких наслідків для прав та обов`язків матері дитини рішення в даній справі, в разі задоволення заяви, не матиме.

З огляду на обставини справи заявник не є одиноким батьком, а тому встановлення судом факту самостійного виховання та утримання дитини батьком без участі матері не породжує для заявника юридичних наслідків.

Як передбачено статтями 76 та 77 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до статей 79 та 80 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що заява не підлягає задоволенню.

З огляду на встановлені обставини справи, у відповідності до частини другої статті 315 ЦПК України, у суду відсутні підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.

Керуючись ст.ст. 3-5, 18, 76-83, 95, 258, 259, 263-268, 293, 315 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_3 , Служба у справах дітей та сім`ї Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя: І.В. П`ятничук