Рішення № 127764611, 22.05.2025, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 травня 2025 року Справа № 160/1368/25 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Букіна Л.Є.,

за участю: секретаря судового засідання Котляревська Г.С.,

позивача - ОСОБА_1 ,

представників відповідача -Армашова І.М.,

Паращенко Ю.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Дніпропетровської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної шкоди,-

У С Т А Н О В И В:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Держави України в особі Дніпропетровської обласної прокуратури, Державної казначейської служби України, в якому позивач з урахуванням уточнень просить суд стягнути з Держави Україна в особі Дніпропетровської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) матеріальну шкоду у виді грошових коштів у сумі 247 981,86 грн, завдану йому актом, що визнаний неконституційним, а саме: пункт 9 частини першої статті 51 Закону України „Про прокуратуру від 14 жовтня 2014 року № 1697VІІ зі змінами, яке Рішенням Конституційного Суду України від 18.12.2024 року у справі №3-157/2023(290/23) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

Підставою позову визначено визнання Рішенням Конституційного Суду України №11-р(ІІ)/2024 від 18.12.2024, неконституційним пункт 9 частини першої ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами, який фактично слугував підставою для звільнення з органів прокуратури. Внаслідок цього позивач вважає, що у нього виникло право на матеріальну шкоду у виді грошових коштів у сумі 247 981,86 грн, завдану йому актом, що визнаний неконституційним

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05.03.2025 р. відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників процесу. Тією ж ухвалою суду запропоновано відповідачам надати відзиви на позовну заяву.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.03.2025 р. подальший розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження із призначенням підготовчого засідання.

Представник Дніпропетровської обласної прокуратури проти задоволення позову заперечив посилаючись на те, що наказ про звільнення позивача був визнаний правомірним в судовому порядку, при цьому, що підставою для його прийняття слугувало безпосередньо рішення кадрової комісії про неуспішне проходження позивачем атестації, а не виключно та чи інша правова норма.

Представник Державної казначейської служби України також заперечив проти задоволення позовних вимог зазначивши, що рішення Конституційного Суду України № 3- 157/2023 (290/23) від 18.12.2024 року не поширює дію на спірні правовідносини, які припинилися 30.05.2020 року після звільнення позивача з органів прокуратури.

Заслухавши пояснення позивача та представників відповідача, дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, проаналізувавши відповідні норми чинного законодавства, суд виходить із такого.

ОСОБА_1 працював в органах прокуратури Дніпропетровської області на різних посадах з 23 серпня 2013 року.

Відповідно до наказу від 17 грудня 2019 року № 1897к ОСОБА_2 працював на посаді прокурора відділу нагляду за додержанням законів Службою безпеки України та Державною прикордонною службою України прокуратури Дніпропетровської області.

10 жовтня 2019 року позивач подав на ім`я Генерального прокурора України заяву про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію на підставі пункту 10 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ.

02 березня 2020 року позивач проходив тестування на знання і вміння застосовувати законодавство.

За наслідками складення іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора (перший етап атестації) позивач, відповідно до додатку № 1 до протоколу Першої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур № 8 від 10 квітня 2020 року, набрав 55 балів, що є менше прохідного балу для спішного складання іспиту (70 балів), тож його не допустили до проходження наступного етапу атестації.

Перша кадрова комісія ухвалила рішення від 10 квітня 2020 року № 183 про неуспішне проходження прокурором атестації за результатами складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, відповідно до якого прокурор відділу нагляду за додержанням законів Службою безпеки України та Державною прикордонною службою України прокуратури Дніпропетровської області ОСОБА_2 неуспішно пройшов атестацію.

Наказом прокурора Дніпропетровської області від 30 квітня 2020 року № 422к позивача звільнено з посади прокурора відділу нагляду за додержанням законів Службою безпеки України та Державною прикордонною службою України прокуратури Дніпропетровської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII з 14 травня 2020 року; підставою для видання цього наказу зазначено згадане рішення Першої кадрової комісії.

За наслідками судового розгляду, Дніпропетровський окружний адміністративний суд рішенням від 17 грудня 2020 року у справі №160/6065/20 повністю відмовив у задоволенні позовних вимог позивача щодо оскарження цих актів.

Постановою Верховного Суду від 10.11.2021 року у справі №160/6065/20 рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2020 року залишено в силі.

Рішенням Конституційного Суду України від 18.12.2024 у справі № 3-157/2023 (290/23) у справі за конституційною скаргою ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 9 частини першої статті 51, підпункту 1 пункту 51 розділу XIII «Перехідні положення» Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII (щодо конституційних гарантій незалежності прокурора) було вирішено: 1. Визнати таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), підпункт „в підпункту 1 пункту 5-1 розділу XIII „Перехідні положення Закону України „Про прокуратуру від 14.10.2014 № 1697-VII зі змінами; 2. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 9 частини першої статті 51 Закону України „Про прокуратуру від 14.10.2014 № 1697- VII зі змінами; 3. Пункт 9 частини першої статті 51 Закону України „Про прокуратуру від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами, визнаний неконституційним, утрачає чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення; 4. Закрити конституційне провадження у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) підпунктів „а, „б та абзацу п`ятого підпункту 1 пункту 5- 1 розділу XIII „Перехідні положення Закону України „Про прокуратуру від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами на підставі пункту 4 статті 62 Закону України „Про Конституційний Суд України - неприйнятність конституційної скарги.

Вважаючи, що у зв`язку із тим, що пункт 9 частини першої статті 51 Закону України „Про прокуратуру від 14.10.2014 № 1697- VII зі змінами визнано неконституційним, позивач вважає, що внаслідок цього завдано матеріальну шкоду, у зв`язку з чим і звернувся до суду із цим позовом.

При вирішені спору суд виходить із того, що відповідно до приписів статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх службових повноважень.

Відповідно до частини 3 статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Відповідно до ч. 6 ст. 7 КАС України, у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Відповідно до ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, у тому числі доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Згідно з ч. 1, 2 ст. 1166 Цивільного кодексу України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Статтею 1173 Цивільного кодексу України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно зі статтею 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Ця норма є спеціальною по відношенню до положення статті 1173 Цивільного кодексу України, оскільки для її застосування необхідні певні особливі умови, а саме завдання шкоди в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта та визнання такого нормативно-правового акту незаконним та його скасування.

Визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування врегульовано в статті 21 Цивільного кодексу України. В частині другій цієї статті Кодексу зазначено, що суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Однак, із наведеного слідує, що визнання Конституційним Судом України окремих положень закону неконституційними не вважається тотожним визнанню нормативно-правового акту незаконним.

Крім того, у главі 82 ЦК України, яка містить положення про відшкодування шкоди, відсутні норми, якими встановлюється відповідальність держави у разі визнання деяких положень актів неконституційними.

Таким чином, наведене дає підстави суду для висновку, що положення ст. 1173 ЦК України підлягають до застосування у випадку визнання судом незаконного рішення (дії, бездіяльності) органу державної влади, а не визнання Конституційним Судом України таких рішень такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

У свою чергу зміст статті 1175 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку про її застосування тільки у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується.

Враховуючи приписи діючого законодавства, наявні підстави дійти висновку, що недоотримана заробітна плата не може бути стягнута і як збитки, заподіяні відповідачем, в розумінні положень ч.3 ст.152 Конституції України.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Це означає, що за загальним правилом норма права діє стосовно відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто, до певних юридичних фактів застосовується той закон, під час дії якого вони настали.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів висловлював Конституційний Суд України. Згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у численних рішеннях Конституційного Суду України, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Таким чином, підстави для застосування положень статті 1175 Цивільного кодексу України відсутні, оскільки такі підлягають застосуванню у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується за загальним обсягом. При цьому у випадках, коли закони чи інші нормативно-правові акти або їх окремі положення визнаються Конституційним судом України неконституційними та у зв`язку з цим втрачають чинність, вказана норма не підлягає застосуванню. До того ж частина друга статті 1 Цивільного кодексу України встановлює правило, згідно з яким до майнових відносин, заснованих на владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. А тому, норми статтей Цивільного кодексу України в якості аналогії закону застосуванню не підлягають.

Слід також зазначити, що акти Конституційного Суду України є правовими актами, приймаються спеціально уповноваженим органом, з дотриманням встановлених форми і процедури, і є обов`язковими до виконання на території України.

Виходячи із правового визначення поняття майнової шкоди, порядку та підстав її відшкодування, встановлені Цивільним кодексом України, вище приведеного аналізу норм права вважаємо, що положення ч. 3 ст. 152 Конституції України не належать автоматичному застосуванню у разі визнання акту неконституційним, слід встановити, що конкретній фізичній або юридичній особі актами або діями, що визнані неконституційними була завдана шкода, тобто має бути встановлено причинно-наслідковий зв`язок між неконституційністю норми закону (окремих положень) і шкодою, заподіяною особі, та доведено, що були вжиті конкретні дії органів державної влади, спрямовані проти конкретної особи, яка зазнала шкоди внаслідок застосування неконституційного акта.

Аналіз дії ст. 152 Конституції України та ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» дає підстави дійти висновку, що дія рішення Конституційного суду України направлена безпосередньо на майбутнє.

Судом встановлено, що звільнення позивача відбулось 30.05.2020 року, а отже дія рішення Конституційного Суду України № 3- 157/2023 (290/23) від 18.12.2024 року не поширюється на спірні правовідносини.

У постанові Верховного Суду від 28 квітня 2022 року у справі №240/10144/20 наголошено на такому: «аналіз норм розділу ХІІ Конституції України (Конституційний Суд України) та Закону України від 13 липня 2017 року № 2136- VIII Про Конституційний Суд України дає підстави дійти висновку про те, що рішення КСУ поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують тривати після цього. Водночас чинним законодавством визначено, що Конституційний Суд України може безпосередньо у тексті свого рішення встановити порядок і строки виконання ухваленого рішення

До того ж, як встановлено судами у рамках розгляду справи №160/6065/20, Перша кадрова комісія ухвалила рішення від 10 квітня 2020 року № 183 про неуспішне проходження прокурором атестації за результатами складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, відповідно до якого прокурор відділу нагляду за додержанням законів Службою безпеки України та Державною прикордонною службою України прокуратури Дніпропетровської області ОСОБА_2 неуспішно пройшов атестацію.

Наказом прокурора Дніпропетровської області від 30 квітня 2020 року № 422к позивача звільнено з посади прокурора відділу нагляду за додержанням законів Службою безпеки України та Державною прикордонною службою України прокуратури Дніпропетровської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII з 14 травня 2020 року; підставою для видання цього наказу зазначено згадане рішення Першої кадрової комісії.

Верховний Суд у постанові від 22.09.2022 у справі №640/26299/19 виклав правовий висновок про те, що звільнення на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» є нормативною підставою, а фактологічною рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації позивачем. Тобто в цьому разі юридичним фактом, що зумовлює звільнення позивача на підставі зазначеної норми (пункт 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру»), є не закінчення процесу ліквідації чи реорганізації або завершення процедури скорочення чисельності прокурорів, а виключно наявність рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором.

Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 24.09.2021 у справі №140/3790/19.

Вказана позиція знайшла своє відображення і в Законі України «Про внесення змін до розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» №1554-ІХ від 15.06.2021, який набрав чинності 11.07.2021, та яким з п. 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ виключено посилання на п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» як на підставу звільнення прокурора з посади.

За таких обставин, у рамках цього спору судом не встановлено взаємозв`язку із визнанням Рішенням Конституційного Суду України №11-р(ІІ)/2024 від 18.12.2024, неконституційним пункт 9 частини першої ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами та підстав звільнення позивача, у зв`язку з чим відсутні підстави вважати, що йому була завдана майнова шкода внаслідок цього.

Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про необгрунтованість позовних вимог та як наслідок відсутності підстав для їх задоволення.

Керуючись ст. 241-246, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, -

У Х В А Л И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, у разі якщо її не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного перегляду справи.

Рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення суду складений 29 травня 2025 року.

Суддя Л.Є. Букіна