Рішення № 127764434, 26.05.2025, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 травня 2025 рокуСправа №640/4796/20

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Ількова В.В.,

при секретарі: Мартіросян Г.А.,

розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу №640/4796/20 за позовом ОСОБА_1 до Департаменту містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації-виконавчого органу Київської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,-

УСТАНОВИВ:

І. ПРОЦЕДУРА

Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Департаменту містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації-виконавчого органу Київської міської ради, у якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про відмову у наданні ОСОБА_1 містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва житлового будинку з вбудованим гаражем на Андріївському узвозі, 34-е в Подільському районі м. Києва, затверджене наказом Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 02.01.2020 року №5;

- визнати протиправним та скасувати Наказ Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 5 від 02.01.2020 р.;

- зобов`язатиДепартаментмістобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) видати ОСОБА_1 містобудівні умови та обмеження для проектування об`єкта «Будівництво житлового будинку з вбудованим гаражем за адресою: Андріївський узвіз, 34-е в Подільському районі м. Києва»;

- встановитиДепартаментумістобудуваннята архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) строк для подання до суду звіту про виконання судового рішення;

- стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати за сплату судового збору у розмірі 2 522,40 грн. (дві тисячі п`ятсот двадцять дві гривні 40 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.08.2020 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.

Ухвалою суду від 18.01.2022 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про залишення позову без розгляду, відмовлено.

Законом України від 13.12.2022 року №2825-IX Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду (далі - Закон № 2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.

Відповідно до положень абзаців другого-четвертого пункту 2 розділу ІІ Закону №2825-IX до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом, крім випадку, передбаченого абзацом четвертим цього пункту.

Нерозглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва адміністративні справи, які були передані до Київського окружного адміністративного суду та розподілені між суддями до набрання чинності Законом України Про внесення зміни до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду щодо забезпечення розгляду адміністративних справ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.

Інші адміністративні справи, які не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва, у тому числі ті, що передані до Київського окружного адміністративного суду до набрання чинності Законом України Про внесення зміни до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду щодо забезпечення розгляду адміністративних справ, але не розподілені між суддями (крім справ, підсудність яких визначена частиною першою статті 27, частиною третьою статті 276, статтями 289-1, 289-4 Кодексу адміністративного судочинства України), передаються на розгляд та вирішення іншим окружним адміністративним судам України шляхом їх автоматизованого розподілу між цими судами з урахуванням навантаження, за принципом випадковості та відповідно до хронологічного надходження справ у порядку, визначеному Державною судовою адміністрацією України. Справи, підсудність яких визначена частиною першою статті 27, частиною третьою статті 276, статтями 289-1, 289-4 Кодексу адміністративного судочинства України, до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 152 та частини п`ятої статті 153 Закону України Про судоустрій і статус суддів, Закону України Про внесення зміни до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України №2825 Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду щодо забезпечення розгляду адміністративних справ, з метою відновлення належного доступу громадян та юридичних осіб до правосуддя у публічно-правових спорах, наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 року №399 затверджено Порядок передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва (далі - Порядок № 399).

На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України №2825 Окружним адміністративним судом міста Києва скеровано за належністю матеріали адміністративної справи №640/4796/20.

04.02.2025 року на адресу Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшли матеріали адміністративної справи №640/4796/20.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.02.2025 року ця адміністративна справа передана судді Ількову В.В., для розгляду.

Ухвалою суду від 10.02.2025 року прийнято адміністративну справу №640/4796/20 до провадження судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду. Призначено розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Витребувано додаткові докази по справі, зокрема:

- наказ Департаменту від 02.01.2020 року №5;

- рішення наказ Департаменту від 02.01.2020 року №5;

- звернення позивача від 21.12.2019 року разом із додатками про видачу містобудівним умов;

- відомості/інформацію, тощо на звернення позивача про видачу йому містобудівним умов;

- рішення від 28.03.2002 року №370-1804 та рішення №1006/1006 від 25.12.2008 року;

- відомості щодо спірної земельної ділянки;

- всі наявні докази щодо суті спору.

01.04.2025 року Департаментом подані до суду додаткові пояснення у справі.

09.04.2025 року судом на розгляд ставилася питання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження з призначенням підготовчого судового засідання.

Ухвалою суду від 09.04.2025 року вирішено подальший розгляд адміністративної справи №640/4796/20 за позовом ОСОБА_1 до Департаменту містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації-виконавчого органу Київської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, здійснювати за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче судове засідання на 02.05.2025 року.

02.05.2025 року відкладено підготовче засідання на 16.05.2025 року.

16.05.2025 року відкладено підготовче засідання на 26.05.2025 року.

26.05.2025 року судом на розгляд ставилося питання щодо закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

Представник позивача в судовому засіданні не заперечував щодо закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

Ухвалою суду від 26.05.2025 року закрито підготовче провадження. Призначено судове засідання для розгляду справи №640/4796/20 по суті на 26.05.2025 року.

26.05.2025 року представником позивача до суду подано заяву про розгляд справи в письмовому провадження.

Відповідно до частини 9 статті 205 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні.

26.05.2025 року фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось на підставі частини четвертої статті 229 КАС України.

Суд перейшов до розгляду справи у порядку письмового провадження.

Частиною четвертою статті 243 КАС встановлено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

ІІ. ДОВОДИ ПОЗИВАЧА

В обґрунтування позову посилаються на те, що 23.12.2019 року позивачем до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) через Центр надання адміністративних послуг було подано заяву №68002-004625852-013-16 про надання містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта Будівництво житлового будинку з вбудованим гаражем за адресою: Андріївський узвіз, 34-е в Подільському районі м. Києва».

Позивач вказує, що на виконання частини 3 статті 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» №3038 -VI (далі - Закон №3038) позивачем до вказаної заяви було додано такі документи: копія державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №000807 від 05.03.2009 року; копію договору купівлі-продажу земельної ділянки від 14.04.2012 року, зареєстровано в реєстрі за №455; витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку; топографічна зйомка з нанесенням червоних ліній МІ :2000; черговий кадастровий план, що підтверджується описом документів, поданих до Департаменту через Центр надання адміністративних послуг виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), реєстраційний номер 68002-004625852-013-16 від 23.12.2019 року.

Однак, у результаті розгляду поданих документів, відповідачем повідомлено про затверджене наказом від 02.01.2020 року №5 рішення про відмову у наданні містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва житлового будинку з вбудованим гаражем на Андріївському узвозі, 34-е в Подільському районі м. Києва, у зв`язку з невідповідністю намірів забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації на місцевому рівні відповідно до Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28.03.2002 року № 370/1804.

Позивач вважає таку відмову відповідача протиправною та такою, що порушує його права та інтереси, у зв`язку з чим звертається до суду з цим позовом, за захистом своїх порушених прав.

ІІІ. ДОВОДИ ВІДПОВІДАЧА

Відповідач надав суду відзив на позовну заяву, у якому просить суд відмовити у задоволенні позову, оскільки вважають, що позивачем не наведено законних підстав для зобов`язання Департаменту видати містобудівні умови та обмеження для проектування об`єкта «Будівництво житлового будинку з вбудованим гаражем на Андріївському узвозі, 34-е у Подільському районі м.Києва».

Вказують, що відмова у наданні містобудівних умов і обмежень не позбавляє права заявника, після усунення наявних обставин звернутись повторно до Департаменту для отримання містобудівних умов і обмежень для проектування об`єкта будівництва.

ІV. ОБСТАВИНИ СПРАВИ ТА ЗМІСТ СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Суд, дослідив матеріали справи, з`ясував всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, оцінив докази, які мають значення для розгляду і вирішення позову по суті, проаналізував застосування норм матеріального та процесуального права, встановив таке.

Згідно матеріалів справи, 21 грудня 2019 року позивач подав до Департаменту (Цент надання адміністративних послуг виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) заяву №68002004625852-013-16 про видачу містобудівних умов і обмежень забудови для проектування об`єкта будівництва «Будівництво житлового будинку з вбудованим гаражем на Андріївському узвозі, 34-е у Подільському районі м.Києва», із документами, зазначеними в описі адміністратора ЦНАПу.

У відповідності до Закону України «Про адміністративні послуги» вказана заява передана для розгляду до Департаменту і зареєстрована за №28178/0/7-1-19 від 24.12.2019.

За результатами розгляду заяви (реєстраційний номер ЦНАПу №68002-004625852-013-16 із доданими документами, Департаментом підготовлено відмову у наданні містобудівних умов і обмежень для проектування об`єкта «Будівництво житлового будинку з вбудованим гаражем на Андріївському узвозі, 34-е у Подільському районі м. Києва» в порядку п 3 ч. 4 ст. 29 Закону, а саме через невідповідність намірів забудови положенням Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28.03.2002 № 370/1804, яку у встановленому порядку разом із поданими документами передано до ЦНАПу.

Вказана відмова в силу приписів ч. 6 ст. 29 Закону України «Пре регулювання містобудівної діяльності» затверджена наказом Департаменту від 02.01.2020 року №5.

Згідно вказаної відмови, встановлено, що під час розгляду поданих позивачем документів, відповідачем встановлено, що згідно інформації, що міститься у заяві Позивача від 21.12.2019 про видачу містобудівних умов та обмежень, останнім, разом із заявою, були подані такі документи:

- договір купівлі-продажу земельної ділянки від 14.04.2012, зареєстрований в реєстрі за № 455; Державний акт на право власності на земельну ділянку від 05.03.2009: Витяг з державного земельного кадастру; Лист КО «Інститут Генерального плану м. Києва» щодо зміни функціонального призначення; Топографічна зйомка з нанесенням червоних ліній М 1:2000; Черговий кадастровий план; Витяг з державного реєстру речових прав; Містобудівний розрахунок.

Із заяви вбачається, що замовником заплановано здійснити проектування та будівництво житлового будинку з такими характеристиками

Площа забудови - 595,0 м.кв.;

Гранична висота будівлі - 15,45 м. кв.;

Поверховість - ПІДВ.+4 пов.

Загальна площа - 2886,7 м.кв.

Згідно Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28.03.2002 №370/1804, з урахуванням рішення Київської міської ради від 25.12.2008 № 1006/1006, земельна ділянка площею 0,10 га на Андріївському узвозі, 34-е у Подільському районі м. Києва, кадастровий номер 8000000000:85:382:0028, за функціональним призначенням відноситься до території садибної житлової забудови. Генеральним планом (п. 3.3 текстової частини) визначено, зокрема, що структура житлового будівництва за поверховістю визначена відповідно до основних напрямів її зміни, передбачених Концепцією, та з урахуванням архітектурно-планувальної організації території міста в цілому та окремих сельбищних районів у відсотках до загального обсягу.

садибна та котеджна (1-3 пов.) - 10%;

малоповерхова та блокована (1-3 пов.) - 3%;

середньоповерхова (4-8 пов.) - 21%;

багатоповерхова (9 пов. та вище) - 66%.

Відповідно до п. 6.1.31., табл. 6.1 ДБН Б.2.2-12:2019 «Планування та забудова територій», поверховість будинків в межах території садибної забудови не може перевищувати 3-х поверхів без урахування мансарди.

Як наголошувалося вище, Позивачем заявлена ініціатива про проектування з метою будівництва на земельній ділянці 8000000000:85:382:0028, житлового будинку поверховістю: підвал + 4 поверхи, що суперечить Генеральному плану та ДБН Б.2.2-12:2019, є підставою для відмови у наданні містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва, як визначено п.3 ч. 4 ст. 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Згідно даних з довідки (витягу) з містобудівного кадастру, зокрема фрагменту схеми планувальних обмежень (замовлення № 0032157 від 24.12.2019), виготовленого Службою містобудівного кадастру Департаменту відповідно до абз. 9 ч. 3 ст. 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», ділянка проектування знаходиться в межах історичного ареалу міста (згідно Генерального плану), на зсувонебезпечній території, у Охоронній зоні ансамблю споруд Софійського Собору, затвердженій наказом Мінкульту від 23.03.2017, пам`ятки ландшафту місцевого значення, у охоронній зоні архітектурній, ландшафтній і пам`яток історії.

Позивач вважаючи таку відмову відповідача протиправною та такою, що порушує його права та інтереси, звернувся до суду із цим позовом, за захистом своїх порушених прав.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, доводам позивача, викладеним в позовній заяві, та доводам відповідача, викладених в відзиві на позов, суд врахував такі норми чинного законодавства, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин, та релевантні їм джерела права.

V. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Статтею 54 Конституції Українигромадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв`язку з різними видами інтелектуальної діяльності (частина перша цієї статті).

Частинами четвертою, п`ятою вищенаведеної нормиОсновного Закону Українивстановлено, що культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Конституція Українитакож закріплює за кожним обов`язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (стаття 66).

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулюєЗакон України «Про охорону культурної спадщини»у преамбулі до якого зазначено, що об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, у межах її територіального моря та прилеглої зони, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

За визначеннями, наведеними устатті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини»:

- історичне населене місце - населене місце, яке зберегло повністю або частково історичний ареал і занесене до Списку історичних населених місць України;

- історичний ареал населеного місця - частина населеного місця, що зберегла старовинний вигляд, розпланування та форму забудови, типові для певних культур або періодів розвитку;

- об`єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;

- пам`ятка культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України; історичний ареал населеного місця - частина населеного місця, що зберегла об`єкти культурної спадщини і пов`язані з ними розпланування та форму забудови, які походять з попередніх періодів розвитку, типові для певних культур або періодів розвитку.

Відповідно до змісту ст. 6-1наведеного закону встановлюється також порядок надання дозволів, погоджень і висновків органами охорони культурної спадщини, який полягає в наступному.

Дозволи, погодження і висновки, передбачені цим Законом, надаються органами охорони культурної спадщини безоплатно.

Рішення про надання або про відмову в наданні дозволу, погодження чи висновку приймається органом охорони культурної спадщини протягом одного місяця з дня подання фізичною чи юридичною особою відповідних документів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Набуття суб`єктом господарювання права на провадження будь-яких дій щодо здійснення господарської діяльності на об`єктах культурної спадщини за декларативним принципом забороняється.

Суд звертає увагу й на те, щоЗаконом України «Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства» від 19 вересня 2013 року № 581-VIIУкраїною ратифіковано Рамкову конвенцію Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства.

Відповідно до преамбули до Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства Сторони цієї Конвенції, у тому числі й Україна, наголошуючи, зокрема, на значенні й потенціалі розумного використання культурної спадщини як ресурсу сталого розвитку та якості життя в постійно мінливому суспільстві, посилаючись на різні документи Ради Європи, особливо на Європейську культурну конвенцію (1954 року), Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи (1985 року), Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини (переглянуту) (1992 року) та Європейську ландшафтну конвенцію (2000 року), домовилась: визнавати індивідуальну та колективну відповідальність стосовно культурної спадщини; наголошувати на тому, що збереження культурної спадщини та її стале використання спрямовані на розвиток людського потенціалу та якості життя; уживати необхідних заходів для застосування положень Конвенції стосовно:

- ролі культурної спадщини у створенні мирного та демократичного суспільства, а також у процесах сталого розвитку культурного різноманіття та сприяння йому;

- найліпшої ефективної реалізації повноважень усіх відповідних громадських, інституційних та приватних учасників (пункти b), c), d) статті 1 Конвенції).

Згідно із статтею 5 Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства Сторони зобов`язуються, зокрема: визнавати громадський інтерес до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства; підвищувати цінність культурної спадщини через її виявлення, вивчення, тлумачення, захист, збереження та представлення; сприяти захистові культурної спадщини як важливого фактору для спільних цілей сталого розвитку, культурного різноманіття й сучасної творчості; визнавати цінність культурної спадщини, яка знаходиться на територіях під їхньою юрисдикцією, незалежно від її походження; розробляти інтегровані стратегії для сприяння виконанню положень цієї Конвенції ( пункти a), b), e), f), g) цієї статті Конвенції).

Отже, згідно з вищенаведеними приписами правових норм національного законодавства і положень актів міжнародного права, ратифікованих Україною, культурна спадщина перебуває під охороною закону, а держава забезпечує збереження об`єктів, що становлять культурну цінність, до якихЗакон України «Про охорону культурної спадщини»відносить й території, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність, зокрема, історичні ареали населених місць.

Збереження об`єктів культурної спадщини, їх охорона, яка полягає, у тому числі, у запобіганні їхньому руйнуванню або заподіянню шкоди, зокрема, у результаті здійснення несанкціонованої господарської діяльності, забезпеченні захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь є одним із пріоритетних та головних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

При цьому Україною взято міжнародне зобов`язання визнавати громадський інтерес до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства, сприяти захистові культурної спадщини як важливого фактору для спільних цілей сталого розвитку, культурного різноманіття й сучасної творчості, визнавати цінність культурної спадщини, яка знаходиться на її території як в цілому, так і у певних населених пунктах - історичних населених містах України.

З метою захисту традиційного характеру середовища населених місць України та на виконаннястатті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини»постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 року № 878затверджено Список історичних населених міст України (міста і селища міського типу), до якого внесено і місто Київ.

Абзацами першим-третім пункту 2 вказаної постанови Кабінету Міністрів України Державному комітетові будівництва, архітектури та житлової політики разом з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями постановлено забезпечити протягом 2001- 2003 років розроблення та затвердження науково-проектної документації з визначення меж історичних ареалів населених місць, включених до зазначеного Списку.

28 березня 2002 року на IX сесії XXIII скликання Київською міською радою було прийнято рішення № 370/1804 «Про затвердження Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року».

НормиЗакону України «Про регулювання містобудівної діяльності», Порядку розроблення історико-архітектурного плану населеного пункту, затвердженогонаказом Мінрегіону від 2 червня 2011 року № 64, та ДБН Б.2.2-3:2012 "Склад та зміст історико-архітектурного опорного плану населеного пункту" не були чинними на час ухвалення вищевказаного рішення Київською міською радою, однак на той час діяли, зокрема, Закон України від 20 квітня 2000 року № 1699-III «Про планування і забудову територій» та Закон України від 16 листопада 1992 року № 2780-XII «Про основи містобудування».

Згідно частин першої, другоїстатті 10 Закону України «Про планування і забудову територій»(тут і далі у тексті у редакції, чинній станом на 28 березня 2002 року) планування територій на місцевому рівні забезпечується відповідними місцевими радами та їх виконавчими органами, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями відповідно до їх повноважень, визначених законом, і полягає у розробленні та затвердженні генеральних планів населених пунктів, схем планування територій на місцевому рівні та іншої містобудівної документації, регулюванні використання їх територій, ухваленні та реалізації відповідних рішень про дотримання містобудівної документації.

Розроблення, погодження та експертиза містобудівної документації провадяться згідно зі встановленими державними стандартами, нормами та правилами в порядку, визначеному законодавством.

За визначенням, наведеним устатті 1 Закону України «Про планування і забудову територій»генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, яка визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту.

Серед основних завдань планування і забудови територій стаття 2 вищезгаданого Закону визначала, зокрема: урахування державних, громадських і приватних інтересів під час планування, забудови та іншого використання територій; визначення і раціональне розташування, в тому числі, історико-культурних та інших територій і об`єктів; визначення територій, що мають особливу історико-культурну цінність, встановлення передбачених законодавством обмежень на їх планування, забудову та інше використання.

За змістомстатті 12 Закону України «Про планування і забудову територій»генеральним планом населеного пункту визначаються, окрім іншого: потреби в територіях для забудови та іншого використання; межі функціональних зон, пріоритетні та допустимі види використання та забудови територій; території, які мають будівельні, санітарно-гігієнічні, природоохоронні та інші обмеження їх використання.

При здійсненні планування і забудови територій на місцевому рівні врахування громадських інтересів полягає у визначенні потреби територіальної громади в територіях, необхідних для розташування, утримання об`єктів житлово-комунального господарства, соціальної, інженерно-транспортної інфраструктури, вирішення інших завдань забезпечення сталого розвитку населеного пункту (частина першастатті 18 Закону України «Про планування і забудову територій»).

Правові, економічні, соціальні та організаційні засади містобудівної діяльності в Україні станом на момент затвердження Київською міською радою Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року визначалисьЗаконом України «Про основи містобудування», який відповідно до преамбули до цьогоЗаконуспрямований на формування повноцінного життєвого середовища, забезпечення при цьому охорони навколишнього природного оточення, раціонального природокористування та збереження культурної спадщини.

Збереження пам`яток культурної спадщини у розумінні приписівстатті 2 Закону України «Про основи містобудування»є одним з головних напрямів містобудівної діяльності, до яких також належать й планування, забудова та інше використання територій.

Абзацами першим-п`ятимстатті 5 Закону України «Про основи містобудування»встановлено, що при здійсненні містобудівної діяльності повинні бути забезпечені охорона культурної спадщини, збереження традиційного характеру середовища населених пунктів.

Затвердження відповідно до законодавства місцевих містобудівних програм, генеральних планів відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації статтею 12 вищенаведеного Закону віднесено до компетенції сільських, селищних, міських рад у сфері містобудування на їх території.

Станом на момент затвердження Генерального плану міста Києва до 2020 року вимоги до складу, змісту, порядку розроблення, погодження і затвердження містобудівної документації з планування території міст і селищ, зокрема, генеральних планів, встановлювалися ДБН Б.1-3-97 «Склад, зміст, порядок розроблення, погодження та затвердження генеральних планів міських населених пунктів», затверджених наказом Держбуду України 25 вересня 1997 року № 164.

За змістом визначення, наведеного у пункті 1.1 вищевказаних ДБН, генеральний план міста, селища є основним планувальним документом, який встановлює в інтересах населення та з врахуванням державних завдань напрямки і межі територіального розвитку населеного пункту, функціональне призначення і будівельне зонування території, містить принципові рішення, в тому числі, щодо охорони природи та історико-культурної спадщини.

З приписів пункту 1.3 ДБН Б.1-3-97 також вбачається, що матеріали генерального плану використовуються як вихідні дані, у тому числі, при розробленні схем і програм охорони пам`яток історії і культури.

Генеральний план повинен відповідати вимогам щодо збереження історико-культурної спадщини (абзаци перший, восьмий пункту 1.4 ДБН Б.1-3-97).

Згідно з положеннями абзацу першого пункту 1.5 цих же ДБН генеральний план є комплексним планувальним документом. Його положення базуються на аналізі і прогнозуванні й історико-культурних факторів і орієнтовані виключно на вирішення питань планування території населеного пункту.

Відповідно до підпункту 3.5.1 ДБН Б.1-3-97 у аналітичній частині генерального плану містяться дані, зокрема, про економіко-географічні та соціально-демографічні передумови розвитку, функціонально-планувальні зв`язки з іншими населеними пунктами, адміністративний статус населеного пункту, його історико-культурна спадщина.

У залежності від особливостей населених пунктів (природних, історико-культурних, інженерно-геологічних, планувальних тощо) в складі генерального плану виконуються додаткові матеріали, а саме: історико-архітектурний та історико-містобудівний плани; схеми магістралей міського та зовнішнього транспорту, інженерного обладнання, заходів з інженерної підготовки територій; схема планувальної структури та економіко-містобудівного районування населеного пункту тощо (примітка 1 до таблиці 1 пункту 3.8 ДБН Б.1-3-97).

Схема планувальних обмежень виконується на топографічній основі. На кресленні відображаються території, до яких законодавством та державними нормами встановлені відповідні обмеження на їх використання, зокрема, охоронні зони природних заповідників, пам`яток природи, архітектури, історії і культури та зони регулювання забудови, ландшафтів, які охороняються (підпункт «К» пункту 3.10 ДБН Б.1-3-97).

Підпунктом «й» пункту 3.12 вказаних ДБН також визначено, що на основному кресленні генерального плану вказують існуючий стан та пропозиції щодо архітектурно-планувальної організації і функціонального зонування, використання та забудови територій населеного пункту, а саме природоохоронні, оздоровчі, рекреаційні, історико-культурні території.

Як встановлено пунктом 5.6 ДБН Б.1-3-97 в залежності від умов фінансування генеральний план може виконуватися в один або декілька етапів, на яких здійснюється: - розроблення плану існуючого населеного пункту (опорний план), історико-архітектурного та історико-містобудівного опорних планів, схеми планувальних обмежень, пояснювальної записки (характеристика сучасного стану), концепції генерального плану (при розробленні цього розділу у складі генерального плану).

Дані про матеріали охоронних зон та зон регулювання забудови пам`яток історії і культури, опорні історико-архітектурний та історико-містобудівний плани (за даними управління (відділу) культури, управління містобудування і архітектури держадміністрації органу місцевого самоврядування) включаються й до складу завдання на розробку генерального плану міста, як це передбачено підпунктом «е» пункту 6.2 розділу 6 ДБН Б.1-3-97.

За правилами пункту 2.5 розділу 1 та пункту 11.7 розділу 11 ДБН 360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», затверджених наказом Держкоммістобудування 17.04.1992 № 44, удосконалення і розвиток планувальної структури міста слід пов`язувати з історичною зоною міста, його історико-архітектурним опорним планом і зонами охорони пам`яток історії, культури і природи (розділ 11 «Охорона історичного середовища, пам`яток історії та культури»).

Проекти планування і забудови міст, селищ і сільських поселень з цінною історико-культурною спадщиною можуть виконуватися тільки після відповідних передпроектних досліджень, на основі яких складаються історико-архітектурні плани і проекти зон охорони пам`яток історії та культури цих поселень. Ці документи як обов`язкові входять до складу генеральних планів.

Такі приписи ДБН 360-92** також були чинними станом на момент затвердження Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року.

Вищевикладені положення законодавства дають підстави для висновку, що Генеральний план міста Києва є основним планувальним документом, який містить принципові рішення, в тому числі, щодо охорони природи та історико-культурної спадщини та повинен відповідати вимогам щодо збереження історико-культурної спадщини.

Ураховуючи особливий правовий статус міста Києва як міста з цінною історико-культурною спадщиною, занесеного до Спису історичних населених міст України, у його складі повинні обов`язково виконуватися додаткові матеріали, а саме: історико-архітектурний та історико-містобудівний плани, у яких з метою захисту традиційного характеру середовища визначаються, зокрема, території, що мають особливу історико-культурну цінність, у тому числі й історичні ареали міста Києва, позначаються межі цих територій у вигляді графічних матеріалів.

Відповідно до розділу 7 «Збереження та охорона історико-культурної спадщини» текстової частини Генерального плану міста Києва до 2020 року, затвердженого рішенням Київської міської ради №370/1804 від 28 березня 2002 року, на історико-містобудівному плані позначено: межі історичних районів та історичних ареалів міста, історико-архітектурних та історико-культурних заповідників.

Графічний матеріал Генерального плану - додаток до Генерального плану міста Києва «Історико-містобудівний опорний план міста», міститься також в загальному доступі в мережі Інтернет.

Отже, межі історичного ареалу міста Києва були закріплені на нормативному рівні згідно з історико-містобудівним опорним планом міста Києва, який входить до складу «Генерального плану міста Києва» та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року», затвердженого рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року № 370/1804.

Генеральний план міста Києва до 2020 року є нормативно-правовим актом, який офіційно оприлюднено, а історико-архітектурні опорні плани, у яких визначено межі історичних ареалів, є науково-проектною документацією, яка розробляється у складі генеральних планів історичних населених місць, є основою для проектних рішень у генеральних планах та детальних планах територій історичних населених місць. Проєкти реконструкції забудови та території історичних ареалів населених пунктів базуються на матеріалах історико-архітектурних опорних планів як науково-проектної документації з визначенням меж та режимів використання зон охорони пам`яток культурної спадщини.

Варто наголосити й на тому, що розробці та затвердженню Генерального плану міста Києва як нормативно - правового акта органу місцевого самоврядування передує його публічне обговорення із внесенням пропозицій до нього фізичними та юридичними особами і такий акт приймається в інтересах територіальної громади відповідного населеного пункту з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.

Територіальна громада міста відповідно до частини першоїстатті 7 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні»визнається первинним суб`єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень.

Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах, зокрема, підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб (стаття 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Суть цього принципу розкривається у статтях 74, 75 вищевказаного Закону, за змістом яких органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними особами. Органи та посадові особи місцевого самоврядування є підзвітними, підконтрольними і відповідальними перед територіальними громадами.

Проаналізувавши викладені вище нормиЗакону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Верховний Суд у постанові від 5 березня 2020 року (справа № 806/179/16) дійшов висновку про те, що ухилення від обов`язку захищати інтереси відповідної громади може бути розцінено як невиконання органом місцевого самоврядування та його посадовими особами своїх функціональних обов`язків.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні №6-рп/2002 від 26 березня 2002 року визначив політико-правову природу органів місцевого самоврядування, які не є органами державної влади, а є представницькими органами, через які здійснюється право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення, тобто такі, які пов`язані передусім з життєдіяльністю територіальних громад.

УРішенні Конституційного Суду України № 12-рп/2002 від 18 червня 2002 рокумістяться висновки про те, що положеннями частини першоїстатті 140 Конституції Українивизначено місцеве самоврядування як право територіальної громади (первинного суб`єкта місцевого самоврядування, основного носія його функцій і повноважень) вирішувати питання місцевого значення в межахКонституціїі законів України.

Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення нормамстатті 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», якою визначено загальну компетенцію сільських, селищних, міських рад, у абзацах третьому, четвертому пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 також навів такі правові позиції:

«Гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи і передбачає правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами статей19,140,143,144,146 Основного Закону України. З аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що ці органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території, зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України. Такі ж положення закріплені у статті 4 Європейської хартії місцевого самоврядування, яка встановлює, що головні повноваження і функції органів місцевого самоврядування визначаютьсяконституцієюабо законом; органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу; повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними.

ВОсновному Законі Українипередбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території (частина перша статті 144). На основі цього положенняКонституції Українив Законі визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти (частина перша статті 59). Проаналізувавши функції і повноваження органів місцевого самоврядування, врегульованіКонституцією Українита іншими законами України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб`єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію. Такий висновок узгоджується із правовими позиціями Конституційного Суду України, викладеними у рішеннях від 27 грудня 2001 року № 20-рп/2001 у справі про укази Президії Верховної Ради України щодо Компартії України, зареєстрованої 22 липня 1991 року (абзац перший пункту 6 мотивувальної частини), від 23 червня 1997 року № 2-зп у справі про акти органів Верховної Ради України (абзац четвертий пункту 1 мотивувальної частини).»

Отже, розробляючи, приймаючи та затверджуючи Генеральний план міста Києва, Київська міська рада діяла як представницький орган місцевого самоврядування (такий статус визначено частиною першоюстатті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні») та представляла територіальну громаду, здійснювала закріплені за нею повноваження щодо планування території міста від імені громади та в її інтересах, зокрема, у сфері охорони культурної спадщини.

Оскільки Генеральний план міста Києва є нормативно-правовим актом органу місцевого самоврядування з питань планування території населеного пункту, він є обов`язковим для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об`єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території, як це встановлено частиною першоюстатті 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Необхідно враховувати й те, що з огляду на предмет спору, спірними у цій справі правовідносинами охоплюються не лише відносини у сфері охорони культурної спадщини, а й відносини у сфері містобудівної діяльності, які регламентовані нормами спеціального законодавства, зокрема,Законом України «Про архітектурну діяльність», частина перша якого визначає, що будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об`єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, норм і правил у порядку, визначеномуЗаконом України «Про регулювання містобудівної діяльності».

У силу вимог частини першоїстатті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»позивач як суб`єкт містобудування під час проектування об`єкта будівництва й отримання документа, який дає право на виконання підготовчих і будівельних робіт, а також при виконанні цих робіт, був зобов`язаний додержуватися положень Генерального плану м. Києва.

Згідно з положеннями частини четвертоїстатті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини»на охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.

Частиною першоюстатті 37-1 цього ж Законутакож установлено, що об`єкти всесвітньої спадщини, що розташовані на території України, є предметом особливої охорони.

Відповідно до статті53та статті54 Земельного кодексу Українидо земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.

Землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, пам`яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам`яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель.

Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.

Відповідно до пункту 17 частини другоїстатті 5 Закону України «Про охорону культурної спадщини»до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, належить, зокрема, надання дозволів на проведення робіт на пам`ятках національного значення, об`єктах всесвітньої спадщини, їх територіях, в зонах охорони, буферних зонах, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць.

Згідно з пунктом 1 Положення про Міністерство культури та інформаційної політики України, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2014 року №495, Мінкультури є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику, зокрема, у сфері охорони культурної спадщини.

Зі змісту наведених правових норм вбачається, що в зонах охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, встановлено особливий режим регулювання забудови. Зокрема, у таких зонах забороняється проведення будівельних робіт без попереднього отримання дозволу в органах охорони культурної спадщини, зокрема, Міністерства культури та інформаційної політики України як центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.

VІ. ОЦІНКА СУДУ

Отже, згідно положень ч. 1 ст. 1 Закону:

містобудівна документація - затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій;

генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту.

Згідно абз. 2 ч. 1 ст. 4 Закону об`єктами містобудування на місцевому рівні є планувальна організація території населеного пункту, його частини (групи земельних ділянок) зі спільною планувальною структурою, об`ємно-просторовим рішенням, інженерно-транспортною інфраструктурою, комплексом об`єктів будівництва, що визначаються відповідно до:

у населених пунктах - меж населених пунктів, їх функціональних зон (сельбищної, промислової тощо), житлових районів, мікрорайонів (кварталів), приміських зон відповідно до містобудівної документації на місцевому рівні.

Частиною 2 ст. 4 Закону визначено, що суб`єктами містобудування є органи виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи.

Ст. 16 Закону встановлено, що планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.

Частиною 1 ст. 17 Закону визначено, що Генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту.

Слід вказати про те, що згідно інформації, що міститься у заяві позивача від 21.12.2019 про видачу містобудівних умов та обмежень, позивачем, разом із заявою, були подані такі документи:

- договір купівлі-продажу земельної ділянки від 14.04.2012, зареєстрований в реєстрі за № 455; Державний акт на право власності на земельну ділянку від 05.03.2009: Витяг з державного земельного кадастру; Лист КО «Інститут Генерального плану м. Києва» щодо зміни функціонального призначення; Топографічна зйомка з нанесенням червоних ліній М 1:2000; Черговий кадастровий план; Витяг з державного реєстру речових прав; Містобудівний розрахунок.

Із заяви вбачається, що замовником заплановано здійснити проектування та будівництво житлового будинку з такими характеристиками:

Площа забудови - 595,0 м.кв.;

Гранична висота будівлі - 15,45 м. кв.;

Поверховість - ПІДВ.+4 пов.

Загальна площа - 2886,7 м.кв.

Згідно Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28.03.2002 №370/1804, з урахуванням рішення Київської міської ради від 25.12.2008 № 1006/1006, земельна ділянка площею 0,10 га на Андріївському узвозі, 34-е у Подільському районі м. Києва, кадастровий номер 8000000000:85:382:0028, за функціональним призначенням відноситься до території садибної житлової забудови. Генеральним планом (п. 3.3 текстової частини) визначено, зокрема, що структура житлового будівництва за поверховістю визначена відповідно до основних напрямів її зміни, передбачених Концепцією, та з урахуванням архітектурно-планувальної організації території міста в цілому та окремих сельбищних районів у відсотках до загального обсягу.

садибна та котеджна (1-3 пов.) - 10%;

малоповерхова та блокована (1-3 пов.) - 3%;

середньоповерхова (4-8 пов.) - 21%;

багатоповерхова (9 пов. та вище) - 66%.

Відповідно до п. 6.1.31., табл. 6.1 ДБН Б.2.2-12:2019 «Планування та забудова територій», поверховість будинків в межах території садибної забудови не може перевищувати 3-х поверхів без урахування мансарди.

Позивачем заявлена ініціатива про проектування з метою будівництва на земельній ділянці 8000000000:85:382:0028, житлового будинку поверховістю: підвал + 4 поверхи, що суперечить Генеральному плану та ДБН Б.2.2-12:2019, є підставою для відмови у наданні містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва, як визначено п.3 ч.4 ст. 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Згідно даних з довідки (витягу) з містобудівного кадастру, зокрема фрагменту схеми планувальних обмежень (замовлення № 0032157 від 24.12.2019), виготовленого Службою містобудівного кадастру Департаменту відповідно до абз. 9 ч. 3 ст. 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», ділянка проектування знаходиться в межах історичного ареалу міста (згідно Генерального плану), на зсувонебезпечній території, у Охоронній зоні ансамблю споруд Софійського Собору, затвердженій наказом Мінкульту від 23.03.2017, пам`ятки ландшафту місцевого значення, у охоронній зоні архітектурній, ландшафтній і пам`яток історії.

Слід також вказати про те, що порядок № 318 офіційно опубліковано в Офіційному віснику України 5 квітня 2002 року та в Урядовому кур`єрі 30 квітня 2002 року.

Суд звертає увагу на правову позицію, викладену уРішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, де зазначено, що у регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першійстатті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

УРішенні Конституційного Суду України від 12 липня 2019 року №5-р(I)/2019 Конституційний Суд України висловив думку, що за змістом частини першоїстатті 58 Основного Закону Україниновий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).

Отже, у разі безпосередньо (прямої) дії закону в часі новий нормативний акт поширюється на правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, або до набрання ним чинності і тривали на момент набрання актом чинності.

У силу вимог абзацу другого пункту 5 розділу IV Тимчасового реґламенту Кабінету Міністрів України, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України від 5 червня 2000 року № 915, Порядок визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць набирав чинності не раніше дня його опублікування в Офіційному віснику України, а саме - 5 квітня 2002 року.

При цьому, межі історичного ареалу міста Києва були визначені науково-проектною документацією - «Історико-містобудівний опорний план міста», затвердженою у складі Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року до набрання чинності вищевказаним Порядком.

Отже, вимога норми абзацу третього частини третьої статті 32 «Про охорону культурної спадщини» щодо визначення у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, меж історичного ареалу міста Києва, не могла бути виконана Київською міською радою з об`єктивних причин, оскільки станом на момент прийняття рішення про затвердження Генерального плану міста Києва такий порядок чинності ще не набув.

Більше того, нормами Порядку № 318 не вимагалось подання на погодження відповідним органам місцевого самоврядування та затвердження Мінкультури вже існуючих (діючих) і визначених науково-проектною документацією меж історичних ареалів як і не встановлювалось строку для здійснення таких дій.

Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року №92внесено зміни до Порядку № 318, якою пункти 8 і 9 було викладено в такій редакції:

« 8. Проектна документація на нове будівництво, реконструкцію та капітальний ремонт (крім реконструкції та капітального ремонту квартир чи окремих приміщень, які здійснюються без зміни об`ємно-просторових характеристик) у межах історичних ареалів населених місць розробляється з урахуванням вимог затвердженого в установленому законом порядку історико-архітектурного опорного плану.

9. У разі незатвердження історико-архітектурного опорного плану населеного місця, що внесене до Списку історичних населених місць України, проектна документація на нове будівництво, реконструкцію та капітальний ремонт (крім реконструкції та капітального ремонту квартир чи окремих приміщень, які здійснюються без зміни об`ємно-просторових характеристик) у межах історичного ареалу розробляється з урахуванням вимог історико-містобудівного обґрунтування, порядок розроблення якого визначається наказом Мінкультури та Мінрегіону.».

Також було установлено, що ці вимоги застосовуються до 1 січня 2019 року.

У постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 826/12524/18 Верховний Суд дійшов висновку про те, що місто Київ внесено до Списку історичних населених місць України (міста і селища міського типу), який затвердженопостановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 року № 878. В зонах охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до такого Списку, встановлено особливий режим регулювання забудови, а тому на виконання будівельних робіт на території, що знаходяться у межах історичного ареалу м. Києва, необхідно отримувати дозвіл Мінкультури.

Суд враховує, Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 31.01.2023 у справі №640/8728/21 відступив від висновків Верховного Суду, викладених у попередніх постановах, стосовно того, що оскільки межі історичного ареалу міста Києва Міністерством культури та інформаційної політики України не затверджені у встановленому законом порядку, то відповідно, відсутні підстави для отримання дозволу від Мінкультури на проведення будівельних робіт на територіях, які фактично знаходяться в межах історичного ареалу м. Києва, та сформував наступні висновки:

- обов`язковість виконання вимог генерального плану населеного пункту, у складі якого виконано історико-містобудівний план із визначенням меж історичного ареалу цього населеного пункту, а отже і виконання цієї частини генерального плану, виникає у момент його затвердження;

- незатвердження науково-проектної документації з визначення меж історичного ареалу відповідно достатті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини»не зумовлює автоматично нечинності Генерального плану або його скасування, не нівелює вимоги законодавства стосовно обов`язковості цього документа і врахування його вимог під час провадження містобудівної діяльності;

- незатвердження науково-проектної документації із визначенням меж історичного ареалу відповідно достатті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини»не можуть скасовувати закріпленого на нормативному рівні правового статусу відповідної території як об`єкта культурної спадщини, виводити її з під державної охорони (охорони законом) й порушувати баланс інтересів, досягнутий при затвердженні Генерального плану міста Києва, який розробляється та затверджується в інтересах відповідної територіальної громади з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів, є чинним і обов`язковим до виконання, надавати необґрунтовану перевагу приватним інтересам над громадським інтересом територіальної громади міста Києва до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства, який визнається Україною згідно з домовленостями Сторін, досягнутими у Рамковій конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства;

- оскільки на час виникнення спірних правовідносин і прийняття рішення у справі Генеральний план міста Києва та проект планування його приміської зони на період до 2020 року, у якому наявний історико-архітектурний опорний план (науково-проектна документація) з інформацію про зони охорони і межі історичного ареалу, є діючим, ніким не скасованим, а також враховуючи, що станом на час прийняття Генерального плану міста Києва, Порядок визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць, який визначає процедуру розробки та затвердження зон охорони і меж історичного ареалу, не набув чинності, визначені у Генеральному плані міста Києва зони охорони і межі історичного ареалу м. Києва слід визнавати затвердженими й такі повинні враховуватись суб`єктами господарювання під час здійснення містобудівної діяльності;

- відповідно до імперативних вимог пункту 17 частини другоїстатті 5 Закону України «Про охорону культурної спадщини»будівельні та будь-які інші роботи в межах історичного ареалу населеного пункту не можуть здійснюватися без отримання дозволу від центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.

Враховуючи наведене, досліджені під час розгляду надані учасниками справи доказів, вказане у своїй сукупності свідчить про обґрунтовану відмову відповідача у наданні містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва, як визначено п. 3 ч.4 ст. 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Також, слід вказати, що згідно з принципом мовчазної згоди суб`єкт господарювання набуває право на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності без отримання відповідного документа дозвільного характеру (абзац 11 частина першастатті 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності»).

Виникнення у суб`єкта господарювання права на застосування принципу мовчазної згоди, за загальним правилом, настає за наявності системи таких умов:

1) суб`єктом господарювання подані всі визначені законом документи для отримання дозволу, що підтверджується копією заяви (опису прийнятих документів) з відміткою про дату їх прийняття;

2) суб`єктом господарювання документи подані за встановленою законодавством процедурою (у встановлений строк, до відповідного суб`єкта владних повноважень, у відповідній формі тощо);

3) подані суб`єктом господарювання документи відповідають вимогам законодавства;

4) закінчення строку розгляду поданих документі;

5) відсутність / несвоєчасність відповіді суб`єкта владних повноважень по суті поданої заяви.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 05.09.2018 у справі №826/11460/17, від 10.01.2019 у справі № 813/3145/16, від 13.02.2019 у справі №826/16335/17, від 21.03.2019 у справі № 817/498/17, від 16.05.2019 у справі № 818/600/17, від 04.06.2019 у справі № 826/5252/17, від 21.08.2019 у справі № 826/25865/15, від 21.08.2019 у справі № 826/25865/15 та від 03.04.2020 у справі № 640/21505/18.

Таким чином, однією з умов для виникнення права на застосування принципу мовчазної згоди є подання суб`єктом господарювання повного пакета документів, які відповідають вимогам законодавства.

Верховний Суд у складі Судової палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 17.12.2018 у справі №509/4156/15-а зазначав, що строк розгляду клопотання є строком виконання органом місцевого самоврядування своїх повноважень (компетенції). Цей строк разом з іншими елементами (складовими) утворюють структуру повноважень суб`єкта владних повноважень. Недотримання строку виконання обов`язку є свідченням формального порушення реалізації повноважень, проте, повинно оцінюватися в межах причин і умов, які призвели до цього. Недотримання строку виконання обов`язку не означає припинення повноважень органу місцевого самоврядування і втрату ним правоможності на ухвалення будь-яких рішень, в тому числі й тих, які є предметом спору у цій справі. Тому, пропуск цього строку сам по собі не свідчить про протиправність ухваленого рішення.

У постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі №826/2810/17 Верховний Суд дійшов висновку про те, що закріплені у законодавстві гарантії прав суб`єктів приватного права (зокрема можливість застосування принципу мовчазної згоди), не повинні використовуватися для легалізації триваючого правопорушення або здійснення незаконної діяльності.

Вирішуючи питання застосування до подібних правовідносин положень Закону України "Про основні засаді здійснення державного нагляду (контролю) в сфері господарської діяльності",Верховний Суд постанові від 14.09.2022 у справі № 826/3921/17 дійшов такого висновку:

"…Закон України "Про охорону культурної спадщини", який визначає правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження та використання об`єктів культурної спадщини, є спеціальним щодоЗакону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності", який визначає правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов`язки та відповідальність суб`єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю).Отже, якщо предметом охоронних заходів є забезпечення збереження характерних властивостей об`єкта культурної спадщини, то підлягає застосуваннюЗакон України "Про охорону культурної спадщини".

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 21.08.2019 у справі №826/12524/18, від 28.11.2019 у справі №826/2440/18, від 13.03.2024 у справі №620/83/19.

Таким чином, імперативність вимогЗакону України "Про охорону культурної спадщини"свідчить про відсутність підстав для видачі документа дозвільного характеру, а отже і про неможливість застосування принципу мовчазної згоди в даних правовідносинах.

Така ж правова позиція викладена у постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 15.04.2025 року у справі № 640/13105/21.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих учасниками справи доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку про те, що вимоги позивача не підлягають задоволенню.

VІІІ. ВИСНОВКИ СУДУ

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України Про судоустрій і статус суддів встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі "Серявін та інші проти України"(п.58) суд вказує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Згідно з ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Отже, з урахуванням вищевикладеного, та з системного аналізу матеріалів справи, суд дійшов висновку про залишення позовної заяви ОСОБА_1 до Департаменту містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації-виконавчого органу Київської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, без задоволення.

Щодо розплоду судових витрат.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд керується приписами частини першоїстатті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої судові витрати підлягають відшкодуванню стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень, лише при задоволенні позову.

Керуючись статтями 205, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Департаменту містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації-виконавчого органу Київської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії залишити без задоволення.

Судові витрати покласти на позивача згідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Відповідач: Департамент містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації-виконавчого органу Київської міської ради (01001, м.Київ, вулиця Хрещатик, 32, код ЄДРПОУ 26345558).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення суду складено 26.05.2025 року.

Суддя В.В. Ільков