Рішення № 127651943, 17.03.2025, Кагарлицький районний суд Київської області

Єдиний державний реєстр судових рішень

Справа № 368/1771/23

2/368/95/25

Рішення

Іменем України

"17" березня 2025 р. м. Кагарлик Київської області

Кагарлицький районний суд Київської області в складі:

Головуючий - суддя Закаблук О.В.

При секретарі - Токовенко Н.О.

З участі сторін:

Сторона позивача:

Представник позивача - адвокат Сацик Р.В..

Сторона відповідача:

Представник відповідача - адвокат Чорний О.В.

- розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, - приватний нотаріус Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Мозговий Євгеній Васильович, - про визнання договору дарування недійсним, скасування права власності та визнання права власності на земельну ділянку, суд, -

В С Т А Н О В И В :

05.12.2023 року на адресу Кагарлицького районного суду Київської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, - приватний нотаріус Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Мозговий Євгеній Васильович, - про визнання договору дарування недійсним, скасування права власності та визнання права власності на земельну ділянку, (Том № 1 а.с., 1 - 16), в прохальній частині якої позивачка просила суд винести рішення, на підставі якого:

1. Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 07 лютого 2015 року загальною площею 0,14 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, розташованої в с. Гребені Кагарлицького району Київської області, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Мозговим Євгенієм Васильовичем та зареєстрований в реєстрі за № 66.

2. Скасувати реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,14 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, розташованої в с. Гребені Обухівського (бувшого Кагарлицького) району Київської області.

3. Скасувати запис № 8650690 від 07.02.2015 14:07:05 про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,14 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

4. Визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) право власності на 54/100 частин земельної ділянки площею 0,14 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

5. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу та витрати зі сплати судового збору в розмірі 4654,43 грн.

Вимоги, викладені в прохальній частині позовної заяви, в мотивувальній її частині позивачка ОСОБА_1 , - обгрунтовує обставинами справи та нормами права, які викладені в мотивувальній частині позовної заяви, (том № 1, а.с., 2 - 14):

- Згідно з Державним актом на право власності на землю Серії І - КВ № 027070 від 24.05.1997 року, - ОСОБА_3 став власником земельної ділянки загальною площею 0,1400 га., - для обслуговування будівель і господарських споруд у селі Гребені Кагарлицького району Київської області на підставі рішення Гребенівської сільської ради від 16.09.1994 року.

Згідно з рішенням Апеляційного суду Київської області від 12.02.2014 р. у справі №22ц/780/1469/14 визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на домоволодіння АДРЕСА_1 . Поділено будинок з припиненням спільної сумісної власності. Зокрема, ОСОБА_1 , що є позивачем в цій справі, виділено у власність 54/100 частин вказаного житлового будинку, а ОСОБА_3 виділено у власність 46/100 частин житлового будинку. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 9 674,00 грн компенсації за перевищення ідеальної частки при поділі будинку. Вказаний житловий будинок подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 побудували в шлюбі і про ці обставини спір відсутній.

Згідно витягу з Державного реестру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 22.06.2017 року № 90411197 ОСОБА_1 зареєструвала право власності на об`єкт нерухомого майна 54/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 . Індексний номер об`єкту нерухомого майна 561203732222, підстава набуття права власності - рішення Апеляційного суду Київської області від 12.02.2014 р. у справі № 22Ц/780/1469/14.

Право власності ОСОБА_1 на 54/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 на час звернення з даним позовом підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 27.10.2023 року № 352197064.

07.02.2015 року ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 (відповідач) 46/100 частин вказаного житлового будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 27.10.2023 року № 352196851.

Отже, станом на 07.02.2015 року на земельній ділянці з кадастровим номером 3222282801:02:328:0008 загальною площею 0.1400 га, знаходився будинок (домоволодіння), яке на праві спільної часткової власності належало ОСОБА_1 - 54/100, а ОСОБА_2 (відповідач) - 46/100.

Проте, - відповідно до Договору дарування земельної ділянки від 07 лютого 2015 року ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 (відповідач) всю земельну ділянку площею 0.1400 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, 3 цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) за адресою: с. Гребені Кагарлицького району Київської області. Вказаний договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Мозговим Євгенієм Васильовичем та зареєстрований в реєстрі за № 66. Вказана обставина підтверджується також витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 07.02.2015 р. № 33304084.

Якщо взяти за 100% - 0.14 га земельної ділянки, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, то на 54/100 частин домоволодіння належить 0.0756 га земельної ділянки, а на 46/100 частин домоволодіння належить 0.0644 га земельної ділянки.

Тобто, ОСОБА_3 відчужив (подарував) ОСОБА_2 (відповідачу) окрім власної частини 0.0644 га земельної ділянки ще і частину земельної ділянки 0.0756 га право на яку має ОСОБА_1 (позивач).

ОСОБА_1 (позивач) звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 (відповідач), в якому просила визнати за нею право власності на 54/100 частин земельної ділянки площею 0,14 га, що складає площу 0,0756 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 28 травня 2021 року у справі № 368/922/20 в задоволенні позову відмовлено. Постановою Київського апеляційного суду від 09.12.2021 р. та постановою Верховного Суду від 16.05.2023 р. рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 травня 2021 року у справі № 368/922/20 залишено без змін.

Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд, з висновками якого погодився апеляційний та касаційний суди, виходив з того, що ОСОБА_1 (позивач), не заявляючи вимоги про визнання недійсним договору дарування від 07 лютого 2015 року, просила визнати за нею право власності на частину земельної ділянки.

За наведених обставин ОСОБА_1 звертається з даним позовом про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки від 07 лютого 2015 року площею 0.1400 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, скасування реєстрації права власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку та визнання за ОСОБА_1 права власності на 54/100 частин земельної ділянки площею 0,14 га.

2. Стосовно визнання недійсним договору дарування земельної ділянки від 07 лютого 2015 року загальною площею 0,14 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008:

2.1 Перша підстава:

Згідно з ч. 1 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до ч.і ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

В свою чергу частина перша статті 203 ЦК України передбачає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч. 1, 4 ст. 120 Земельного кодексу України (в редакції станом на час укладання договору дарування - 07.02.2015 p., далі - ЗК України) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебувае у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Отже стаття 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю, що на ній розташована.

Згідно ч 1 ст. 377 Цивільного кодексу України (в редакції станом на час укладання договору дарування - 07.02.2015 р., далі-ЦК України) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

З наведених норм вбачається, що чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права власності на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, який на ньому розташований, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі.

Відповідно до п. 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 грудня 2018 року (справа № 713/1817/16-ц) згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття.

Згідно з постановою Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 809/48/18 набуття речового права на земельну ділянку особою, яка набула права власності на розміщене на ній нерухоме майно, відбувається шляхом переходу від попереднього власника (користувача) земельної ділянки.

Таким чином, при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі або споруди.

Як вже було зазначено вище, ОСОБА_1 на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 12.02.2014 р. у справі № 22Ц/780/1469/14 набула право власності на 54/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 .

Як наслідок, ОСОБА_1 має право на визнання за нею права власності на 54/100 частин земельної ділянки площею 0,14 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, яка є необхідною для обслуговування належної їй частини житлового будинку.

Проте, згідно договору дарування земельної ділянки від 07.02.2015 року, чоловік позивача ОСОБА_3 подарував своєму сину ОСОБА_2 (відповідач у даній справі) всю земельну ділянку площею 0.1400 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, на якій знаходиться вищевказаний будинок, за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Отже, договір дарування від 07.02.2015 року земельної ділянки площею 0.1400 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , - є недійсним у зв`язку з недодержанням в момент його вчинення вимог 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України.

2.2 Друга підстава:

Відповідно до свідоцтва про одруження НОМЕР_2 ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у шлюбі з серпня 1962 року і по дату смерті ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно з Державним актом на право власності на землю Серії І-КВ № 027070 від 24.05.1997 року ОСОБА_3 став власником земельної ділянки загальною площею 0,1400 га - 24.05.1997 року. Державний акт виданий на підставі рішення Гребенівської сільської ради народних депутатів від 16.09.1994 року, згідно з яким ОСОБА_3 передано у приватну власність земельна ділянка площею 0,1400 га для обслуговування будівель і споруд.

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року № 2947-ІІІ (далі - СК України) який набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

З огляду на вищевказані правові норми порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися Кодексом про шлюб та сім`ю України від 20.06.1969 року (далі - КпШС України), який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна (24.05.1997 р.), а поділ майна подружжя має здійснюватися за правилами, передбаченими СК України.

Відповідно до статті 22 КпШС України, який був чинним на час виникнення правовідносин (24.05.1997 р.), майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (аналогічні положення містить стаття 60 СК України).

Згідно зі статтею 24 КпШС України, який був чинним на час виникнення правовідносин (24.05.1997 р.), майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них: Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Згідно ст. 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України від 20.06.1969 (який втратив чинність з 01.01.2004 року, проте був чинний на час набуття ОСОБА_3 права власності на землю площею 0,1400 га - 24.05.1997 р.) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Таким чином, відповідно до статті 22 КпШС та статті 16 Закону України «Про власність», які діяли на час набуття майна подружжям - 24.05.1997 p., майно, в даному випадку земельна ділянка площею 0.1400 га. нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Аналогічна позиція щодо застосувань положень Кодексу про шлюб та сім`ю України від 20.06.1969 р. щодо набутого майна подружжя до 01.01.2004 року викладена в постанові Верховного Суду від 22.01.2020 Р. у Справі № 711/2302/18.

Слід також зазначити, що Кодекс про шлюб та сім`ю України від 20.06.1969 (який був чинний на час набуття ОСОБА_3 права власності на землю площею 0,1400 га - 24.05.1997 р.) не містив будь-яких визначень терміну «приватизація» та застережень з цього приводу стосовно спільної сумісної власності подружжя.

Рішення Гребенівської сільської ради від 16.09.1994 року, на підставі якого видано відповідачу Державний акт на право власності на землю Серії І-КВ № 027070 від 24.05.1997 року, на адвокатські запити позивача Архівним відділом Обухівської РДА надано не було, пославшись на його відсутність. Отже визначити правову природу набуття права власності ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку площею 0,1400 га не вбачається за можливим.

Отже земельна ділянка загальною площею 0,1400 га є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові і дружині в рівних частках з моменту виникнення такого права власності, хоча і оформлено на одного з подружжя. За таких обставин відчуження належної позивачці частки у земельній ділянці без її згоди порушує її право як співвласника цього майна.

Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України від 16 січня 2003 року № 435-1V майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (аналогічні положення містить і норма частини третьої статті 368 ЦК України).

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вказана правова позиція викладена у постанові ВСУ від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17, постановах КЦС ВС від 6 лютого 2018 року у справі №235/9895/15ц і від 5 квітня 2018 року №404/1515/16ц та у постанові ВП ВС від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Отже земельна ділянка площею 0.1400 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (стаття 190 цього Кодексу).

До речей як складової поняття майна, зокрема нерухомих, відповідно до положень статті 181 ЦК України належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Права та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України).

Норми статті 65 СК України передбачають, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою; при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя; дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового; для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово; згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Згідно з вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Як вбачається з договору дарування від 07 лютого 2015 року ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 (відповідач) всю земельну ділянку площею 0.1400 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008.

Вказаний договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Мозговим Євгенієм Васильовичем та зареєстрований в реєстрі за № 66.

Проте даний договір не містить обов`язкової у даному випадку згоди ОСОБА_1 на таке дарування.

Отже, оскільки ОСОБА_1 не надавала згоду на укладення ОСОБА_3 договору дарування земельної ділянки від 07.02.2015 року площею 0.1400 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, яке є спільною сумісною власністю подружжя, зміст оспорюваного позивачкою договору дарування земельної ділянки від 07.02.2015 року суперечить положенням статті 65 Сімейного кодексу України, порушує вимоги частини першої статті 203 Цивільного кодексу України, а тому відповідно до частини першої статті 215 ЦК України існують підстави для визнання недійсними договору дарування земельної ділянки від 07.02.2015 року площею 0.1400 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), викладено висновок про те, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Також зазначено, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.

Третя підстава:

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Саме такі правові висновки зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц та у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873ЦСІ6), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203,215,234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Слід зазначити, що ОСОБА_3 відчужуючи земельну ділянку ОСОБА_5 , відповідно до Договору дарування земельної ділянки від 07 лютого 2015 року, був обізнаний про існування рішення Апеляційного суду Київської області від 12.02.2014 року у справі №22ц/780/1469/14, яким визнано право приватної власності ОСОБА_1 на 54/100 частини житлового будинку.

Таким чином, наявні всі ознаки фіктивності Договору дарування земельної ділянки від 07 лютого 2015 року площею 0.1400 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008.

Щодо визнання недійсним договору дарування в цілому, а не в частині:

- Законодавством не передбачено визнання договору дарування недійсним у частині одного обдарованого. Вказаний правовий висновок підтверджений постановою Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 641/1102/17, а також Верховним Судом України у постановах від 16 березня 2016 року у справі № 6-93 цс 16 та від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372 цс 16.

Стосовно скасування реєстрації права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,14 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, розташованої в с. Гребені Кагарлицького району Київської області.

Відповідно до ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Оскільки в силу частини першої статті 236 ЦК України оспорювані договори вважаються недійсними з моменту їх укладення, тому ОСОБА_3 не мав права розпоряджатися нерухомим майном - земельною ділянкою площею 0,14 га кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, яке було спільною сумісною власністю. Як наслідок договір дарування земельної ділянки від 07.02.2015 року площею 0.1400 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, на підставі якого ОСОБА_2 набув права власності на це майно, є недійсним та не створюють жодних юридичних наслідків.

Не скасування державної реєстрації за ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку площею 0,14 га, кадастровий номер: 3222282801:02:328:0008, - унеможливить відновлення порушеного права ОСОБА_1 .

Таким чином, наявні підстави для скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,14 га кадастровий номер 3222282801:02:328:0008.

Щодо строку звернення до суду:

- Повідомляє, що позивач дізнався про існування договору дарування земельної ділянки від 07.02.2015 року площею 0.1400 га лише під час розгляду справи № 368/922/20 Кагарлицьким районним судом Київської області.

Вказане підтверджується судовими рішенням у вказаній справі, в яких вказано, що позивач до закінчення підготовчого засідання не подала заяву про зміну підстав позову чи уточнення позовних вимог, вимог про визнання недійсним договору дарування від 07.02.2015 року не заявила, а лише просила змінити не належного відповідача ОСОБА_3 на належного ОСОБА_2 .

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч. 2 ст. 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

З огляду на те, що позивач дізнався про існування оспорюваного Договору дарування земельної ділянки від 07.02.2015 року площею 0.1400 га лише під час розгляду справи № 368/922/20 Кагарлицьким районним судом Київської області, вважає, що позивач не пропустив визначену статтею 257 ЦК України позовну давність, з огляду переривання строку позовної давності на час розгляду справи № 368/922/20 згідно ч. 2 ст. 264 ЦК України. Остаточне вирішення справи №368/922/20 відбулося 16.05.2023 р. шляхом прийняття Верховним Судом постанови.

Щодо права на захист:

- Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до статті 1 якого передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які на її думку необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) будь- яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним легітимній меті.

Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

За змістом частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь - які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

За наведених обставин позивач вважає, що у даному випадку дієвим та ефективним способом захисту порушеного права позивача є саме визнання недійсним договору дарування земельної ділянки від 07 лютого 2015 року загальною площею 0,14 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, скасування реєстрації права власності ОСОБА_2 на земельну площею 0,14 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, та визнати за ОСОБА_1 права власності на 54/100 частин земельної ділянки площею 0,14 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Інші обставини:

- Повідомляє, що ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть НОМЕР_3 .

- Повідомляє, що згідно рішення Виконавчого комітету Ржищівської міської ради Київської області від 18 серпня 2022 року № 165 перейменовано вулицю Івана Зими на вулицю Виноградну в селі Гребені Ржищівської міської територіальної громади Обухівського району Київської області.

Прикінцеві положення:

Попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

- на професійну правничу допомогу;

- пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;

- пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

- пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Витрати на правничу допомогу:

Пунктом 2 частини 2 статті 137 ЦПК України передбачено, що розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

При цьому, п. 9 ч. 3 ст.175 ЦПК України покладає на сторін разом з першою заявою по суті спору подати до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і очікує понести в зв`язку з розглядом справи.

Частина з статті 137 цього Кодексу вказує на те, що учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаним адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

07 липня 2023 року між Позивачем та Адвокатським Бюро «Романа Сацика» був укладений договір про надання правової допомоги № 995.

Обсяг фактично наданих послуг і виконаних робіт та їх вартість станом на момент звернення до суду з даним позовом становить 18 500.00 грн.

Докази щодо понесених Позивачем витрат на професійну правничу допомогу будуть надані до суду в порядку 241 ЦПК України.

Судовий збір.

Даний позов містить чотири вимоги, три немайнові (визнання недійсним договору, скасування реєстрації, скасування запису) та одну майнову вимогу (визнання права власності).

Відповідно до пп. 2 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою сплачується ставка судового збору в розмірі 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Отже за з немайнові вимоги до сплати підлягає судовий збір в розмірі з 220,80 грн. (1 073,60 грн * 3).

Відповідно до пп. 1 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою сплачується ставка судового збору 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Згідно п. 1.6 договору дарування земельної ділянки від 07 лютого 2015 року, зареєстрованим в реєстрі за № 566, ринкова вартість земельної ділянки відповідно до Звіту про експертну грошову оцінку становить 143 363.00 грн.

Один відсоток від 143 363.00 грн. становить 1 433,63 грн. Таким чином до сплати за майновою вимогою підлягає 1 433,63 грн.

Таким чином загальна сума судового збору складає 4 654,43 грн. (З 220,80 грн. + 1 433,63 грн.).

Позивач підтверджує те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цих ж Відповідачів з тим самим предметом та з тих самих підстав.

Додатково позивач вказує що не застосував заходи забезпечення позову чи доказів.

Керуючись ст. 175 Цивільного процесуального кодексу України, - позивач просить задовольнити вимоги, викладені в прохальній частині позовної заяви (позовні вимоги).

05.12.2023 року автоматизованою системою документообігу суду на підставі п. 15.4) Перехідних положень ЦПК України для слухання даної справи був визначений суддя Кагарлицького районного суду Кириченко В.І., присвоєно справа № 368/1771/23, провадження № 2/368/660/23, (Том № 1, а.с., 95).

06.12.2023 року суддею Кагарлицького районного суду Київської області Кириченком В.І. заявлено самовідвід по даній справі, (Том № 1, а.с., 96).

06.12.2023 року Кагарлицьким районним судом Київської області винесено ухвалу, (Том № 1, а.с., 98), на підставі якої:

1. Заяву про самовідвід судді Кириченка В.І., - задоволено;

2. Справу повернуто до канцелярії суду - для визначення іншого судді цього ж суду - для слухання справи по суті поданої позовної заяви.

06.12.2023 року автоматизованою системою документообігу суду на підставі п. 15.4) Перехідних положень ЦПК України для слухання даної справи був визначений суддя Кагарлицького районного суду Закаблук О.В., присвоєно справа № 368/1771/23, провадження № 2/368/660/23, (Том № 1, а.с., 99).

06.12.2023 року Кагарлицьким районним судом на підставі ст.ст. 187, 189, 197 - 200 ЦПК України винесено ухвалу про відкриття провадження у справі, прийнято процесуальне рішення про слухання справи в порядку загального позовного провадження, призначено справу до підготовчого судового засідання на 10 год. 00 хв. 20.02.2024 року, (а.с., 102 - 103).

20.02.2024 року проведення підготовчого судового засідання відкладено на 15 год. 00 хв. 01.04.2024 року, (Том № 1, а.с., 124), - в зв`язку з письмовим клопотанням представника відповідача, (том № 1, а.с., 111 - 112).

01.03.2024 року на адресу Кагарлицького районного суду Київської області надійшов письмовий відзив на позовну заяву, (Том № 1, а.с., 135 - 141), наступного змісту:

- В провадженні Кагарлицького районного суду Київської області перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Кагарлицького нотаріального округу Київської області Мозговий Євгеній Васильович про визнання договору дарування недійсним, визнання права власності на земельну ділянку.

Ухвалою суду від 06.02.2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи призначено провести за правилами загального позовного провадження. Та надано право Відповідачу надати до суду відзив проти позову та пред`явити зустрічний позов протягом п`ятнадцяти днів з дня отримання ухвали про відкриття провадження у справі.

Вищевказану ухвалу суду від 06.02.2024 року та копію позовної заяви Відповідач не отримав. Про наявність вищевказаної справи та призначення судового засідання відповідач дізнався з сайту «Судова влада».

14.02.2024 року Представником Відповідача адвокатом Севериненко Д.В. подано до суду клопотання про ознайомлення з матеріалами справи №368/1771/24.

14.02.2024 року Представник Відповідача адвокат Севериненко Д.В. ознайомлено з матеріалами справи №368/1771/24, про що наявна розписка.

А тому граничний строк надання до суду відзиву проти позову є 29.02.2024 року

Представник відповідача вважає позовні вимоги ОСОБА_1 необгрунтованими, повністю не погоджується з обставинами, на яких вони ґрунтуються і, керуючись ст.178, ч. 1 ст. 191 ЦП К України надає відзив у межах строку, встановленого судом.

1. Щодо скасування договору дарування від 07.02.2015 року виданим та посвідченим Приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Мозговим Є.В.:

- Згідно рішення народних депутатів 2 сесії 22 скликання Гребинівської сільської ради від 16/09/94 року ОСОБА_3 було передано у власність земельну ділянку розміром 0,14 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована на території с.Гребені, Кагарлицького району, Київської області.

ОСОБА_3 отримав у власність спірну земельну ділянку, скориставшись наданим законом правом на безоплатну приватизацію, яким за життя громадянина України можна скористатися лише один раз. А тому вищевказана земельна ділянка є особистою власністю особи, яка приватизувала її, скориставшись даним правом, та не може бути об`єктом поділу майна подружжя.

А, отже, - при її відчуженні в 2015 році отримання згоди ОСОБА_1 не потрібно було.

До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справи № 398/2621/15-ц від 13.06.2018. «...Будинок позивач не придбала, а набула право власності на нього в судовому порядку, а земельна ділянка належала на праві власності іншій особі - відповідачу, який набув право власності на неї, скориставшись своїм конституційним правом на приватизацію землі, яке надається йому тільки один раз. Представник управління Держгеокадастру в Олександрійському районі також пояснила, що зазначена земельна ділянка належить відповідачу на підставі державного акта на землю, отриманого в порядку приватизації, і тому вона не може бути передана судом позивачу, оскільки передбачений інший порядок вирішення цього питання через скасування рішення сільської ради про надання відповідачу земельної ділянки і скасування державного акта на зазначену земельну ділянку і тоді позивач зможе приватизувати цю земельну, а відповідач скористується своїм правом на приватизацію в іншому місці.»

При укладанні договору дарування своє право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку розміром 0,1400 га для будівництва і обслуговування житлового будинку підтвердив Державним актом серії «І-КВ» №02070, який було видано 24 травня 1997 року та зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 226.

07.02.2015 року договором дарування було передано у власність вищевказану земельну ділянку ОСОБА_2 , що підтверджується договором дарування від 07.02.2015 року, виданим та посвідченим Приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Мозговим Є.В.

Відповідно до ч. 1 ст. 90 ЗК України власники земельних ділянок мають право продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину. Це право попереднього власника земельної ділянки не було обмежено і він, скористувавшись цим правом, подарував земельну ділянку мені способом передбаченим законом.

Згідно зі ст. 718 Цивільного кодексу України дарунком можуть бути рухомі речі, зокрема гроші та цінні папери, а також нерухомі об 'єкти. До того ж дозволяється укладання відповідного документа щодо майнових прав, якими дарувальник володіє або які можуть з 'явитися у нього в майбутньому.

Підстави для визнання договору дарування недійсним, договір повинен не відповідати вимогам, встановленим статтею 203 Цивільного кодексу України.

- має суперечити закону;

- інтересам держави чи суспільства;

- суспільним моральним принципам;

- в учасника договору має бути належного рівня громадянської дієздатності;

- має бути вада волі учасників договору;

- не дотримано конкретної форми договору, передбаченої законодавчо;

- укладене дарування не спрямована на реальне настання правових наслідків пов 'язаних із безоплатним відчуженням майна;

- договір дарування суперечить правам та інтересам дітей сторін угоди (які не досягли 18 років, або повнолітніх, але недієздатних).

При укладенні договору дарування від 07.02.2015 року зміст оспорюваного договору дарування ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , які є сторонами договору дарування, підтвердили, досягли згоди щодо всіх істотних умов договору, і цей договір не мав характеру фіктивного та удаваного правочину. До того ж договір дарування на момент його укладення не порушував ні прав позивача ні будь кого.

Крім того, - рішення сільської ради про передачу у власність земельної ділянки є чинним і не скасованим.

Державний Акт серії «І-КВ» №02070 є чинним і не скасованим. А тому відповідно і договір дарування був укладений на підставах, що не суперечать закону.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Оскільки право власності ОСОБА_3 при укладенні договору дарування від 07.02.2015 року ґрунтувалося на законних підставах, то суд позбавлений законної можливості скасувати договір дарування та позбавити ОСОБА_2 його права власності на спірну земельну ділянку.

Так, згідно ч. 3 ст. 334 ЦК України право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Відповідно до ч. 2 ст. 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необгрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Ст.41 Конституції України визначає, щокожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Стаття 153 ЗК України передбачає що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Щодо строків позовної давності для звернення з позовною вимогою про скасування договору дарування від 07.02.2015року виданим та посвідченим Приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Мозгов им Є.В.

У провадженні Кагарлицького районного суду Київської області перебувала справа №368/922/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності на частину земельної ділянки.

В межах даної справи ОСОБА_3 було подано Відзив на позовну заяву, в якому, посилаючись на договір дарування від 07.02.2015 року, виданим та посвідченим Приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Мозговим Є.В., вказав що останній є неналежним відповідачем.

Адвокатом Яременко Ольги Василівни - ОСОБА_6 було подано клопотання про заміну неналежного відповідача на належного ОСОБА_2 .

04.11.2020 року Ухвалою суду вищевказане клопотання задоволено та замінено неналежного відповідача ОСОБА_3 на належного ОСОБА_2 .

А відтак, - ОСОБА_1 знала про наявність договору дарування від 07.02.2015 року, виданим та посвідч`еним Приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Мозговим Є.В. ще до 04.11.2020 року.

До того ж, варто звернути увагу Суду, що в своїх поясненнях від 14.05.2021 року на клопотання про застосування строків давності поданого в межах справи № 368/922/20 ОСОБА_1 зазначила та підтвердила той факт, що у 2020 році вона дізналася про факт порушення її прав на володіння належної їй частки земельної ділянки.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Інститут позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість цивільних відносин. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу(пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»),

Дана позиція повністю кореспондується із практикою Верховного суду, який у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рішенні від 15.10.2020р. по справі №523/1993/18, звернув увагу на наступне: «Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Таким чином, пропущений позовної давності (встановленого законом строку на звернення до суду) за відсутності доказів про поважність причин пропуску якого, є підставою для відмови в позові, якщо особа не доведе, що про порушення права вона довідалася або могла довідатися в межах строку позовної давності.».

Як вбачається з позовної заяви, яка датована 29.11.2023 р. позивач звернулася до суду з позовом після спливу 3 років позовної давності. Тому це є окремою підставою для відмови у задоволенні її позовних вимог.

3. Щодо строків позовної давності для звернення з позовною вимогою про визнання права власності за ОСОБА_1 на 54/100 частини земельної ділянки площею 0,14 га кадастровий номер 3222282801:02:328:0008:

Слід зазначити, що своє право власності на домоволодіння позивач зареєструвала лише 22.06.2017 року, про що свідчить витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до приписів ч. 1 ст.182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Згідно ч. 4 ст. 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Відповідно до ч.ч. 1,5 ст.261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Отже, оскільки позивач зареєстрував своє право власності на нерухоме майно 22.06.2017 року, то саме з вказаної дати вона стала власником будинку, що знаходиться на спірній земельній ділянці, відповідно 22.06.2017 року, позивач дізналася про можливе порушення свого права і саме з цього дня слід відраховувати перебіг позовної давності.

В оцінці спірних правовідносин Верховний Суд виходить з презумпції цивільного права про те, що власність зобов`язує, а також враховує те, що саме позивач повинен довести поважність причин пропуску позовної давності та факт своєї необізнаності про порушення свого права. При цьому особа, здійснюючи право власності на належне їй майно (особливо нерухоме), має діяти відповідально, зокрема виявляти турботу щодо цього майна, бути обізнаним про його стан тощо. Такого висновку дійшов Верховний суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рішенні від 15.10.2020р. по справі №523/1993/18.

Враховуючи вищевикладене вважає, що позивач пропустила без поважних причин строк звернення до суду з позовом про визнання прав власності на 54/100 частини земельної ділянки площею 0,14 га кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, оскільки ще при реєстрації права власності на житловий будинок позивач могла та повинна була довідатись про порушення свого права.

Як вбачається з позовної заяви, яка датована 29.11.2023 р. позивач звернулася до суду з позовом після спливу 3 років позовної давності. Тому це є окремою підставою для відмови у задоволенні її позовних вимог.

4. Щодо визнання права власності за ОСОБА_1 на 54/100 частини земельної ділянки площею 0,14 га кадастровий номер 3222282801:02:328:0008:

- У провадженні Кагарлицького районного суду Київської області перебувала справа №368/922/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частину земельної ділянки. А саме: на 54/100 частини земельної ділянки площею 0,14 га кадастровий номер 3222282801:02:328:0008.

Рішенням Кагарлицького районного суду від 28.05.2021 відмовлено в задоволені позовних вимог ОСОБА_1 , (рішення набрало законної сили 09.12.2021 року).

В подальшому Постановою Верховного суду від 16.05.2023 року Рішення Кагарлицького районного суду від 28.05.2021 та Постанову Київського апеляційного суду від 09.12.2021 року залишено без змін.

Відповідно до ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо:

- справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства;

- відсутній предмет спору;

- набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами;

- позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом;

- сторони уклали мирову угоду і вона затверджена судом;

- суд встановить обставини, які є підставою для відмови у відкритті провадження у справі відповідно до пунктів 4, 5 частини першої статті 186 цього Кодексу;

- настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва;

- після відкриття провадження у справі між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення до третейського суду, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Для застосування вказаної підстави необхідна наявність водночас трьох складових, а саме: тотожних сторін спору, тотожного предмета спору, тотожної підстави позову, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально- правовими вимогами та обставинами, що обгрунтовують звернення до суду.

Зазначена підстава для закриття провадження у справі спрямована на усунення випадків повторного вирішення судом тотожного спору, який вже розглянуто і остаточно вирішено по суті, оскільки після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав.

До такого висновку прийшов Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №947/31700/20, провадження №61- 175св23.

Відтак, оскільки Постановою Верховного суду від 16.05.2023 року Рішення Кагарлицького районного суду від 28.05.2021 та Постанову Київського апеляційного суду від 09.12.2021 року залишено без змін, позовна вимога про визнання права власності на 54/100 частини земельної ділянки площею 0,14 га кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, - підлягає закриттю.

На підставі викладеного, - представник відповідача просила суд винести судове рішення, на підставі якого:

1. Прийняти та приєднати до матеріалів справи відзив на позовну заяву.

2. Відмовити у позовній вимогі ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про скасування договору дарування від 07.02.2015 року виданим та посвідченим Приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Мозговим Є.В.

3. Позовну вимогу ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на 54/100 частини земельної ділянки площею 0,14 га кадастровий номер 3222282801:02:328:0008 закрити.

4. Застосувати позовну давність до позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про скасування договору дарування та визнання права власності на частину земельної ділянки.

01.04.2024 року проведення підготовчого судового засідання відкладено на 10 год. 00 хв. 18.04.2024 року, - з технічних причин, (Том № 1, а.с., 168 - 170).

18.04.2024 року в підготовчому судовому засідання оголошено перерву до 09 год. 00 хв. 09.05.2024 року, (Том № 1, а.с., 181 - 185), - в зв`язу з витребуванням доказів та наданням стороні позивача терміну на подання відповіді на відзив.

01.05.2024 року на адресу суду надійшла письмова відповідь на відзив, яка подана представником позивача, (Том № 1, а.с., 187 - 191), наступного змісту:

- В провадженні Кагарлицького районного суду Київської області перебуває справа №368/1771/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Кагарлицький нотаріальний округ Київської області Мозговий Євген Васильович, про визнання договору дарування недійсним, визнання права власності на земельну ділянку.

Відповідно до ч. 1, 4 ст. 179 ЦПК України, у відповіді на відзив позивач викладає свої пояснення, міркування і аргументи щодо наведених відповідачем у відзиві заперечень і мотиви їх визнання або відхилення. Відповідь на відзив подається в строк, встановлений судом. Суд має встановити такий строк подання відповіді на відзив, який дозволить позивачу підготувати свої міркування, аргументи та відповідні докази, іншим учасникам справи - отримати відповідь на відзив завчасно до початку розгляду справи по суті, а відповідачу - надати учасникам справи заперечення завчасно до початку розгляду справи по суті.

18.04.2024 року представник позивача отримав відзив. Суддею в судовому засідання був встановлений строк для надання відповіді на відзив до 09.05.2024 року.

Так, керуючись ст. 179 ЦПК України, вважає за необхідне надати наступну відповідь на відзив.

Позивач не погоджується зі змістом відзиву Відповідача з наступних підстав:

1. Щодо скасування договору дарування від 07.02.2015 року, який виданий та посвідчений приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області:

- Відповідач у своєму відзиві зазначає, що ОСОБА_3 отримав спірну земельну ділянку, скориставшись наданим законом правом на безоплатну приватизацію і тому вищевказана земельна ділянка є особистою власністю. Також зазначено, що рішення сільської ради, яким передано у власність земельну ділянку є чинним та не скасовано, враховуючи це, договір дарування не порушував права позивача.

Однак з даним твердження позивача не погоджуємося з огляду на наступне:

- Як було зазначено у позовні заяві, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на момент приватизації земельної ділянки перебували у зареєстрованому шлюбі.

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року № 2947-ІІІ (далі - СК України) який набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

З огляду на вищевказані правові норми порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися Кодексом про шлюб та сім`ю України від 20.06.1969 року (далі - КпШС України), який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна (24.05.1997 р.), а поділ майна подружжя має здійснюватися за правилами, передбаченими СК України.

Згідно ст. 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України від 20.06.1969 (який втратив чинність з 11.01.2004 року, проте був чинний на час набуття ОСОБА_3 права гласності на землю площею 0,1400 га - 24.05.1997 р.) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо един з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших юважних причин не мав самостійного заробітку.

Таким чином, відповідно до статті 22 КпШС та статті 16 Закону України «Про власність», які діяли на час набуття майна подружжям - 24.05.1997 р.. майно, в даному випадку земельна ділянка площею 0.1400 га . нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Аналогічна позиція щодо застосувань положень Кодексу про шлюб та сім`ю України від -0.06.1969 р. щодо набутого майна подружжя до 01.01.2004 року викладена в постанові Верховного Суду від 22.01.2020 р. у справі № 711/2302/18.

Слід також зазначити, що Кодекс про шлюб та сім`ю України від 20.06.1969 (який був чинний на час набуття ОСОБА_3 права власності на землю площею 0,1400 га - 24.05.1997 р.) не містив будь-яких визначень терміну «приватизація» та застережень з цього приводу стосовно спільної сумісної власності подружжя.

Отже земельна ділянка загальною площею 0.1400 га є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові і дружині в рівних частках з моменту виникнення такого права власності, хоча і оформлено на одного з подружжя.

Норми статті 65 СК України передбачають, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою; при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя; дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового; для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово; згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Отже, ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 всю земельну ділянку без згоди ОСОБА_1 .

Тому, зміст оспорюваного позивачкою договору дарування земельної ділянки суперечить положенням статті 65 Сімейного кодексу України, порушує вимоги частини першої статті 203 Цивільного кодексу України.

Враховуючи вищевикладене вважає, що існують підстави для визнання недійсними договору дарування земельної ділянки.

2. Щодо строків позовної давності для звернення з позовною вимогою про скасування договору дарування та строків позовної давності для звернення з позовною вимогою про визнання права власності за ОСОБА_1 на 54/100 частини земельної ділянки:

- Відповідач у своєму відзиві зазначає, що позивачка дізналась у 2020 році про факт порушення її права на володіння належної їй частки земельної ділянки, тому сплив час позовної давності у З роки.

Однак, хоче звернути увагу суду на наступне.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч. 2 ст. 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Позивач дізнався про існування оспорюваного Договору дарування земельної ділянки, лише під час розгляду справи №368/922/20 Кагарлицьким районним судом Київської області, з огляду на переривання строку позовної давності відповідно до ч. 2 ст. 264 ЦК України, вважає, що строки перервались. Остаточне вирішення справи №368/922/20 відбулося 16.05.2023 р. шляхом прийняття Верховним Судом постанови.

Відповідно до ч. 3 ст. 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Отже враховуючи вищевказане, строки позовної давності розпочалися з 16.05.2023 року, коли була винесена постанова Верховного Суду по справі № 368/922/20.

3. Щодо визнання права власності за ОСОБА_1 на 54/100 частини земельної ділянки:

- Відповідач вказує, що позовна вимога про визнання права власності за ОСОБА_1 за 54/100 частини земельної ділянки підлягає закриттю, відповідно до ч. 1 ст. 255 ЦПК Україні, оскільки ОСОБА_1 зверталась до Кагарлицького районного суду з позовною вимогою про визнання права власноті, але рішенням від 09.12.2021 року відмовлено у задоволенні, а Постановою Верховного суду від 16.05.2023 року, рішення Кагарлицького районного суду від 09.12.2021 року, залишено без змін.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або,-ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Для застосування вказаної норми законну необхідна наявність водночас трьох складових: наявність спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Отже, підставою для звернення з позовною вимогою про визнання права власності на частку земельної ділянки у справі № 368/922/20 було те, що згідно з рішенням Апеляційного суду Київської області від 12.02.2014 р. у справі № 22ц/780/1469/14 визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на домоволодіння АДРЕСА_1 . Таким чином, при переході права власності на будівлю та споруду до кількох собі право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі або споруди.

Важливо додати, що спочатку відповідачем по справі був ОСОБА_3 , але в ході розгляду справи стало відомо, що ОСОБА_3 подарував земельну ділянку ОСОБА_2 , і тільки після цього було замінено відповідача.

Тому, Верховний суд у свої постанові від 16.05.2023 року по справі № 368/922/20 роз`яснив позивачу наступне:

- Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що позивачка, не заявляючи вимоги про визнання недійсним договору дарування від 07 лютого 2015 року, просила визнати за нею право власності на частину земельної ділянки.

Оскільки позивачка, доводячи своє право на земельну ділянку, яка перебуває у власності відповідача на підставі договору дарування, не заявляла вимог про визнання недійсним цього правочину, суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2- 383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

В даній справі підставою для звернення до суду є саме визнання недійсним договір дарування земельної ділянки від 07.02.2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Таким чином, - відсутня обов`язкова і повна сукупність підстав, зазначених у п. 3 ч. 1 ст.255 ЦПК України для закриття провадження у справі. Так, в даній справі зазначені нові та зовсім інші підстави позову. Вважає, що доводи представника відповідача, на які він посилається у відзиві, - не є підставою для закриття провадження в частині зазначеної вимоги.

Отже, вважаємо, що є підстави для задоволення позову, а заперечення відповідача є не обґрунтованими та не заслуговують на увагу.

Керуючись ст. ст. 179 ЦПК України, - представник позивача просить суд винести судове рішення, на підставі якого:

1.Задовольнити позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 .

09.05.2024 року проведення підготовчого судового засідання відкладено на 14 год. 00 хв. 17.06.2024 року в зв`язку з неявкою сторін, (Том № 1, а.с., 197).

В підготовче судове засідання, яке відбулося 17.06.2024 року, позивачка ОСОБА_1 , - не з`явилася, хоча була повідомлена судом належним чином про день, час та місце слухання справи, проте, - з`явився її представник, - адвокат Сацик Р.В.

В підготовчому судовому засіданні, яке відбулося 17.06.2024 року, представник позивачки ОСОБА_1 , - адвокат Сацик Р.В.:

- вважав за можливе провести підготовче судове засідання без участі його довірительки по справі, - позивачки ОСОБА_1 ;

- вважав за можливе провести підготовче судове засідання без участі третьої особи, - приватного нотаріуса Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області, - Мозгового Є.В., так як третя особа була повідомлена судом належним чином про день, час та місце слухання справи;

- під час підготовчого судового засідання заяв та клопотань - не подавав;

- просив по результатах проведеного підготовчого судового засідання - закрити підготовче судове засідання на день та час, який буде визначений судом.

В підготовчому судовому засіданні, яке відбулося 17.06.2024 року, відповідач ОСОБА_2 :

- вважав за можливе провести підготовче судове засідання без участі позивачки ОСОБА_1 , так як в судовому засіданні присутній її представник;

- вважав за можливе провести підготовче судове засідання без участі третьої особи, - приватного нотаріуса Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області, - Мозгового Є.В., так як третя особа була повідомлена судом належним чином про день, час та місце слухання справи;

- під час підготовчого судового засідання заяв та клопотань - не подавав;

- просив по результатах проведеного підготовчого судового засідання - закрити підготовче судове засідання на день та час, який буде визначений судом.

В підготовчому судовому засіданні, яке відбулося 17.06.2024 року, представник відповідача ОСОБА_2 , - адвокат Чорний О.В.:

- вважав за можливе провести підготовче судове засідання без участі позивачки ОСОБА_1 , так як в судовому засіданні присутній її представник;

- вважав за можливе провести підготовче судове засідання без участі третьої особи, - приватного нотаріуса Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області, - Мозгового Є.В., так як третя особа була повідомлена судом належним чином про день, час та місце слухання справи;

- під час підготовчого судового засідання заяв та клопотань - не подавав;

- просив по результатах проведеного підготовчого судового засідання - закрити підготовче судове засідання на день та час, який буде визначений судом.

В підготовче судове засідання, яке відбулося 17.06.2024 року, третя особа, - приватний нотаріус Мозговий Є.В., - не з`явився, хоча був повідомлений судом належним ичном про день, час та місце слухання справи, проте, - в матеріалах справи міститься письмова заява нотаріуса, в якій він просить суд слухати справу без його участі, (Том № 1, а.с. 122).

17.06.2024 року Кагарлицьким районним судом Київської області проведено підготовче судове засідання (за участі представника позивачки, відповідача, представника відповідача, без участі третьої особи), по результатах якого на підставі п. 3 ч. 2 ст. 200 ЦПК Україхни винесено процесуальну ухвалу (з занесенням в журнал судового засідання - не як окремий процесуальний документ), на підставі якої, - закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до основного судового засідання на 14 год. 00 хв. 25.07.2024 року, (Том № 1, а.с., 204 - 206).

25.07.2024 року в слуханні справи оголошено перерву до 09 год. 00 хв. 13.09.2024 року, (Том № 1, а.с., 216 - 219).

13.09.2024 року слухання справи відкладено на 09 год. 00 хв. 30.09.2024 року в зв`язку з неявкою сторони позивача, ( Том № 1, а.с., 222 - 223).

30.09.2024 року в слуханні справи оголошено перерву до 09 год. 00 хв. 15.10.2024 року, (Том № 1, а.с., 227 - 231).

15.10.2024 року в слуханні справи оголошено перерву до 12 год. 00 хв. 31.10.2024 року, (Том № 1, а.с., 235 - 237).

Одночасно, - 15.10.2024 року, судом винесено ухвалу, згідно якої:

1. Клопотання про витребування доказів, яке подане представником позивачки ОСОБА_1 , - адвокатом Сациком Р.В., - задовольнити.

2. Зобов`язати третю особу у даній справі. - Приватного нотаріуса Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Мозгового Євгенія Васильовича, (09200, Київська область, м. Кагарлик, вул. Паркова, 18, офіс 8), в строк до 10 год. 00 хв. 31.10.2024 року надати на адресу Кагарлицького районного суду Київської області, (09201, Київська область, Обухівський район, м. Кагарлик, вул. Володимира Великого, 3), належдним чином завірені копії наступних документів:

- документів, шо стали підставою для посвідчення договору дарування від 07 лютого 2015 року, за яким ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0.1400 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), розташованою за адресою: с. Гребені Кагарлицького району Київської області, та зареєстрований в реєстрі за № 66.

- договору дарування від 07 лютого 2015 року, за яким ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0.1400 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), розташованою за адресою: с. Гребені Кагарлицького району Київської області, та зареєстрований в реєстрі за № 66.

31.10.2024 року в слуханні справи оголошено перерву до 17 год. 00 хв. 11.12.2024 року, - в зв`язку з необхідністю виттребування додказів, (Том № 2, а.с., 46 - 49),

11.12.2024 року справа була знята з розгляду в зв`язку з відрядженням головуючого, наступне судове засідання призначене на 15 год. 00 хв. 29.01.2025 року.

29.01.2025 року слухання справи відкладено на 17 год. 00 хв. 18.02.2025 року в зв`язку з неявкою представника позивача, (Том № 2, а.с., 110 - 111).

18.02.2025 року в слуханні справи оголошено перерву до 17 год. 00 хв. 10.03.2025 року, (Том № 2, а.с., 113 - 118).

В судове засідання, яке відбулося 10.03.2025 року, позивачка ОСОБА_1 , - не з`явилася, хоча була повідомлена судом належним чином про день, час та місце слухання справи, проте, - з`явився її представник, - адвокат Сацик Р.В.

В судовому засіданні, яке відбулося 10.03.2025 року, представник позивачки ОСОБА_1 , - адвокат Сацик Р.В. позовні вимоги підтримав в повному обсязі, та просив їх задовольнити.

Представник позивача в судовому засіданні обгрунтовував свою правову позицію щодо необхідності задоволення позову обставинами справи та нормами права, які викладені в мотивувальній частині позовної заяви, (Том № 1, а.с., 2 - 14), та в мотивувальній частині відповіді на відзив, (Том № 1, а.с., 187).

В судове засідання, яке відбулося 10.03.2025 року, відповідач ОСОБА_2 , - не з`явився, хоча був повідомлений судом належним чином про день, час та місце слухання справи, проте, - з`явився його представник, - адвокат Чорний О.В.

В підготовчому судовому засіданні, яке відбулося 10.03.2025 року, представник відповідача ОСОБА_2 , - адвокат Чорний О.В, - заперечував проти задоволення позову в повному обсязі, та, відповідно, - просив відмовити в задоволенні позову.

Представник відповідача в судовому засіданні обгрунтовував свою правову позицію щодо необхідності відмови в задоволення позову обставинами та нормами права, які викладені в мотивувальній частині відзиву на позовну заяву, (Том № 1, а.с., 135 - 141).

В судове засідання, яке відбулося 10.03.2023 року, третя особа, - приватний нотаріус Мозговий Є.В., - не з`явився, хоча був повідомлений судом належним ичном про день, час та місце слухання справи, проте, - в матеріалах справи містяться письмові заяви нотаріуса, в якій він просить суд слухати справу без його участі, (Том № 1, а.с. 122, Том № 2, а.с., 54).

Суд, вислухавши представника позивача, який позов підтримав, та просив його задовольнити, вислухавши представниа відповідача, який заперечував проти задоволення позову, та просив у його задоволенні відмовити, дослідивши матеріали справи, - приходить до висновку щодо відмови в задоволенні позову, - шляхом винесення окремого процесуального документу, обгрунтовуючи своє рішення наступним.

Підсудність:

- згідно ч. 1 ст. 30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред 'явлені одночасно щодо декількох об 'єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.

Як вбачається з позову, - предметом позову в даному цивільному провадженні є скасування права власності на об`єкт нерухомого майна (земельну ділянку, яка розміщена за адресою: Київська область, Обухівський район, с. Гребені), - тобто, - існує спір щодо нерухомого майна, що, на думку суду, - тягне за собою застосування в рамках даного цивільного провадження положення ч. 1 ст. 30 ЦПК України (в частині визначення правила підсудності).

Що стосується тієї обставини, що с. Гребені Київської області, - наразі відноситься до Обухівського району, а слухання справи проводилося не в Обухіському районному суді Київської області, а в Кагарлицькому районному суді Київської області, то суд зазначає наступне:

Пунктом 3-1 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що до набрання чинності законом України щодо зміни системи місцевих судів на території України у зв`язку з утворенням (ліквідацією) районів відповідні місцеві суди продовжують здійснювати свої повноваження у межах територіальної юрисдикції, визначеної до набрання чинності Постановою Верховної Ради України "Про утворення та ліквідацію районів" від 17 липня 2020 року № 807-ІХ, але не довше ніж один рік з дня припинення чи скасування воєнного стану на території України, запровадженого Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про затвердження воєнного стану в Україні, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №2102-ІХ.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 17 липня 2020 року № 807/ІХ «Про утворення та ліквідацію районів», - с. Гребені, - відноситься до Обухівського району Київської області.

Разом з тим, відповідно до роз`яснення наданого Радою Суддів України, до зміни системи судоустрою та приведення її у відповідність до нового адміністративно - територіального устрою шляхом утворення, реорганізації чи ліквідації судів, - місцеві загальні суди продовжують здійснювати розгляд справ в межах раніше утворених районів та раніше визначеного адміністративно-територіального устрою, а так як с. Гребені до проведення адміністративно - територіальної реформи, - відносилося до Кагарлицького району Київської області, - то дану справу слід слухати в Кагарлицькому районному суді Київської області.

Відповідно, враховуючи ту обставину, що даний позов виник із приводу нерухомого майна (земельної ділянки, яка розташована в с. Гребені Обухівського району Київської області), та враховуючи положення ч. 1 ст. 30 ЦПК України, - дана справа підсудна Кагарлицькому районному суду Київської області, - як суду першої інстанції загальної юрисдикції, так як в даному випадку має місце виключна підсудність, - підсудність за місцезнаходженням майна.

Сторони по справі:

- позивачем по справі є фізична особа, - ОСОБА_1 , ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженка с. Нижній Булатець Лубенського району Полтавської області, громадянка України, паспорт громадянки України серії НОМЕР_4 , виданий 15 жовтня 1998 року Ватутінським РУ ГУ МВС України в місті Києві, РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 ), (Том № 1, а.с., 18 - 20).

- представником позивача в даному цивільному провадженні є адвокат Сацик Роман Васильович, ( АДРЕСА_3 , , Адвокатське бюро «Романа Сацика», ЄДРПОУ43438946, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю № 7009/10 від 19 жовтня 2018 року, виданее Радою адвокатів Київської області на підставі рішення № 62 від 19 жовтня 2018 року), (Том № 1, а.с., 91 - 92).

- відповідачем по даній справі є фізична особа, - ОСОБА_2 , ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , уродженець м. Київ, громадянин України, паспорт громадянина України серії НОМЕР_5 , виданий 5 березня 1996 року Мінським РУ ГУ МВС України в Київській області, РНОКПП: НОМЕР_6 , (Том № 1, а.с. 214, - 215), зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 ), (Том № 1, а.с., 101).

- представником відповідача в даному цивільному провадженні є адвокат Чорний Олександр Васильович, ( АДРЕСА_5 , свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю № 10177/10 від 30 серпня 2021 року, виданого Радою Адвокатів Київської області та Посвідчення адвоката № 10177/10 від 30 серпня 2021 року, виданого Радою адвокатів Київської області, ордер). (Том № 1, а.с., 175 - 180).

- третьою особою в даному цивільному провадженні є приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Київської області Мозговий Євгеній Васильович, (09201, Київська область, Обухівський район, м. Кагарлик, вул. Паркова, буд. 18, оф. 4), (Том № 1, а.с., 122, Том № 2, а.с., 54).

Фактичні обставини справи, встановлені в судовому засіданні, та застосування до них норм права:

- як встановлено в судовому засіданні з належних та допустимих доказів, - позивачка ОСОБА_7 , ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженка с. Нижній Булатець Лубенського району Полтавської області, громадянка України), та ОСОБА_3 , (1935 року народження, уродженець с. Кузьмині Кагарлицького району Київської області, громадянин України), - одружилися 21 серпня 1962 року.

Даний факт підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_7 , яке видано 21 серпня 1962 року в м. Київ, Палац Одруження, з якого видно, що ОСОБА_3 , 1935 року народження, уродженець с. Кузьмині Кагарлицького району Київської області та ОСОБА_8 , 1943 року народження, уродженка с. Нижній Булатець Полтавської області одружилися 21 серпня 1962 року, про що в книзі записів актів громадянського стану 21 серпня 1962 року зроблено відповідний акитовий запис за № 6541, (Том № 1, а.с., 46).

Окрім того, - до даного факту суд застосовує положення ч. 1 ст. 82 ЦПК України, згідно якого, - обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обгрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Щодо вищевказаної обставини (перебування в шлюбі ОСОБА_1 - позивачки по справі, та ОСОБА_9 ), то суд вважає, що перебування в зареєстрованому шлюбі позивачки ОСОБА_1 (позивачки в даній справі, - рідної матері відповідача по справі, - ОСОБА_2 ), та ОСОБА_3 (рідного батька відповідача по даній справі, - ОСОБА_2 ), - є визначальним моментом щодо виникнення спору між сторонами саме у даній цивільній справі, так як право власності на нерухоме майно, яке є предметом спору в даному цивільному провадженні, - виникло саме під час перебування вищевкзаних осіб у зареєстрованому шлюбі, що, в свою чергу, - потягнуло виникнення між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 взаємних прав та обов`язків, зокрема, - права спільної сумісної власності подружжя.

Перебування в офіційно зареєстрованому шлюбі тягне за собою застосування судом положень СК України та положення ЦК України, так:

- Згідно ч. 1 ст. 1 СК України Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов`язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов`язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім`ї та родичів.

- Згідно ч. 1 ст. 2 СК України Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.

- Згідно ч. 1 ст. 3 СК України сім`я є первинним та основним осередком суспільства.

- Згідно ч. 2 ст. 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

- Згідно ч. 4 ст. 3 СК України сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

- Згідно ч. 1 ст. 7 СК України сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами.

- Згідно ч. 5 ст. 7 СК України учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками.

- Згідно ч. 6 ст. 7 СК України жінка та чоловік мають рівні права і обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї.

- Згідно ч. 9 ст. 7 СК України сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

- Згідно ч. 10 ст. 7 СК України кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

- Згідно ч. 1 ст. 8 СК України якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.

- Згідно ст. 18 СК України:

1. Кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

2. Суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або домовленістю (договором) сторін.

3. Способами захисту сімейних прав та інтересів зокрема є:

1) встановлення правовідношення;

2) примусове виконання добровільно не виконаного обов`язку;

3) припинення правовідношення, а також його анулювання;

4) припинення дій, які порушують сімейні права;

5) відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права;

6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або договором;

7) зміна правовідношення;

8) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

- Згідно ч. 1 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

- Згідно ч. 1 ст. 27 СК України державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства.

- Згідно ч. 1 ст. 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

- Глава 7 СК України, яка регулює право особистої приватної власності дружини та чоловіка.

- Згідно ч. 1 ст. 104 СК України шлюб припиняється внаслідко смерті одного з подружжя або оголошення його померлим.

- Згідно ч. 1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох і бльше осіб (співласників). Належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

- Згідно ч. 2 ст. 355 ЦК України майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Отже, - на підставі вищевказаних норм матеріального права (як норм СК України, так і норм ЦК України, та, з огляду на специфіку правовідносин у даній справі, - момент виникнення правовідносин, - норм КПшС України), - між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , - внаслідок укладення шлюбу між ними, - виникли взаєемні права та обов`язки, в тому числі, - майнові, тобто, - ті, що стосуються набутого ними майна за час шлюбу.

Так, - за час спільного проживання в офіційно зареєстрованому шлюбі ОСОБА_1 (позивачки в даному цивільному провадженні, та матері відповідача в даному цивільному провадженні), та ОСОБА_3 , - ними було надбано нерухоме майно, зокрема, майно, набуття права власності на яке має істотне значення для вирішення даного спору, а саме:

- земельна ділянка загальною площею 0,14 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, розташованої в с. Гребені Кагарлицького району Київської області, цільове призначення, - для обслуговування будівель та господарських споруд;

- домолодіння АДРЕСА_1 .

Суд зазначає, що домоволодіння розміщене на земельній ділянці, право власності на яку - є предметом спору в даному цивільному провадженні.

Суд вважає за необхідне дослідити підставу вининення права власності на два вищевказані об`єкти нерухомого майна, їх правову природу, правову визначеність, адже вважає, що такі обставини, - мають істотне значення для вирішення спору по суті та винесення законного, обгрунтованого рішення, так як щодо обох об`єктів права власності виникав спір.

1. Отже, щодо набуття права власності на земельну ділянку (правова природа виникнення такого права власності), то суд зазначає наступне:

- Як вбачається з матеріалів справи, - під час спільного життя подружжя ( ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , - позивачки по справі), - ОСОБА_3 рішенням Гребенівської сільської ради народних депутатів ХІХ сесії ХХІ скликання від 15.09.1993 року «Про розгляд заяв у громадян про виділення земельних ділянок для індвивідуального житлового будівництва», (Том № 1, а.с., 147 - зворотня сторона):

- надати у користування громадянину ОСОБА_3 земельну ділянку розміром 0,14 гадля індивідуального житлового будівництва по АДРЕСА_1 за рахунок земель запасу сільської ради народних депутатів;

- просити районну державну адміністрацію затвердити дане рішення в частині дозволу на будівництво житлового булдинку.

На виконання вищевказаного рішення Гребенівської сільської ради Кагарлицького району Київської області - адміністрацією Кагарлицького району Київської області, - видано розпорядження про погодження будівництва індивідуального житлового будинку ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 , (Том № 1, а.с., 147).

Суд зазначає, що, в подальшому, - згідно рішення Виконавчого комітету Ржищівської міської ради Київської області від 18 серпня 2022 року № 165, АДРЕСА_1 .

Отже, - спірна земельна ділянка перебувала у користуванні ОСОБА_3 з 15.09.1993 року, - вже під час перебування ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (позивачки по справі), так як вони одружилися 21 серпня 1962 року.

Далі, - під час спільного життя подружжя, - ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (позивачки по справі), - одному із подружжя, - ОСОБА_3 рішенням Гребенівської сільської Ради народних депутатів ІІ сесії ХХІІ скликання від 16.09.1994 року передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,14 га в межах згідно з планом.

Земельна ділянка розтавшована на території с. Гребені Кагарлицького району Київської області.

Землю передано для обслуговування будівель і господарських споруд.

На підставі вищевказаного рішення Гребенівської сільської ради Кагарлицького району Київської області, - 24 травня 1997 року позивачем ОСОБА_3 отримано державний акт на праві приватної власності на землю.

Вищевказаний факт підтверджується державним актом на право приватної власності на землю серії І - КВ № 027070, (Том № 1, а.с., 21 - 22, Том № 2, а.с., 58 - 59), з якого видно, що ОСОБА_3 , який проживає в АДРЕСА_4 на підставі рішення Гребенівської сільської ради народних депутатів ІІ сесії ХХІІ скликання від 16\09\94 йому передано у приватні власність земельна ділянка площею 0,14 га в межах згідно з планом.

Земельна ділянка розташована на території с. Гребені Кагарлицького району Київської області.

Землю передано для обслуговування будівель і господарських споруд.

Акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 226.

Державний акт видано 24 травня 1997 року.

Отже, - ОСОБА_3 (померлому чоловіку позивачки в даному цивільному провадженні) - на праві приватної власності на підставі державного акту належала спірна земельна ділянка.

За життя, а саме, - 07.02.2015 року ОСОБА_3 подарував дану земельну ділянку (що є предметом спору в даному цивільному провадженні) - своєму сину, - ОСОБА_2 .

Даний факт підтверджується договором дарування зщемельної ділянки, який укладено 07.02.2015 року в місті Кагарлик Київської області (Бланк НАК 672572, НАК 672573), (Том № 1, а.с., 28 - 30, Том № 2, а.с., 55 - 56).

Згідно вищевказаного договору дарування, - ОСОБА_3 , (1935 року народження), іменований далі «Дарувальник», та ОСОБА_2 , ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ), - іменований надалі «Обдарований», уклали це договір про наступне:

- Дарувальник передає безоплатно у власність (дарує), а обдарований приймає безоплатно у власність земельну ділянку (дарунок).

У власність обдарованого переходить земельна ділянка площею 0,1400 га, кадастровий номер земельної ділянки 3222282801:02:328:0008, яка розташована в селі Гребені Кагарлицького району Київської області, цільове призначення: 02.01.

Вказана земельна ділянка належить ОСОБА_10 на праві особистої приватної власності. Документом, який підтверджує право власності дарувальника на відчужувану земельну ділянку є Державний акт на право приватної власності на землю серії І - КВ № 027070, виданого Гребенівською сільською Радою народних депутатів Кагарлицького району Київської області 24.05.1997 року на підставі рішення Гребенівської сільської Ради народних депутатів ІІ сесії ХХІІ скликання від 16.09.1994 року та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 226. Реєстрація права власності на нерухоме майно проведена Державним реєстратором Реєстраційної служби Кагарлицького районного управління юстиції Київської області Петровською І.П. 29.01.2015 року, реєстраційний номер витягу 32851338, бланк серії ЕЕР № 873528 від 29.01.2015 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 561039032222.

Цільове призначення (використання) земельної ділянки - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Вищевказаний договір дарування посвідчено приватним нотаріусом Кагарлицького нотаріального округу Київської області Мозговим Є.В., (третя особа в даному цивільному провадженні).

Договір дарування зареєстровано в реєстрі за № 66.

Далі, дарувальник, - ОСОБА_3 - помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Факт смерті ОСОБА_3 підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_3 , яке видане (повторно) 27 липня 2023 року Оболонським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіоанльного управління Міністерства юстиції (м. Київ), в якому зазначено, що:

- ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , уродженець село Кузьминці Кагарлицького району Київської області, - помер ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 86 років, про що 01 лютого 2022 року складено відповідний актовий запис за № 94.

Місце смерті: м. Київ, Україна.

Той факт, що відповідач в даному цивільному провадженні, - ОСОБА_2 , - є рідним сином ОСОБА_3 та рідним сином ОСОБА_1 , - позивачки по справі, - підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_8 , яке видане 25 квітня 1969 року Дарницьким бюро ДРАЦС, (Том № 2, а.с., 91), в якому зазначено наступне:

- ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_7 в м. Київ.

В графі «Батьки» зазначені:

- Батько - ОСОБА_3 , - первинний власник земельної ділянки, яка є предметом спору в рамках даного цивільного провадження;

- Мати - ОСОБА_1 , - позивачка в даному цивільному провадженні.

2. Що стосується набуття права власності на житловий будинок, то суд зазначає наступне:

Під час перебування у шлюбі батько відповідача ОСОБА_2 , - ОСОБА_3 та позивачка по даній справі, - ОСОБА_1 , - мати відповідача в даній цивільній справі, - за спільні сімейні кошти, - збудували житловий будинок АДРЕСА_1 , причому, - на земельній ділянці, яка на праві приватної власності (на підставі державного акту) належала за життя ОСОБА_2 .

Проте, - за життя ОСОБА_2 , - між ним та ОСОБА_1 (позивачкою по даномц цивільному провадженні), - виник спір про право власності, - право власності на спільне сумісне майно, яким є домогосподарство.

Вищевказаний спір було врегульовано в судовому порядку.

Так, згідно резолютивної частини рішення апеляційного суду Київської області від 12 лютого 2014 року в справі № 2 - 495/12, № 22 - ц/780/1469/14, (Том № 1, а.с., 23 - 25, Том № 2, а.с., 17 - 21):

- Визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 домоволодіння АДРЕСА_1 ;

- Поділити в натурі домоволодіння АДРЕСА_1 між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , з припиненням спільної сумісної власності;

- Виділити ОСОБА_3 у натурі у власність 46/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 за варіантом № 2 висновку № 10100/12 - 43 судово - будівельної експертизи;

- Виділити в натурі ОСОБА_1 54/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 за варіантом № 2 висновку № 10100/12 - 43 судово - будівельної експертизи;

Вищевказане рішення суду апеляційної інстанції набрало законної сили 12 лютого 2014 року, - з моменту його проголошення.

Отже, - згідно вищевказаного рішення суду апеляційної інстанції, - право спільної сумісної власності ОСОБА_2 (батька відповідача по даному цивільному провадженні) та ОСОБА_1 (позивачки по даному цивільному провадженні, рідної матері відповідача по даному цмвільному провадженні), на домоволодіння, яке розміщене за адресою: АДРЕСА_1 , - припинене, та визначене його правовий статус - як спільна часткова власність, - у частках, які зазначені у вищевказаному рішенні апеляційного суду Київської області.

Після визнання судом апеляційної інстаніції домоволодіння спільною частковою власністю, - між ОСОБА_3 (батьком відповідача в даному цивільному провадженні), та ОСОБА_1 (позивачкою по даному цивільному провадженню, та рідною матір`ю відповідача в даному цивільному провадженні), - виник спір про розподіл земельної ділянки, на якій розміщене домоволодіння, - в частках.

Даний спір вирішувався національними судами всіх рівнів, - від суду першої інстанції, - до суду вищої інстанції.

1. Рішення суду першої інстанції по земельній ділянці:

- Так, - 28 травня 2021 року Кагарлицьким районним судом Київської області в справі № 368/922/20, провадження № 2/368/127/21, - за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частину земельної ділянки, (Том № 1, а.с., 33 - 34, Том № 2, а.с., 23 - 24), - було винесено рішення, згідно з яким:

- в задоволенні позову відмовлено повністю.

Рішення суду першої інстанції набрало законної сили 09 грудня 2021 року (з моменту винесення ухвали судом апеляційної інстанції).

Згідно мотивувальної частини вищевказаного рішення суду першої інстанції (підстави для відмови в задоволенні позову):

- Згідно з Державним актом на право власності на землю Серії І-КВ № 027070 від 24.05.1997 року ОСОБА_1 став власником земельної ділянки загальною площею 0,14 га. для обслуговування будівель і господарських споруд у селі Гребені Кагарлицького району Київської області на підставі рішення Гребенівської сільської ради від 16.09.1994 року.

Згідно з рішенням Апеляційного суду Київської області від 12.02.2014 р. визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 і ОСОБА_1 домоволодіння АДРЕСА_1 , на яке видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 27.06.2008 року, поділено в натурі домоволодіння з припиненням спільної сумісної власності.

ОСОБА_1 , що є позивачем в цій справі власником виділено у власність 54/100 частин вказаного житлового будинку, а ОСОБА_1 виділено у власність 46/100 частин житлового будинку. Вказаний житловий будинок подружжя ОСОБА_3 і ОСОБА_1 побудували в шлюбі і про ці обставини спір відсутній.

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 22.06.2017 року позивач зареєструвала право власності на об`єкт нерухомого майна 54/100 частин вказаного житлового будинку з посиланням на вказане рішення апеляційного суду.

7.02.2015 року ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 46/100 частин вказаного житлового будинку і 7.02.2015 року ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 земельну ділянки загальною площею 0,14 га. для обслуговування будівель і господарських споруд у селі Гребені Кагарлицького району Київської області з кадастровим номером 3222282801:02:328:0008 .

Відповідно до ст. 377 ч. 1 ЦК України станом на 27.06.2008 року - дату придбання житлового будинку подружжям ОСОБА_3 і ОСОБА_1 , до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.

Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

Відповідно до ст. 377 ч. 1 ЦК України станом на 27.06.2008 року, до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.

Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

На час будівництва житлового будинку подружжя ОСОБА_3 і ОСОБА_1 договором між собою не визначили розмір земельної ділянки який перейде від власника земельної ділянки ОСОБА_3 до ОСОБА_1 в разі реалізації останньою права на визначення і виділ своє частки в спільному сумісному майні подружжя після закінчення будівництва житлового будинку, а тому у зв`язку з реалізацією останньою права на визначення і виділ своє частки в спільному сумісному майні подружжя до позивача ОСОБА_1 переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування, але відповідно до ст.81 ч.І ЦПК України позивач не надала належних і допустимих доказів на підтвердження розміру і меж земельної ділянки.

Відповідно до ст. 49 ч. 3 ЦПК України позивач до закінчення підготовчого засідання не подавав письмової заяви про зміну підстави позову шляхом доповнення обгрунтування позову, що 7.02.2015 року ОСОБА_3 незаконно подарував ОСОБА_2 земельну ділянки загальною площею 0,14 га. для обслуговування будівель і господарських споруд у селі Гребені Кагарлицького району Київської області з кадастровим номером 3222282801:02:328:0008 , а тільки клопотав про заміну неналежного відповідача ОСОБА_3 на належного відповідача ОСОБА_2 і це клопотання було задоволено судом, а тому вказаний договір не оспорювався і є дійсним.

Позивач посилається на положення ст. 377 ЦК України і ст. 120 ЗК України в редакції яка не діяла на час виникнення правовідносин 27.06.2008 року, а тому судом не застосовується Висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в справі № 398/2621/15- н від 13.06.2018 судом не застосовано так як підстави позову у вказаній справі інші.

Тому в задоволенні позову відмовити повністю.

2. Рішення суду Апеляційної інстанції:

- 09 грудня 2021 року Київським апеляційним судом в даній справі (№368/922/20, провадження № 22 - ц/824/12843/2021) винесено постанову, (Том № 1, а.с., 35 - 38, Том № 2, а.с., 25 - 31), згідно резолютивної частини якої:

- Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

- Рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 травня 2021 року - залишити без змін.

Згідно мотивувальної частини рішення суду апеляційної інстанції (мотиви залишення суду першої інстанції без змін):

- Як видно із матеріалів справи, рішенням Апеляційного суду Київської області від 12 лютого 2014 року визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .

Поділено будинок в натурі з припиненням права спільної сумісної власності. Виділено в натурі ОСОБА_1 54/100 частин домоволодіння, виділено в натурі ОСОБА_3 46/100 частин домоволодіння.

Рішенням народних депутатів 2 сесії 22 скликання Гребенівської сільської ради від 16/09/94 року ОСОБА_3 було передано у власність земельну ділянку розміром 0,14 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована на території с. Гребені, Кагарлицького району, Київської області.

На підставі рішення ОСОБА_3 , 24 травня 1997 року було видано Державний акт про право власності на земельну ділянку серії «І-КВ» № 02070 розміром 0,1400 га для будівництва і обслуговування житлового будинку.

ОСОБА_3 згідно договору дарування від 07 лютого 2015 року подарував земельну ділянку ОСОБА_2 .

Згідно витягу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності ОСОБА_2 є власником земельної ділянки кадастровий номер 3222282801:02:328:0008 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою : Київська область, Кагарлицький район, с. Гребені.

Відповідно до ст. 377 ч. 1 ЦК України (в редакції станом на 27 червня 2008 року - час виникнення права спільної сумісної власності подружжя на будинок), до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.

Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

Як встановлено судом першої інстанції,під час будівництва житлового будинку подружжя ОСОБА_11 , не визначили між собою розмір земельної ділянки, який перейде від власника земельної ділянки ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , в разі реалізації останньою права на визначення і виділ своє частки в спільному сумісному майні подружжя після закінчення будівництва житлового будинку, а тому у зв`язку з реалізацією останньою права на визначення і виділ своє частки в спільному сумісному майні подружжя до позивача ОСОБА_1 переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Разом з тим, відповідно до ст.81 ЦПК України позивачка не надала належних і допустимих доказів на підтвердження розміру і меж земельної ділянки необхідних для обслуговування її частини будинку, і таких вимог не заявляла.

Відповідно до ч. 3 ст. 49 ЦПК України позивачка до закінчення підготовчого засідання не подавала заяв про зміну підстави позову, або уточнення до позову.

Вимог щодо визнання незаконним договору дарування від 07 лютого 2015 року земельної ділянки загальною площею 0,14 га. для обслуговування будівель і господарських споруд у селі Гребені Кагарлицького району Київської області з кадастровим номером 3222282801:02:328:0008 ( або визнання незаконним його в частині ), укладеного між ОСОБА_12 та ОСОБА_2 , а лише просила замінити неналежного відповідача ОСОБА_3 на належного відповідача ОСОБА_2 , і це клопотання було задоволено судом. З огляду на вказане , договір є дійсним.

Посилання позивачки на положення ст.377 ЦК України і ст. 120 Земельного Кодексу України в редакції яка не діяла на час виникнення правовідносин (27 червня 2008 року) , судом першої інстанції вірно не взяті до уваги. Посилання позивачки на висновки Верховного Суду (справа № 398/2621/15- ц від 13 червня 2018 року ) є безпідставними, оскільки підстави позову у вказаній справі інші.

Позивачка ОСОБА_1 , обираючи спосіб захисту свого права, не врахувала обставини наявності договору дарування земельної ділянки, вважала, що вказаний договір порушує її право, натомість договір не оскаржувала, але просила визнати за нею право власності на частину земельної ділянки, і така вимога є порушенням права відповідача (Постанова Верховного Суду від 09 червня 2021 року справа № 509/4216/16-ц).

Відповідно до положень ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків, відшкодування моральної шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

За змістом вказаної норми особа, яка вважає, що її право порушене, може скористатися не будь- яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, який, як правило, визначається спеціальним законом (Цивільний Кодекс чи інший акт цивільного законодавства), що регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Відсутність порушеного права, чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту, способам визначеним законодавством є підставою для відмови у позові.

Із урахуванням того, що доводи апеляційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви, яким судом першої інстанції надана належна оцінка, що свідчить відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи позивачки.

При цьому судом апеляційної інстанції враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обгрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд мас виконати обов`язок щодо обгрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

3. Рішення суду касаційної інстанції:

- 16 травня 2023 року Верховним судом (в справі № 368/922/20, провадження № 61 - 496св22) винесено постанову, (Том № 1, а.с., 39 - 45, Том № 2, а.с., 32 - 39), згідно резолютивної частини якої:

- Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

- Рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 травня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 грудня 2021 року залишити без змін.

Згідно мотивувальної частини постанови суду касаційної інстанції (мотиви суду касаційної інстанції щодо залишення без зміни рішення судів першої та касаційної інстанцій):

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним

засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповіла його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (статті 204 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно з частиною другою статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до частини другої статті 16 та частини першої статті 215 ІДК України одним із способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивачка вказувала, що вона на підставі рішення суду набула право власності на частину житлового будинку, а тому має право на визнання за нею права власності на пропорційну частину земельної ділянки, яка є необхідною для обслуговування належної їй частини житлового будинку.

Під час розгляду справи в місцевому суді встановлено, що на підставі договору дарування від 07 лютого 2015 року ОСОБА_3 подарував земельну ділянку, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, ОСОБА_2 . Тобто, ОСОБА_3 відчужив частину земельної ділянки, право на яку, як вважає позивачка, вона має.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що позивачка, не заявляючи вимоги про визнання недійсним договору дарування від 07 лютого 2015 року, просила визнати за нею право власності на частину земельної ділянки.

Оскільки позивачка, доводячи своє право на земельну ділянку, яка перебуває у власності відповідача на підставі договору дарування, не заявляла вимог про визнання недійсним цього правочину, суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги (в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження) не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Ураховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судами попередніх інстанцій, оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження.

Отже, що стосується вищевикладених встановлених фактичних обставин справи, та відмови в задоволенні позову в рамках даного цивільного провадження (за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, - приватний нотаріус Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Мозговий Євгеній Васильович, - про визнання договору дарування недійсним, скасування права власності та визнання права власності на земельну ділянку, справа № 368/1771/23, провадження № 2/368/95/25), - суд погоджується з правовою позицією сторони позивача, яка полягає в тому що, - формально - є підстави для визнання оспорюваного договору дарування - недійсним, з огляду на наступне:

- як вище встановлено судом в судовому засіданні (з належних та допустимих доказів - з письмових доказів), - згідно з Державним актом на право власності на землю Серії І - КВ № 027070 від 24.05.1997 року, - ОСОБА_3 (померлий чоловік позивачки та рідний батько відповідача в даному цивільному провадженні), - був власником земельної ділянки загальною площею 0,1400 га., - для обслуговування будівель і господарських споруд у селі Гребені Кагарлицького району Київської області на підставі рішення Гребенівської сільської ради Кагарлицького району Київської області від 16.09.1994 року.

Згідно з рішенням Апеляційного суду Київської області від 12.02.2014 р. у справі № 22ц/780/1469/14, - визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 (який помер) та ОСОБА_1 (позивачки по справі) на домоволодіння АДРЕСА_1 .

Поділено будинок з припиненням спільної сумісної власності.

Зокрема, - ОСОБА_1 (позивачка в даному цивільному провадженні) - виділено у власність 54/100 частин вказаного житлового будинку, а ОСОБА_3 (який помер), - виділено у власність 46/100 частин житлового будинку.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 9 674,00 грн компенсації за перевищення ідеальної частки при поділі будинку.

Вказаний житловий будинок подружжя, яким були, - ОСОБА_3 (який помер), та ОСОБА_1 (позивачка по даному цивільному провадженні), - побудували в шлюбі і про ці обставини спір відсутній, так як він врегульованийц судовим рішенням, яке набрало законної сили.

Згідно витягу з Державного реестру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 22.06.2017 року № 90411197, - позивачка ОСОБА_1 зареєструвала право власності на об`єкт нерухомого майна, а саме, - на 54/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 . Індексний номер об`єкту нерухомого майна: 561203732222, підстава набуття права власності - рішення Апеляційного суду Київської області від 12.02.2014 р. у справі № 22Ц/780/1469/14.

Також право власності ОСОБА_1 (позивачки вадному цивільному провадженні) на 54/100 частин домоволодіння АДРЕСА_1 на час звернення з даним позовом, - підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 27.10.2023 року № 352197064.

Проте, - 07.02.2015 року, - ОСОБА_3 (батько відповідача по справі), - без повідомлення позивачки в даному цивільному провадженні, якою є ОСОБА_1 , - подарував ОСОБА_2 (відповідачу в даному цивільному провадженню) 46/100 частин вказаного житлового будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 27.10.2023 року № 352196851.

Отже, станом на 07.02.2015 року (на час вчинення оскаржуваного договору дарування), - на земельній ділянці з кадастровим номером 3222282801:02:328:0008, загальною площею 0.1400 га, знаходився будинок (домоволодіння), яке на праві спільної часткової власності належало ОСОБА_1 (позивачці в даному цивільному провадженні) - 54/100, та, - ОСОБА_2 (відповідач по даному цивільному провадженню) - 46/100, відповідно.

Проте, - відповідно до Договору дарування земельної ділянки від 07 лютого 2015 року ОСОБА_3 (батько відповідача по справі), - подарував ОСОБА_2 (відповідачу по справі) всю земельну ділянку площею 0.1400 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, з цільовим призначенням, - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) за адресою: с. Гребені Кагарлицького району Київської області, що і породило даний спір в даному цивільному провадженню.

Як вбачається з тексту договору дарування - він (договір) посвідчений приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Мозговим Євгенієм Васильовичем, та зареєстрований в реєстрі за № 66.

Вказана обставина підтверджується також витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 07.02.2015 р. № 33304084.

Проте, - суд вважає, що даний правочин порушує права позивачки в даному цивільному провадженні, - ОСОБА_1 , зокрема, - її право власності на земельну ділянку, з огляду на наступне:

- так, якщо взяти за 100% - 0.14 га земельної ділянки, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, то на 54/100 частин домоволодіння (яке належить позивачці ОСОБА_1 ) належить 0.0756 га земельної ділянки, а на 46/100 частин домоволодіння (що належить відповідачу ОСОБА_2 ), - 0.0644 га земельної ділянки, відповідно.

З огляду на нижчезазначені норми матеріального права (норми СК України, норми ЦК України), суд вважає, що первинний власник земельної ділянки, - ОСОБА_3 (який помер) відчужив (подарував) ОСОБА_2 (відповідачу по даній справі) окрім власної частини 0.0644 га земельної ділянки ще і частину земельної ділянки 0.0756 га, право на яку має ОСОБА_1 (позивач по даному цивільному провадженню), чим порушив її право власності.

Зважаючи на порушення її права власності на земельну ділянку, - позивачка в даному цивільному провадженню, - ОСОБА_1 , - в рамках іншого цивільної справи (№ 368/922/20), - звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 (який помер), в якому просила визнати за нею право власності на 54/100 частин земельної ділянки площею 0,14 га, що складає площу 0,0756 га, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Проте, - в подальшому, в рамках цивільної справи № 368/922/20, провадження № 2/368/495/20, - позивачкою ОСОБА_1 04.11.2020 року, - було подано до суду письмове клопотання про заміну неналежного відповідача ОСОБА_3 (первинного власника спірної земельної ділянки) на його сина, - ОСОБА_2 .

В клопотанні про заміну неналежного позивача на належного позивача позивачка ОСОБА_1 зазначала, що їй відомо, що відповідач у справі № 368/922/20, провадження № 2/368/495/20, - яким первинно був ОСОБА_3 , - вже не є власником 46/100 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Кагарлицького районного суду Київської області від 14.11.2020 року в справі № 368/922/20, провадження № 2/368/495/20, - клопотання сторони позивача було задоволено, та замінено неналежного відповідача ОСОБА_3 та належного, - ОСОБА_2 .

Суд наголошує на тому, що вищевказаний факт, а саме, - обізнаність позивачки у неналежності відповідача в особі ОСОБА_3 . - має суттєве значення для даного цивільного провадження (справи № 368/1771/23, провадження № 2/368/95/25), так як дана обставина в подальшому впливає для відрахуванням строків давності звернення до суду з позовом в даному цивільному провадженні.

Далі, - Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 28 травня 2021 року у справі № 368/922/20, провадження № 2/368/127/21, - в задоволенні позову ОСОБА_1 , - відмовлено.

Судами вищих інстанцій, а саме:

- Постановою Київського апеляційного суду від 09.12.2021 р.;

- Постановою Верховного Суду від 16.05.2023 р., -

- рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 травня 2021 року у справі № 368/922/20, - залишено без змін.

Відмовляючи в задоволенні позову в справі № 368/922/20, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний та касаційний суди, виходив з того, що ОСОБА_1 (позивач), не заявляючи вимоги про визнання недійсним договору дарування від 07 лютого 2015 року, - просила визнати за нею право власності на частину земельної ділянки.

Врахувавши правову позицію вищевказаних судів у справі № 368/922/20, - позивачка ОСОБА_1 05.12.2023 року звернулася до суду з даним позовом (справа № 368/1771/23), - з позовними вимогами про:

- визнання недійсним договору дарування земельної ділянки від 07 лютого 2015 року площею 0.1400 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008,;

- скасування реєстрації права власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку;

- визнання за ОСОБА_1 права власності на 54/100 частин земельної ділянки площею 0,14 га.

Суд, з огляду на обставини справи, встановлені в судовому засіданні, приходить до висновку щодо того, що формально - була підстава для визнання недійсним оспорюваного договору дарування земельної ділянки від 07 лютого 2015 року, загальною площею 0,14 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, який було укладено між ОСОБА_3 (дарувальником), та ОСОБА_2 (обдарованим), з огляду на наступне:

- згідно ч. 1 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

- згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

- згідно ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

- згідно ч.ч. 1, 4 ст. 120 ЗК України (в редакції станом на час укладання договору дарування - 07.02.2015 p., далі - ЗК України) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебувае у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Отже, - стаття 120 ЗК України, - закріплює загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю, що на ній розташована.

Згідно ч. 1 ст. 377 Цивільного кодексу України (в редакції станом на час укладання договору дарування - 07.02.2015 р., далі-ЦК України) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

З наведених норм вбачається, що чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права власності на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, який на ньому розташований, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі.

Відповідно до п. 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 грудня 2018 року (справа № 713/1817/16-ц) згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття.

Згідно з постановою Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 809/48/18 набуття речового права на земельну ділянку особою, яка набула права власності на розміщене на ній нерухоме майно, відбувається шляхом переходу від попереднього власника (користувача) земельної ділянки.

Таким чином, з урахуванням вищевказаних норм права, - при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб, - право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі або споруди.

Як вже було зазначено вище, ОСОБА_1 на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 12.02.2014 р. у справі № 22Ц/780/1469/14, - набула право власності на 54/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 (станом на час винесення рішення про визнання права власності - Кагарлицького) району Київської області.

Як наслідок, ОСОБА_1 має право на визнання за нею права власності на 54/100 частин земельної ділянки площею 0,14 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, яка є необхідною для обслуговування належної їй частини житлового будинку.

Проте, згідно оспорюваного договору дарування земельної ділянки від 07.02.2015 року, - попередній власник землі, - чоловік позивачки ОСОБА_1 , - ОСОБА_3 , - подарував своєму сину та сину позивачки в даному цивільному провадженні, - ОСОБА_2 (відповідач у даній справі) всю земельну ділянку площею 0.1400 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, на якій знаходиться вищевказаний будинок, за адресою: АДРЕСА_1 , незважаючи на ту обставину, що позивачка має 54/100 прва власності в даному будинку.

Згідно ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Отже, оспорюваний в даному цивільному провадженні правочин у виді договору дарування від 07.02.2015 року земельної ділянки площею 0.1400 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , - має ознаки порушеного права позивачки ОСОБА_1 , - порушення права власності позивачки на нерухоме майно у виді земельної ділянки (пропорційно до частки права власності на об`єкт нерухомого майна, який розміщений на такій земельній ділянці), на захист якого позивачка і звернулася з даним позовом до суду, так як, на думку суду, - при укладенні такого правочину, - мають ознаки порушення вимог ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України.

На підтвердження обгрунтованості та доведеності позовних вимог (наявність в даному спорі порушення права власності позивачки), - вказують і наступні обставини справи:

- так, як вказано судом вище, - відповідно до свідоцтва про одруження НОМЕР_2 ОСОБА_3 (який помер ІНФОРМАЦІЯ_8 ) та ОСОБА_13 , - позивачка по справі, - перебували у шлюбі з серпня 1962 року і по дату смерті ОСОБА_3 .

Згідно з Державним актом на право власності на землю Серії І-КВ № 027070 від 24.05.1997 року, - за життя ОСОБА_3 (померлий чоловік позивачки в даному цивільному провадження), - став власником земельної ділянки (спірної в даному цивільному провадженні) загальною площею 0,1400 га - 24.05.1997 року.

Державний акт виданий на підставі рішення Гребенівської сільської ради народних депутатів Кагарлицького району Київської області від 16.09.1994 року, згідно з яким ОСОБА_3 передано у приватну власність земельна ділянка площею 0,1400 га, з цільовим призначенням, - для обслуговування будівель і споруд.

В даному випадку щодо даного спору суд вважає за необхідне застосувати п. 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року № 2947-ІІІ (далі - СК України), - який набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року.

До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

З огляду на вищевказані правові норми, - суд вважає, що в даному випадку, - порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися Кодексом про шлюб та сім`ю України від 20.06.1969 року (далі - КпШС України), який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна (24.05.1997 р.).

- Згідно ст. 22 КпШС України, який був чинним на час виникнення правовідносин (24.05.1997 р.) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (аналогічні положення містить стаття 60 СК України).

Згідно зі статтею 24 КпШС України (який був чинним на час виникнення правовідносин, а саме, - станом на 24.05.1997 р.), майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них: Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Отже, вищенаведеними нормами галузевого права, - норрмами КпШС України, - передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.

Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Згідно ст. 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України від 20.06.1969 (який втратив чинність з 01.01.2004 року, проте був чинний на час набуття ОСОБА_3 права власності на землю площею 0,1400 га - 24.05.1997 р.) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Таким чином, відповідно до статті 22 КпШС та статті 16 Закону України «Про власність», які діяли на час набуття майна подружжям - 24.05.1997 p., майно, а саме, - земельна ділянка площею 0.1400 га., - нажите подружжям за час шлюбу, - є його (подружжя) спільною сумісною власністю.

Аналогічна позиція щодо застосувань положень Кодексу про шлюб та сім`ю України від 20.06.1969 р. щодо набутого майна подружжя до 01.01.2004 року, - викладена в постанові Верховного суду від 22.01.2020 р. у справі № 711/2302/18.

Слід також зазначити, що Кодекс про шлюб та сім`ю України від 20.06.1969 (який був чинний на час набуття ОСОБА_3 права власності на землю площею 0,1400 га - 24.05.1997 р.) не містив будь-яких застережень з цього приводу стосовно спільної сумісної власності подружжя.

Отже, спірна земельна ділянка загальною площею 0,1400 га., - до укладення договору дарування, - була спільною сумісною власністю подружжя та, відповідно, - належала чоловікові (померлому чоловіку позивачки) і дружині (позивачка по даній справі), - в рівних частках, - з моменту виникнення такого права власності, хоча і оформлено було на одного з подружжя.

З огляду на фактичні обставини справи (в частині виникнення права власності на спірну земельну ділянку, підстави виникнення права власності, правовий режим даного нерухомого майна), - відчуження померлим чоловіком позивачки належної позивачці частки у земельній ділянці без її згоди, - на думку суду, - має ознаки порушення права власності позивачки на об`єкт нерухїомого майна у виді земельної ділянки (її частки - в розмірі, - відповідному до частки в нерухомому майні у виді житлового будинку).

Згідно ч. 3 ст. 368 ЦК України від 16 січня 2003 року № 435-ІV майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 60 СК України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (аналогічні положення містить і положення ч. 3 ст. 368 ЦК України).

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вказана правова позиція викладена у постанові ВСУ від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17, постановах КЦС ВС від 6 лютого 2018 року у справі №235/9895/15ц і від 5 квітня 2018 року №404/1515/16ц та у постанові ВП ВС від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Отже, спірна земельна ділянка площею 0.1400 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , - до укладення оспорюваного в даному цивільному провадженні договору дарування - мала правовий режим спільної сумісного власнісної власності подружжя, а саме, - ОСОБА_3 (померлого чоловіка позивачки), та ОСОБА_1 , - позивачки по даній справі.

Згідно ст. 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

До речей, як складової поняття майна, зокрема нерухомих, відповідно до положень ст. 181 ЦК України, - належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Згідно ч. 1 ст. 182 ЦК України права та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Згідно ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою; при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя; дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового; для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово; згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, - має бути нотаріально засвідчена.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно ч. 4 ст. 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Отже, як вбачається зі змісту оспорюваного договору дарування від 07 лютого 2015 року, (предмет правочину), - померлий чоловік позивачки, - ОСОБА_3 , - подарував спільному сину, - ОСОБА_2 (відповідачу по даній справі), - всю земельну ділянку площею 0.1400 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008.

Як судом зазначалося вище, - оспорюваний правочин, - договір дарування, - посвідчений приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Мозговим Євгенієм Васильовичем та зареєстрований в реєстрі за № 66.

Проте, на думку суду, - оспорюваний правочин у виді договору дарування, - містить суттєвий юридичний недолік, який має вираз в тому, що він (прваочин), - не містить обов`язкової згоди позивачки, - ОСОБА_1 , - на таке дарування.

Отже, суд вважає, що оскільки позивачка в даному цивільному провадженні, - ОСОБА_1 , - не надавала згоду на укладення її чоловіком, - ОСОБА_3 , - договору дарування земельної ділянки від 07.02.2015 року площею 0.1400 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, яке мало ознаки спільної сумісної власністю подружжя, - ту суд вважає, що зміст оспорюваного позивачкою договору дарування земельної ділянки від 07.02.2015 року:

1. Суперечить положенням статті 65 СК України.

2. Порушує вимоги ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, а тому, -

- відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України, - фактично існують підстави для визнання недійсним оспорюваного договору дарування земельної ділянки від 07.02.2015 року площею 0.1400 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), викладено висновок про те, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Також зазначено, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.

Щодо можливості визнання недійсним договору дарування в цілому, а не в частині:

Законодавством не передбачено визнання договору дарування недійсним у частині одного обдарованого.

Вказаний правовий висновок підтверджений постановою Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 641/1102/17, а також Верховним Судом України у постановах від 16 березня 2016 року у справі № 6-93 цс 16 та від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372 цс 16.

Стосовно скасування реєстрації права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,14 га, кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, розташованої в с. Гребені Кагарлицького району Київської області.

Згідно ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Отже, - ОСОБА_3 , дійсно, на думку суду, - не мав права розпоряджатися нерухомим майном - земельною ділянкою площею 0,14 га кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, яке мало правовий режим спільної сумісною власністю подружжя, - без згоди іншого співласника такого майна, - без годи позивачки ОСОБА_1 .

Дійсно, - не скасування державної реєстрації за відповідачем - ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку площею 0,14 га, кадастровий номер: 3222282801:02:328:0008, - унеможливить відновлення порушеного права ОСОБА_1 , проте, - суд вважає, що в даному випадку позивачкою ОСОБА_1 в даному спорі - пропущено строки позовної давності (що судом буде обгрунтовано більш детально нижче по тексту в мотивувальній частині цього рішення), при цьому, - сторона позивача без наявності об`єктивних причин, - не скористалася своїм правом на подачу до суду письмового клопотання про поновлення процесуальних строків (строків позовної давності), в той же час, - сторона відповідача, - скористалася своїм правом та подала до суду письмове клопотання про застосування строків позовної давності, та, відповідно, - застосування правових наслідків такого строку, - відмови в задоволенні позову.

При цьому, суд зазначає, що об`єктивних, непереборних причин, з яких сторона позивача не могла заявити клопотання про поновлення процесуального строку, - об`єктивно не було.

Таким чином, суд вважає, що де - факто, - існують реально підстави для скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,14 га кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, проте, - в зв`язку з пропуском стороною позивача строків позовної давності, - в задоволенні позову все ж слід відмовити.

Що ж до третьої підстави для задловолення позову, на яку вказує позивачка в мотивувальній частині позовної заяви, (том № 1, а.с., 9), - наполягання сторони позивача на фіктивності укладеного правочину у виді оспорюваного договору дарування, то суд не погоджується з такою правовою позицією сторони позивача, з огляду на наступне:

- Дійсно, згідно ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України.

Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

Згідно ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно положення ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Згідно ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, - знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є:

- введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників;

- свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Саме такі правові висновки зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц та у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873ЦСІ6), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203,215,234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Суд не знаходить підстав для оцінювання оспорюваного правочину - договору дарування фіктивним, з огляду на наступне:

- як встановлено судом в судовому засіданні, - відповідач по справі, - ОСОБА_2 , - є спільною дитиною ОСОБА_3 (померлого чоловіка позивачки), та позивачки в даному цивільному провадженні, - ОСОБА_1 , а тому суд вважає, що дарування батьком своїй дитині (сину) свого нерухомого майна, - не може свідчити про фіктивність договору такого правочину;

- окрім того, як вбачається з свідоцтва про смерть первинного фактичного власника земельної ділянки, - ОСОБА_3 , - ОСОБА_3 мав досить похилий вік на час укладання оспорюваного правочину, так, - ОСОБА_3 - 1935 року народження, а оспорюваний договір дарування було укладено 07.02.2015 року, тобто, - на момент укладення договору дарування дарувальнику, - ОСОБА_3 , - було повних 80 років.

Зважаючи на принцип розумності, логічності, - суд вважає, що ОСОБА_3 , зважаючи на його досить похилий вік (повних 80 років), - дійсно мав на увазі подарувати своєму сину своє нерухоме майно у виді земельної ділянки, а сину подарував лиш тому, що, як вбачається з обставин справи, - між покійним ОСОБА_3 та позивачкою ОСОБА_1 , - на протязі тривалого часу (роками, - мінімум з 2015 року - з огляду на дату укладення оспорюваного правочину), - існули неприязні стосунки, які, на думку суду, - з часом (враховуючи навіть елементарно - судових спорів між подружжям), - лише посилювалися, незважаючи навіть на ту обставину, що станом на момент смерті ОСОБА_3 , - відмостей про розірвання шлюбу в установленому законом порядку, - в матеріалах справи - немає, а тому суд не вбачає ознак фіктивності оспорюваного правочину в розумінні ЦК України.

Що ж до відмови в задоволення позову в зв`язку з пропуском стороною позивача строків позовної давності, то суд свою правову позицію обгрунтовує наступним:

Так, згідно ч. 1 ст. 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано.

Проте, - згідно ч. 2 ст. 72 СК України - позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Проте, - в зв`язку з укладенням оспорюваного правочину, - договору дарування, - суд не знаходить підстав для застосування положень ч. 1 ст. 72 СК України, та вважає за необхідне застосовувати в рамках даного цивільного провадження положення ч. 2 ст. 72 КК України (в частині, що стосується процесуальних строків, - строків позовної давності), - відмови в задоволенні позову саме в зв`язку з пропуском строків позовної давності.

Перш за все, - суд використовує правову позицію, висловлену Верховним Судом в справі № 910/18560/16 (12 - 143гс18), згідно якої:

- позовна давність може застосовуватися виключно, якщо позовні вимоги судом визнано обгрунтованими та доведеними.

- однак, - застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обгрунтованість і доведеність позовних вимог.

Далі, - як вказано судом вище, - у провадженні Кагарлицького районного суду Київської області перебувала справа №368/922/20, провадження № 2/368/495/20 (2/368/127/212), - за позовом ОСОБА_1 (позивачка в даному провадженні) до ОСОБА_3 (чоловіка позивачки, який помер), - про визнання права власності на частину земельної ділянки.

В межах справи № 368/922/20, - неналежним відповідачем, - ОСОБА_3 , - 08.10.2020 року, - було подано Відзив на позовну заяву, в якому, посилаючись на договір дарування від 07.02.2015 року, виданим та посвідченим Приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Мозговим Є.В., - вказав що він - ОСОБА_3 , - є неналежним відповідачем, так як подарував земельну ділянку своєму сину, - ОСОБА_2 .

Враховуючи вищевикладену обставину, - адвокатом Яременко Ольги Василівни - Клапчуком Ф.П., - 04.11.20200 року було подано клопотання про заміну неналежного відповідача на належного відповідача, - ОСОБА_2 .

04.11.2020 року Ухвалою суду вищевказане клопотання задоволено та замінено неналежного відповідача ОСОБА_3 на належного ОСОБА_2 .

А відтак, слід вважати, що позивачка в даному цивільному провадженні, - ОСОБА_1 знала про наявність договору дарування від 07.02.2015 року, виданим та посвідч`еним Приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Мозговим Є.В. ще мінімум - з 04.11.2020 року.

До того ж, в своїх поясненнях від 14.05.2021 року, які подані на клопотання сторони позивача про застосування строків давності поданого в межах справи № 368/922/20, - ОСОБА_1 зазначила та підтвердила той факт, що у 2020 році вона дізналася про факт порушення її прав на володіння належної їй частки земельної ділянки.

Отже, суд застосовує в даному випадку процесуальні наслідки пропущення строку позовної давності, з огляду на наступне:

Згідно ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Інститут позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Згідно ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість цивільних відносин.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Термін позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»),

Дана позиція повністю кореспондується із практикою Верховного суду, який у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рішенні від 15.10.2020р. по справі №523/1993/18, де суд вищої інстанції звернув увагу на наступне:

- Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, - недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Таким чином, пропущений позовної давності (встановленого законом строку на звернення до суду) за відсутності доказів про поважність причин пропуску якого, - є підставою для відмови в позові, якщо особа не доведе, що про порушення права вона довідалася або могла довідатися в межах строку позовної давності».

Отже, як вбачається з позовної заяви, (Том № 1, а.с., 1), яка датована 29.11.2023 р., - позивач в даномуц цивільному провадженні, - звернулася до суду з позовом після спливу 3 років позовної давності. Тому це є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог в рамках даного цивільного провадження.

Щодо строків позовної давності для звернення з позовною вимогою про визнання права власності за ОСОБА_1 на 54/100 частини земельної ділянки площею 0,14 га кадастровий номер 3222282801:02:328:0008:

Слід зазначити, що своє право власності на домоволодіння позивач зареєструвала лише 22.06.2017 року, про що свідчить витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до приписів ч. 1 ст.182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Згідно ч. 4 ст. 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Відповідно до ч.ч. 1,5 ст.261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Отже, оскільки позивач зареєстрував своє право власності на нерухоме майно 22.06.2017 року, то саме з вказаної дати вона стала власником будинку, що знаходиться на спірній земельній ділянці, відповідно 22.06.2017 року, позивач дізналася про можливе порушення свого права і саме з цього дня слід відраховувати перебіг позовної давності.

В оцінці спірних правовідносин Верховний Суд виходить з презумпції цивільного права про те, що власність зобов`язує, а також враховує те, що саме позивач повинен довести поважність причин пропуску позовної давності та факт своєї необізнаності про порушення свого права. При цьому особа, здійснюючи право власності на належне їй майно (особливо нерухоме), має діяти відповідально, зокрема виявляти турботу щодо цього майна, бути обізнаним про його стан тощо. Такого висновку дійшов Верховний суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рішенні від 15.10.2020р. по справі №523/1993/18.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позивач пропустила без поважних причин строк звернення до суду з позовом про визнання прав власності на 54/100 частини земельної ділянки площею 0,14 га кадастровий номер 3222282801:02:328:0008, оскільки ще при реєстрації права власності на житловий будинок, - позивач могла та повинна була довідатись про порушення свого права.

Як вбачається з позовної заяви, яка датована 29.11.2023 р., - позивач звернулася до суду з позовом після спливу 3 років позовної давності. Тому це є окремою підставою для відмови у задоволенні її позовних вимог.

З огляду на вищевказане, - суд вважає за можливе та необхідне застосовувати в даному цивільному провадженні положення Глави 6 ЦПК України, - процесуальні строки.

Згідно ст. 127 ЦПК України:

1. Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

2. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

3. Якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого законом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, без повідомлення учасників справи.

4. Одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вминена процесуальна дія (подана заява, скарга, документи тощо), щодо якої пропущено строк.

5. Пропуск строку, встановленого законом або судом учаснику справи для подання доказів, інших матеріалів чи вчинення певних дій, не звільняє такого учасника від обов`язку вчинити відповідну процесуальну дію.

6. Про поновлення або продовження процесуального строку суд постановляє ухвалу.

7. Про відмову у поновленні або продовженні процесуального строку суд постановляє ухвалу, яка не пізніше наступного дня з дня її постановления надсилається особі, яка звернулася із відповідною заявою.

8. Ухвалу про відмову у поновленні або продовженні процесуального строку може бути оскаржено у порядку, встановленому цим Кодексом.

Отже, що стосується застосування положень ст. 127 ЦПК України в рамках даного цивільного провадження (що стосується строку позовної давності), то суд зазначає наступне:

- формально - суд вважає, що стороною позивача в даному цивільному провадженні пропущені строки позовної давності.

Згідно правової позиції, висловленою в Постанові КЦС ВС від 12.05.2022 року в справі № 212/10842/19, - до вимог, що випливають із сімейних правовідносин, позовна давінсть не застосовується, крім випадків, передбачених частиною другою статті 72, частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 цього Кодексу. У випадках, передбачених частиною першою цієї статті, позовна давність застосовується судом відповідно до Цивільного Кодексу України, якщо інше не передбачено цим Кодексом (частина перша - друга статті 20 СК України).

Позовна давність не застосовується про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється із дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (стаття 72 СК України).

- сторона позивача, скориставшись своїм процесуальним правом, - подала до суду клопотання про застосування в даному спорі строків позовної давності.

В даному випадку застосування судом процесуальних наслідків пропуску строків давності, - не йде всупереч правовою позицією, яка міститься в Постанові КЦС ВС від 28.11.2018 року у справі № 753/12382/15 - ц, згідно з якою, - тлумачення частини стретьої статті 267 ЦК України дозволяє зробити висновок, що в ній встановлені суб`жєктивні межі застосуванняч позовної давності. Тобто, такі випадки, до яких позовна давність не застосовується судом, оскільки відсутня відповідна заява сторони у спорі. Без заяви сторони у спорі позовна давність судом, за власною ініціативою, - застосовуватися не може за жодних обставин.

- сторона відповідача, проявивши інертність під час процесу, - не скористалася своїм процесуальним правом щодо подання до суду клопотання про поновлення процесуальних строків, які, гіпотетично - могли б бути поновлені на підставі судового рішення у виді ухвали. Суд вважає, що таке клопотання стороною позивача слід було б подати під час підготовчого судового засідання, чи навіть в основному, - проте, - таким процесуальним правом сторона позивача, - не скористалася;

- в даному випадку стороні позивача слід було б в клопотанні про поновлення строків давності, чи їх переривання, - здійснити посилання на незнання про факт укладення оспорюваного правочину (яки - факт - сама ж сторона позивача - спростовує), а слід, можливо - здійснити посилання на Постанову КЦС від 07.09.2022 року у справі № 679/1136/21, - дана правова позиція стосується строків позовної давності в зв`язку із поширенням коронавірусної хвороби, та здійснити посилання на інші правові позиції Вищого суду, - як на джерело права під час вирішення питання про поновлення процесуальних строків, в даному випадку - строк позовної давності;

- суд з власної ініціативи не може поновити процесуальні строки, так як це, на думку суду, - буде порушенням такої засади цивільного процесу, як - диспозитивність.

Також в даному випадку суд вважає за необхідне застосувати як джерело права, - наступні правові позиції Суду Вищої інстанції:

- так, згідно Постанови КЦС ВС від 14.03.2018 року у справі № 464/5089/15:

- Тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним.

Що до даної правової позиції, то, враховуючи вимоги логічності, розумності, - суд вважає, що позивачці ОСОБА_1 - достеменно було відомо про існування договору дарування задовго до її звернення до суду з позовом в справі № 368/922/20, адже, - земельна ділянка, яка є предметом спору - була надбана подружжям ще в 1997 році, а потім подружжя будувало будинок, будучи в шлюбі, виховуючи сина (відповідача в даній справі), а тому, - суд вважає, що позивачка ОСОБА_1 , звернувшись до суду 02.09.2020 року (в цивільній справі № 368/922/20, - просто обрала невірний спосіб захисту свого цивільного права, а, - звернення до суду з невірним способом захисту свого цивільного права, - не є, на думку суду, - підставою для переривання строків позовної давності, як на тому в дагному випадку наполягає сторона позивача, так як суд вважає, що позивачка, окрім того, що могла змінити підстави та предмет позову в підготовчому судовому засіданні, - мала змогу подати і паралельний позов з вимогою про визнання договору дарування недійсним, проте, - сторона позивача у справі № 368/922/20, - лише обмежилася заміною неналежного позивача на належного позивача, не заявивши позовну вимогу у виді визнання недійсним договору дарування недійсним.

Тому, суд вважає, що дата винесення кінцевого рішення в іншій справі, якою є справа № 368/922/20, - ніяким чином не впливає на строки позовної давності в даній цивільній справі.

Окрім того, що стосується переривання позовної давності, то суд вважає за необхідне застосувати правову позицію, яка висловлена в Постанові КЦС ВС від 20.03.2019 року у справі № 648/3491/15 - ц, де зазначено, що тлумачення статті 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності.

Окрім того, - суд зазначає, - що дане рішення суду першої інстанції загальної юрисдикції, - не є остаточним, - воно може бути оскаржене як в апеляційному, так і в касаційному порядку, а тому, - гіпотетично, - при оскарженні даного рішення, та здійснення стороною позивача більш активної процесуальної діяльності, - не виключається можливість захисту порушеного права позивачки ОСОБА_1 на її частку в спірній земельній ділянці, яка до укладення оспорюваного договору дарування - мала статус спільного сумісного майна подружжя.

Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. 58 Конституції України, ст.ст. 22, 24 КпШС України, ч. 1 ст. 1, ч. 1 ст. 2, ч.ч. 1, 2 4 ст. 3, ч.ч. 1, 5, 6, 9, 10 ст. 7, ч. 1 ст. 8, ст. 18, ч. 1 ст. 21, ч. 1 ст. 27, ч. 1 ст. 36, ст. 60, ст. 65, ч. 1 ст. 104 СК України, ч.ч. 1, 4 ст. 120 ЗК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України від 16 січня 2003 року № 435-ІV, ст. 181, ч. 1 ст. 182, ст. 190, ст.ст. 202, 203, ст. 215, ст. 234, ст. 253, ст. 256, ст. 257, ст. 328, ч.ч. 1 - 3 ст. 355, ч. 3 ст. 368, ч.ч. 1, 2, 4 ст. 369, ч. 1 ст. 377, ч. 1 ст. 717 ЦК України, п. 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року № 2947-ІІІ, постановою ВСУ від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17, постановою ВС від 6 лютого 2018 року у справі №235/9895/15ц, постановою ВС від 5 квітня 2018 року №404/1515/16ц, постановою ВС від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, постановою Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), п. 61 постановою Великої Палати Верховного Суду від 5 грудня 2018 року (справа № 713/1817/16-ц), постановою Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 809/48/18, постановою КЦС ВС від 20.03.2019 року у справі № 648/3491/15 - ц, постановою Верховного Суду від 22.01.2020 р. у справі № 711/2302/18, постановою ВС від 15.10.2020 р. по справі № 523/1993/18, пунктом 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії», пунктом 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», п. 2 ч. 1 ст. 258, ст. 259, ст.ст. 263 - 265, ст. 268 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, - приватний нотаріус Кагарлицького районного нотаріального округу Київської області Мозговий Євгеній Васильович, - про визнання договору дарування недійсним, скасування права власності та визнання права власності на земельну ділянку, - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку на підставі ч. 1 ст. 352 ЦПК України.

Апеляційна скарга на рішення суду на підставі ч. 1 ст. 354 ЦПК України подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Згідно ч. 1 ст. 355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Згідно п. 15.5) Перехідних Положень ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справи витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У разі порушення порядку подання апеляційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з моменту проголошення до Київського Апеляційного суду через Кагарлицький районний суд Київської області, а учасниками процесу, які не були присутні під час проголошення рішення, - протягом тридцяти днів з моменту отримання копії рішення.

Повний текст судового рішення виготовлено 27.05.2025 року.

Суддя: Закаблук О.В.