Рішення № 127248680, 07.05.2025, Господарський суд Миколаївської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

=====

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 травня 2025 року Справа № 915/754/21(915/259/25)

м. Миколаїв

Господарський суд Миколаївської області у складі судді Ржепецького В.О., за участі секретаря судового засідання Матвєєвої А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом Комунального підприємства "Теплопостачання та водо-каналізаційне господарство" Південноукраїнської міської ради (55000, Миколаївська область, м. Південноукраїнськ, вул. Європейська, буд. 8; код ЄДРПОУ 31948866)

до відповідача: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 )

про стягнення заборгованості,

представники сторін не з`явились,

встановив:

17.02.2025 до Господарського суду Миколаївської області через систему "Електронний суд" звернулося Комунальне підприємство "Теплопостачання та водоканалізаційне господарство" Південноукраїнської міської ради (в межах справи №915/754/21 про банкрутство Комунального підприємства "Теплопостачання та водо-каналізаційне господарство" (ідентифікаційний код 31948866) з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за надані комунальні послуги за період з 01.08.2014 по 31.01.2025 включно в загальній сумі 38497,86 грн, з яких: з водопостачання та водовідведення - 22223,96 грн, з постачання теплової енергії - 8424,99 грн, інфляційні втрати - 6297,05 грн, 1551,86 грн - 3% річних.

Позивач також просить стягнути з відповідача сплачений судовий збір у розмірі 2422,40 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано посиланням на те, що КП "Теплопостачання та водо-каналізаційне господарство" Південноукраїнської міської ради (далі - КП "ТВКГ" ПМР) є підприємством комунальної форми власності, основним видом його діяльності згідно Статуту є задоволення потреб населення, підприємств, установ організацій в наданні послуг теплопостачання, водопостачання та водовідведення територіальної громади м.Південноукраїнська. На ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відкрито особові рахунки Споживача комунальних послуг на квартиру АДРЕСА_2 . За вищезазначеними особовими рахунками з серпня 2014 року, через систематичну несплату спожитих комунальних послуг накопичилась заборгованість. Письмовий договір надання комунальних послуг відсутній. Відсутність договору на постачання комунальних послуг не позбавляє споживачів зобов`язання сплачувати за спожиті послуги, оскільки такі зобов`язання у них виникають на підставі статей 11, 509, 526 ЦК України, Закону України «Про житлово-комунальні послуги» та внаслідок фактичного споживання цих послуг, і є обов`язковими для виконання.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи раніше визначеному складу суду від 26.02.2025 справі присвоєно єдиний унікальний номер 915/259/25 та на підставі ст. 7 КУзПБ визначено головуючим у справі суддю Ржепецького В.О.

Відповідно до приписів ст. 176 ГПК України судом вжито заходи до перевірки адреси зареєстрованого у встановленому законом порядку місця проживання (перебування) фізичної особи відповідача.

Згідно відповіді з Єдиного державного демографічного реєстру №1125817 від 18.02.2025 за параметрами ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) особу не знайдено.

На запит суду Центром надання адміністративних послуг міста Південноукраїнська надано інформацію за вих. №322 від 25.02.2025, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 31.07.2019 по теперішній час.

Ухвалою суду від 10.03.2025 позовну заяву прийнято до розгляду в межах справи №915/754/21 про банкрутство Комунального підприємства "Теплопостачання та водо-каналізаційне господарство", відкрито провадження у справі та присвоєно їй номер 915/754/21(915/259/25). Судом постановлено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін за наявними матеріалами, у разі наявності у сторін заперечень проти розгляду справи без виклику сторін, подати суду відповідне обґрунтоване клопотання, яке відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - не пізніше п`яти днів з дня отримання відзиву (ч. 7 ст. 252 ГПК України) та встановлено сторонам процесуальні строки для подання до суду заяв по суті справи.

07.04.2025, в межах встановленого судом строку, на адресу суду надійшов відзив відповідачки на позовну заяву.

Відповідачка просить суд:

- відмовити у задоволенні позовної заяви;

- розглядати позовну заяву з обов`язковою участю сторін в загальному позовному провадженні;

- до участі у розгляді справи в якості відповідача залучити власника квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Клопотанням від 01.04.2025 (вх. №5298/25 від 07.04.2025) відповідачка просить суд:

- застосувати до вимог позивача позовну давність;

- розглядати справу з обов`язковою участю сторін;

- залучити до участі у розгляді справи в якості відповідача власника квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

- розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження;

- приєднати до матеріалів справи №915/754/21(915/259/25) копію рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 10.12.2019 у справі №486/1529/18 та копію інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 11.08.2020, виданої на ім`я ОСОБА_2 , які додаються до відзиву на позовну заяву;

- приєднати до матеріалів справи №915/754/21(915/259/25) довідку 31.03.2025 про реєстрацію та склад сім`ї на ім`я ОСОБА_1 , що додається до відзиву на позов, з якої вбачається, що особистий рахунок на квартиру відкрито на ім`я ОСОБА_2

11.04.2025 позивачем подано до господарського суду відповідь на відзив відповідача та заперечення на заяву та клопотання відповідача.

Позивач просить суд відмовити у залученні до участі в розгляді справи № 915/754/21(915/259/25) в якості відповідача ОСОБА_2 , так як остання не є споживачем комунальних послуг, які надає КП ТВКГ ПМР за адресою: АДРЕСА_1 , там не проживає, не являється і ніколи не являлася абонентом КП ТВКГ ПМР в даній квартирі.

Позивач також заперечує проти здійснення розгляду позовної заяви в порядку загального позовного провадження з викликом сторін, так як вважає що це є способом затягування розгляду справи з боку відповідача.

Ухвалою від 11.04.2025 суд постановив: у задоволенні клопотання відповідача про розгляд справи за правилами загального позовного провадження відмовити; клопотання відповідача від 01.04.2025 про розгляд справи з повідомленням сторін задовольнити; судове засідання для розгляду справи по суті призначити на 07 травня 2025 року об 11:30 год.; повідомити учасників справи про дату, час та місце проведення судового засідання; у задоволенні клопотання відповідача про залучення до участі у розгляді справи в якості відповідача ОСОБА_2 відмовити.

25.04.2025 на адресу суду надійшли заперечення відповідача на відповідь на відзив.

Відповідач позов не визнає, просить суд задовольнити її заяву та клопотання, прийняти до уваги її відзив і заперечення на відповідь на відзив, застосувати позовну давність, залучити до участі у справі власника квартири - ОСОБА_2 .

Клопотанням від 05.05.2025 у порядку ст. 42 ГПК України позивач повідомив суду про неможливість участі у судових засіданнях, просить здійснювати розгляд справи без участі представника позивача, позовні вимоги підтримує у повному обсязі.

Заявою від 28.04.2025 відповідач просить суд забезпечити проведення судового засідання у режимі відеоконференції в приміщенні Южноукраїнського міського суду Миколаївської області за участю відповідача та його представника.

Ухвалою суду від 06.05.2025 у задоволенні заяви відповідача ОСОБА_1 від 28.04.2025 (вх. №6819/25) про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції в приміщенні іншого суду - відмовлено.

Учасники справи належним чином повідомлені про дату, час та місце проведення судового засідання, правом участі у судовому засіданні не скористались.

На підставі ст. 233 ГПК України судом підписано вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд встановив наступне.

Центром надання адміністративних послуг міста Південноукраїнська надано інформацію за вих. №322 від 25.02.2025, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 31.07.2019 по теперішній час.

Як зазначає позивач, на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відкрито особові рахунки Споживача комунальних послуг на квартиру АДРЕСА_2 . За вищезазначеними особовими рахунками з серпня 2014 року рахується заборгованість по оплаті комунальних послуг.

За вих.№ 03/434 від 25.03.2024 відповідачу направлено претензію про погашення заборгованості за комунальні послуги з вимогою погасити заборгованість, або звернутися до КП ТВКГ ПМР для укладення договору реструктуризації.

Відповіддю на претензію від 18.04.2024 ОСОБА_1 наголошує на тому, що ОСОБА_2 є власницею квартири, а вона ( ОСОБА_1 ) є наймачем квартири, і на її думку, має сплачувати комунальні послуги саме ОСОБА_2 .

Предметом даного позову виступає майнова вимога позивача до відповідача про стягнення заборгованості за комунальні послуги, а також інфляційних втрат та 3% річних.

Відповідно до приписів ч. 2 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтями 73, 74 ГПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Як слідує з положень ст. 77, 78 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Відповідно до змісту ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно ст. 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" №2189-VIII від 09.11.2017, житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", комунальні послуги - послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, управління побутовими відходами.

Згідно п.5 ч.2 ст.7 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" індивідуальний споживач зобов`язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.

Згідно ч. 1 ст. 9 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15, хоч у частині першій статті 19 Закону й передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, проте відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі (аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2018 року у справі № 750/12850/16-ц і у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 листопада 2019 року у справі № 642/2858/16).

Власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 322 ЦК України).

Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19), споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Відповідно до п. 35 Правил надання послуг з постачання теплової енергії, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 №830 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2021 р. № 1022), розрахунковим періодом для оплати спожитої послуги є календарний місяць. Оплата послуги здійснюється не пізніше останнього дня місяця, що настає за розрахунковим періодом (граничний строк внесення плати за спожиту послугу), якщо інший порядок та строки не визначені договором. За бажанням споживача оплата послуг може здійснюватися шляхом внесення авансових платежів.

Відповідно до п. 14 Правил надання послуг з централізованого водопостачання та централізованого водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.2019 №690 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 2 лютого 2022 р. № 85), фактом приєднання споживача до умов індивідуального договору (акцептування договору) є вчинення споживачем будь-яких дій, які свідчать про його бажання укласти договір, зокрема надання виконавцю підписаної заяви-приєднання, сплата рахунка за надані послуги, факт отримання послуг.

Згідно п. 37 зазначених вище Правил, розрахунковим періодом для оплати обсягу спожитих послуг є календарний місяць.

Оплата послуг здійснюється не пізніше останнього дня місяця, що настає за розрахунковим періодом (граничний строк внесення плати за спожиті послуги), якщо інший порядок та строки не визначені договором.

Дослідивши надані суду докази, оцінивши їх у відповідності з вимогами ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, проаналізувавши фактичні обставини справи згідно з вимогами чинного законодавства, яке регулює спірні відносини, господарський суд не знаходить підстав для визнання доводів, покладених в основу позовної заяви про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за надані комунальні послуги обґрунтованими.

На підтвердження даного висновку свідчать наступні обставини.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 04 червня 2024 у справі № 486/1728/20 (Провадження № 2/486/3/2024) встановлено сукупність таких фактів.

Судом встановлено, що відповідно до копії свідоцтва про право на спадщину за законом від 11 жовтня 2011 року, виданого державним нотаріусом Южноукраїнської державної нотаріальної контори Миколаївської області та копії Витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі ОСОБА_2 є спадкоємцем зазначеного у цьому свідоцтві майна ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 . Спадщина складається з 1/2 частки однокімнатної квартири АДРЕСА_3 .

Згідно копії договору дарування 1/4 частки квартири від 12 квітня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Южноукраїнського міського нотаріального округу Миколаївської області Рихальською О.В. та копії витягу про державну реєстрацію прав ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_2 1/4 частку у праві приватної, спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_3 .

Відповідно до копії свідоцтва про право власності на житло від 04 січня 1994 року та копії витягу про державну реєстрацію прав квартира АДРЕСА_3 належить на праві приватної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , по 1/2 частці кожному. 1/2 від 1/2 частки квартири, що належала ОСОБА_4 перейшла у власність ОСОБА_2 .

Згідно копії свідоцтва про право на спадщину за законом від 25 листопада 2011 року ОСОБА_1 є власником 1/3 частки від 1/2 частки однокімнатної квартири АДРЕСА_3 . Вказане підтверджується також копією витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі та копією витягу про державну реєстрацію прав.

Відповідно до копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності ОСОБА_1 належить 1/6 частка квартири АДРЕСА_3 .

03 лютого 2015 року ОСОБА_7 подарував, а ОСОБА_1 прийняла в дар 1/6 частку квартири АДРЕСА_3 .

29 квітня 2015 року ОСОБА_8 подарував, а ОСОБА_1 прийняла в дар 1/6 частку квартири АДРЕСА_3 .

Відповідно до копії Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 11 серпня 2020 року право власності на квартиру АДРЕСА_4 зареєстровано за ОСОБА_2 1/2 частка зазначеної квартири на підставі рішення суду та по 1/4 частці зазначеної квартири на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом та договору дарування. 21 квітня 2020 року накладено арешт на 1/2 частку квартири АДРЕСА_3 . Вид обтяження: арешт нерухомого майна. Особа, майно якої обтяжується ОСОБА_2 .

При цьому сторони стверджують, що після скасування рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 10 грудня 2019 року, на підставі якого за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на 1/2 частку спірної квартири, не вносять зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, оскільки на нерухоме майно було арешт ухвалою Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 15 квітня 2020 року, який до цього часу не скасовано. А також не заперечують, що кожній із сторін належить по 1/2 частці спірної квартири.

Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 10 грудня 2019 року припинено право власності ОСОБА_1 на 1/2 частку у квартирі АДРЕСА_3 , що перебуває у спільній власності зі стягненням компенсації з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в сумі 123 410 (сто двадцять три тисячі чотириста десять) гривень 00 коп. Визнано право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_3 , яка належала ОСОБА_1 за ОСОБА_2 . Виселено ОСОБА_9 з квартири АДРЕСА_3 , без надання іншого житлового приміщення.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 10 грудня 2019 року в частині задоволення вимог про припинення права на частку у спільному майні, що перебуває у спільній частковій власності зі стягненням відповідної грошової компенсації та визнання права власності скасовано, у справі ухвалено нове судове рішення. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про припинення права власності на частку у спільному майні, що перебуває у спільній частковій власності зі стягненням відповідної грошової компенсації та визнання права власності на 1/2 частку квартири відмовлено. В іншій частині вказане рішення суду залишено без змін.

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 16 жовтня 2020 року в задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд постанови Миколаївського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року за нововиявленими обставинами по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_9 про припинення права власності на частку у спільному майні, що перебуває у спільній частковій власності зі стягненням відповідної грошової компенсації, визнання права власності, виселення без надання іншого житлового приміщення - відмовлено.

На підставі рішення «Про приватизацію ОСОБА_1 житлового приміщення АДРЕСА_5 » ОСОБА_1 21 травня 2019 року передано (приватизовано) безоплатно, з урахуванням санітарної норми, у приватну власність житлове приміщення АДРЕСА_5 .

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 15 вересня 2020 року право власності на квартиру АДРЕСА_6 належить ОСОБА_2 .

Згідно довідки (виписки з домової книги про склад сім`ї та реєстрацію) від 13 серпня 2020 року у квартирі АДРЕСА_3 зареєстровані ОСОБА_2 (квартиронаймач) та ОСОБА_1 .

Технічний паспорт на квартиру АДРЕСА_3 на ім`я ОСОБА_2 Квартира однокімнатна. Загальна площа квартири - 36,5 кв. м, житлова площа - 12,1 кв. м.

Згідно довідки (виписки з домової книги про склад сім`ї та реєстрацію) від 02 січня 2020 року у квартирі АДРЕСА_3 зареєстрована ОСОБА_1 .

Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 01 серпня 2014 року первісний позов ОСОБА_1 та ОСОБА_7 до ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - ОСОБА_8 , про усунення перешкод в здійсненні права власності на житло та вселення задоволено повністю.

Зобов`язано ОСОБА_2 та ОСОБА_5 не чинити перешкоди ОСОБА_1 та ОСОБА_7 в користуванні власністю, а саме квартирою АДРЕСА_3 , забезпечити ОСОБА_1 та ОСОБА_7 вільний доступ до квартири АДРЕСА_3 , передати ОСОБА_1 та ОСОБА_7 ключі від вхідних дверей квартири АДРЕСА_3 . Вселено ОСОБА_1 та ОСОБА_7 в квартиру АДРЕСА_3 . В задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_5 та ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - ОСОБА_8 , про вселення та усунення перешкод в користуванні житлом відмовлено повністю.

Рішенням Арбузинського районного суду Миколаївської області від 11 лютого 2022 року позовну заяву ОСОБА_1 до Центру надання адміністративних послуг міста Южноукраїнська Южноукраїнської міської ради Миколаївської області, ОСОБА_2 про визнання недійсною та скасування державної реєстрації, зобов`язання вчинити певні дії і припинення права власності задоволено частково. Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Реєстрі прав власності на нерухоме майно, записи та інформацію, в тому числі запис про державну реєстрацію права власності № 35218870 від 24.01.2020 року, що вчинені державним реєстратором Центру надання адміністративних послуг м.Южноукраїнська Миколаївської області Бернадською В.О., що стосуються проведення державної реєстрації права власності на 1/2 частину квартиру АДРЕСА_3 за ОСОБА_2 .

Припинено право власності ОСОБА_2 на 1/2 частину квартиру АДРЕСА_3 . У задоволенні решти вимог - відмовлено. Рішення суду набрало законної сили 11 лютого 2022 року.

Як встановлено у даному рішенні, кожній із сторін належить по 1/2 частині однокімнатної квартири АДРЕСА_2 загальною площею 36,5 кв. м, житловою площею 12,1 кв. м.

Таким чином, господарський суд відзначає, що є встановленими та не підлягають доведенню обставини належності на праві власності по 1/2 частині однокімнатної квартири АДРЕСА_2 , фізичним особам ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Обставинами, встановленими зазначеним рішенням також підтверджуються твердження відповідача у відзиві щодо того, що протягом періоду, за який позивачем нараховується заборгованість ОСОБА_1 , тобто з 01.08.2014 по 31.01.2025 в даній квартирі проживали та /або мали у власності частку спірної квартири також інші особи: ОСОБА_2 - частки, ОСОБА_5 - частки, ОСОБА_7 - 1/6 частки, ОСОБА_8 - 1/6 частки, ОСОБА_1 - 1/6 частки (а.с. 81).

В свою чергу, відповідно до Постанови Миколаївського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року у справі №22-ц/812/303/20, у жовтні 2019 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_9 про припинення права на частку у спільному майні, що перебуває у спільній частковій власності зі стягненням відповідної грошової компенсації, визнання права власності, виселення без надання іншого житлового приміщення.

Позов мотивовано тим, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 11 жовтня 2011 року та договору дарування від 12 квітня 2018 року, їй на праві приватної власності належить 1/2 частка квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 36.5 кв.м, житловою площею 12.1 кв.м. Інша 1/2 частка квартири належить на праві власності відповідачці ОСОБА_1 . Без узгодження з позивачкою, як із співвласницею, в квартирі розміщує свій офіс адвокат ОСОБА_9. Відповідач ОСОБА_1 до червня 2018 року проживала за місцем своєї реєстрації, але після отримання вказаної позовної заяви, стала часто перебувати в спірній квартирі. Зазначає, що спір щодо користування спірною квартирою між нею та ОСОБА_1 виник ще в 2014 році, однак, через те, що квартира однокімнатна, вирішити порядок спільного користування неможливо. Вказує, що пропонувала відповідачці ОСОБА_1 викупити належну їй частку квартири, але позитивної відповіді не отримала, через неспроможність відповідача сплатити її вартість. Відповідно до звіту про оцінку майна, вартість квартири станом на 25 травня 2018 року складала 246 820 грн.. Відповідно, вартість 1/2 частки - 123 410 грн..

Враховуючи наведене позивачка просила припинити право власності ОСОБА_1 на належну їй 1/2 частку квартири, що перебуває у спільній частковій власності зі стягненням з позивача на її користь відповідної грошової компенсації, визнати за нею право власності на частку квартири, належну відповідачці, виселити з вказаного житлового приміщення, без надання іншого, адвоката ОСОБА_9, який в спірній квартирі не зареєстрований проте використовує її, як офіс.

Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 10 грудня 2019 року позов задоволено. Постановлено припинити право власності ОСОБА_1 на її частку у спірній квартирі зі стягненням компенсації з ОСОБА_2 123410 грн., визнано право власності на частки вказаної квартири за позивачкою та виселено ОСОБА_9 зі спірної квартири.

Цією постановою, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 10 грудня 2019 року в частині задоволення вимог про припинення права на частку у спільному майні, що перебуває у спільній частковій власності зі стягненням відповідної грошової компенсації та визнання права власності скасовано, у справі ухвалено нове судове рішення. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про припинення права власності на частку у спільному майні, що перебуває у спільній частковій власності зі стягненням відповідної грошової компенсації та визнання права власності на частку квартири відмовлено.

Таким чином, станом на момент вирішення даного спору, висновок про належність по 1/2 частині однокімнатної квартири АДРЕСА_2 загальною площею 36,5 кв. м, житловою площею 12,1 кв. м., фізичним особам ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є таким, що відповідає фактичним обставинам справи.

При цьому, згідно із частинами першою та четвертою статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтею 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» установлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Сукупний правовий аналіз наведених норм свідчить про те, що реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи.

Таким чином, відомості з Державного реєстру речових прав (а.с. 49) судом до уваги не беруться, враховуючи встановлені вище обставини справи.

Відповідно до частини першої статті 322 ЦК України власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Суд вважає, що визначення позивачем у справі складу сторін (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи, як співвідповідача, за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті, є підставою для відмови у задоволенні позову у зв`язку з неналежним суб`єктним складом сторін.

Отже, у цій справі позовні вимоги пред`явлені до неналежного суб`єктного складу відповідачів, що є підставою для відмови в задоволенні позову про стягнення заборгованості.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України" рішення ЄСПЛ від 10.02.2010)

Таким чином, враховуючи вищенаведені норми та обставини, розглянувши даний спір із застосуванням норм матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, згідно з наявними в матеріалах справи доказами, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Крім того, надаючи оцінку доводам позовної заяви в частині розміру заборгованості ОСОБА_1., які ґрунтуються на тому, що користування останньою житлово-комунальними послугами відбувалось протягом періоду з 01.08.2014 по 31.01.2025, господарський суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15, хоч у частині першій статті 19 Закону й передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, проте відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 цього Закону споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі (аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2018 року у справі № 750/12850/16-ц і у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 листопада 2019 року у справі № 642/2858/16).

Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19), споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.

Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 29.11.2023 у справі №486/620/23, яке подано відповідачкою, встановлено факт проживання ОСОБА_1 за іншою адресою: АДРЕСА_7 у період з 28.08.2012 по 31.07.2019, тобто у період, за який в тому числі нарахувано заборгованість у справі №915/754/21(915/259/25).

Зазначені обставини також витікають з інформації, наданої Центром надання адміністративних послуг міста Південноукраїнська (а.с. 46, 73) згідно якої, ОСОБА_1, 1966 року народження, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 тільки з 31.07.2019.

Відтак, твердження позивача про безперервність періоду споживання ОСОБА_1 житлово-комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_1 є суперечливими та не можуть бути покладені в основу судового рішення.

Відповідно до ст. 79 ГПК наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. 1 ст. 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23 серпня 2016 року у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 86 ГПК).

На підставі сукупного дослідження зазначених обставин, господарський суд, застосовуючи визначені процесуальним законодавством стандарти доказування, зокрема, стандарт «вірогідності доказів», доходить до таких висновків: твердження позивача про те, що ОСОБА_1 є одноосібним споживачем житлово-комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_1 не відповідають обставинам справи; принаймні станом на момент вирішення даної справи є підстави для солідарної відповідальності осіб, яким належить по частки зазначеної квартири - ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а за період, який на підставі поданих доказів визначити неможливо, але - до набуття цими особами права власності на спірну квартиру у рівних частках - наявні підстави для солідарного обов`язку також інших осіб, які не залучені до даної справи в якості відповідачів; розмір заборгованості, нарахований за період 01.08.2014 по 31.01.2025 не відповідає встановленим вище обставинам справи, а також обставинам фактичного проживання ОСОБА_1 у зазначеній квартирі, що унеможливлює встановлення періоду часу, на протязі якого остання вважається такою, що споживала житлово-комунальні послуги за вказаною адресою.

Стосовно заяви відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За умовами ст. 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц); постанова ВП ВС від 28.11.2018 по справі № 504/2864/13-ц (14-452цс18).

Враховуючи, що за результатом розгляду спору суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, підстави для застосування позовної давності відсутні.

Відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 238 ГПК України, у резолютивній частині рішення зазначаються, зокрема відомості про розподіл судових витрат.

За правилами п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Отже, у зв`язку із відмовою в задоволенні позову в повному обсязі, судовий збір за подання позову підлягає покладенню на позивача.

Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 219, 220, 233, 238, 240, 241, 248-252 Господарського процесуального кодексу України, суд -

В И Р І Ш И В:

1. В задоволенні позову відмовити.

2.Рішення набирає законної сили після закінчення двадцятиденного строку з дати складення повного судового рішення.

3.Рішення може бути оскаржене в порядку та у строки, визначені статтею 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.

Сторони та інші учасники справи:

позивач: Комунальне підприємство "Теплопостачання та водо-каналізаційне господарство" (55000, Миколаївська область, м. Південноукраїнськ, вул. Європейська, буд. 8; код ЄДРПОУ 31948866),

відповідач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ).

Судове рішення складено та підписано судом 12.05.2025.

Суддя В.О.Ржепецький