Рішення № 127199483, 08.05.2025, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

08.05.2025 р. справа №520/1385/25

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденко А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі за текстом - Відповідач №1), ІНФОРМАЦІЯ_2 (далі за текстом - Відповідач №2, суб"єкт владних повноважень, владний суб`єкт, орган публічної адміністрації, адміністративний орган), Комісії з розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, в особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_3 (далі за текстом - Відповідач №3) провизнання протиправним рішення і листа, спонукання суб"єкта владних повноважень до повторного розгляду звернення зацікавленої особи з урахуванням висновків рішення суду,

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправним рішення ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо ненадання відстрочки від призову за мобілізацією ОСОБА_1 , оформленого Повідомленням №14792 від 28.11.2024 р. та протоколом Комісії з надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_3 №38 від 22.11.2024 р.; 2) зобов`язання Комісії з надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2 повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 07.11.2024 року, про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» з врахуванням рішення суду по справі.

Аргументуючи ці вимоги, зазначав, що надав до органу військового управління усі необхідні документи для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період у звязку із доглядом за власним батьком. Наголошував, що вчинена субєктом владних повноважень відмова є протиправною.

Відповідач №1 та Відповідач №3 про розгляд справи були сповіщені завчасно та належно, проте обовязку з приводу подання відзиву на позов та доказів у спростування викладених у позові доводів не виконали.

Відповідач №1 додатково надав до суду довідку ІНФОРМАЦІЯ_4 від 24.03.2025р. №638/ю, де указано, що районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки м.Харкова та Харківської області не є юридичними особами, не мають самостійних балансів та реєстраційних рахунків в органах Державної казначейської служби України, перебувають на фінансовому забезпечення в облТЦКтаСП.

Відповідач №2 із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову, зазначив, що пункту матеріали звернення зацікавленої особи містили достатній обсяг обєктивних даних про наявність підстав для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації згідно з п.9 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а не містили доказів про наявність або відсутність осіб, які не є військовозобовязаними та відповідно до закону зобовязані утримувати осіб, зазначених у п.13 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». У звязку із обмеженим доступом до ресурсів Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів субєкт владних повноважень Відповідач №2 був позбавлений фізичної змоги провести відповідні перевірки, а тому Відповідачем №3 було вчинено управлінське волевиявлення у формі відмови у наданні заявнику відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Оскільки добуті судом докази повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин, відомі учасникам спору і у даному конкретному випадку відсутні будь-які перешкоди у наданні доказів відносно таких відомостей, строки подачі процесуальних документів збігли і сторони не надали заяви ані про намір на подачу відповідних процесуальних документів, ані про існування нездоланних перешкод у реалізації такого наміру, завдання адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України полягає саме у захисті прав приватної особи від незаконних управлінських волевиявлень органу публічної адміністрації, то спір підлягає вирішенню на підставі наявних у справі доказів.

Суд, вивчивши доводи позову та аргументи відзиву на позов, повно виконавши процесуальний обов`язок із збору доказів, всебічно перевіривши доводи сторін добутими доказами, з`ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_5 ; належить до громадянства України; документований паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 ; згідно з витягом з реєстру Лозівської територіальної громади зареєстрований за адресою - АДРЕСА_1 ; є сином громадянина України ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 ; паспорт серії НОМЕР_2 ); документований військово-обліковим документом №291120201455765300006 від 30.10.2024р.; згідно з рішенням ВЛК ІНФОРМАЦІЯ_7 від 21.10.2024р. №226/10 є придатним до військової служби.

Згідно з довідкою Лозівської міжрайонної медико-соціальної експертної комісії серії 12 ААГ №315354 батько заявника з 04.03.2024р. визнаний інвалідом ІІ групи безстроково.

Згідно з довідкою Управління праці та соціального захисту населення Лозівської міської ради Харківської області від 26.04.2024р. №320 заявник знаходиться на обліку в указаному органі соціального захисту населення у якості, котра надає соціальні послуги утриманцю ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 ) у період 01.04.2024р.-01.04.2025р.

Згідно з довідкою ІНФОРМАЦІЯ_7 від 21.10.2024р. №12799 заявнику була надана відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації п.13 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» на строк до 10.11.2024р.

07.11.2024р. заявником було складено власноручне письмове звернення до Відповідача №3 з приводу надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації п.13 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» у звязку із доглядом за власним батьком.

До складу звернення були включені: копія витягу з паспорта громадянина України ОСОБА_1 ; копія довідки про присвоєння ідентифікаційного номера ОСОБА_1 ; копія витягу з реєстру територіальної громади щодо ОСОБА_1 ; копія свідоцтва про народження ОСОБА_1 ; копія паспорта ОСОБА_2 ; копія довідки про присвоєння ідентифікаційного номера ОСОБА_2 ; копія довідки МСЕК виданої ОСОБА_2 ; копія довідки про отримання допомоги №320 від 26.04.2024; копія свідоцтва про розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від 19.08.1994; копія свідоцтва про смерть ОСОБА_4 (брата ОСОБА_1 ); копія військово-облікового документа ОСОБА_1 .

Звернення було надіслано на адресу субєкта владних повноважень із використанням послуг установи поштового звязку.

За цим зверненням субєктом владних повноважень Відповідачем №3 було вчинено управлінське волевиявлення у формі відмови, втілене у протоколі від 22.11.2024р. №38.

Листом від 28.11.2024р. №14792 Відповідач №2 сповістив заявника про рішення Відповідача №3 у формі протоколу від 22.11.2024р. №38.

У розумінні п.19 ч.1 ст.4 КАС України означений лист Відповідача №2 не є рішенням субєкта владних повноважень, а тому не може бути визнаний протиправним та скасований.

Відтак, з даним епізодом позов до задоволення не підлягає.

Стверджуючи про незаконність листа субєкта владних повноважень Відповідача №2, заявник ініціював даний спір, заявивши також вимоги про скасування рішення Відповідача №3 у формі протоколу від 22.11.2024р. №38 і зобов`язання Відповідача №3 повторно розглянути звернення від 07.11.2024р. про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п.13 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» з урахуванням висновків, зроблених судом під час розгляду цієї позовної заяви.

Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення субєкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України Відповідач №1, Відповідач №2, Відповідач №3, є субєктами владних повноважень.

Тому на відносини з реалізації відповідачами наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України, де указано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Також на відносини з реалізації відповідачами наданих законом повноважень поширюється і дія ч.2 ст.2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом, і тому до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб`єкт приватного права зобов`язаний добросовісно виконувати свої обов`язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.

Згідно з ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до ст.23 Конституції України кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов`язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

За приписами ст.ст.17 і 65 Конституції України до згаданих вище обов`язків людини перед суспільством належить обовязок з приводу захисту суверенітету, територіальної цілісності, недоторканності України у спосіб відбуття військової служби відповідно до закону.

Таким законом є Закон України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу", згідно з п.3 ст.1 якого військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; взяття громадян на військовий облік; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до ч.1 ст.3 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

За змістом ч.9 ст.1 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" щодо військового обов`язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники - особи, які підлягають взяттю на військовий облік; призовники - особи, які взяті на військовий облік; військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; військовозобов`язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період.

Відповідно до ч.10 ст.1 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" громадяни України, які підлягають взяттю на військовий облік, перебувають на військовому обліку призовників або у запасі Збройних Сил України, у запасі Служби безпеки України, розвідувальних органів України чи проходять службу у військовому резерві, зобов`язані, зокрема, виконувати правила військового обліку, встановлені законодавством.

З наведеного слідує, що до категорії військовозобовязаних за загальним правилом належать усі громадяни України чоловічої статі, які підлягають взяттю на військовий облік безвідносно до факту фактичного знаходження на такому обліку (тобто громадянин, котрий підлягає військовому обліку, але з будь-яких причин не знаходиться на військовому обліку не втрачає статусу військовозобовязаного).

Згідно з ч.3 ст.33 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" військовий облік усіх призовників, військовозобов`язаних та резервістів ведеться за місцем їх проживання і відповідно до обсягу та деталізації поділяється на персонально-якісний, персонально-первинний та персональний.

Отже, повноваженнями на ведення військового обліку відносно конкретного громадянина України чоловічої статі наділений виключно орган військового управління територіальний центр комплектування та соціальної підтримки за офіційно зареєстрованою адресою місця проживання громадянина.

Наведене підтверджується змістом положень ч.3 ст.37 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу", де указано, що призовники, військовозобов`язані та резервісти після прибуття до нового місця проживання зобов`язані в семиденний строк стати на військовий облік.

Правила та механізми військового обліку деталізовані нормами Закону України від 16.03.2017р. №1951-VIII "Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів", Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів (затверджені постановою КМУ від 30.12.2022р. №1487; далі за текстом - Порядок №1487), Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (затверджено постановою КМУ від 23.02.2022р. №154; далі за текстом - Положення №154), Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період (затверджений постановою КМУ від 16.05.2024р. №560; далі за текстом - Порядок №560), Правил

військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів (затверджені постановою КМУ від 30.12.2022р. №1487; далі за текстом - Правила №1487).

Розглядаючи справу в аспекті обсягу та правової природи повноважень державних органів у справі виконання військового обов`язку, суд зважає на те, що відповідно до п.1 та п.3 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (затверджено постановою КМУ від 23.02.2022р. №154; далі за текстом Положення №154) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки у розмінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України і ст.ст.28, 58 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №548-ХIV) є єдиноначальним субєктом владних повноважень.

Натомість, Комісія для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (відокремлених відділах) згідно з п.57 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період (затверджений постановою КМУ від 16.05.2024р. №560; далі за текстом Порядок №560) та Постійно діюча комісія із встановлення факту здійснення особою постійного догляду при районних, міських держадміністраціях (військових адміністраціях), виконавчих органах сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад згідно з п.61 Порядку №560 є колегіальними державними органами.

Згідно з п.57 Порядку №560 для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (відокремлених відділах) утворюються комісії у такому складі: голова комісії - керівник районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (відокремленого відділу); члени комісії - представники апарату, структурних підрозділів (освіти та науки, охорони здоров`я, соціального захисту населення, служби у справах дітей, центру надання адміністративних послуг) районної, міської держадміністрації (військової адміністрації).

Відповідно до п.58 Порядку №560 за наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов`язані (крім заброньованих та посадових (службових) осіб, зазначених у підпунктах 16-23 пункту 1 додатка 5) особисто подають на ім`я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу (військовозобов`язані СБУ чи розвідувальних органів - голові Комісії в Центральному управлінні або регіональному органі СБУ чи відповідному розвідувальному органі) за місцем перебування на військовому обліку заяву за формою згідно з додатком 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком 5.

Під час подання заяви військовозобов`язаний пред`являє військово-обліковий документ (військово-обліковий документ в електронній формі). Заява військовозобов`язаного підлягає обов`язковій реєстрації в день її подання.

Стосовно способу виконання військового обовязку в частині військового обліку суд зазначає, що згідно з ч.11 ст.38 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" призовники, військовозобов`язані, резервісти в разі зміни їх сімейного стану, стану здоров`я, адреси місця проживання (перебування), номерів засобів зв`язку та адреси електронної пошти (за наявності електронної пошти), освіти, місця роботи, посади зобов`язані особисто в семиденний строк повідомити про такі зміни відповідні органи, де вони перебувають на військовому обліку, у тому числі у випадках, визначених Кабінетом Міністрів України, через центри надання адміністративних послуг та інформаційно-телекомунікаційні системи.

Суд вважає, що використання законодавцем у даному конкретному випадку юридичної конструкції "особисто повідомити" за відсутності чітко обумовленого національним законом України застереження (виключення) означає існування у військовозобов`язаного обовязку особисто прибути із відповідним зверненням до органу військового управління територіального центру комплектування та соціальної підтримки, позаяк у разі подання будь-якого звернення засобами поштового або телекомунікаційного звязку кваліфікаційна ознака особистого повідомлення є відсутньою.

Послідовне запровадження умов для саме такого тлумачення змісту юридичної конструкції "особисто повідомити" згадано законодавцем у п.58 Порядку №560, де указано, що за наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов`язані (крім заброньованих та посадових (службових) осіб, зазначених у підпунктах 16-23 пункту 1 додатка 5) особисто подають на ім`я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу (військовозобов`язані СБУ чи розвідувальних органів - голові Комісії в Центральному управлінні або регіональному органі СБУ чи відповідному розвідувальному органі) за місцем перебування на військовому обліку заяву за формою згідно з додатком 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком 5.

Під час подання заяви військовозобов`язаний пред`являє військово-обліковий документ (військово-обліковий документ в електронній формі). Заява військовозобов`язаного підлягає обов`язковій реєстрації в день її подання.

Кореспонденція юридичної конструкції "особисто повідомити" із юридичною конструкцією юридичної конструкції "пред`являє військово-обліковий документ" неспростовно та беззастережно виключає будь-який інший спосіб виконання військового обовязку в частині військового обліку окрім особистого прибуття військовозобовязаного до органу військового управління територіального центру комплектування та соціальної підтримки, позаяк у разі подання будь-якого звернення засобами поштового або телекомунікаційного звязку звернута законодавцем до військовозобовязаного вимога про "пред`явлення військово-облікового документу" є явно та очевидно невиконуваною.

У межах спірних правовідносин суд зауважує, що з огляду на обставини проходження заявником військово-лікарської комісії та отримання військово-облікового документа сама лише обставина спрямування до органу військового управління звернення від 07.11.2024р. за допомогою установи поштового звязку, а не під час особистого відвідування місця дислокації суб`єкта владних повноважень обєктивно не здатна призвести до будь-якого дефекту (недоліку чи вади) у виконанні заявником військового обовязку.

Пунктом 60 Порядку №560 визначено, що Комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, за потреби готує запити до відповідних органів державної влади, інших державних органів для отримання інформації, що підтверджує право заявника на відстрочку, або використовує інформацію з публічних електронних реєстрів. Орган державної влади, інший державний орган здійснює розгляд відповідного запиту протягом п`яти робочих днів з дати його отримання.

Підтвердження достовірності та/або перевірка відомостей, зазначених у заяві, здійснюються шляхом електронної інформаційної взаємодії Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів з іншими державними реєстрами або базами (банками) даних.

Комісія зобов`язана розглянути отримані заяву та документи, що підтверджують право на відстрочку, протягом семи календарних днів з дати надходження, але не пізніше ніж протягом дня, наступного за днем отримання інформації на запити до органів державної влади, інших державних органів.

На підставі розгляду отриманих документів комісія ухвалює рішення про надання або відмову у наданні відстрочки. Рішення комісії оформляється протоколом.

У разі коли комісія надіслала відповідні запити до органів державної влади, інших державних органів для отримання інформації, строк розгляду заяви та документів, що підтверджують право військовозобов`язаного на відстрочку, не перевищує 15 календарних днів. У разі неотримання від органу державної влади, іншого державного органу відповіді на запит комісія не пізніше ніж на п`ятнадцятий день з дати реєстрації заяви приймає рішення на підставі поданих заявником документів. Про відсутність відповіді від органу державної влади, іншого державного органу на запит зазначається в протоколі.

Про прийняте комісією рішення заявникові повідомляється у спосіб, зазначений військовозобов`язаним у заяві про надання відстрочки, засобами телефонного, електронного або поштового зв`язку не пізніше ніж на наступний день після ухвалення такого рішення.

У разі позитивного рішення військовозобов`язаному видається довідка із зазначенням строку відстрочки за формою згідно з додатком 6.

Про відмову у наданні відстрочки військовозобов`язаному повідомляється письмово із зазначенням причини відмови за формою згідно з додатком 7. Таке рішення може бути оскаржене у судовому порядку.

Тож, рішення про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період приймає виключно Комісія як державний колегіальний орган, а не орган військового управління райТКЦтаСП.

Відтак, відсутні правові підстави для обтяження райТЦКтаСП як єдиноначального органу військового управління обовязком виконання повноважень Комісії як державного колегіального органу з приводу надання (або відмови у наданні) відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

Суд відзначає, що п.60 Порядку №560 чітко указує, що до суду може бути оскаржено саме рішення Комісії, а не повідомлення органу військового управління за формою згідно з додатком №7 до Порядку №560.

Наведене додатково засвідчує відсутність підстав для визнання протиправним та скасування листа Відповідача №2 від 24.12.2024р. №16216.

Продовжуючи розгляд справи, суд відзначає, що згідно з п.9 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, зайняті постійним доглядом за хворою дружиною (чоловіком), дитиною та/або своїми батьком чи матір`ю (батьком чи матір`ю дружини (чоловіка), якщо вона сама потребує постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи, померла (загинула), визнана зниклою безвісти або безвісно відсутньою, оголошена померлою, і батько чи мати дружини не має інших працездатних членів сім`ї, які зобов`язані та можуть здійснювати за ними догляд), які за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, чи рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи потребують постійного догляду.

Згідно з п.13 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, які мають одного із своїх батьків з інвалідністю I чи II групи або одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані їх утримувати (крім випадків, якщо такі особи самі є особами з інвалідністю, потребують постійного догляду, перебувають під арештом (крім домашнього арешту), відбувають покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі). У разі відсутності невійськовозобов`язаних осіб здійснювати догляд за особою з інвалідністю I чи II групи може лише одна особа з числа військовозобов`язаних за вибором такої особи з інвалідністю.

Згідно з п.14 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані - члени сім`ї другого ступеня споріднення особи з інвалідністю I або II групи, зайняті постійним доглядом за нею (не більше одного та за умови відсутності членів сім`ї першого ступеня споріднення або якщо члени сім`ї першого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи). У разі відсутності членів сім`ї першого та другого ступеня споріднення норма цього пункту поширюється на членів сім`ї третього ступеня споріднення особи з інвалідністю I або II групи.

Суд відмічає, що відмінність у сформульованих законодавцем у п.9 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" та у п.14 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" кваліфікаційних умовах від кваліфікаційних умов за п.13 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" полягає у тому, що матеріали звернення зацікавленої особи військовозобов`язаного, який прагне до отримання відстрочки від призову на військову службу за мобілізацією, на особливий період у порядку п.9 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" та у порядку п.14 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" мають беззастережно та неспростовно доводити саме факт здійснення реального догляду і беззаперечно виключати будь-які розумні сумніви субєкта владних повноважень про ймовірність (вірогідність) протилежного (тобто формального існування особи, котра потребує постійного догляду без реального здійснення цього догляду військовозобовязаним).

Також суд відмічає, що положення п.9 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" частково кореспондують положенням абз.13 п.3 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу", де указано, що військовослужбовці звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або з інших поважних причин на підставі необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

Однаковість приписів наведених норм права полягає у тому, що підставою для тимчасового увільнення від виконання військового обовязку у спосіб особистого та безпосереднього проходження військової служби під час мобілізації та підставою для звільнення з військової служби є необхідність здійснення постійного догляду за одним із своїх батьків.

Натомість, відмінність у змісті цих норм полягає у тому, що відповідно до п.9 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" військовозобовязаний повинен вже фактично здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків.

У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 27.02.2025р. у справі №380/16966/24 зміст абз.13 п.3 ч.12 ст.26 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обовязок і військову службу" означає необхідність наявності сукупності таких умов: 1) Доведена необхідність постійного догляду за одним із батьків, який є особою з інвалідністю I або II групи; 2) Об`єктивна неможливість іншого члена сімї (першого або другого ступеня споріднення) здійснювати догляд через вагомі причини, зокрема проходження військової служби (відсутність іншої особи, спроможної реально забезпечити необхідний догляд в ситуації, що склалася), до того ж який не виявив бажання здійснювати такий догляд.

З урахуванням викладених вище міркувань суд вважає застосовним до спірних правовідносин лише висновок Верховного Суду про те, що має бути доведена необхідність постійного догляду за одним із батьків, який є особою з інвалідністю I або II групи.

Відтак, у межах даного спору заявник зобовязаний довести той факт, що подані ним до Відповідача №3 доводили факт здійснення ним фактичного постійного догляду за одним із батьків, який є особою з інвалідністю I або II групи.

До матеріалів реально існуючого звернення від 07.11.2024р. заявником були долучені такі докази у вигляді довідки органу соціального захисту населення.

Відповідачем №2 у ході розгляду справи обставина реальності здійснення догляду заявника за батьком визнана.

Неналежне функціонування будь-яких автоматизованих інформаційних систем чи технічних (технологічних) інформаційних ресурсів обєктивно не здатна спростувати цієї обставини.

Відсутність доказів незаконності раніше вчиненого Відповідачем №3 управлінського волевиявлення з приводу надання заявнику відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації у звязку із здійсненням реального догляду за власним батьком інвалідом ІІ групи виключала правомірну ймовірність виникнення у субєкта владних повноважень нових сумнівів у появі осіб, котрі згідно з законом повинні виконувати обовязок догляду за хворим родичем похилого віку та не є військовозобовязаними.

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Тому відповідність закону правового акту індивідуальної дії суб`єкта владних повноважень, яким на приватну особу покладено додатковий обов`язок у вигляді майнового/фінансового тягаря, зокрема, за критеріями: дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед відповідачем.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб"єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.

Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону була наведено у постанові Верховного Суду від 07.11.2019р. по справі № 826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями.

Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що у даному конкретному випадку субєтом владних повноважень Відповідачем №3 за наслідками розгляду реально існуючого звернення заявника від 07.11.2024р. було допущено порушення ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, вчинене за цим зверненням управлінське волевиявлення не відповідає обсягу та змісту матеріалів звернення заявника від 07.11.2024р., котрі містили достатній обсяг обєктивних даних про фактичне здійснення заявником догляду за власним батьком інвалідом ІІ групи.

Тож суд знаходить наявними підстави для часткового задоволення позову заявника, скасування рішення Відповідача №3 про відмову у наданні відстрочки від прозову на військову службу під час мобілізації у порядку п.13 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", спонукання Відповідача №3 до повторного розгляду по суті звернення заявника від 07.11.2024р. з урахуванням висновків суду у цій справі.

У решті вимог позов заявника належить залишити без задоволення, позаяк лист Відповідача №2 від 24.12.2024р. №16216 не є рішенням субєкта владних повноважень.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі Гарсія Руїз проти Іспанії, від 22.02.2007р. у справі Красуля проти Росії, від 05.05.2011р. у справі Ільяді проти Росії, від 28.10.2010р. у справі Трофимчук проти України, від 09.12.1994р. у справі Хіро Балані проти Іспанії, від 01.07.2003р. у справі Суомінен проти Фінляндії, від 07.06.2008р. у справі Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії), вичерпно реалізував існуючі правові механізми з`ясування об`єктивної істини; надав належну оцінку усім юридично значимим факторам і обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін; виклав власні мотиви конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права та оцінки обставин фактичної дійсності.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

З огляду на специфіку реалізації повноважень субєктами владних повноважень у межах спірних правовідносин судовий збір належить стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_4 як субєкта владних повноважень із правовим статусом юридичної особи публічного права, до складу якого у якості структурного підрозділу входить Відповідач №2 та на технічних ресурсах якого здійснюється функціонування Відповідача №3.

Часткове задоволення позову зумовлює прийняття процесуального рішення про присудження на користь заявника 50% сплаченого судового збору.

Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, ст.ст.72-77, 90, 211, 241-246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов - задовольнити частково.

Вийти за межі предмету позову.

Визнати протиправним і скасувати оформлене протоколом від 22.11.2024р. №38 рішення Комісії з надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2 з приводу відмови у наданні ОСОБА_1 за зверненням від 07.11.2024р. відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п.13 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".

Зобовязати Комісію з надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2 повторно розглянути звернення ОСОБА_1 від 07.11.2024р. з приводу надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п.13 ч.1 ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" з урахуванням висновків суду у справі №520/1385/25.

Позов у решті вимог - залишити без задоволення.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 (ідентифікаційний код - НОМЕР_3 ; місцезнаходження АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_1 (місцезнаходження - АДРЕСА_3 , р.н.о.к.п.п. - НОМЕР_4 ) 605,60 грн (шістсот пять гривень 60 коп.) витрат по сплаті судового збору.

Роз`яснити, що рішення підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.

Суддя А.В. Сліденко