Рішення № 127087725, 05.05.2025, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

05 травня 2025 р. Справа № 120/17211/24

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Жданкіної Наталії Володимирівни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

в с т а н о в и в :

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області (далі - відповідач) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги мотивовані протиправністю рішення відповідача від 10.06.2024 №2200-0312-8/58343 щодо відмови ОСОБА_1 в призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги сім`ї ОСОБА_2 , загиблого внаслідок нещасного випадку, що пов`язаний з виробництвом.

Ухвалою від 27.12.2024 відкрито провадження у даній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін. Даною ухвалою також встановлено відповідачу строк на подання відзиву на позовну заяву.

Відповідач правом на подання відзиву на позовну заяв не скористався, хоча про розгляд справи був повідомлений завчасно та належним чином через підсистему "Електронний суд".

За наведених обставин, враховуючи положення ч. 2 ст. 175 КАС України, суд вважає за можливе вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що згідно свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 між позивачем та ОСОБА_2 07.07.2007 укладено шлюб, який зареєстрований виконавчим комітетом Вербовецької сільської ради Мурованокуриловецького району Вінницької області, про зроблено актовий запис №7.

ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 .

З матеріалів справи встановлено, що 28.06.2023 стався нещасний випадок із смертельним наслідком в результаті якого ОСОБА_2 загинув. Вказаний факт підтверджується актом за формою Н-1/П спеціального розслідування нещасного випадку, що стався 28.06.2023 року о 13 год 59 хв. в Структурній одиниці "Могилів-Подільські ЕМ" АТ "Вінницяобленерго" від 06.09.2023, що затверджений начальником Центрально-західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці 08.09.2023. Відповідно до висновку комісії (розділ 7) даний нещасний випадок визнаний пов`язаним з виробництвом.

В вересні 2023 року позивачка звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області з письмовою заявою, в якій окрім іншого, просила призначити їй одноразову допомоги у зв`язку із смертю її чоловіка, внаслідок нещасного випадку на виробництві.

За принципом екстериторіальності розгляд вказаної заяви позивачки здійснило Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області.

Згідно рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області №2200-0312-8/58343 від 10.06.2024 позивачу відмовлено у призначенні одноразової допомоги сім`ї загиблого у зв`язку з тим, що на дату смерті потерпілого (чоловіка позивачки), позивачка та її чоловік були зареєстровані за різними адресами.

Вважаючи такі дії відповідача щодо відмови в призначенні та виплаті одноразової допомоги сім`ї потерпілого, позивач звернулась до суду з даним позовом.

Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд керується та виходить з наступного.

Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Правові, фінансові та організаційні засади загальнообов`язкового державного соціального страхування, гарантії працюючим громадянам щодо їх соціального захисту у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, у разі нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, охорони їхнього життя та здоров`я визначає Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 23.09.1999 № 1105-XIV (надалі Закон №1105-XIV).

Відповідно до ч. ч. 1-2 ст. 30 Закону №1105-XIV, страховими виплатами є грошові суми, які уповноважений орган управління виплачує застрахованій особі чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.

Факт нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання розслідується в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до Закону України "Про охорону праці".

Відповідно до п. 2 ч. 7 ст. 30 Закону № 1105-ХІV, страхові виплати складаються із, зокрема, страхової виплати в установлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам його сім`ї та особам, які перебували на утриманні померлого).

Частина 1 ст. 35 Закону №1105-XIV передбачає, що у разі смерті потерпілого право на одержання щомісячних страхових виплат мають непрацездатні особи, які на день смерті потерпілого мали право на одержання від нього утримання, а також дитина, яка народилася протягом не більш як десятимісячного строку після смерті потерпілого.

Пунктом 1 частини 5 статті 36 Закону №1105-XIV передбачено, що у разі смерті потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві його сім`ї виплачуються одноразова допомога його сім`ї у сумі, що дорівнює сорока розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом на день настання права на страхову виплату;

Пунктом 2 частини 5 статті 36 Закону №1105-XIV передбачено, що у разі смерті потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві його сім`ї виплачуються одноразова страхова виплата кожній особі, яка мала право на одержання утримання від потерпілого, а також його дитині, яка народилася протягом не більш як десятимісячного строку після смерті потерпілого, у сумі, що дорівнює восьми розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом на день настання права на страхову виплату.

Стаття 37 Закону №1105-XIV визначає документи для розгляду справ про страхові виплати.

Згідно ч. 1 ст. 37 Закону №1105-XIV, для призначення страхових виплат потерпілий або особи, які мають право на такі виплати у разі смерті потерпілого, подають до уповноваженого органу управління в електронній формі через Єдиний державний вебпортал електронних послуг або веб-портал електронних послуг Пенсійного фонду України заяву про призначення виплати (особисто або через уповноваженого представника) за формою, затвердженою правлінням Пенсійного фонду України.

Згідно ч. 2 ст. 37 Закону №1105-XIV, територіальні органи уповноваженого органу управління приймають рішення про призначення страхових виплат на підставі заяви та отриманих шляхом автоматизованого обміну наявними даними між інформаційно-комунікаційними системами органів державної влади, підприємств, установ, організацій: 1) акта розслідування нещасного випадку або акта розслідування професійного захворювання за встановленими формами; 2) даних про встановлення інвалідності та ступеня втрати професійної працездатності; 3) даних Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження особи, яка має право на виплати, та її походження, шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені, смерть потерпілого та інших актів цивільного стану, необхідних для призначення страхових виплат; 4) даних реєстру застрахованих осіб та реєстру страхувальників Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування про працевлаштування, нараховану заробітну плату (дохід) і сплату страхових внесків та інших даних, необхідних для призначення виплат; 5) наявних даних Єдиного державного демографічного реєстру про реєстрацію місця проживання; 6) даних органів реєстрації про реєстрацію місця проживання; 7) даних Єдиної державної електронної бази з питань освіти про навчання; 8) даних Державного реєстру боржників про виплату аліментів; 9) даних Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб щодо статусу внутрішньо переміщеної особи; 10) даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Згідно ч. 3 ст. 37 Закону №1105-XIV, потерпілий або особи, які мають право на страхові виплати, у разі відсутності необхідної інформації в державних реєстрах і базах даних мають право надати додаткові документи, необхідні для призначення страхових виплат.

Відповідно до ст. 39 Закону №1105-XIV уповноважений орган управління відмовляє у здійсненні страхових виплат і наданні соціальних послуг застрахованому, якщо:

1) потерпілий вчиняв дії, а також бездіяльність (приховування захворювань, невиконання рекомендацій лікаря), що сприяли настанню страхового випадку;

2) роботодавець, інші органи, що беруть участь у встановленні страхового випадку, або потерпілий надали уповноваженому органу управління завідомо неправдиві відомості про страховий випадок;

3) застрахована особа вчинила умисне кримінальне правопорушення, що призвело до настання страхового випадку.

Уповноважений орган управління відмовляє у здійсненні страхових виплат і наданні соціальних послуг застрахованій особі, якщо нещасний випадок згідно із законодавством не визнаний пов`язаним з виробництвом.

З матеріалів справи судом встановлено, що відмовляючи позивачці у призначенні одноразової допомоги на сім`ю, відповідач посилається на те, що реєстрація місця проживання позивачки не співпадає з реєстрацією місця проживання її померлого чоловіка

Відповідно до частини першої статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Згідно з частиною шостою статті 29 Цивільного кодексу України фізична особа може мати кілька місць проживання.

Отже, постійне проживання особи не завжди може співпадати з місцем її реєстрації.

Суд не приймає довід відповідача, наведених в оскаржуваній відмові, що місце реєстрації позивача та її померлого чоловіка не співпадають, і є підставою для відмови у призначенні страхової виплати, передбаченої п. 1 ч. 5 ст. 36 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування", та зазначає наступне.

Відповідно до статті 3 Сімейного кодексу України, сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коди дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Конституційний Суд України у Рішенні від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 визначив, що до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт тощо.

Відповідно до частини першої статті 21 Сімейного кодексу України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Частиною першою статті 56 Сімейного кодексу України також встановлено, що дружина та чоловік мають право на вільний вибір місця свого проживання.

Відповідно до частин першої, шостої статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Водночас, відносини, пов`язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантуються Конституцією України і закріплені Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними договорами України, врегульовуються Законом України від 11 грудня 2003 року № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (далі - Закон № 1382-IV).

Відповідно до статті 2 вказаного Закону громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені цим Законом.

Положеннями статті 3 Закону № 1382-IV також встановлено, що вільний вибір місця проживання чи перебування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати; місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об`єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.

Таким чином, аналізуючи вищевказані положення законодавства, суд зазначає, що Конституцією України кожній фізичній особі гарантуються свобода пересування та вільний вибір місць постійного або тимчасового проживання, кількість яких не обмежується.

Згідно з частиною десятою статті 6 Закону № 1382-IV реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.

Правові висновки Верховного Суду стосовно застосування положень цього Закону сформовані, зокрема, у постановах від 30 січня 2018 року у справі № 233/4008/17, від 06 лютого 2018 року у справі № 234/9663/17, від 06 лютого 2018 року у справі № 243/7507/17, від 13 лютого 2018 року у справі №263/11240/17 та від 20 лютого 2018 року у справі № 219/9030/17.

Суд наголошує, що встановлений державою обов`язок особи зареєструвати єдине місце проживання зумовлено характером такого інструменту державного управління, з огляду на застосування останнього з метою реалізації, зокрема виборчих прав, надання низки адміністративних послуг, в тому числі і для ведення офіційного листування з державними органами, тому в контексті спірних правовідносин зареєстроване місце проживання не є безумовним, єдиним та безпосереднім доказом проживання заявника з потерпілим однією сім`єю на момент його смерті.

Верховний Суд в постанові від 22 квітня 2024 року у справі №420/17371/22 дійшов висновку, що встановлена Порядком № 11 обов`язковість збігу зареєстрованого місця проживання усієї родини для отримання одноразової допомоги на сім`ю у разі смерті потерпілого є додатковою обмежуючою умовою, що значно звужує обсяг встановлених законом прав сімей застрахованих осіб, що загинули на виробництві. При цьому звернув увагу, що Закон № 1105-XIV не містить вимоги співпадіння зареєстрованого місця проживання усієї родини для отримання одноразової допомоги на сім`ю у разі смерті потерпілого та не вбачається серед переліку підстав для відмови в призначенні страхових виплат і наданні соціальних послуг застрахованому.

Вищевказані правові висновки Верховного Суду в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України враховуються апеляційним судом під час вирішення наведеного спору.

З огляду на вищенаведені правові норми та висновки суду касаційної інстанції суд зазначає, що норми законодавства не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому відсутність реєстрації місця проживання позивача за зареєстрованим місцем проживання померлого члена сім`ї, а саме чоловіка ОСОБА_2 , який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві, не може бути доказом того, що останні не проживали разом.

При цьому, суд зазначає, що Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» не містить вимоги, згідно з якою при визначенні права на отримання страхової виплати членом сім`ї підлягає встановленню факт ведення спільного господарства між загиблим внаслідок нещасного випадку на виробництві (чоловіка) та членом сім`ї загиблого внаслідок нещасного випадку на виробництві (дружиною).

Одночасно суд враховує, що згідно інформації наведеної у Довідці Мурованокуриловецької селищної ради Могилів-Подільського району Вінницької області від 02.10.2023 №2/217, ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , до дня смерті фактично проживав без реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 . У склад його сім`ї входили: дружина - ОСОБА_1 , донька ОСОБА_3 та донька ОСОБА_4 .

Зазначена у вказаній довідці фактична адреса місця проживання ОСОБА_2 збігається із зареєстрованим місцем проживання позивачки, згідно інформації відображеної у паспорті Громадянина України Серії НОМЕР_3 . Більш того, саме адреса " АДРЕСА_1 ", як адреса місця проживання померлого ОСОБА_2 відображена в Акті за формою Н-1/П спеціального розслідування нещасного випадку від 06.09.2023.

За таких обставин, суд вважає, що відповідачем не спростовано наявність у позивачки права на одноразову виплату на сім`ю, відповідно до пункту 1 частини 5 статті 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» у зв`язку зі смертю її чоловіка внаслідок нещасного випадку на виробництві.

При цьому, як вказано вище, наявні в матеріалах справи документи підтверджують як наявність родинних зв`язків позивачки з померлим потерпілим, так і факт реєстрації їх проживання за однією адресою до самої смерті потерпілого, як то передбачено вимогами Порядку №11 і у розумінні приписів п.5.1 розділу V Порядку №11 є достатнім документальним підтвердженням для отримання одноразової допомоги на сім`ю.

З огляду на наведене, відповідач дійшов помилкових висновків щодо відсутності у позивачки права на призначення та виплату одноразової грошової допомоги відповідно до пункту 1 частини 5 статті 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування».

Згідно зі статтею 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частиною четвертою статті 245 КАС України суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Наведене свідчить, що адміністративний суд не обмежений у виборі способів захисту прав та інтересів особи, порушених суб`єктами владних повноважень, а вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення та фактичним обставинам справи.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

На підставі вищевикладеного, суд вважає, що достатнім та ефективним способом захисту порушених прав позивача є визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області №2200-0312-8/58343 від 10.06.2024 та зобов`язання відповідача нарахувати і виплатити ОСОБА_1 страхову виплату відповідно до частини 5 статті 36 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування", у зв`язку зі смертю чоловіка ОСОБА_2 .

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

За змістом статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Залишаючи без оцінки окремі аргументи учасників справи, суд виходить з того, що такі обставини лише опосередковано стосуються суті і природи спору, а їх оцінка не має вирішального значення для його правильного вирішення.

При цьому суд вважає за можливе врахувати позицію Європейського суду з прав людини, яку він висловив у справі "Федорченко та Лозенко проти України" (заява №387/03, 20 вересня 2012 року, п.53), відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом", тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.

Одночасно суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану у справі "Серявін та інші проти України" (№4909/04), згідно з якою у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) №303-A, пункт 29).

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Згідно з частинами першою статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи задоволення позову, суд вважає необхідним стягнути на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1211,20 грн.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -

в и р і ш и в :

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області №2200-0312-8/58343 від 10.06.2024 про відмову ОСОБА_1 у призначенні одноразової допомоги на сім`ю, згідно частини 5 статті 36 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування".

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області призначити та виплатити ОСОБА_1 страхову виплату відповідно до відповідно до частини 5 статті 36 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" у вигляді одноразової допомоги сім`ї потерпілого, у зв`язку зі смертю чоловіка ОСОБА_2 .

Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Інформація про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_5 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 )

Відповідач: Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області (вул. Гната Чекірди, 10, м. Хмельницький, 29013, код ЄДРПОУ 21318350)

Суддя Жданкіна Наталія Володимирівна