Рішення № 126844565, 10.04.2025, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/162/25

Провадження № 2/761/4414/2025

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 квітня 2025 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючої судді Савчук Ю.Н.

за участі секретаря Алексєєвої Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, про повернення дитини до Республіки Польща, -

ВСТАНОВИВ :

26 грудня 2024 року позивач звернувся до суду із позовом до відповідача про повернення дитини до Республіки Польща, у якому просить: визнати незаконним вивезення та утримування ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на території України; зобов`язати ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) повернути ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) в державу його постійного проживання - Республіку Польщу; у разі відмови ОСОБА_2 повертати дитину до Республіки Польща, відібрати ОСОБА_3 у ОСОБА_2 і передати його ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини до Республіки Польща; допустити негайне виконання рішення суду у частині повернення ОСОБА_3 до Республіки Польща; судові витрати покласти на ОСОБА_2 .

Вимоги позовної заяви мотивовано тим, що 12 жовтня 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 був зареєстрований шлюб, у якому ІНФОРМАЦІЯ_3 народився син - ОСОБА_3 . Від початку шлюбу подружжя проживало у Польщі, згодом - у Києві, а після початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України 25 лютого 2022 року мати з дитиною виїхала до Варшави за погодженням з батьком.

У березні 2022 року ОСОБА_5 приєднався до родини у Варшаві. З червня 2022 року дитина відвідує польсько-англомовний дитячий садок. Через погіршення стосунків сторони припинили спільне проживання. Позивач проживав за кордоном, однак підтримував зв`язок із сином, а у лютому 2024 року повернувся до Варшави, винайняв житло та працевлаштувався. Відтоді батьки узгодили щотижневе спілкування батька з дитиною.

14 грудня 2023 року ОСОБА_2 звернулася до суду у Польщі з позовом про визначення місця проживання дитини з нею. ОСОБА_1, у свою чергу, подав зустрічний позов щодо встановлення особистих контактів з сином.

Рішенням від 01 липня 2024 року у справі № VI Nsm 1409/23 Районний Суд Варшави-Воля визначив місце проживання дитини з матір`ю та встановив порядок спілкування з батьком.

14 жовтня 2024 року обидві сторони оскаржили вказане рішення в апеляційному порядку.

17 листопада 2024 року відповідачка повідомила позивача про вивезення дитини до Києва, посилаючись на проблеми з перебуванням у Польщі. При цьому згоди батька на переїзд дитини не було надано, зміна місця проживання з ним не погоджувалась, а жоден суд такого дозволу не надавав. Вимоги позивача про повернення дитини до Польщі залишаються без реагування з боку відповідачки.

Позивач стверджує, що дитина майже три роки проживала у Варшаві, відвідувала дитячий садок, а обидва батьки працювали та мешкали в Польщі. Районний Суд Варшави-Воля у Варшаві у справі № VI Nsm 1409/23 визнав Польщу постійним місцем проживання дитини.

У листопаді 2024 року мати вивезла дитину до Києва без згоди батька та без рішення суду. Зміна місця проживання дитини згідно з польським законодавством є питанням, що вирішується спільно батьками. Позивач вважає дії відповідачки протиправними.

Позивач повернувся до Варшави, влаштувався на роботу та реалізовував батьківські права відповідно до рішень польського суду щодо графіку контактів. Вивезення дитини унеможливлює виконання цих рішень і порушує право батька на спілкування з дитиною.

Таким чином, за наявності рішення суду про місце проживання дитини в Польщі та порушення порядку її переміщення, позивач просить визнати дії відповідачки неправомірними та вжити заходів щодо негайного повернення дитини до місця її постійного проживання - Республіки Польща.

Ухвалою суду від 10 січня 2025 року відкрито провадження у справі у порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

04 лютого 2025 року до суду надійшов відзив сторони відповідачки на позовну заяву зі змісту якого вбачається, що відповідачка не визнає заявлених до неї позовних вимог та просить відмовити у задоволенні позову посилаючись на те, що відповідачка не планувала еміграції до Польщі, проживала у Києві до початку повномасштабного вторгнення. Виїзд до Польщі був вимушеним і тимчасовим. Жоден із членів родини не реєстрував місце проживання в Польщі. Після завершення дії посвідки на проживання відповідачка не мала права на тимчасовий захист, а її статус не дозволяв залишатися в країні на тривалий строк. Дитина має зареєстроване місце проживання в Україні, як і її мама та батько, і не має жодного іншого місця проживання чи реєстрації, окрім як в Україні. Ні відповідачка, ні позивач ніколи не вчиняли дій для того, аби Польща стала місцем постійного перебування дитини. Дозвіл на в`їзд дитини-громадянина України на територію України не потрібен, як і не вимагається згода батька для перетину кордону. Відповідачка діяла законно, в інтересах дитини, не порушуючи прав батька.

Перебування у Польщі не було ознакою постійного місця проживання, а лише вимушеним заходом безпеки. Районний Суд Варшави-Воля у Варшаві рішенням від 01.07.2024 року встановив, що місцем проживання дитини є місце проживання матері. Відвідування садка та одноразова зустріч із сестрою не є підтвердженням сталих соціальних зв`язків дитини в Польщі. Постійним місцем проживання дитини є Україна. ОСОБА_3 народився і проживав тут до вимушеного виїзду через війну. Наразі ситуація в Києві стабільна і дитина повернулась до звичних умов. Хлопчик відвідує дитсадок у Києві, має медичне обслуговування, заняття з музики, підтримує теплий зв`язок із бабусею. Відповідачка працевлаштована й забезпечує дитині всі умови. Українська - єдина мова, якою дитина вільно володіє, тому проживання у Польщі, де він не може повноцінно комунікувати, буде шкідливим. Крім цього Позивач не здійснював ефективного піклування про дитину. Він тривалий час проживав у різних країнах (Велика Британія, Франція, Україна), лише епізодично бачачись із сином. Основний догляд та утримання дитини в Польщі забезпечувала виключно відповідачка. Після повернення до України ОСОБА_1 не цікавився станом сина, не надавав подарунків чи підтримки, допускав заборгованість зі сплати аліментів. Його дії свідчать про байдужість до батьківських обов`язків. Також спілкування батька з дитиною супроводжувалось конфліктами, що негативно впливає на психоемоційний стан хлопчика. Психолог вказує на ризики емоційної нестабільності та труднощів у розвитку у разі різких змін у середовищі дитини. Отже, позивач не здійснював право піклування у розумінні Конвенції, а тому вимоги про повернення дитини є безпідставними.

21 лютого 2025 року від позивача надійшла відповідь на відзив, у якому він вказує, що звичайним місцем проживання ОСОБА_6 є Польща - це встановлено рішенням польського суду від 01.07.2024 року, яке набрало законної сили та визнається відповідачкою. У своєму позові від 14.12.2023 вона також підтверджувала, що дитина постійно проживає в Польщі. Обидва батьки зверталися до польського суду, що свідчить про наявність між ними згоди щодо місця проживання дитини. Факт проживання дитини в Польщі підтверджується відвідуванням дитсадка у Варшаві, наявністю друзів, отриманням медичних послуг, а також листуванням. Згідно з Конвенціями 1980 та 1996 років, поняття місця проживання дитини включає не лише формальну прописку, а фактичне проживання. Посилання Відповідачки на наявність у неї проблем з імміграційним статусом у Польщі є необґрунтованими. Відсутність трудового договору чи посвідки на проживання не позбавляє її можливості повернутись до Польщі з дитиною або отримати дозвіл на проживання, навіть перебуваючи в країні без відповідного статусу. Одноосібна зміна Відповідачкою місця проживання дитини без згоди батька є незаконною та порушує ст. 97 §2 Кодексу про сім`ю та опіку Польщі, а також основні положення Гаазької конвенції 1980 року. Сам факт законного перетину кордону не скасовує незаконності переміщення дитини без погодження з іншим з батьків. Таким чином, місцем звичайного проживання ОСОБА_6 є Польща.

26 лютого 2025 року від відповідачки надійшло заперечення на відповідь на відзив, де вона зазначала, що дитина адаптувалася до життя в Україні, де забезпечено її стабільність, турботу, медичний догляд і соціалізацію. Розрив з матір`ю, з якою існує сильний емоційний зв`язок, є потенційно травматичним. Батько веде кочовий спосіб життя, тривалий час був відсутній у житті дитини, і не може гарантувати стабільності. Враховуючи найкращі інтереси дитини, немає підстав задовольняти позов про її повернення. Відповідачка заперечує, що позивач вчиняв реальні дії для забезпечення постійного проживання дитини у Польщі, медичне страхування є державним, а оренда житла не є достатнім доказом піклування. Підкреслює, що позивач не здійснював реальних медичних візитів з дитиною, а також вказує на відсутність належних доказів щодо ефективного піклування позивача. Психологічні висновки свідчать про негативний вплив від контактів дитини з батьком за кордоном на його психоемоційний стан. Покращення стану дитини в Україні свідчить про позитивні зміни, тоді як вимога позивача фактично передбачає проживання дитини без матері, що суперечить його найкращим інтересам.

28.02.2025 року від представника третьої особи надійшли пояснення щодо позову, у яких вона просила суд у задоволенні позову відмовити та зазначала, що 03.02.2025 року представниками Служби у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації обстежено умови проживання дитини в квартирі АДРЕСА_1 , про що складено акт обстеження житлово-побутових умов проживання, відповідно до якого, для малолітньої дитини, ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , створені належні умови для розвитку, виховання та навчання.

Ухвалою суду від 03 березня 2025 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.

31 березня 2025 року від відповідачки надійшли письмові пояснення, у яких вказано, що 21 лютого 2025 року ОСОБА_2 звернулась до районного суду Варшави-Волі із заявою щодо дозволу на зміну місця проживання дитини. Суд відмовив у розгляді справи через відсутність юрисдикції, встановивши, що дитина не має польського громадянства, постійного місця проживання у Польщі та проживає в Україні з матір`ю вже понад п`ять місяців. Суд дійшов висновку про відсутність сталого зв`язку дитини з Польщею, визнавши Україну місцем її постійного проживання.

У судовому засіданні представник позивача підтримав вимоги позовної заяви з підстав викладених у ній, просив позов задовольнити і додатково пояснив суду, що позивач фактично позбавлений можливості спілкуватись з сином, не можна без погодження з іншим із батьків самостійно вирішувати долю дітей, позивач своєї згоди на зміну місця проживання дитини не давав і рішення було прийнято відповідачкою одноосібно.

Водночас представник позивача визнав, що відповідачка не чинить позивачу перешкоди у спілкуванні з дитиною.

Представник відповідачки у судовому засіданні позовні вимоги не визнав та просив суд відмовити у задоволенні позову з підстав викладених у відзиві на позовну заяву, та додатково пояснив суду, що ні на даний час, ні раніше відповідачка не чинила перешкод у спілкуванні з дитиною, навпаки - завжди намагалась налагодити спілкування сина з батьком.

Відповідачка, яка була особисто присутня на судовому засіданні, підтримала доводи представника, та додатково пояснила суду, що дитина погано прижилась в Польщі через мовний бар`єр, в Україні розвиток та психоемоційний стан дитини значно покращився. Окремо зазначила, що у її будинку є підвал, який вони використовують як укриття під час повітряних тривог, неподалік будинку також є ще одне укриття; дитина відвідує дошкільний заклад, проживає в одному будинку з бабусею, яку він дуже любить. Зазначила, що дитина спілкується з батьком попри те, що батько поведінка батька з сином призвела до психоемоційного стану, який був описаний у висновках психологів, наявних у матеріалах справи.

Представник позивача визнав, що відповідачка не чинить позивачу перешкоди у спілкуванні з дитиною.

Суд, вислухавши пояснення учасників судового розгляду, вивчивши матеріали справи, оцінивши всі зібрані у справі докази кожен окремо та в їх сукупності, повно, об`єктивно та всебічно встановивши обставини справи, приходить до наступного висновку.

Як вбачається з матеріалів справи, 12 жовтня 2019 року між ОСОБА_1 , громадянином Австралії та ОСОБА_2 , громадянкою України, зареєстровано шлюб.

11 листопада 2020 року від шлюбу народився ОСОБА_3 , батьками якого є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Дитина, ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є громадянином України, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою №1201/2021 про реєстрацію ОСОБА_3 громадянином України.

Як вбачається з наявних у матеріалах справи довідок про реєстрацію місця проживання, ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ; ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_3 .

Як вбачається з довідки управління з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київськоій області №80114200078212, 07 жовтня 2022 року ОСОБА_1 отримав дозвіл на імміграцію в Україну

22 січня 2024 року Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва у справі 761/37007/23 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано.

Згідно з повідомленнями про надання номеру PESEL, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , отримали статус тимчасового захисту в Польщі після початку повномасштабного вторгнення рф на територію України.

Як вбачається з Постанови Районного суду Варшави-Воля у Варшаві від 01 липня 2024 року, під час перебування ОСОБА_2 у Польщі, нею ініційовано процес у Районний суд Варшави-Воля у Варшаві з позовом до ОСОБА_1 про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 за місцем проживання матері.

Як вбачається з Постанови Районного суду Варшави-Воля у Варшаві, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив встановити контакти між ним та його сином, ОСОБА_3 .

01 лютого 2024 року Районний суд Варшави-Воля у Варшаві об`єднав справи за позовами ОСОБА_2 та ОСОБА_9 .

У листопаді 2024 року ОСОБА_2 разом із малолітнім ОСОБА_10 виїхала з Республіки Польща до України.

Як вбачається з копії листа від 17.11.2024 року, надісланого засобами електронної пошти, відповідачка повідомила позивача про виїзд до України з дитиною у зв`язку із міграційними проблемами.

26 грудня 2024 року позивач звернувся з позовною заявою про повернення дитини до Республіки Польща.

З довідки №05/25 ДНЗ (ясла-садочок) №541 від 15.01.2025 року вбачається, що ОСОБА_8 відвідує дитячий садок з 25.11.2024 року по теперішній час.

Дитина відвідує музичні заняття, про що свідчить акт виконаних робіт музичної школи House of Music від 19.01.2025 року.

З декларації про вибір лікаря №001-Х7ММ-40А0 від 19.11.2020 року вбачається, ОСОБА_8 отримує медичний догляд у сімейного лікаря.

З копій консультативних висновків лікарів, актів виконаних робіт, наявних в матеріалах справи, вбачається, що ОСОБА_8 отримує фактичну медичну допомогу за необхідності.

Відповідно до обґрунтування постанови районного суду міста Варшава-Воля у Варшаві від 26 лютого 2025 року у справі VI Nsm 1134/25, малолітній проживає в Україні вже майже півроку, і можлива дата його повернення до Польщі невідома через відсутність права на проживання.

Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, урегульовані положеннями Гаазької Конвенції, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» від 11 січня 2006 року.

Згідно з ст.2 Закону України «Про міжнародні договори» міжнародний договір України - укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб`єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов`язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

За змістом статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Положеннями частини першої статті 15 Закону України «Про міжнародні договори України» передбачено, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Згідно зі статтями 1, 2 Конвенції 1980 року цілями цієї Конвенції є: забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. Договірні держави вживатимуть усіх належних заходів для забезпечення досягнення цілей Конвенції на їхніх територіях. Для цього вони використовують самі швидкі процедури, наявні в їхньому розпорядженні.

Відповідно до частини першої статті 3 Конвенції 1980 року переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

За змістом частини другої статті 3 Конвенції 1980 року права піклування, згадані в пункті а), можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Виходячи зі змісту Гаазької конвенції, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утримуванням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримування дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримування (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).

Частиною першою статті 12 Конвенції 1980 року передбачено, що якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Статті 12, 20 Конвенції 1980 року містять перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання.

Так, суд може відмовити в поверненні дитини у таких випадках: якщо з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась у новому середовищі (частина друга статті 12 Конвенції 1980 року); або якщо повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20 Конвенції 1980 року).

Про наявність того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити такі факти: дитина відвідує дошкільний навчальний заклад - садок, різноманітні гуртки; за дитиною здійснюється медичний догляд; у дитини є свої друзі, захоплення; дитина має сталі сімейні зв`язки; відбулась зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини тощо.

Зазначені факти підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, оцінкою думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, оцінки сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо.

Інтерес дитини в тому, щоб не бути вивезеною зі свого постійного місця проживання без достатніх гарантій стабільності в нових умовах, поступається перед основним інтересом будь-якої особи не бути підданій фізичній або психологічній загрозі або поміщеній в нетерпиму обстановку.

Згідно зі статтею 13 Конвенції 1980 року, незважаючи на положення попередньої статті (стаття 12 Конвенції 1980 року), судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування чи заявник дав мовчазну згоду на переміщення або утримання; b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку.

Зазначені факти підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на теперішній час, так і в майбутньому, оцінкою думки дитини, яка досягла такого віку й рівня зрілості, оцінки сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо.

Під згодою на переміщення необхідно розуміти погодження піклувальника (письмове або усне, за наявності доказів) на переїзд дитини до іншої країни на постійне або тимчасове проживання. Про мовчазну згоду можуть свідчити відсутність заперечення піклувальника проти переміщення або утримання дитини в іншій країні протягом усього часу до звернення із заявою про повернення дитини. За наявності згоди піклувальника на переміщення дитини, утримання може бути незаконним лише за умови порушення строків повернення дитини.

Під правами піклування розуміються відповідні повноваження, що виникають на підставі законодавчого акта, рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що тягне юридичні наслідки. Права піклування включають права, пов`язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і, зокрема, право визначати місце проживання дитини. Права доступу включають право переміщення дитини на обмежений час у місце інше, ніж місце її постійного проживання. Гаазька конвенція застосовується до будь-якої дитини, яка постійно проживала в Договірній державі безпосередньо перед вчиненням акта порушення прав піклування або доступу. Застосування Гаазької конвенції припиняється, коли дитина досягає віку 16 років.

Право піклування в контексті Гаазької конвенції охоплює не лише визначення батьками місця проживання дитини, а й вирішення питань про тимчасовий чи постійний виїзд дитини за межі держави, в якій вона проживає.

Крім того, важливим є те, щоб права піклування до переміщення дитини реально здійснювались особою, яка звернулася із заявою про повернення дитини на підставі Гаазької конвенції.

Обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Гаазька конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримування дитини (особу, яка заперечує проти повернення дитини).

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ рішення про повернення дитини до держави постійного місця проживання, прийняте на підставі Гаазької конвенції, відповідає пункту 1 статті 6 і статті 8 Конвенції.

Згідно з висновками ЄСПЛ, висловленими у рішенні «Шнеерсоне і Кампанелла проти Італії» від 12 липня 2011 року, заява № 14737/09, рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання на підставі Конвенції не може прийматися автоматично без урахування усіх важливих обставин, про що свідчать встановлені Конвенцією випадки, за яких компетентний орган може відмовити у наданні розпорядження про повернення дитини. При вирішенні таких справ суди повинні керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини. Під найкращими інтересами дитини варто розуміти можливість збереження зв`язків з сім`єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв`язків, і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення.

ЄСПЛ у справі «Х проти Латвії», заява № 27853/09, рішення від 26 листопада 2013 року, зазначив, що в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької Конвенції запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Конвенцією 1980 року, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції про права дитини, яку Верховна Рада України ратифікувала 27 лютого 1991 року).

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини (частина перша статті 9 вказаної Конвенції).

Принцип додержання найкращих інтересів дитини також закладений і в Гаазькій конвенції. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об`єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені у цій конвенції виключення.

Отже, нормами ст. ст. 3, 9, 18 Конвенції про права дитини закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Відповідно до міжнародного права, в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (§ 76).

У § 54 рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (рішення у справі «Johansen v. Norway» від 07 серпня 1996 року, § 78).

Питання справедливої рівноваги між інтересами батьків та інтересами дитини неодноразово аналізувалося Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ), практика якого відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» і частини четвертої статті 10 ЦПК України застосовується судом як джерело права.

У справі «Neulinger and Shuruk v. Switzerland» ЄСПЛ: а) вказав на необхідність гармонійного застосування при вирішенні цивільних справ про міжнародне викрадення дітей положень Гаазької конвенції 1980 року, статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини 1950 року та Європейської конвенції про права дитини 1989 року (п. 132); б) підкреслив, що у цій категорії справ має бути забезпечено справедливий баланс між конкуруючими інтересами дитини та її батьків, при цьому першочергової уваги потребують саме інтереси найкращі інтереси дитини; та в) чітко визначив свою компетенцію перевіряти процедуру розгляду національним судом спору стосовно дитини, зокрема, чи були дотримані національним судом при застосовуванні і тлумаченні положень Гаазької конвенції 1980 року ті гарантії, які передбачено статтею 8 Європейської конвенції 1950 року (п. 133).

У рішеннях ЄСПЛ у справі «Maumousseau and Washington v. France» від 06 грудня 2007 року (§ 72), у справі «Neulinger and Shuruk v. Switzerland» від 06 липня 2010 року (§ 138) зазначено, що «не лише зі статті 8 Конвенції, але й із самої Гаазької конвенції, враховуючи прямо закріплені в ній виключення до принципу своєчасного повернення дитини до її країни постійного проживання, безпосередньо випливає те, що таке повернення не може бути призначене автоматично або механічно».

У своєму Зауваженні загального порядку № 7 (2005) про здійснення прав дитини в ранньому дитинстві Комітет з прав дитини прагнув заохотити визнання державами - учасницями того, що маленькі діти є носіями всіх прав, закріплених у цій Конвенції, і що раннє дитинство є критичним періодом для реалізації цих прав. Найкращі інтереси дитини розглядаються, зокрема, в статті 13, викладеній таким чином: «13. Найкращі інтереси дитини. Стаття 3 встановлює принцип, згідно з яким найкращі інтереси дитини є предметом першочергової уваги в усіх діях щодо дітей. У силу своєї відносної незрілості, малолітні діти залежать від відповідальних органів, які здійснюють оцінку та представляють їхні права та найкращі інтереси щодо рішень і дій, які стосуються їхнього благополуччя, беручи при цьому до уваги їхні думки та здібності, що формуються. Принцип найкращих інтересів передбачений в Конвенції (в тому числі в статтях 9, 18, 20 і 21, найбільше стосуються раннього дитинства). Принцип найкращих інтересів поширюється на всі дії, що стосуються дітей, і вимагає активних дій із захисту їхніх прав та сприяння їх виживанню, зростанню та благополуччю, а також заходів з підтримки та надання допомоги батькам та іншим особам, які несуть щоденну відповідальність у питаннях реалізації прав дітей: (а) Найкращі інтереси окремих дітей. Увесь процес прийняття рішень, що стосуються опіки над дитиною, охорони її здоров`я, навчання тощо, повинні враховувати принцип забезпечення найкращих інтересів, в тому числі рішення батьків, фахівців та інших осіб, відповідальних за дітей. Державам-учасницям наполегливо пропонується передбачити положення про незалежне представництво малолітніх дітей в усіх юридичних провадженнях особою, яка діятиме в інтересах дитини, а також можливість заслухати дітей в усіх випадках, в яких вони здатні висловити свої думки або вподобання (§ 39 рішення ЄСПЛ у справі «Х проти Латвії» («X v. Latvia») № 27853/09 від 26 листопада 2013 року).

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Приймаючи рішення у справі суд ураховує, що відповідачка та її малолітня дитина є громадянами України.

Місце проживання сторін у справі зареєстроване у встановленому законом порядку в м. Києві.

Малолітня дитина колишнього подружжя має зареєстроване місце проживання в м. Києві, що визнано та не заперечувалось сторонами у справі.

Із матеріалів справи вбачається, що позивач не є громадянином ні України, ні Польщі, до якої просить повернути дитину. Протягом 2022 - 2024 років позивач неодноразово змінював місце проживання, про що він сам стверджує у позові.

Як вбачається з копії Свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 12.11.2020 року , ОСОБА_11 народився в Україні, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 проживали разом в Україні.

ОСОБА_1 виїхав з України до Великобританії 22 лютого 2022 року.

Згодом ОСОБА_2 за погодженням з позивачем виїхала з малолітнім ОСОБА_12 з України до Польщі після початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року з міркувань безпеки.

Цей факт підтверджується позивачем у позовній заяві, у якій він вказує, що сім`я виїхала з України у зв`язку воєнною агресією у перші дні повномасштабної вторгнення.

Як вбачається із юридичного висновку контори юридичного радника SALENTER від 20.01.2025 року, наявному у матеріалах справи, міграційне положення позивачки згідно із польським законодавством не дозволяло їй надалі знаходитися у статусі тимчасового захисту на території Республіки Польща.

Постановою Районного суду Варшави-Волі в м. Варшава від 01.07.2024 року у справі VI Nsm 1409/23, наявною в матеріалах справи, було встановлено, що місцем проживання малолітнього ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , буде місце проживання його матері ОСОБА_2 .

Таким чином, за необхідності покинути території Республіки Польща, ОСОБА_2 правомірно виїхала разом із малолітнім ОСОБА_12 , над яким вона здійснювала ефективне піклування, зокрема на момент виїзду.

Як вбачається із обґрунтування постанови районного суду міста Варшава-Воля у Варшаві від 26 лютого 2025 року у справі VI Nsm 1134/25, жоден з учасників не має польського громадянства; малолітній має українське громадянство; ОСОБА_6 народився в Києві і жив там з батьками до початку російсько-української війни в лютому 2022 року; малолітній не є громадянином Польщі. Суд вказав, що малолітній проживає в Україні вже майже півроку, і можлива дата його повернення до Польщі невідома через відсутність права на проживання. Тобто у малолітнього ОСОБА_7 відсутній правовий статус, який би підтверджував можливість його постійного проживання в Польщі.

З врахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що переміщення дитини не було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством Республіки Польща, а також, що Республіка Польща не була країною постійного проживання ОСОБА_3 у розумінні Конвенції.

Також суд дійшов висновку, що стороною відповідача належним чином підтверджено, що у момент переміщення дитини піклування про неї з боку батька не було ефективним. Позивач не забезпечував регулярно медичний догляд дитини, оскільки сама лише наявність державного польського страхування, яке є обов`язковим, не свідчить про залученість батька до медичного догляду за дитиною, візити до лікарів, обізнаність про стан здоров`я тощо. Окрім цього, позивач не проживав тривалий час навіть в одній країні з дитиною, у лютому 2022 року виїхав до Великобританії, в червні 2022 року до Франції, у серпні 2023 року до України. Звичний спосіб життя позивача дозволяв йому лише нерегулярні короткотривалі візити до дитини, яка перебувала у Варшаві, куди позивач приїхав лише у лютому 2024 року. Відсутність проживання разом із дитиною також в сукупності підтверджується і тим, що позивач особисто вказував про те, що регулярно переїжджає у зв`язку із роботою.

Наявна у матеріалах фототаблиця, яка містить знімки ОСОБА_3 зі старшою сестрою по батькові, ОСОБА_13 , не може бути доказом наявності у дитини сталих соціальних зв`язків, оскільки фото не можуть підтвердити регулярність спілкування та ролі сестри, яка постійно не проживає у Варшаві, у житті молодшого брата. Окрім цього, ОСОБА_13 є значно старшою за ОСОБА_6 і не може бути центральною фігурою в житті дитини з точки зору соціалізації враховуючи різницю в інтересах, вікового розвитку тощо.

З точки зору соціалізації та адаптації для дитини віку ОСОБА_6 більш важливим є спілкування та регулярний контакт з родичами, зокрема бабусею, а також однолітками, наприклад, у дитячому садку. У разі повернення дитини назад до Польщі ОСОБА_3 потрапить у некомфортне для нього середовище з урахуванням мовного бар`єру, при відвідуванні дитячого садка він не зможе вибудовувати соціальні зв`язки з польськомовними дітьми.

Факт найму квартири у Польщі сам по собі також не є ознакою здійснення ефективного піклування про дитину.

Із матеріалів справи вбачається, що дитина влаштована в Україні у дитячий садок, має належні умови проживання, певне соціальне коло, ще у 2020 році укладена декларацію з сімейним лікарем для забезпечення медичного обслуговування дитини.

Крім цього суд враховує і те, що, як вбачається із висновку психолога, наявного в матеріалах справи, часті зустрічі з батьком можуть негативно впливати на психоемоційний стан дитини, тому психологом рекомендовано, щоб дитина щодня перебувала у мами вдома, адже мама краще знає ОСОБА_6 , розуміє всі його потреби, а також психологом рекомендується організовувати зустрічі з батьком лише під наглядом матері.

У психологічному дослідженні від 10.12.2024 року психолог дійшов висновку, що на даний час сприятливу атмосферу для емоційного та психологічного стану дитини створює сама мати; дитина почувається в безпеці та стабільному емоційному стані разом з мамою, що чітко відслідковується на малюнках дитини та в розмові з нею.

Також, як вбачається із розшифровок диктофонних записів, скріншотів листувань, наявних в матеріалах справи, позивач може поводити себе не зовсім адекватно у присутності дитини, що негативно впливає на стан хлопчика. Вказане підтверджується і викладеним в психологічній характеристиці ОСОБА_7 від 01.03.2024 року, підготовленої СПД Центром терапії Малахіт у м.Варшава, де зазначено, що зміни в поведінці ОСОБА_6 можуть бути пов`язані з тим, що він почав частіше бачитися з батьком протягом останніх двох місяців, що свідчить про те, що спілкування з батьком не було для дитини комфортним.

Наведене свідчить, що за встановлених та описаних вище умов, повернення дитини до Республіки Польща не може відповідати її інтересам насамперед з огляду на її соціальні інтереси, адже за наведених обставин наявний ризик потрапляння дитини у нетерпиму обстановку. Натомість задоволення заяви про повернення дитини матиме наслідком їх вилучення із сприятливого середовища, в якому вона розвивається та адаптувалася, що не сприятиме стабільності її соціального життя.

У постанові Верховного Суду від 10.04.2019 року у справі № 757/51046/17-ц вказано, що під найкращими інтересами дитини варто розуміти можливість збереження зв`язків з сім`єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв`язків, і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення.

Стосовно посилань позивача на порушення його прав як батька малолітньої дитини, суд зазначає, що рішення у справі про повернення дитини до держави її постійного проживання повинно забезпечувати не тільки права одного з батьків, а й відповідати інтересам дитини. І втручання у право позивача, гарантоване статтею 8 ЄКПЛ, у даному випадку переслідує легітимну мету, а саме захист прав і свобод дітей в контексті прийняття рішення у якнайкращих інтересах цих дітей.

Відповідно до принципу 6 Декларації прав дитини, проголошеною Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй від 20.11.1959 року, малолітню дитину не слід, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучати зі своєю матір`ю.

Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Похідний характер означає відсутність пріоритету інтересів батьків над інтересами дитини та переважність права захисту прав дитини, а тому у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин кожної конкретної справи, а вже тільки потім - права батьків. Такий висновок зроблений Верховним Судом у постанові від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17.

За змістом статей 150, 155 Сімейного кодексу України, здійснюючи свої права та виконуючи обов`язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, батьківські права не можуть здійснюватись усупереч інтересам дитини.

Крім того, Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага та, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, в якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Виходячи зі змісту Конвенції, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).

У постанові від 17 серпня 2022 року у справі №613/1185/19 Верховний Суд вказав, що виходячи зі змісту Гаазької конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини потрібно встановити: 1) що дитина постійно мешкала в договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 цієї Конвенції); 2) що переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); 3) що заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини одним із батьків, наділеним правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування про дитину, без згоди якого/якої відбулася зміна місця проживання дитини».

Разом із тим, ч. 2 ст. 12, ч. ч. 1,2 ст. 13 та ст. 20 Конвенції визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання. Зокрема, якщо під час розгляду справи суд виявить, що: заявник фактично не здійснював права піклування на момент переміщення або утримування (п. «а» ч. 1 ст. 13); заявник дав згоду на переміщення або утримання, або згодом дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (п. «а» ч. 1 ст. 13); існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (п. «b» ч. 1 ст. 13); з моменту переміщення пройшло більше року і дитина прижилася у новому середовищі (ч. 2 ст. 12); чи є країна, з якої дитину вивезено, країною її постійного проживання за законами цієї країни (ст. 3).

У постанові від 27.02.2019 року у справі №752/24280/17 Верховного Суд наголосив, що недоведеність того, що певна держава була місцем постійного проживання дитини на момент її переміщення є підставою для відмови у її поверненні на підставі Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей.

Обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.

Згідно із преамбулою Конвенції держави, що її підписали, твердо переконані в тому, що перш за все саме інтереси дітей є найважливішим у справі турботи про них, а їх повернення повинно здійснюватись неодмінно з метою надання дітям захисту в міжнародному масштабі від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування.

Про наявність того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити наступні факти: відвідування дошкільного навчального закладу - садку, відвідування різноманітних гуртків, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.

Зазначені факти необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, тощо.

Аналогічний висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1598цс15.

А тому, аналізуючи усі докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , прижився у своєму новому середовищі, а саме в Україні, в м. Києві. Про це свідчить той факт, що дитина належно розвивається, за дитиною здійснюється медичний догляд, дитина має сталі сімейні зв`язки, відвідує дитячий садок, музичні заняття, у дитини відбулася зміна мови спілкування, він розмовляє та добре розуміє українську мову, але польську не розуміє та цією мовою не розмовляє, польська мова не є рідною ні для нього, ні для обох його батьків. Долучені до відзиву на позов докази підтверджують той факт, що ОСОБА_3 забезпечені усі необхідні умови для нормального розвитку та зростання в Україні, а відтак на сьогодні для дитини її місце проживання є постійним, комфортним та сприятливим.

Зазначені факти оцінено судом в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків. За таких обставин, враховуючи те, що дитина прижилася в своєму новому середовищі, з моменту переїзду пройшло більше року, а позивач фактично не здійснював права піклування на момент переміщення або утримування, суд приходить до висновку, що існує досить серйозний ризик того, що повернення дитини поставить під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нестерпиму обстановку.

У § 54 рішення Європейського суду з прав людини (далі - СЄПЛ) від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (рішення у справі «Johansen v. Norway» від 07 серпня 1996 року, § 78).

Так, 11 липня 2017 року Європейським Судом з прав людини було винесено рішення у справі «М.С. проти України», у якому дається визначення «інтересів дитини», їх місця у взаємовідносинах між батьками.

При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є не благодійним.

Відповідно до висновків Європейського суду з прав людини, висловлених у рішенні «Шнеерсоне і Кампанелла проти Італії» рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання на підставі Конвенції не може прийматися автоматично без урахування усіх важливих обставин, про що свідчать встановлені Конвенцією випадки, за яких компетентний орган може відмовити у наданні розпорядження про повернення дитини. При вирішенні таких справ суди повинні керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини. Під найкращими інтересами дитини варто розуміти можливість збереження зв`язків з сім`єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв`язків, і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення.

Європейський суд з прав людини у справі «Х проти Латвії» («X v. Latvia») № 27853/09 (§ 101) зазначив, що в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької Конвенції 1980 року запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою Конвенцією 1980 року, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами.

Вирішуючи даний спір, у контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, досліджені судом у цій справі належні та допустимі докази є достатніми для підтвердження заперечень відповідачки проти повернення дитини.

Право батьків і дітей бути поряд один із одним становить основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, що можуть перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 ЄКПЛ. Таке втручання є порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не згідно із законом, не відповідає легітимним цілям, переліченим у пункті 2 цієї статті, та не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві.

Відмова у задоволенні позову у цій справі становить втручання у гарантоване статтею 8 ЄКПЛ право позивача, але з огляду на викладене вище немає жодних підстав виснувати про порушення такого права у світлі пункту 2 статті 8 ЄСПЛ.

Однак відмова у задоволенні позову ґрунтується на приписах Гаазької конвенції, що визначає низку випадків, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини. Отже, за пунктом 2 статті 8 ЄКПЛ втручання у право позивача є таким, що встановлене законом, а останній характеризувався належною якістю і дозволяв позивачеві прогнозувати можливість відмови у поверненні дитини, зокрема через існування серйозного ризику заподіяння шкоди психіці дитини у разі її повернення.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції про права дитини, яку Верховна Рада України ратифікувала 27 лютого 1991 року).

Держави-учасниці забезпечують те, щоби дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини (частина перша статті 9 вказаної Конвенції).

Принцип додержання найкращих інтересів дитини також закладений і в Гаазькій конвенції. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об`єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені у цій конвенції виключення, зокрема у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди.

Задля досягнення означеної вище легітимної мети та найкращого задоволення інтересів дитини за існування встановлених судом на підставі належних, допустимих і достатніх доказів обставин справи, а саме те, що переміщення ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , було законним, Республіка Польща не була країною постійного проживання дитини, позивач фактично не здійснював права піклування на момент переміщення або утримування, існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння психічної шкоди, або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, а також те що дитина прижилася у своєму новому середовищі, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовної заяви.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. ст.ст. 2, 4, 5, 12, 13, 76-81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273, 353, 354 ЦПК України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації про повернення дитини до Республіки Польща - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складений 24.04.2025 року.

Суддя